2. Об’єкти і суб’єкти регіональної політики

Основними об’єктами регіональної політики є регіони (області), виділені на основі нерівнозначності територій щодо особливостей їх розвитку, ролі в територіальному поділі праці, експортного по­тенціалу тощо. У вузькому розумінні об’єктами виступають адміністративно-територіальні одиниці різних рівнів (області, АР Крим, райони, міста, села, селища). Спеціальним об’єктом регіональної політики можуть бути депресивні території, зони стихійних лих, техногенних катастроф. У центрі уваги держав­ної регіональної економічної політики перебувають проблемні регіони, тобто території, які характеризуються найвищим загост­ренням соціально-економічних проблем, пов’язаних з нераціональним розміщенням продуктивних сил. Певні заходи по­винні проводитись і у розвинених регіонах, в яких виникають екологічні проблеми, проблеми комплексного використання ре­сурсного потенціалу та ін. Оцінювання результатів соціально-економічного розвитку проводиться на основі методики, затвер­дженої Кабінетом Міністрів України від 4 лютого 2004 року № 113. Комплексна оцінка здійснюється з метою аналізу змін, що відбуваються у соціально-економічному розвитку регіонів, та впливу місцевих органів виконавчої влади на поліпшення стану справ, виходячи з принципів комплексності та цільової спрямованості.

Після проведення адміністративної реформи та затвердження схеми макрорайонування України об’єктами регіональної політи­ки стануть економічні райони, що як цілісні територіальні ланки економіки мають характерні риси соціально-економічного роз­витку, відповідну структуру і спеціалізацію господарської діяль­ності. Водночас виникає комплекс проблем, що потребують вирішення на рівні держави. У цьому плані великого значення на­буває економічне районування в контексті регіональної політики. Від того, наскільки об'єктивно визначені критерії і виділені регіони, залежить її успіх та результативність. Вирішення проб­лем регіонального розвитку, районування і регіональної політики потребує комплексного підходу. Регіональну політику можуть здійснювати органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо виконують функції щодо забез­печення соціально-економічного розвитку регіонів. Вони виступа­ють суб’єктами регіональної політики.

3. Мета і завдання регіональної економічної політики

Головною метою державної регіональної політики, визначе­ною Концепцією державної регіональної політики, що затвердже­на Указом президента України № 341 від 2001 р., є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвит­ку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, за­безпечення додержання гарантованих державою соціальних стан­дартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживан­ня, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на ос­нові підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення робо­ти органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Мета регіональної політики - згладжування соціально-економічних диспропорцій у розвитку регіонів у контексті загального економічного піднесення країни і підвищення стандартів життя населення, вирішення проблем депресивних регіонів, стимулю­вання економічного зростання найрозвиненіших регіонів.

Регіональна політика спрямована на вирішення важливих проблем регіонального розпитку, пов’язаних із трансформацією структури господарської діяльності, вдосконаленням тери­торіальної організації виробництва і розселення, раціональним використанням природно-ресурсного потенціалу, охороною нав­колишнього середовища. Важливим є вирішення демографічних і соціальних проблем, особливо підвищення народжуваності населення, поліпшення його здоров’я, зниження рівня безробіття, збільшення обсягів доходів, розвиток соціальної сфери. Актуаль­ними є регіональні проблеми, пов’язані з невідповідністю між стандартами і рівнем підготовки кадрів у сфері освіти і науки, раціональним використанням науково-інтелектуального та інно­ваційного потенціалу, продуктивністю праці.

Суть і напрями регіональної політики залежать від рівня гос­подарського розвитку держави, її соціальних та економічних пріоритетів. У період економічного зростання головна увага звер­нена на соціальну сферу, підвищення життєвих стандартів, їх вирівнювання у регіональному вимірі. Під час економічної кризи першочерговими є економічні пріоритети - збереження вироб­ничого потенціалу, підвищення продуктивності праці та ефек­тивності використання ресурсів регіонів, створення нових робо­чих місць, розбудова інфраструктури. Серед загальних завдань, що є актуальними для всіх країн, можна виділити:

• створення й утвердження єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і ор­ганізаційних основ державності;

• відносне вирівнювання умов соціально-економічного розвит­ку регіонів;

• пріоритетний розвиток регіонів, що мають стратегічне зна­чення для держави;

• максимальне використання природних, в тому числі ресурс­них особливостей регіонів;

• попередження забруднення навколишнього природного середовища, екологізація природокористування.

