1.2. Різновиди соціально-психологічної адаптації.

На основі аналізу і узагальнення літературних даних можна запропонувати загальну класифікацію різновидів соціально-психологічної адаптації особистості: нормальна адаптація; девіантна або неконформістська адаптація; патологічна адаптація.

Нормальним можна назвати такий адаптивний процес особистості, який приводить до її стійкої адаптованості в типових проблемних ситуаціях без патологічних змін її структури і, одночасно без порушень норм тієї соціальної групи, в якій протікає активність особистості.

Нормальна соціально-психологічна адаптація особистості, у свою чергу, буває двох видів: захисна і незахисна. Нормальною захисною адаптацією можна назвати ті дії особи, які здійснюються за допомогою відомих захисних механізмів (агресії, раціоналізації, проекції, регресії, сублімації, формування зворотної реакції, і.т.п.), якщо ці механізми не стали патологічними.

Незахисні адаптивні процеси відрізняються тим, що починаються в нефруструючих проблемних ситуаціях, що вимагають від особистості ухвалення раціональних рішень. Вони здійснюються без участі відомих захисних механізмів, а за допомогою незахисних адаптивних комплексів. Для досягнення адаптованості в умовах виникнення проблемних нефруструючих ситуацій використовуються пізнавальні процеси особистості, процеси цілеутворення, групові соціально-психологічні механізми та рішення задач, різноманітні форми соціальної поступальності, процеси узагальнення та обміну інформації, інтелектуалізація індивідуального життєвого досвіду та інше. [16]

Оскільки багато проблемних ситуацій складні і включають як фруструючі особистісні чинники, так і такі які викликають в житті незахисні адаптивні пізнавальні і емоційно-вольові процеси, то можна виділити також третій тип соціально-психологічної адаптації особистості, який можна назвати змішаним або середнім. Змішаний, захистно-незахистний, тип соціально-психологічної адаптації особи здійснюються в тих проблемних ситуаціях, в яких вона частково фрустрована, але одночасно стоїть перед конструктивними завданнями, пов'язаними з її соціальними ролями.

При здійсненні кожного з цих трьох різновидів нормальної адаптації використовується адаптивний комплекс специфічного типа що складається, наприклад, з агресивних дій і мотивацій. У разі незахисної адаптації комплекс складається з незахисних механізмів, і в третьому випадку формується, і використовуються змішані адаптивні комплекси.

Девіантними або такими, що відхиляються можна назвати ті процеси соціальної адаптації особистості, які забезпечують задоволення потреб її в даній групі або соціальному середовищі, тоді як очікування решти учасників соціального процесу не виправдовуються такою поведінкою. [12]

Спираючись на визначення адаптованості неважко відмітити, що при дівіантній адаптації задовольняється перша умова, що забезпечує адаптованість, тоді як друга основна умова повністю або частково не задовольняється. Це визначення не слід розуміти в тому сенсі, що якщо в даній ситуації поведінка особи відхиляється від прийнятих норм, то вона завжди буде девіантна: девіантна в даному груповому середовищі поведінка може бути надзвичайно нормально-адаптивною і продуктивною для тієї організації або цілого суспільства, до складу яких входить ця мала група.

Девіантна адаптація умовно може бути підрозділена на два підвиди: неконформістська і новаторська адаптація.

Неконформістській можна назвати такий процес соціально-психологічної адаптації особистості, завдяки якому вона долає внутрішньогрупову проблемну ситуацію незвичайними для членів цієї групи способами і шляхами, і внаслідок цього, опиняється в конфліктних відносинах з нормами групи і їх носіями. У її житті виникають нові проблемні ситуації, що вимагають нових адаптивних механізмів і тактик поведінки.

Новаторською адаптацією можна назвати такий процес соціально-психологічної адаптації особистості, в ході і результаті якої особа створює нові цінності, здійснює нововведення в різні області культури. Творча активність людей є найбільш могутнім чинником соціально-культурного прогресу, основним засобом запобігання застою і регресу. [20]

Слід відмітити, що кримінальна поведінка також являється девіантною и дезадаптивною для усього суспільства, але вона адаптивна з точки зору тої корпоративної групи, яка потребує від своїх членів саме такої поведінки.

