30. Формування пролетаріату та буржуазії в Росії. Робітничий рух 80-х – 90-х рр. Хіх ст. Розповсюдження марксизму.

. Формування промислової буржуазії та промислового пролетаріату. Важливим соціальним фактором у пореформеній Росії було формування промислового пролетаріату і промислової буржуазії. Промисловий пролетаріат істотно відрізнявся від пролетаріату кріпосної епохи, представленого кріпаками робочими вотчинних і посесійних мануфактур, або йшли на заробітки селянами, залежними від влади свого пана, пов'язаними з землею, з громадою. У пореформену епоху сформувалися кадри постійних робітників, відірваних від землі і проживали зі своїми сім'ями у великих промислових центрах. Збільшувалася питома вага потомствених робітників, батьки і діди яких працювали на фабриці. Однак значна частина робітників все ще зберігала зв'язок з землею, з селом, де вони були "приписані" і де у багатьох перебували їхні сім'ї. Ще в 80 - 90-ті роки було звичайним явищем догляд робітників з московських фабрик на літні сільські роботи в село. Ядро пролетаріату в пореформену епоху становили наймані робітники у великих промислових закладах і на залізничному транспорті. За 60-90-ті роки XIX ст. чисельність їх збільшилася вдвічі - з 706 тис. до 1432 тис. Наприкінці 90-х років ХIX ст. налічувалося ще 1 млн. робітників у будівництві, близько 2 млн. - на різних "чорних" роботах (різноробочих) та 3,5 млн. сільськогосподарських робітників. Основним джерелом зростання числа найманих робітників у різних галузях промисловості, сільському господарстві, транспорті, у сфері послуг був промисловий і сільськогосподарський відхід селян. Якщо на початку 60-х років щорічно видавалося близько 1,3 млн. паспортів на термін від півроку до трьох років, то в 90-х роках - вже понад 7 млн. паспортів. Ще більша кількість заробітчан прямувало на сезонні роботи за короткостроковими "квитками" (на термін від одного до чотирьох місяців). У зв'язку з зростанням застосування на фабриках жіночої праці у відхід все більше залучалися і жінки. Змінився і колишній патріархальний погляд на жіночий відхід на заробітки. Земські статистики того часу писали: «Якщо раніше батьки, чоловіки, сини і брати вважали непристойним послати в далекі краї своїх дружин, дочок і сестер на заробітки, то тепер вимушена необхідність посилати їх на сторону для відшукання собі засобів існування вказує на неможливість добути собі будинки хліб насущний ». Йшли на заробітки селяни потім поселялися в містах на постійне проживання. Промисловий відхід селян служив, таким чином, основним джерелом зростання міського населення. Процес формування промислової буржуазії почався ще в дореформений епоху. Він висловлювався в тому, що з середовища дрібних товаровиробників виділялися представники торгового і лихварського капіталу. Накопичивши необхідний стартовий капітал, вони потім вкладали їх у промислове справу, стаючи промисловими підприємцями. Однак, зайнявшись промисловим підприємництвом, вони в той же час продовжували розширювати і торгові операції. З'єднання промислового капіталу з торговим - характерне явище для мануфактурної стадії промисловості. Підприємець виступав тут одночасно в ролі купця і фабриканта. Згодом зростання промислового капіталу і промислової буржуазії був пов'язаний з переходом від мануфактури до крупної машинної індустрії. Соціальною базою формування промислової буржуазії служили купецтво, почасти міщанство, але переважно представники розбагатів селянства. Відомі династії російських фабрикантів - Гучкова, Коновалови, Кокушкіна, Кондрашов-ви, Гареліни, Гандуріни, Ямановскіе, Зубкови, Морозови, Прохорова, Рябушинские - вийшли із середовища селянства. У 70-80-ті роки виникають організації російської буржуазії для захисту її підприємницьких інтересів. У 1873 р . в Петербурзі утворився "Рада з'їздів представників комерційних банків". Він об'єднав банкірів Петербурга, Москви та кількох великих промислових центрів. У 1874 р . в Харкові був заснований "Рада з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії", що представляв інтереси власників металургійних, машинобудівних і залізорудних підприємств Донбасу і Криворіжжя. У 1880 р . виник "Рада з'їздів гірничопромисловців Уральської області". У 1884 р . в Баку був утворений "Рада з'їздів нафтопромисловців", створений групою провідних підприємців і фірм, зайнятих видобутком, переробкою і транспортуванням нафти і нафтопродуктів, а в 1888 р . з'явився "Рада з'їздів борошномелів". Спілки підприємців діяли на підставі статутів, затверджених урядом. Регулярно, іноді по кілька разів на рік, збиралися їх з'їзди, які займалися питаннями тарифів, податків, робочим законодавством і іншими справами торгівлі і промисловості. Ці союзи промисловців згодом послужили основою для формування великих монополістичних об'єднань. Характер і напрямок соціально-економічного розвитку пореформеної Росії були, безумовно, капіталістичними. Однак темпи і ступінь цього розвитку в різних галузях народного господарства і в різних регіонах країни були далеко не однаковими. Швидше й інтенсивніше капіталізм розвивався в промисловості, повільніше - у сільському господарстві, в якому аж до 1917р. (І навіть у 20-х роках - у період непу) продовжували зберігатися ще докапіталістичні і навіть патріархально-натуральні форми. Однак і в промисловій сфері можна говорити про перемогу капіталізму лише стосовно до великої і середньої промисловості. Зберігалася (і навіть отримувала подальший розвиток) велика сфера різних форм докапіталістичної промисловості - домашніх промислів, ремесла, дрібнотоварного виробництва. Не будучи ще капіталістичними, вони, тим не менш, створювали широку базу для розвитку капіталізму. Капіталістична розвиток швидше проходило в центрі країни, слабкіше на її околицях. Для пореформеної Росії характерно був розвиток капіталізму вшир, тобто поширення його на нові, ще не освоєні території. Економіка пореформеної Росії була представлена ​​не тільки капіталізмом. Їй властива була багатоукладність - співіснування поряд з капіталізмом дрібнотоварного і патріархально - натурального виробництва. Довге існування в Росії кріпосного права і незавершеність реформ 60-70-х років Х1Х ст. зумовили збереження численних пережитків старовини в економіці, політичному ладі, соціальних відносинах. Панування поміщицького землеволодіння в пореформеній Росії, що був головним кріпосницьким пережитком, і станової неповноправності селян істотно обмежувало можливості капіталістичного розвитку пореформеного села. Але і в промисловій сфері, де капіталізм досяг найбільших успіхів, підприємець діяв не тільки "чисто" капіталістичними методами, але й застосовував старі, докапіталістичні прийоми експлуатації, пов'язані з кабалою і примусом. Росія, пізніше багатьох європейських країн вступивши на шлях капіталістичного розвитку, проходила його в більш стислі терміни. На розвиток капіталізму в пореформеній Росії впливала і економіка країн давно утвердився капіталізму Західної Європи та Америки. Воно виражалося у використанні їх технічних досягнень, інвестицій іноземного капіталу в російську економіку. Але наявність в пореформеній Росії кріпосницьких пережитків, господарсько-економічний, етнічне та культурне розмаїття, характерне для регіонів величезної країни зумовили нерівномірність і незавершеність розвитку російського капіталізму, тісне переплетення старих і нових форм, соціальність соціальної структури. Розповсюдження марксизму.

