3. Шляхи раціоналізації природокористування

Сучасні природоохоронці Заходу вважають, що одним із на­прямів розв’язання проблем раціоналізації природокористування є збільшення інвестування у розвиток біосферної інфраструкту­ри. Наприклад, країна, що виснажила свої природні ліси, змуше­на відповідно насадити нові ліси для збереження вартості комп­лементарного рукотворного капіталу - лісопилок, а також людського - столярів, теслярів тощо. Однак біосферний етап роз­витку людства ставить вимоги дотримуватися не лише еконо­мічних, а й біосферозберігаючих цінностей. Ці цінності повинні знайти адекватне відображення у макроекономічному аналізі.

Лише набравши монетарного вигляду вони зможуть бути ефек­тивним попередженням для дальшого розвитку людської цивілі­зації. Саме на людську свідомість великі надії покладав В.Вернадський. З цього приводу він писав: «При вивченні геохімічного значення людства як однорідної живої речовини ми не можемо зводити його лише до ваги, складу та енергії. Ми стикаємося з новим чинником - людською свідомістю». Саме ноосферний етап розвитку, за В.Вернадським, - це такий етап стану біосфери, в яко­му повинні виявлятись розум і керована ним діяльність людини.

Однак чи може бути змінена економічна політика природоко­ристування в умовах, коли макроекономічний аналіз, ідентифі­куючи природний капітал з іншими видами капіталу, розглядає його лише як чинник виробництва та бізнесу, абстрагуючись від виконання ним суто природничих функцій, які завжди є просторово локалізованим? Тому вважаємо, що назріла потреба дослідити проблеми екологічної збалансованості природокористування під кутом зору його просторово-економічної структури. Це дасть змогу об’єднати предмет макроекономічних досліджень відповід­ними просторово-економічними дослідженнями і забезпечить адек­ватність біофізичних та економічних критеріїв стійкості на мезо- та макрорівнях.

4. Питання до вивчення на семінарських заняттях

1. Що є об’єктами природокористування?

2. Які напрями дослідження природокористування сформувалися в сучасній економічній думці?

3. Які функції виконує природний капітал?

4. Що є предметом взаємовідносин системи «людина-природа»?

5. Як можна вирішити проблему раціоналізації природокористування?

Тема 15 екологічний моніторинг і система екологічної інформації

1. Сутність екологічного моніторингу.

2. Об’єкти екологічного моніторингу.

3. Система екологічної інформації.

4. Питання до вивчення на семінарських заняттях.

1. Сутність екологічного моніторингу

Успішне управління і фінансування природоохоронних заходів погребує широкої достовірної інформації про екологічний стан довкілля і порушення екологічної рівноваги, якщо таке порушен­ня є насправді. Тобто йдеться про здійснення моніторингу при­родного, виробничого і соціального середовища та формування відповідної бази інформації, аналіз якої дасть змогу здійснити оцінку реального екологічного стану, ухвалити певні рішення і вжити належних заходів. Така інформаційна база потрібна та­кож для запобігання негативним впливам з боку людини і вироб­ництва па природу і довкілля загалом.

Екологічний моніторинг - безперервне спостереження за станом параметрів атмосферного повітря, водних, земельних, біологічних ресурсів та відходів виробництва, яке має на меті здійснення контролю і утримання їх у межах зба­лансованої рівноваги у процесі продуктивного й ефектив­ного відтворення виробництва без шкоди здоров’ю людей.

Проведення екологічного моніторингу є дуже складним захо­дом. Річ у тому, що всі види виробничої і соціальної сфер діяль­ності людини тісно пов’язані з необхідністю використання певної площі земельної поверхні, сировинних, водних, енергетичних ре­сурсів, транспортування, складування сировини, відходів, ви­робів тощо. Це потребує належної інфраструктури, системи кон­тролю, зберігання, переміщення, щоби забезпечити дотримання науково обґрунтованих норм екологічної рівноваги і безпеки.

В той же час норми екологічної рівноваги та безпеки можуть бути визначені з врахуванням асиміляційного потенціалу навколишнього середовища.

Асиміляційний потенціал екологічної системи – це максимально можливий обсяг забруднення і відходів, які дана екологічна система здатна асимілювати, тобто, природним шляхом переробити, нейтралізувати шкідливі компоненти, перетворити на власні складові елементи. Будь яка екологічна система має здатність до самовідтворення, але лише в певних межах зовнішнього впливу на неї. Цією межею якраз і є асиміляційний потенціал. Іншими словами, якщо рівень забруднення екологічної системи з боку виробничих об’єктів перевищить асиміляційний потенціал цієї системи, вона втратить здатність до самовідтворення. Однією з характеристик асиміляційного потенціалу може бути показник ГДК (гранично допустимої концентрації) забруднюючих речовин у повітрі чи воді. ГДК визначаються за допомогою спеціальних методик за різними елементами забруднення.