Патологічна адаптація - це такий соціально-психологічний процес (активність особистості в соціальних ситуаціях), який повністю або частково здійснюється за допомогою патологічних механізмів і форм поведінки і приводить до утворення патологічних механізмів і форм поведінки, а також комплексів характеру, що входять до складу невротичних і психотичних синдромів.

В процесі патологічної адаптації використовуються такі захисні механізми, які виносять поведінку особистості за межі нормальної адаптації, стають неадекватними відповідями на виникаючі проблемні ситуації.

Оскільки процес адаптації, як ряд взаємообумовлених внутрішньопсихічних і зовнішніх дій, повинні задовольняти як потреби особистості, так і очікування і вимоги соціальної групи, то цілком зрозуміло, що патологізована поведінка індивіда з погляду групи може вважатися адаптивною лише у тому випадку, коли для успіху групової діяльності від особи очікується саме така поведінка. А такі випадки зустрічаються тільки тоді, коли норми, прийняті в групі або в організації, теж є патологічними.

Розрізняють такі види соціально-психологічної адаптованості особистості як:

а) тимчасова ситуативна адаптованість, яка легко може перейти в стан тимчасової ситуативної дезадаптованості як внаслідок внутрішньопсихічних змін так і змін визначених аспектів ситуації;

б) стійка ситуативна адаптованість - це надійна, довготривала адаптованість тільки в певних типових ситуаціях, в яких особа прагне бути якомога частіше;

в) загальна адаптованість, яка, авжеж , ніколи не буває повною, вона скоріш може розглядатися як потенційна здібність адаптуватися в широкому спектрі типових соціальних ситуацій, які найчастіше створюються в даному суспільному середовищі в даний історичний час.

Для теорії соціально-психологічної адаптації особливу важливу роль має виділення ще двох основних різновидів адаптації і, відповідно, адаптованості:

а) адаптація шляхом перетворення і фактичного усунення проблемної ситуації - в цьому випадку адаптивні ресурси і механізми особи мобілізуються для реконструкції реальної соціальної ситуації, а сама особа зазнає тільки порівняно невеликі і в основному позитивні зміни.

б) адаптація із збереженням ситуації - в цьому випадку особа зазнає глибші зміни, але такі, які переважно не сприяють її самоактуалізації і самовдосконаленню.

Адаптація шляхом перетворення або повного усунення об'єктивної проблемної ситуації здійснюється переважно за допомогою незахисних адаптивних механізмів, і їх комплексів, тоді як для адаптації із збереженням ситуації актуалізується вже придбані захисні комплекси чи ж створюються нові. [11]

Можна відзначити, що саме для позначення адаптації особистості із збереженням проблемної ситуації правомірно використання терміну "пристосування": особистість міняється, а ситуація в основному залишається без зміни. Всі різновиди конформізму є механізмами і стратегіями пристосування в цьому специфічному сенсі. [15]

Природно, що зустрічаються численні випадки адаптації з частковим збереженням проблемної ситуації чи ж, в результаті її перетворення, виникненням нової проблемної ситуації, що вимагає нових адаптивних процесів. Можна запропонувати, що в цю третю категорію адаптивних процесів слід включити, зокрема, відому в соціальній психології після появи робіт Л.Фестінгера ланцюг подій : «конфлікт - ухвалення рішення – «первинний адаптивний процес - когнітивний дисонанс – «вторинний адаптивний процес». Відзначимо, що поняття «первинний адаптивний процес» і «вторинний адаптивний процес» тут, наскільки відомо, уживається вперше.

Проблема професійної адаптації особистості - це один з аспектів загальної проблеми її соціально-психологічної адаптації. Це такий процес, за допомогою, якого індивід, з одного боку задовольняє свої вимоги і очікування, що пред'являються до професії і умовою її здійснення і, з іншого боку - тим вимогам, які до нього пред'являє структура і зміст діяльності, умови її здійснення і ті соціальні групи, під контролем і участю яких протікає професійна діяльність особиcтості. Можна відзначити, що профорієнтацію можна вважати першим етапом профадаптації, в якій важливу роль грає позитивна установка до професії.