У другій половині XIX в. на арену політичного життя Росії вступає пролетаріат. Робочий рух починає надавати все більший вплив на суспільно-політичне життя країни, є новим явищем у соціальному житті пореформеної Росії.

У 60-і рр.. боротьба пролетаріату тільки починалася, виступи робітників мало чим відрізнялися від селянських заворушень: під час бунтів робочі били представників адміністрації, руйнували будівлі, ламали машини. У 70-і рр.. зростає число страйків, рух набуває більш організований характер. Вимоги, що висуваються робітниками, носять економічний характер: основна вимога - підвищення заробітної плати. У ході страйків відбувалися зіткнення з поліцією, робочі силою звільняли заарештованих товаришів.

Найбільш великими страйками були страйки на Невської бумагопрядільной (1870) і Кренгольмской (1872) мануфактурі.

У цей період на робочий рух великий вплив мають народники. Вони створюють перші робочі гуртки, в яких ведеться агітаційна, просвітня, культурна робота.

Важливу роль у розвитку робітничого руху зіграли два перших робочих союзу. У їхніх ідейних позиціях були достатньо сильні народницькі погляди, але вже помітний вплив надавали ідеї I Інтернаціоналу.

Першої робочої організацією був "Південноросійський союз робітників", заснований в 1875 р. в Одесі революціонером-інтелігентом Е.О. Заславським. Союз налічував близько 250 чоловік з ряду міст Півдня Росії (Одеса, Херсон, Ростов-на-Дону). Найважливішим документом Союзу був Статут, в якому стверджувалося, що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки "за допомогою насильницького перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги". Союз заявляв, що праця має стати основою особистого і суспільного добробуту. Члени Союзу вели пропаганду серед робітників, брали участь в організації страйків. У грудні 1875 р. Союз в результаті зради була розкрита і розгромлений, а 15 його учасників були віддані суду і засуджені до каторги або тюремного ув'язнення і засланні. Е.О. Заславський був засуджений до 10 років каторги. У 1878 р. він помер у в'язниці.

