2.2. Природничонаукові основи вивчення дитини у реформаторській педагогіці.

Представники реформаторської педагогіки послугувалися новітніми для них досягненнями у галузі соціальних і гуманітарних дисциплін (психології, теорії еволюції, рефлексології, анатомії, фізіології тощо), що зумовило долучення цих дисциплін у якості теоретичних основ до вивчення ними дитини.

Сильний поштовх до вивчення дитинства в педагогічному плані дав ще Ч.Дарвін. Саме йому слід завдячувати становленням проблеми вивчення дитини на засадах еволюційного принципу. Так у ”Біографічному нарисі однієї дитини” Ч.Дарвін показав, що проблеми індивідуального розвитку дитини можна розкрити, лише вивчаючи її об’єктивним шляхом, на засадах реально існуючих об’єктивних зв’язків. Він підкреслював важливість онтогенетичного дослідження перших етапів життя людини для встановлення різних форм її поведінки, роль вивчення раннього дитинства і пройдених стадій онтогенетичного розвитку [19, 26].

Заслуговують на увагу погляди Ч.Дарвіна на вивчення розвитку здібностей дитини. Він вказував: „Ми щоденно бачимо приклади розвитку цих здібностей у кожній дитині, і могли простежити переходи від розуму повного ідіота, більш низького, ніж розум найнижчої тварини, до розуму Ньютона” [55, 239].

Основи еволюційного вчення Ч.Дарвіна дали підґрунтя представникам реформаторської педагогіки для вивчення біологічних особливостей дитини, в першу чергу її спадковості. Слід вказати, що еволюційний принцип містить два основних поняття: спадковість і мінливість. Саме ці два поняття знайшли найбільш повне й ґрунтовне відображення у працях Ч.Дарвіна. Своє розуміння спадкового він вбачав у конституції тіла, у особливостях поведінки людського організму. Разом з тим, Ч.Дарвін розглядав виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови, моральних якостей. Він показував, що у людини існують постійні індивідуальні відмінності у всіх частинах її тіла, розумових здібностях і пояснював це пануванням законів спадковості.

Ч.Дарвін започаткував у вивчення проблеми спадковості дитини, її індивідуальних здібностей, як пріоритетних, у дослідженнях більшості представників реформаторської педагогіки, зокрема Е.Меймана, В.Лая, С.Холла, Е.Торндайка та ін.

Відкриття в середині ХІХ століття у різних галузях біології, ембріології, гістології слугували основою поглядів Е.Геккеля. Він сформулював поняття „монізм”, як методологічну вимогу нерозривності способу пояснення сутності, вимоги єдності нерозривності та незмінності, необхідності світових законів, без знання яких не можливе вірне світосприйняття [125]. На основі моністичного підходу Е.Геккель підходив і до розуміння сутності людської природи, вважав, що „душевне життя людини подібно всім іншим, пов’язане з певним матеріальним субстратом” [125, 543].

Одним із головних досягнень Е.Геккеля є біогенетичний закон, який на початку ХХ століття в різних варіаціях стає загальновизнаною засадою реформаторської педагогіки, підходів до вивчення дитини у її розвитку.

Відповідно до біогенетичного закону Е.Геккеля, індивідуальний розвиток особи (онтогенез) є стислим повторенням важливих етапів еволюції даної групи (філогенез). Цей закон він застосовував і до дитини, вказуючи, що вона переживає в своєму індивідуальному існуванні ті головні етапи, які переживало все людство. „Ми хочемо, – писав Е.Геккель, – в основу всіх предметів покласти генетичний метод. Цим буде встановлена головна ідея вчення про розвиток і причинний зв’язок явищ. Оскільки в генетичній формі можна отримати істинне уявлення про світ”. Таке трактування дало можливість представникам реформаторської педагогіки досліджувати процес розвитку дитини біогенетичним методом. Так, С.Холл встановив зв’язок між розвитком дитини та історією життя людини. Я.Чепіга намагався розв’язати актуальні проблеми виховання дитини, спираючись на дані біогенетичного закону, враховуючи, що дитина в своєму психофізичному розвитку повторює всі етапи культурно-історичного розвитку тільки в скороченому вигляді.

На формування поглядів представників реформаторської педагогіки вплинуло й еволюційне вчення Е.Геккеля, особливо його розуміння проблеми спадковості дитини, виявлення та розвитку індивідуальних здібностей дитини. Він доводить, що всі риси, які організм людини набуває протягом індивідуального існування, внаслідок пристосування можуть переноситись на потомство. На основі своїх тверджень Е.Геккель робить висновок, що дитині передаються у спадок не самі властивості, а лише зачатки цих якостей, які можуть зникнути або виявитися в залежності від умов існування.

Основоположником вивчення дитинства вважається англійський ембріолог і психолог В.Прейер. Якщо до нього досліджувалися переважно окремі проблеми і вивчалися окремі етапи розвитку дитини, то В.Прейер започаткував цілісний аналіз і систематичне спостереження за дитиною. У його книзі "Душа дитини" (1882) давався опис психічного і біологічного розвитку дитини з народження до трьох років. В.Прейер, наслідуючи Ч.Дарвіна, застосовував еволюційний підхід до вивчення дитини. У своїй книзі він зробив спробу прослідкувати і описати послідовність окремих моментів розвитку дитини, де зазначив, що в основі психічного розвитку індивідуальних відмінностей дітей лежить біологічна спадковість. Зазначимо, що В.Прейер прагнув не тільки розкрити сутність дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мови, емоцій, але й дати рекомендації дорослим (батькам, вчителям) щодо вивчення дітей за допомогою об'єктивних методів. З цією метою в додатку до своєї книги В.Прейер подав зразок щоденника, який містив методику вивчення дітей усіх вікових груп [146].