Основними завданнями регіональної політики України, відпо­відно до Концептуальних засад стратегії економічного і соціально­го розвитку України на 2002-2011 рр., що викладені у Посланні президента до Верховної Ради України від 30.04.2004, є такі:

• формування оптимальної високоефективної структури гос­подарства регіонів, яка забезпечувала б їх комплексний розвиток на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного, науко­во-технічного та людського потенціалу, наявної інфраструктури, історико-культурних надбань і традицій;

• підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві, активне входження регіонів до міжнародних ор­ганізацій та формувань, активізація міжрегіонального та транс­кордонного співробітництва;

• децентралізація влади, розмежування функцій та повнова­жень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням повноважень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

• формування інфраструктури підтримки регіонального роз­витку череп створення спеціальних інститутів, зокрема агентств регіонального розвитку, які б стали провідниками ефективної державної регіональної політики розвитку окремих регіонів;

• підвищення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави.

Прийнято виділяти стратегічний і тактичний аспекти ре­алізації основної мети регіональної політики. Тактичний аспект полягає у забезпеченні збалансованого комплексно-пропорційно­го розвитку окремих регіонів, створенні сприятливих умов для успішного функціонування господарських об'єктів і проживання населення, для розвитку ринкових відносин. Стратегічний ас­пект передбачає макросоціальне обґрунтування та розробку оптимальної перспективної територіальної структури життєдіяль­ності населення. В рамках цих аспектів формулюються стра­тегічні і тактичні завдання

В основу розроблення та реалізації регіональної політики ма­ють бути покладені такі принципи:

- ефективності заходів регіональної політики, реалізація яких повинна мати економічний, соціальний та екологічний ефект як для окремого району, так і для національної економіки в цілому;

• комплексно-пропорційної спрямованості розвитку тери­торії, відповідно до якого у економічних районах різних рівнів повинен бути сформований господарський комплекс, в якому витримані основні галузеві і територіальні пропорції;

• послідовності, що передбачає дотримання етапності у реалізації цілей і завдань регіональної політики та диференційо­ваність надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;

• пріоритетності у досягненні соціально-екологічних цілей перед економічними; вирішення окремих регіональних соціально-економічних проблем є пріоритетним завданням відповідно до за­гальнонаціональної стратегії;

• перспективності, відповідно до якого усуваються не лише існуючі територіальні диспропорції, а й прогнозні; принцип ви­суває вимоги до показників, що використовуються при реалізації регіональної політики; вони повинні мати часову стійкість, відбивати довгострокові процеси;

- поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, тобто центральні органи державної влади повинні прийма­ти рішення відносно функціонування і розвитку підприємств, ус­танов і організацій з урахуванням умов та інтересів території і по узгодженню з органами місцевого самоврядування;

- субсидіарності, що передбачає максимальне наближення послуг, які надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів.

Дотримання цих принципів є основою забезпечення успішної реалізації та результативності заходів щодо регіонального роз­витку, адекватності важелів та інструментів регіональної політи­ки потребам регіонів.

Як серцевина політики розглядається реалізація економічних цілей і завдань державної влади. Тому навіть у випадку регулю­вання розвитку неекономічної сфери (наприклад, екологічної або демографічної), все одне неминучим є використання органі­заційно-економічного механізму, насамперед фінансових ва­желів. Отже, поділ регіональної політики на види до певної міри є умовним.

Регіональна економічна політика спрямована на пом’якшен­ня регіональних економічних диспропорцій. Найважливішими завданнями економічної політики є:

• регіональна інтенсифікація раціонального використання природно-господарського потенціалу;

• зближення рівнів економічного розвитку регіонів;

• формування регіонального господарського механізму;

• визначення напрямів капіталовкладень з урахуванням регіональних особливостей.

Коло питань, які охоплює економічна політика, є досить ши­роким. З урахуванням необхідності подальшого розвитку ринко­вих відносин одним з пріоритетних завдань постає покращання підприємницького клімату, що створюється в окремому регіоні. Регіональна економічна політика також має складові: податкова, бюджетна, цінова, інвестиційна, кредитна, структурна, інституційна та політика сприяння розвитку підприємництва.

Метою регіональної податкової політики є оптимізація співвідношення різних видів податків, що має сприяти оптимізації надходжень до місцевих бюджетів. Збільшення надход­жень до місцевих бюджетів повинно передбачати збереження стимулюючої функції оподаткування. Визначення податкових ставок має здійснюватись, виходячи із сучасної структури еко­номіки регіону. Так, для регіонів з потужним промисловим і аг­ропромисловим потенціалом найбільш значимим є податок на прибуток, з обмеженістю вільних від житлової і промислової за­будови територій - податок на землю; з найбільшими промисло­вими, історичними та науковими центрами - податок на майно. Метою бюджетної регіональної політики є перерозподіл фінансових ресурсів на користь менш розвинених регіонів. Відповідно до діючого законодавства, місцеві бюджети можуть отримати такі трансферти: дотації вирівнювання (в обсязі пере­вищення обсягу видатків над кошиком доходів бюджетів місце­вого самоврядування); субвенції на здійснення програм соціаль­ного захисту; субвенції на виконання інвестиційних проектів; субвенції на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого са­моврядування на виконання власних повноважень внаслідок на­дання пільг. Подальший розвиток бюджетної політики має поля­гати в забезпеченні самостійності місцевих бюджетів.

