3. Економічне і соціально-політичне становище Канади у міжвоєнний період

У роки Першої світової війни Канада, будучи домініоном Англії, брала участь у війні на боці держав Антанти. 400 тис. канадців воювали на Західному фронті. Англія широко використовувала поставки воєнних матеріалів та продуктів харчування з Канади.

У 1917-1920 рр. при владі знаходився коаліційний уряд (юніоністський) консерваторів і лібералів на чолі з Р. Борденом. Демобілізація солдатів з армії потребувала їх працевлаштування. Для виконання цього завдання в 1918 р. був утворений окремий департамент. Одночасно приймались заходи по розвитку охорони здоров’я, технічної освіти, допомоги безробітним та ін.

Канадська буржуазія виступала проти державного втручання в економічні справи. Однак крупні підприємці і Асоціація канадських промисловців висловились за продовження політики державно-монополістичного регулювання і в післявоєнний період. Як приклад цієї зацікавленості можемо навести націоналізацію залізниць, здійснену в 1921-1923 рр.

Суперництво англійського і американського капіталу в Канаді у післявоєнні роки було на користь США. У 1920 р. США обігнали Англію по обсягу капітальних вкладень в економіку Канади. Американські монополії створювали філії своїх монополій, купляли акції, домагались встановлення свого контролю над канадськими фірмами.

Франкомовне населення Канади протестувало проти втручання Канади у внутрішні справи Росії, виступало проти введення обов’язкової воєнної повинності. У Квебеці на цьому ґрунті відбулися зіткнення населення з військом.

Уряд Канади, який очолював Р. Борден, виступав за утвердження політики класової співпраці робітників і підприємців. Однак робітники чинили опір такій політиці. У 1918 р. профспілки і буржуа не змогли досягти компромісу з даного питання. За таких умов уряд видав закон, який забороняв страйки робітників. Але це не зупинило зростання робітничого руху.

У 1919 р. число страйкарів досягло 148,9 тис. чол. Наймасштабнішим був страйк металістів і будівельників у Вінніпезі. Страйк продовжувався майже 2 місяці. Страйкарі здійснювали свою владу в місті. Страйки солідарності відбулися по всій Канаді. Вимоги робітників про встановлення 8-годинного робочого дня, визнання профспілок були частково задоволені.

У 1919-1922 рр. відбулися страйки лісорубів, вантажників. На хвилі зростання страйкового руху зміцнив свої позиції профспілковий і робітничий конгрес Канади. Було помітним зростання чисельності членів профспілок, значно посилились ліві настрої у профспілковому русі. Звучали вимоги побудови профспілок не за цеховим, а за виробничим принципом. Спроби утворення лівого проф. об’єднання закінчились невдачею.

У той же час відбулось утворення католицької профспілки. У 1921 р. була утворена федерація католицьких робітників Канади. Вона висловилась за співпрацю робітників і капіталу, за відмову від страйкової боротьби і політичних дій.

Боротьба фермерів за свої права завершилась утворенням у 1919 р. в провінції Онтаріо фермерсько-робітничого уряду. У 1919 р. на основі фермерського руху була створена Національна прогресивна партія. Вона виступала за зниження цін на сільськогосподарські тарифи та зменшення закупівельних тарифів на товарні перевезення.

У 1920 р. Канада була охоплена економічною кризою. Виробництво промислової продукції скоротилось на 12%. 16% селян були безробітними. Поставки канадської пшениці в Європу майже припинилися. Це призвело до погіршення матеріального становища фермерів.

У 1921 р. в Канаді відбулися парламентські вибори. Перемогу здобули ліберали. Уряд очолив М. Кінг (1921-1926 рр.). Спроби М. Кінга маневрувати між фермерами Сходу і Заходу не дали очікуваного результату. На виборах 1926 р. ліберали потерпіли поразку. Між тим, утворена в 1918 р. Лейбористська партія стала на шлях парламентської боротьби за здійснення політичних реформ.

У 1921 р. в Канаді була створена Комуністична партія. Вона не мала великого впливу в робітничому русі. У 1922 р. вона сприяла утворенню Ліги профспілкового просвітництва. Вона виступала проти політики класової співпраці, стала на шлях створення фермерсько-робітничої партії.

На 1922 р. інвестиції США в Канаду перевершили загальний обсяг інвестицій Англії, відповідно 2 млрд. 593 млн. доларів і 2 млрд.464 млн. доларів.

Канада нарівні з іншими державами підписала Версальський договір, мала представництво в Лізі Націй і в США, була рівноправним членом Вашингтонської конференції.