Певний вплив на формування поглядів реформаторської педагогіки мала наукова діяльність І.Сєченова. Саме він вніс в педагогіку наукове уявлення про рефлекси, яке дозволило педагогам-реформаторам пов’язати психічне і фізіологічне в дитячій природі, створив засади для пояснення індивідуально-психічного розвитку, розглядав організм людини невід’ємно від соціального й біологічного середовища. І.Сєченовим була висловлена думка про те, що „організм без зовнішнього середовища, яке підтримує його існування, неможливий, оскільки в наукове розуміння організму повинно входити і середовище, що впливає на нього. Так, як без останнього існування організму неможливе, так і суперечки про те, що важливіше, – середовище чи сам організм, не мають сенсу” [176, 312].

Експериментальні дослідження дозволили І.Сєченову зробити висновок, що психічна діяльність людини перш за все зумовлена впливом на неї навколишнього середовища, яке штовхає її на різні вчинки своїми багаточисельними подразниками. Він вперше висловив думку про те, що в основі всієї свідомої і несвідомої діяльності людини лежать рефлекси, зробив наголос на індивідуально психічному розвитку. Учений детально вивчав механізми цього розвитку, знаходячи їх у фізіологічно-психологічній структурі рефлексів, та вибудував цілісну систему, у якій всі компоненти життя подано як модифікацію рефлексів. У дитинстві, стверджував вчений, всі психічні явища мають характер рефлексів, тому і вивчати потрібно в першу чергу її рефлекси

І.Сєченовим на основі вивчення центральної нервової системи було визначено значення органів чуття як засобів пізнання та розумового розвитку дитини. ”Корені думок у дитини, – стверджував І.Сєченов, – лежать у відчуттях. Це витікає з того, що всі розумові інтереси раннього дитинства зосереджені виключно на предметах зовнішнього світу; а останні пізнаються первинно тільки відчуттями” [176, 273]. Заслугою І.Сєченова є те, що він своїми дослідженнями психічних явищ фізіологічними методами прагнув поєднати фізичне і психічне у людській природі. Зазначимо, що на основі вчень І.Сєченова свої педагогічні теорії будували, як вітчизняні так і зарубіжні представники реформаторської педагогіки, зокрема В.Лай, Е.Торндайк. Так останній стверджував: „Основний принцип виховання ми вбачаємо у правильному використанні вроджених нахилів дитини (рефлексів, інстинктів та здібностей), як засобу її „удосконалити” для того, щоб виробити ті пізнання, звички, здібності, інтереси та ідеали, що є бажаними”[125, 560].

Слід відзначити, що провідним напрямом дослідження у вітчизняній реформаторській педагогіці стало вивчення поведінки дитини, як об'єктивно існуючої системи реакцій організму на зовнішні і внутрішні стимули. Це розуміння було започатковане в працях В.Бехтерєва, І.Павлова, І.Сєченова. Вони довели, що царина психічної діяльності не вичерпується явищами свідомості суб'єкта, що пізнаються шляхом внутрішнього спостереження за ними, оскільки при подібному трактуванні психіки неминуче розщеплювання організму на душу (свідомість) і тіло (організм як матеріальну систему).

Відкинувши подібну точку зору, вітчизняні дослідники обґрунтували вивчення взаємин цілісного організму з середовищем, спираючись на об'єктивні методи, сам же організм вони розглядали в єдності його зовнішніх і внутрішніх проявів. Цей підхід створив перспективу для розкриття чинників взаємодії цілісного організму дитини із середовищем її існування, а також для вивчення причин, від яких залежить динаміка цієї взаємодії.

Педагоги-експериментатори та педологи також інтенсивно використовували розроблені відомим психологом В.Вундтом експериментальні методи дослідження окремих психічних процесів, вивчення особистості в цілому. У своїй першій книзі "Матеріали до теорії плотського сприйняття" (1862), спираючись на факти, що належать до діяльності органів чуття і рухів, В.Вундт висунув ідею створення експериментальної психології, структуру якої виклав в “Лекціях про душі людини і тварин”. Вона включала два напрями досліджень: а) аналіз індивідуальної свідомості за допомогою експериментального контрольованого спостереження суб'єкта за власними відчуттями й уявленнями; б) вивчення "психології народів", тобто психологічних аспектів культури мови, міфів, вдач. А потім, йдучи за цією схемою, В.Вундт пропонував зосередитися на вивченні свідомості людини, визначивши психологію як науку про "безпосередній досвід".

Важливого значення для формування поглядів представників реформаторської педагогіки мали також дослідження в галузі анатомії, фізіології, психіатрії. Серед них, насамперед, слід згадати роботи професора Флексига, який написав історію розвитку мозку у дітей, роботи психіатра Шарко, який започаткував вивчення індивідуальних властивостей особистості.

Слід відзначити, що у кінці XIX століття об’єдналися два підходи до проблеми вивчення дитини, які до цього розвивалися паралельно і незалежно один від одного – дослідження дитячого розвитку, які були пов'язані з природознавством і медициною, і культурологічні дослідження дитинства і мови, головним чином, на основі вивчення дитячих ігор і казок.

Отже, певні досягнення у галузі природничих наук, зокрема фізіології, біології, еволюції заклали свої основи вивчення дитини у реформаторській педагогіці.