У 1878 р. у Петербурзі на основі об'єднання розрізнених робочих гуртків виник "Північний союз російських робітників". Союз нараховував понад 200 членів. Він мав свої відділення за Невської і Нарвської заставами, на Василівському острові, Виборзької і Петербурзької сторонах, Обвідному каналі. Кістяк Союзу становили робітники-металісти. На чолі стояв центральний робочий гурток, куди входили представники районних організацій. Керівниками "Північного союзу" були робітники-революціонери - слюсар В.П. Обнорский і столяр С.Н. Халтурин. В.А. Обнорский, ще під час перебування за кордоном, зумів познайомитися з робочим рухом Заходу, з діяльністю I Інтернаціоналу, з програмами соціалістичних партій. Він був автором програмних документів Союзу. С.Н. Халтурин добре знав нелегальну літературу, був пов'язаний з народницькими організаціями. Відкрито заявив про своє існування "Північний союз російських робітників" в січні 1879 р., коли в нелегальній друкарні була надрукована його програма "До російським робочим", прийнята на установчих зборах членів організації. Союз заявляв, що його головна мета - "повалення існуючого політичного й економічного ладу держави, як ладу вкрай несправедливого". У документі визначалася роль робітничого класу в Росії, як класу, в якому "полягають вся сила і знання країни" і від якого залежить успіх соціальної революції.

У своїй діяльності на перший план Союз висував завдання політичної боротьби, так як "політична свобода" забезпечує за кожною людиною самостійність переконань і дій. Безпосередніми вимогами Союзу були: свобода слова, друку, право зборів і сходок. Крім того, робітники вимагали ліквідації станових прав і переваг, введення обов'язкового і безкоштовного навчання у всіх навчальних закладах, обмеження робочого часу, заборони дитячої праці, скасування непрямих податків і т.д.

Члени "Північного союзу" вели пропаганду на підприємствах Петербурга, брали участь у страйках і керували ними, підтримували страйкарів грошовими коштами, випускали прокламації. Керівники Союзу прагнули налагодити зв'язки з іншими містами Росії, ставлячи перед собою мету перетворення організації в всеросійський. У лютому 1880 р. Союз видав першу нелегальну робочу газету "Робоча зоря". Після виходу першого номера газети друкарня була розгромлена поліцією. Ще в січні 1879 був заарештований В.А. Обнорский. Незабаром після арешту найвизначніших членів "Північного союзу" він припинив свою діяльність. Один з керівників "Північного союзу" Степан Халтурин став народовольців. 5 лютого 1880 він здійснив вибух в їдальні в Зимовому палаці. Після цього переховувався, активно брав участь у діяльності Виконавчого комітету "Народної волі". У березні 1882 він був страчений за участь у вбивстві одеського прокурора В.В. Стрельникова.

Таким чином, в 70-і рр.. XIX в. робітничий рух починає грати істотну роль у громадському русі країни: визначаються специфічні пролетарські методи боротьби (страйковий рух), створюються перші робітничі організації, їх програми. З числа робочих висуваються перші керівники: Петро Моісеєнко (1852-1924), Петро Алексєєв (1849-1890), Степан Халтурин (1857-1882), Віктор Обнорский (1851-1919). Однак рух 70-х рр.. охоплювало ще вузький крутий робітників. Пролетарська струмінь ще не могла виділитися із загального потоку народництва.

Подальший розвиток страйкового руху, що відрізнялося більшою організованістю і масовістю, більш чітким формулюванням вимог, відбувається в 80-90-і рр.. Головними центрами страйкового руху були Петербурзький і Центральний промислові райони, але до руху постійно підключалися і нові райони. Найбільшим подією цього періоду стала Морозівський страйк (1885) на текстильній фабриці Морозова в містечку Нікольському поблизу Орєхово-Зуєва Володимирській губернії. Цей страйк відрізнялася небувалим розмахом, організованістю, стійкістю страйкарів. Страйкуючі вимагали обмеження штрафів, впорядкування розрахунків з робітниками і ін Ряд вимог - про контроль за заробітною платою, про державне регулювання умов найму - вперше вийшли за межі одного підприємства. Для придушення страйку були викликані війська, суду були передані 33 робітників. На суді були розкриті факти серйозного утиску робітників, жорстокості і свавілля на фабриці. У результаті суд присяжних змушений був винести виправдувальний вердикт. Чи не згодний з рішенням суду Олександр III дав вказівку знову заарештувати керівників страйку.

Всього протягом 80-х рр.. пройшло близько 450 страйків і заворушень робітників.

Зростання страйкового руху робітників викликав необхідність розробки "робочого законодавства" - видання серії законів, що регламентують відносини робітників і фабрикантів. У 1882 р. були видані закони, що забороняли нічні роботи дітям до 12 років, введена фабрична інспекція. У червні 1885 був прийнятий закон про заборону нічної роботи жінок і підлітків, 3 червня 1886 р. - закон про штрафи. Цей закон встановив максимальний розмір штрафу (1/3 заробітної плати), причому вказувалося, що штрафні гроші повинні використовуватися тільки на потреби робітників, а не йти в касу фабрикантів. Заборонялося замість грошей розплачуватися з робітниками купонами, хлібом, товарами. Робітники отримували право скаржитися на господаря і фабричну інспекцію у спеціально створені колегіальні губернські присутності з фабричним справах. Одночасно закон збільшив кримінальну відповідальність за участь у страйках і керівництво ними. Фабриканти були незадоволені законом про штрафи, в результаті ініціатор прийняття цього закону міністр фінансів Н.

Х. Бунге * був змушений піти у відставку.