Метою цінової регіональної політики є розробка і реалізація принципів регулювання ціноутворення на товари і послуги. Ос­новними формами і методами регулювання цінової політики є на­дання субсидій, введення фіксованих цін, встановлення певної межі цін, обмеження рівня рентабельності підприємств, обме­ження постачально-збутових і торговельних надбавок, введення коефіцієнтів зростання цін, декларування зміни цін. Найваж­ливішим аспектом цінової політики є тарифна, що передбачає ви­роблення ефективної динамічної системи на користування елект­ричною енергією, транспортом та іншими послугами у регіоні.

Метою інвестиційної політики є підвищення рівня інвес­тиційної привабливості регіону для вітчизняних та іноземних інвесторів за рахунок формування відповідної нормативно-зако­нодавчої бази та використання економічних методів регулюван­ня. Регіональна інвестиційна політика базується на сильних можливостях економіки регіону, зокрема на природно-ресурсно­му, виробничому, трудовому та фінансовому потенціалах і ре­алізується через механізм управління і регулювання. Такими, що лімітують (обмежують розвиток), факторами стосовно ме­ханізму формування інвестиційної політики можна вважати:

• нестабільність, недосконалість законодавчої бази;

• нестабільність політичної ситуації;

• недосконалість податкової системи;

• надмірна зарегульованість державою економічних відносин;

• недостатній рівень розвитку ринкової інфраструктури;

• низький рівень капіталізації українських банків, який обме­жує обсяг кредитування ризикових проектів.

Цілями структурної політики є забезпечення стабільного зрос­тання промислового виробництва за рахунок підвищення рівня конкурентноздатності промислових підприємств, реструктури­зації реального сектора економіки, збільшення промислового по­тенціалу регіонів. Досягнення цілей передбачає виконання основ­них завдань: усунення територіальних диспропорцій, здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу, вдосконалення ор­ганізаційних і господарських форм промислового виробництва, мобілізація інвестиційних і господарських форм промислового виробництва, мобілізація інвестиційних ресурсів за рахунок всіх джерел фінансування, розвиток виробничої інфраструктури з ме­тою забезпечення її відповідності потребам промисловості.

Проведення державної регіональної інституційної політики пе­редбачає проведення комплексу заходів, що застосовуються на державному і регіональному рівнях, направлених на формування умов для реалізації економічного порядку, прийнятого в країні. Спрямованість регіональної інституційної політики визначається актуальністю таких проблем, як приватизація або націоналізація, проведення адміністративної, земельної реформи.

На етапі подальшого розвитку ринкових відносин особливої актуальності набуває регіональна політика сприяння розвитку підприємництва, особливість якої полягає у тому, що серед ме­тодів регулювання перевага надається методам непрямого впли­ву, насамперед необхідним є створення умов ефективного функціонування підприємницьких структур. Політика сприяння розвитку підприємництва повинна формуватись у тісному взаємозв’язку з основними напрямами економічної політики дер­жави, включаючи зовнішньоекономічну діяльність, соціально-економічну діяльність, соціально-економічний розвиток регіонів. Стратегічним напрямом державної економічної політики є підтримка малого та середнього підприємництва. Малі та середні підприємства, завдяки гнучкості та пристосованості до змін по­питу, його диверсифікації, готовності до сприйняття техно­логічних інновацій, пропонують різноманітний асортимент про­дукції при незначних капіталовкладеннях та сприяють продук­тивній зайнятості населення.

Регіональна соціальна і культурна політика має забезпечува­ти передумови для комплексного господарського розвитку регіонів через підвищення продуктивності праці, активності й ініціативи людей, культури праці та використання духовного потенціалу народу. Соціальні відмінності у житті населення більшої частини дер­жав є значними. Тому пошук шляхів вирівнювання (згладжуван­ня) рівнів життя між різними регіонами і типами поселень (особли­во між містом і селом), а також загальне покращання якості соціального середовища складають сутність регіональної соціаль­ної політики. Об'єктами такої політики є різні територіальні спіль­ності людей (професійні, етнічні, конфесійні тощо), їх внутрішня структура, зв’язки з виробництвом і навколишнім середовищем.

