31. Причини Першої світової війни. Військові операції російських армій у Східній Прусії та Галичині в 1914 р. Ставлення різних класів і партій Росії до війни.

Причини війни.

Попри те, що по війні держави-переможниці найголовнішим її винуватцем визнають Німеччину, ця війна виникла через цілком певні історичні причини та безпосередні приводи.

Причини війни полягали в протистоянні між провідними європейськими країнами. Поява на політичній карті світу внаслідок франко-прусської війни об'єднаної Німецької імперії, порушення рівноваги сил на континенті поставили на чільне місце у Європі Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися її відносини, насамперед економічні, з Англією, Росією та Францією. При цьому найглибша прірва у взаєминах пролягла саме між Британією та Німеччиною.

Взаємні претензії європейських держав спонукали їх до утворення ворогуючих військово-політичних об'єднань держав: Троїстого союзу у складі Німеччини й Австро-Угорщини (1879), а також Італії (1882, розірвала договір у 1915). У серпні 1914 р. було підписано німецько-турецький договір, а у 1915 р. до угоди приєдналася Болгарія, після чого об'єднання стали називати Четверним, союзом, або Центральними державами.

Натомість Англія, Франція та Росія 1907 р. завершили утворення союзу Антанти. Союз існував на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-російської (1907) угод. Єдиного договору між трьома державами не існувало до початку Першої світової війни.

Ставлення до війни різних класів і партій. Панівні класи Росії — поміщики й буржуазія у війні прагнули шляхом захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині країни. Через це з перших днів вони активно підтримали царський уряд і разом з ним розгорнули широку шовіністичну кампанію, змальовуючи війну як «оборонну», що начебто ведеться заради захисту своєї «вітчизни» від «прусських варварів», а також на захист «братів-слов'ян». На початку війни шовіністичні настрої охопили широкі верстви міської буржуазії, частину селянства. Загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції. Чорносотенці, октябристи, кадети висунули гасла: захист вітчизни, війна до переможного кінця. Лідер кадетів П. Мілюков на засіданні Державної думи заявив: «У цій боротьбі ми всі заодно: ми не ставимо умов і вимог, просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника». Соціалістичні партії Росії вважали світову війну імперіалістичною. Але щодо тактики в ставленні до самодержавства у них не було єдності. Ліва частина соціал-демократів — більшовики зайняли інтернаціоналістську позицію. Вони були проти підтримки царизму у війні і висунули гасло поразки «свого» уряду у війні і перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Серед меншовиків та есерів склалися три напрямки: патріотичний або» оборонський, центристський або пацифістський і революційно-інтернаціоналістський. Партії II Інтернаціоналу підтримали імперіалістичну війну, їхні представники в парламентах голосували за військові кредити своїм урядам, а лідери соціалістів Англії, Франції і Бельгії ввійшли до складу буржуазних урядів. Національний фактор виявився сильнішим інтернаціонального. Українські політичні партії на початку війни. З початком першої світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів — у Росії і Австро-Угорщині. З цього приводу В. Винниченко 22 серпня 1914 р. записав у своєму «Щоденнику»: «Спочатку дуже вражають виступи соціалістів Франції, Германії, Бельгії за війну. Але треба погодитись, що іншої ради нема... Але як бути пригнобленій нації якоїсь держави?». За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації. У своїй книзі «Відродження нації» В. Винниченко писав, що склалися три орієнтації. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території Росії, вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні. Інші, особливо українці Галичини, орієнтувались на Німеччину й Австро-Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація,— не російська, й не німецька, а українська. «Це, — писав Винниченко, — була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас... До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії». Частина членів Української соціал-демократичної партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, які видавали в Москві журнал «Украинская жизнь», стали на оборонні позиції. ЗО липня 1914 р. С Петлюра в екстреному номері цього журналу опублікував статтю «Війна і українці», яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці «виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця». Разом з тим висловлювалось і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм «і відповідних прав». Київська газета «Рада» у передовій статті закликала українців боронити російську державу, бо цим вони боронитимуть свою власну землю від ворога. «Ми бороним наші хати, наші тихії гаї» — так закінчувалася ця стаття. Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді Товариства українських поступовців (ТУП) у Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях. Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. На закінчення в маніфесті . говорилось: «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України». Українська Головна Рада організувала Легіон січових стрільців для участі у боротьбі з російськими військами. У серпні 1914 p., коли до Львова стали наближатись російські війська, Головна Українська Рада переїхала до Відня. 4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи емігрантів-наддніпрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено «Союз визволення України» (СВУ). До нього ввійшли члени УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.), «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Бендзя), групи українських есерів (М. Залізняк, Ю. Бачинський), представники інших партій та організацій. Союз розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. У серпні 1914 р. він опублікував відозву «До українського народу в Росії», в якій австрійці та німці змальовувались як визволителі, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя». Тоді ж було опубліковано звернення «До громадської думки Європи», в якій Союз намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. З наближенням російських військ до Львова Союз переїхав до Відня. 5 жовтня 1914 р. Союз почав видавати «Вісник Союза визволення України», в першому номері якого було опубліковано «Платформу» Союзу. У платформі Союз заявляв, що українці «голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність», а «реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні». Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів Великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду.