4. Економічне і соціально-політичне становище Норвегії у міжвоєнний період

Норвегія у роки Першої світової війни не брала участі в бойових діях на стороні жодної військової коаліції. У той же час суттєво зросли її торговельні відносини з обома воюючими блоками держав, що дало можливість прискорити розвиток промислового виробництва й отримати значні прибутки. З країни боржника з пасивом в 1 млрд. крон у 1913 р. Норвегія перетворилася у країну кредитора з активом в 1,31 млрд. крон у 1919 р. Зросли інвестиції в норвезьку економіку Англії, США. Виникли нові галузі промисловості: електрохімія та електрометалургія, збільшилися капіталовкладення в суднобудування.

Значні соціально-економічні зміни відбулись і в норвезькому селі: збільшився прошарок заможних селян, оборотний капітал яких за роки війни зріс у 5 разів, а чистий прибуток – у 3,5 рази.

Разом з тим, у Норвегії мали місце зростання цін на продукти харчування, які випереджали ріст зарплати. Тому в Норвегії розгорнувся рух за надбавку до зарплати за дорожнечу.

Незабаром після закінчення війни в країні почалась економічна криза, скоротилось судноплавство, різко зменшилась кількість закордонних замовлень. Почало зростати безробіття. Економічна криза 1920-1922 рр. почалася з інфляції, захопила з часом промисловість, сільське господарство. Уряд Кнудсена не пішов після закінчення війни на відміну заборонних ввізних мит, ідучи назустріч інтересам судновласницької буржуазії і англійських монополій, зацікавлених у збереженні великого обсягу перевозом у країну. Загальна сума імпорту в 1919-1920 рр. зросла порівняно з довоєнними роками більше ніж у 5 разів.

Погіршення економічного становища в країні призвело в 1921 р. до зниження зарплати в промисловості. Число зареєстрованих безробітних досягло 65 тис. чол. Робітники почали страйкувати. Підприємці оголошували локаути.

Основними політичними партіями в Норвегії були Ліберальна партія, Венстре (партія великих землевласників) – “Буннепарті”, Консервативна партія “хьойре” і Норвезька робітнича партія. Після війни уряд очолювали консерватори. Робітничий клас був розколотий, не мав єдиної політичної організації. Підприємці не йшли на задоволення його вимог про підвищення зарплати. На 1924 р. страйковий рух робітників зазнав поразки.

У період стабілізації економіки норвезька буржуазія продовжувала наступ на робітничий клас: загальне скорочення зарплати досягло за ті роки 30-40%, локаути і тепер були звичним явищем.

У сільському господарстві йшов процес розшарування на заможних і збіднілих селян. Число бідняцьких дворів з наділом до 2 га нараховувало близько 124 тис., а в 1929 р. таких господарств було вже 166 тис., тобто половина усіх сільських господарств. В їх розпорядженні було лише 11% землі.

Стабілізація в промисловості супроводжувалась раціоналізацією, нарощуванням темпів виробництва в паперово-целюлозній, хімічній галузі. Занепадали суднобудівна, металообробна, в розвитку яких іноземний капітал не був зацікавлений.

У робітничому русі у цей період мало місце зміцнення центристської течії, що привело до злиття в 1927 р. НРП і НСРП в одну партію – Норвезьку робітничу партію. Позиції Норвезької Комуністичної партії в робітничому русі були надто слабкими. Уряд Люкке (1926-1928 рр.) міг вільно проводити свою антиробітничу політику: він видав закон про тюремне ув’язнення за “підбурювання до страйків”, про захист штрейкбрехерів та ін.

НРП стає провідною партією в політичному житті країни. На виборах 1927 р. вона отримала в стортингу 59 місць із 150. НРП залишалася в опозиції. Уряд очолив лідер партії Венстре Л. Мовінкель (1928-1931 рр.)

Економічна криза в Норвегії почалась у 1930 р. Промислова продукція скоротилась у 1932 р. на 38%, зовнішня торгівля – на 37-40%, стали на прикіл кораблі загальним тоннажем в 1,4 млн. т. Терпіли фінансовий крах банки. Число безробітних сягнуло 200 тис. чол. Зарплата робітників в промисловості була знижена на 20%, а в сільському господарстві – у 2-3 рази. Під час локауту підприємців у 1931 р. було звільнено з роботи 86 тис. робітників.

У розпал економічної кризи відбулася зміна уряду. У 1931 р. уряд очолив лідер партії Буннепарті Кольстад, який намагався за рахунок робітників покращити економічне становище селянства.

У роки економічної кризи, коли значні верстви населення відчули погіршення свого матеріального становища і проявляли проти цього протест, вимагали “Хліба і роботи!”, з’явились напівфашистські і фашистські організації. Вони стали на захист населення проти “процентного рабства” і т. д. У 1931 р. була створена партія “Північне народне відродження“, лідером якої став військовий міністр Норвегії Квіслінг. Він став на захист штрейкбрехерів, почав залучати військо для розправи зі страйкарями.

Уряд Кольстада з ініціативи Квіслінга у 1931 р. почав окупацію Східної Гренландії з метою розширення “життєвого простору”. Міжнародний суд у 1932 р. змусив Норвегію відшкодувати Данії збитки від окупації острова. Норвегія змушена була відмовитись від окупації Гренландії. Це був сильний удар по фашистській політичній течії, яка так і не змогла знайти більш-менш серйозної опори в Норвегії.

У 1933 р. після чергових виборів до стортингу був сформований новий уряд, який очолив лідер партії Венстре Л. Мовінкель.

З весни 1935 р. Норвегія стала виходити з економічної кризи. Мало місце пожвавлення в тих галузях промисловості, які працювали на експорт своєї продукції: целюлозній, кольорових металів, хімічній. Зріс обсяг міжнародних морських перевезень вантажів. Сільське господарство і рибальство ще переживали застій.

У березні 1935 р. був сформований уряд Ю. Нюгорсволла, представника НРП. Його називали “робітничим урядом”. Цей уряд надавав допомогу фермерам в подоланні кризи, збільшив ціни на сільгосппродукти, запроваджував громадські роботи, які так і не привели до подолання безробіття. Разом з тим, уряд забороняв страйки робітників, як це мало місце в лісовій промисловості і на транспорті.

У зовнішній політиці Норвегія стала на шлях нейтралітету. В торгівлі проводився курс на економічне зближення з іншими північними країнами Європи. Норвегія на основі нейтралітету відмовилась від застосування санкцій проти агресорів, від долучення до системи колективної безпеки в Європі. Цей курс був ще раз підтверджений на нараді скандинавських країн в Осло в 1938 р. Норвезькі політики вважали, що майбутня війна їх обмине, а від неї вони отримають такі ж прибутки, як і від Першої світової війни. Спроби Комуністичної партії Норвегії створити в Скандинавії єдиний антифашистський Народний фронт успіху не мали.