Найважливішими завданнями соціальної регіональної політи­ки на сьогоднішній день є:

• перенесення основних акцентів соціальної політики на пра­цюючу частину населення (стимулювання випереджального порівняно з темпами ВВП зростання заробітної плати, стимулю­вання людей до володіння приватною власністю, зміцнення по­зицій середнього класу, питома якого у суспільстві має складати не менше 45-50%);

• подолання бідності як за рахунок створення нових робочих місць, підвищення рівнів мінімальної заробітної плати, так і збільшення розмірів соціальних виплат;

• забезпечення випереджального розвитку соціальних інсти­тутів (освіти, культури, медицини, фізичної культури і спорту) та зростання соціальних інвестицій у всіх регіонах країни;

• трансформація системи пільг і допомоги.

Соціальна та культурна політика пов’язана також з розвитком туристичного і рекреаційного господарства у зонах з відповідним потенціалом, курортних поселень та скороченням у них небез­печної з огляду на охорону довкілля виробничої діяльності.

Регіональна демографічна політика є невід’ємною частиною соціальної політики, але настільки специфічною, що у літературі отримала самостійний статус. Вона передбачає активне втручання держави (за допомогою економічних, адміністративно-правових і пропагандистсько-профілактичних заходів) як у природний, так і у механічний рух населення з метою досягнення специфічних для регіонів цілей. Сутність регіональної демографічної політики зво­диться до досягнення бажаного в довготерміновій перспективі ти­пу відтворення населення.

За функціональною ознакою структура демографічної політики може бути представлена такими напрямами: політикою охорони материнства і дитинства, стимулювання репродуктивного зростан­ня населення, регулювання шлюбно-сімейних відносин і держав­ної допомоги сім’ї, геронтологічною та міграційною політикою.

Екістична (поселенська) політика. Як відомо, екістикою називають теоретичний розділ геопланування - науки про ефек­тивне використання території (територіальних ресурсів) конк­ретного регіону шляхом оптимального розміщення виробництв, комунікацій і має розселення з урахуванням природних, еко­номічних, архітектурно-будівельних та інженерно-технічних факторів і умов. Обмеженість території як в Україні, так і у ба­гатьох західноєвропейських державах, змушує їх уряди і органи місцевого самоврядування приділяти особливу увагу питанням раціонального використання земельних ділянок як у містах, так і у сільській місцевості.

Екістична політика реалізується через збереження заселеності сільської місцевості на якомога більшій території, покращення умов життя у сільських населених пунк­тах, розвиток малих і середніх міст, сіл, розвиток поряд з район­ними, регіональних центрів, стимулювання їх якісного перетво­рення. Екістичні процеси спрямовуються на поліпшення умов життя людей, підвищення економічної, соціальної і екологічної ефективності функціонування регіонів.

Регіональна екологічна політика. У зв’язку зі значною еко­логічною диверсифікацією екологічного стану території України та особливостями протікання соціально-економічних процесів виникає потреба у регіоналізації екологічної політики. Кожен з регіонів характеризується специфічними видами та масштабами впливу на навколишнє середовище. В результаті екологічна ситу­ація в Україні має свої територіальні відмінності як за характе­ром і гостротою проблем, так і за можливостями їх практичного вирішення. Це обумовлює необхідність у регіональній дифе­ренціації управлінських рішень та практичних дій, спрямованих на стабілізацію і поліпшення екологічної ситуації. Отже, регіональна екологічна політика розуміється як система цілей і дій, що реалізуються органами державної влади та місцевого са­моврядування, спрямованих на збереження довкілля та забезпе­чення екологобезпечних умов життєдіяльності населення за до­помогою методів, що враховують специфіку територій.

Держання регіональна екологічна політика має проводитись з урахуванням особливостей прояву загроз на територіях окремих областей. Підвищення рівня екологічної безпеки у регіонах з найнижчим його рівнем передбачає дотримання принципів безу­мовного примату безпеки, прийнятного ризику, плати за ризик та свободи екологічної інформації.

Науково-технічна політика. До сфери регіональної науково-технічної політики відносяться умови і фактори розміщення центрів наукових досліджень, взаємозв'язки між місцями конце­нтрації НДДКР (науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок) і розміщенням продуктивних сил, територіальні фор­ми поєднання науки і виробництва (в тому числі технопарки і технополіси). Головні завдання науково-технічної політики: цілеспрямована зміна структури, перепрофілювання промисло­вого виробництва, технічне переоснащення його на базі сучасних високих технологій, правильне застосування хімічних засобів у сільському господарстві. Необхідною умовою технологічного роз­витку є підвищення кваліфікації та перепідготовка керівників, спеціалістів та кваліфікованих робітників.