10. Поняття і ознаки конституцій.

Конституція є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держави. Термін «конституція» походить від латинського слова «constitution», що означає встановлення, впорядкування, лад. Конституція це основний закон держави, що закріплює державний і суспільний лад, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, форми прямого народовладдя, систему і принципи організації державної влади та місцевого самоврядування, територіальний устрій, а також інші складові держави і суспільства.

Найважливішими ознаками конституції є такі:

• засадничий характер – предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші суспільні відносини, що визначають основні риси суспільства;

• народний характер – конституція має слугувати народу, створюватися ним та забезпечувати його участь в управлінні справами суспільства та держави;

• реальний характер – відповідати фактично наявним суспільним відносинам;

• органічне поєднання стабільності та динамізму конституції.

11. Дія конституцій.

Конституція набирає чинності з моменту, що зазначений у її заключних положеннях або, рідше, у супровідному особливому законі. Перехідні положення конституції можуть передбачати, що окремі її норми починають застосовуватися пізніше – зазвичай після настання якої-небудь події (виборів та ін.).

Як правило, конституція набирає чинності на всій території держави. У випадку наступного приєднання до цієї держави яких-небудь нових частин із цього або іншого установленого особливим актом моменту конституція починає діяти й на їхніх територіях.

12. Форма конституцій.

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конституційного характеру, він є кодифікованою конституцією (США, Німеччина, Іспанія, Японія, Болгарія, Китай, Куба тощо).

Якщо питання конституційного характеру регулюються кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих (Фінляндія, Великобританія, Швеція, Ізраїль тощо).

13. Структура, мова і стиль конституцій.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні та додаткові положення.

Преамбула дає відповідь на питання про цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення та розвитку, проголошуються конституційні ідеали, іноді права і свободи чи керівні засади державної політики.

Основна частина конституції містить інститути та норми, що розкривають її зміст (права і свободи, засади суспільного ладу, система та статус державних органів, державна символіка, порядок внесення змін та доповнень до конституції тощо).

Заключні положення можуть складатися з різних норм. Зазвичай вони присвячуються порядку набуття конституцією чинності, визначають терміни утворення запроваджених нею нових органів влади.

Перехідні положення, переважно визначають строки набуття чинності окремих конституційних норм, котрі не можуть бути реалізовані відразу з прийняттям конституції.

Важливе значення для конституції як документа має її мова (мова її викладу). Останнє обумовлено рядом факторів, які випливають, насамперед, із розуміння конституції як Основного Закону держави та закону з вищою юридичною силою, оскільки вживання в тексті конституції того чи іншого терміна, а часто й простого словосполучення чи звороту, може спричинити непередбачені (в тому числі й небажані) наслідки як для законодавця, так і для учасників правовідносин, які на практиці застосовуватимуть дану норму.

Інша проблема “мови конституції” – це її термінологічний апарат. У тексті конституції треба дуже обережно підходити до вживання тих чи інших термінів та понять, особливо останнє стосується нових (раніше не вживаних ні в конституції, ні в законах) термінів. Введення нового терміна в конституційно-правову практику має бути послідовним і комплексним. Зовсім небажаним є вживання термінів, які мають неоднозначне (двояке) розуміння.

Стиль написання конституційних текстів є в основному строго документальним. Поруч із цим, окремим частинам основних законів притаманний так званий “високий” стиль. Мова йде, насамперед, про преамбули конституцій, різного роду декларації та хартії як складові частини конституцій.

У частині питання власної назви конституцій як певного документа, слід підкреслити, що в абсолютній більшості випадків вживається безпосередньо слово “конституція” (“Конституція США”, “Конституція Французької Республіки”, “Конституція України” і т.д.) чи з використанням слова “конституція” (“Політична Конституція Мексики”, 1917 р.); рідше вживається окремо термін “основний закон” (“Основний Закон ФРН”); іноді два попередні терміни використовуються одночасно (“Конституція (Основний Закон) СРСР” 1978 р.). В досвіді української політичної думки та в практиці державотворення можна знайти різні підходи в пошуках власної назви для конституції української держави: “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького /.../” (1710 р.), “Конституція Республіки” (Г. Андрузький, 1850 р.), “Устав украинского общества” (М. Драгоманов, 1884 р.), “Основний Закон Самостійної України” (М. Міхновський, 1905 р.), “Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР)” (1918 р.), “Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії” (1918 р.), “Конституція Української Соціялістичної Радянської Республіки” (1919 р.), “Конституція (Основний Закон) Української РСР” (1978 р.).

Іноді конституції отримували “другу” назву від місця їх прийняття, імені політичної партії, з якою пов’язуть появу тої чи іншої конституції, із загальнозначущими явищами в житті держави і суспільства. Так, Конституція Німеччини 1919 року більше відома під назвою “Веймарської конституції” (від назви м. Веймар, де 31 липня 1919 р. Установчі національні збори Німеччини прийняли цю конституцію), Конституція Болгарського царства (1879 р.) має також назву “Тирновської конституції” (від назви міста Тирново, де вона була прийнята); у колишньому Радянському Союзі офіційною пропагандою Конституцію СРСР 1936 року називали “Сталінською Конституцією”, Конституцію СРСР 1977 року – “конституцією розвинутого соціалізму”.