Декілька звужуючи питання, можна сказати, що йдеться про адаптацію особи до свого офіційного соціального статусі в групі, до відповідної ролі і умов її здійсненні. [36]

Таким чином, очевидно, що проблема профадаптації на особовому соціально-психологічному рівні - проблема надзвичайно широка. Слід врахувати, що хоч і існують загальні закономірності соціально-психологічної адаптації людей і порівняно більш приватні закономірності і механізми адаптації, проте офіційних соціальних ролей і професій в суспільстві надзвичайно багато, тому можливо і бажано створення багатьох приватних концепцій профадаптації.

При вивченні профадаптації в організаціях слід, звичайно, з'ясувати, яким чином відомі адаптивні механізми і їх комплекси беруть участь в ній і які з них є переважаючими, які типові стратегії адаптації існують.

Дотепер мовилося переважно про адаптацію особи до зовнішніх, об'єктивних соціальних ситуацій. Слід мати на увазі, що багато адаптивних механізмів можуть мати два або більш "векторів" функціонування. На основі цього критерію можна виділити ще два різновиди адаптації:

1. Зовнішня адаптація - це адаптивний процес, за допомогою якого особа пристосовується до зовнішніх, об'єктивних проблемних ситуацій. Вона може бути із збереженням проблемної ситуації або з її усуненням.

2. Внутрішня адаптація має ряд різновидів:

а) внутрішня адаптація, направлена на вирішення внутрішніх конфліктів і інших внутрішньопсихічних проблем особистості;

б) внутрішня структурна адаптація у вузькому сенсі - це процес координування якого-небудь адаптивного механізму з тими вже освіченими адаптивними механізмами, з якими він складає комплекс. Це також процес утворення координації певного адаптивного комплексу з іншими вже сформованими стійкими адаптивними комплексами;

в) внутрішня структурна адаптація в широкому сенсі - це пристосування адаптивного механізму або комплексу до всієї структури особистості. Цілісна структура особи може чинити опір включенню в її склад нових адаптивних механізмів або комплексів як чужорідних або, навпаки, може бути вельми "рецептивною" до інших механізмів і комплексів. Це приводить до виборчого навчання нових адаптивних механізмів, комплексів або стратегій, а в деяких випадках - до їх самостійного винаходу.

У даній класифікації при розгляді кожного з адаптивних механізмів, комплексів або стратегій доцільно з'ясувати їх можливі спрямованості (участь в різних видах адаптації), тобто їх поліфункціональність і ті модифікації, які вони зазнають, коли використовуються для різних видів адаптації. Природно припустити, наприклад, що раціоналізація приймає різні структурні і мотиваційні особливості, коли вона використовується в процесах звільнення від внутрішнього або, навпаки, від зовнішнього конфлікту. [24]

Якщо адаптована в даному соціальному середовищі людина опиняється в новій групі, в якій переважають інші цінності, норми і звичні форми поведінки, де що веде діяльність теж інша, то перед ним виникає завдання реадаптації: адаптація в новому середовищі супроводжується переглядом і частковою або повною відмовою від норм, цінностей, способів поведінки, соціальних ролей, а також адаптивних механізмів.

Гіперадаптація як термін використовується в еволюційній біології і позначає адаптацію організму з великою напругою функцій органів. У психічній активності людей схоже місце має тоді, коли людина знов і знов адаптується з використанням одного і того ж адаптивного механізму або комплексу. Така поведінка можна також назвати персеверативною або фіксованою адаптацією.

Під ідіоадаптацією розуміють використання утвореного на попередніх етапах розвитку особи адаптивного механізму в нових цілях, тобто для виконання нових функцій. Така зміна функцій адаптивних механізмів в онтогенезі особи - закономірне, але малодосліджене явище. Спостерігаються зміни функцій таких адаптивних механізмів як раціоналізація, проекція, інтроспекція і ін. Найважливішим випадком подібної зміни можна вважати наступний: адаптивний механізм до певного періоду життя індивіда служив для вирішення зовнішніх конфліктів, але разом з формуванням внутрішнього світу і інтерналізаціею міжособистісних конфліктів той же самий механізм починає служити для вирішення внутрішніх конфліктів.

Психологічна теорія адаптації особи повинна спиратися на знання фізіологічних механізмів людської поведінки.

Границі адаптивних можливостей людини не безграничні. Для того, щоб, вибираючи той чи інший варіант поведінки, людина досягла стану адаптованості, необхідні не тільки внутрішні умови (розвиненість адаптивних механізмів, рівень психічної зрілості).