У 1923-1929 рр. в Канаді, як і в інших капіталістичних країнах, мав місце економічний ріст. Валовий національний продукт зріс на 35%. Саме в ці роки Канада перетворилась в індустріально-аграрну державу. Швидкими темпами розвивалась гірничовидобувна, целюлозна промисловість, кольорова металургія, електротехнічна, хімічна і легка промисловість. Правда, ще залишалась залежність Канади від ринків США і Англії. 2/3 імпорту припадало саме на ці країни. 43% обробної і добувної промисловості було в руках головним чином американських монополій.

У 1926 р. відбулися нові вибори до парламенту. Ліберали збільшили число місць у парламенті. Це дозволило М. Кінгу знову очолити уряд (1926-1930 рр.) Національна прогресивна партія поступово сходить з політичної арени. Мав місце і спад у робітничому русі. У 1927 р. був утворений Всеканадський конгрес праці, який став на шлях створення виробничих профспілок.

Період стабілізації – це час посилення самостійності Канади. У 1923 р. Англія визнала право домініонів на самостійне здійснення зовнішньої політики. А на імперській конференції 1926 р. Канада домоглася від Англії юридичної рівності з метрополією в усіх правах. Зберігалось лише спільне підданство короні вільнооб’єднаних членів Британської співдружності.

У 1927 р. Канада і США обмінялися спеціальними представниками. З часом канадські представництва були відкриті у Франції, Японії та інших країнах. Того ж року Канада розірвала дипломатичні відносини з СРСР, йшла в цьому питанні слідом за Англією.

В 1929-1933 рр. Канада була охоплена економічною кризою. Промислове виробництво країни впало більш ніж у 2 рази. Понад 1 млн. чол. були безробітними (разом з сім’ями). Це складало 12% населення країни. Вартість пшениці зменшилась на 88%. Це призвело до розорення 240 тис. ферм.

28 липня 1930р. в Канаді відбулися чергові парламентські вибори. Ліберальна партія потерпіла поразку. Перемогу на виборах одержали консерватори, лідер яких Р. Беннет сформував уряд (1930-1931 рр.). Одразу ж були підвищені тарифи на промислові товари. Для зменшення безробіття уряд щорічно виділяв 20 млн. доларів. Певною мірою послабленню соціальної напруги сприяли трудові табори для безробітних.

У ці роки активно діяла Ліга робітничої єдності і Ліга фермерської єдності. Безробітні проводили масові демонстрації, в тому числі літом 1935 р. здійснили похід на Оттаву, який був розігнаний військами. У тому ж році у провінції Альберта почався рух “соціального кредиту”. Його прихильники на провінційних виборах одержали більшість і утворили свій уряд.

Зовнішня політика Канади в 30-ті роки базувалась на основі Вестмінстерського статуту, який був прийнятий 11 грудня 1931 р. Канада відтепер мала право не виконувати закони англійського парламенту. Це був ще один крок на шляху утвердження суверенітету Канади.

Уряд Беннета виступив з ініціативою про підписання в рамках Співдружності націй угод про пільгові мита. Це могло полегшити збут канадської продукції на ринках Співдружності. У 1932 р. на імперській конференції з економічних питань в Оттаві це питання обговорювалось. Англія дала згоду на впровадження пільгових мит у торгівлі Співдружності.

На парламентських виборах 1935 р. консерватори потерпіли поразку. До влади знову повернулися ліберали. Уряд знову очолив М. Кінг (1935-1948 рр.) Це був час поступового виходу з кризи, збільшення робочих місць. Робітникам було гарантовано право підписувати колективні договори, встановлювався мінімум зарплати на виробництві. У другій половині 30-х років мало місце взаємопроникнення капіталів: американського в економіку Канади, а канадського – в економіку країн Латинської Америки і США.

Зовнішня політика Канади була зорієнтована на США, Англію і Францію. Канада заявляла про “невтручання”, саботувала санкції проти Італії у зв’язку з агресією проти Ефіопії, заборонила продаж зброї республіканцям Іспанії, визнала приєднання Австрії до Німеччини, схвалила Мюнхенську угоду про розподіл Чехословаччини.

Ліві сили Канади і, перш за все, Комуністична партія зайняли інтернаціоналістську позицію щодо республіканської Іспанії. Батальйон канадських добровольців воював на боці республіканців. Напередодні Другої світової війни в Канаді активізувався страйковий рух, особливо текстильників провінції Квебек, робітників автомобільної промисловості провінції Онтаріо.

Таким чином, Канада у міжвоєнний період стала фактично незалежною країною. Їй були притаманні усі економічні і соціально-політичні проблеми, які мали місце і в інших капіталістичних країнах того часу. У зовнішній політиці уряд Канади ще не здійснював самостійної політики, обмежувався підтримкою зовнішньополітичних курсів Англії, США і Франції.