2. Судова реформа 1864 року

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд замінювався судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, незалежності, змагальності, гласності тощо. Дореформене судочинство в Російській імперії пронизували так звані інквізиційні засади: таємне, письмове провадження, формальна оцінка доказів, нерівність сторін, що випливала зі станового походження. Існувала громіздка судова система з численними інстанціями. В її діяльності часто царювала кричуща сваволя. Підготовка і проведення судової реформи в Російській імперії затяглася на кілька років. Тільки Державна рада розглядала проект статуту цивільного судочинства майже два роки. Відсутність необхідних юридичних традицій у дореформеному судочинстві і нагальна потреба реформи суду в умовах скасування кріпосного права примушували самодержавство шукати модель, яка б довела слушність на практиці. Такою виявилася система правосуддя, що існувала в буржуазних державах і дістала всебічне обгрунтування в правовій теорії та мала багату практику застосування.

Дві системи судових установ

Судова реформа 20 листопада 1864 р. ліквідувала колишній феодальний суд. Вводилися дві системи судових установ: суди з суддями, які обиралися (мирові судді та з'їзди мирових суддів) і суди з суддями, які призначалися - окружні суди та судові палати. Інститут мирових суддів утворювався в містах та повітах. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи (провини проти громадського порядку, особисті образи та побої, шахрайства та крадіжки на суму до 300 крб.). Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування — земських зборів та міських дум. Кандидатами могли бути особи, які відповідали вимогам установленого вікового, освітнього і досить високого майнового цензу. На Лівобережній та Південній Україні він становив: у Полтавській і Чернігівській губерніях — 400—500 десятин землі (залежно від повіту), Херсонській 400—700, Таврійській - 400—900 десятин. Крім дільничних мирових суддів, які одержували за свою службу винагородження, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили «суд та розправу», коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міс та були вищою інстанцією — з'їздом мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища. Мировий суд був досить демократичним інститутом в умовах самодержавства, а тому швидко став об'єктом дискусії російських лібералів.

Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідченням А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей.

Не дивно, що вже у 70-х роках мировий суд став об'єктом критичних нападок з боку реакційної преси. Особливу активність виявив у цьому питанні горезвісний М. Катков, видавець «Московських відомостей». Він виступав проти принципу виборності мирових суддів, неодноразово звинувачував їх у тому, що вони «розхитують громадський порядок замість того, щоб чинити суд за законом, тенденційно законодавствують з питань відносин між наймодавцями й особами, які наймаються».

Окружний суд поширював свою юрисдикцію на декілька повітів (в Україні — два-чотири) і складався з голови, його товариша та членів суду.

Великого значення набувала прокуратура, що керувала слідством, виступала обвинувачем на суді, пильнувала за виконанням вироків. Прокурор, його товариші і канцелярія входили в апарат окружного суду. Судові слідчі усього округу підпорядковувалися прокурору окружного суду. Згідно з Судовими статутами 1864 р. кримінальні справи підлягали розгляду окружним судом у складі або трьох коронних суддів, або з участю присяжних засідателів, які визначали винуватість підсудного. Якщо за вчинення злочинів і провин законом передбачалося покарання, пов'язане із позбавленням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих і за рішенням станових органів присвоєних прав і привілеїв, такі справи розглядалися окружним судом не інакше як з участю присяжних засідателів. Під час проведення попереднього слідства з кримінальних справ, підсудних окружним судам, судовим слідчим сприяла поліція, а в ряді випадків — жандармерія. Незважаючи на деяку обмеженість можливостей суду присяжних, у Російській імперії порівняно з аналогічними органами країн Європи й Америки, в ньому втілилися досить демократичні для Росії другої половини XIXст. буржуазні засади: незалежність суду, усність і гласність процесу, рівність громадян перед судом, участь суспільства у від правленні правосуддя. Суд присяжних розглядав в імперії до трьох чвертей усіх кримінальних справ.

Судова реформа 1864 р. проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки феодального судочинства (станові суди – церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини). Реформа 1864 р. створила подвійну систему судів: місцеві суди – одноособовий мировий суддя, повітовий з”їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди – окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градоначальником. Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обидвох ланок були створені тільки у Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У інших губерніях України дозволялося створювати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи.

У Правобережній Україні судова реформа проводилася двома етапами: спочатку з 1871 р. були запроваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, мирові судді тут не обиралися терміном на три роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міністром юстиції. На них поширювався принцип незмінності. Тільки 1880 р. були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам”янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.

До судової реформи за після пореформені роки внесено понад 700 змін і поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини. Було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі: у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. За Положенням про земських начальників 1889 р. скасовувався мировий суд. Одночасно царизм повів наступ на земське і міське самоврядування. У 1890 р. було прийняте нове Положення про губернські та повітові земські установи, а 1892 р. – нове міське Положення. Це ще більш урізало мізерні повноваження органів земського та міського самоврядування.