49. Система регіональних військових блоків в міжнародних відносинах повоєнного періоду (сенто, сеато, анзюс, анзюк).

Великобританія та Франція неодноразово робили спроби створити воєнний пакт на Близькому Сході. Але перешкодою була позиція країн регіону.

Ініціатором створення пакту виступив монархічний Ірак. 24 лютого 1955 р. було укладено угоду між Іраком та Туреччиною, так званий Багдадський пакт.

У 1958 р. в Іраку відбулася антимонархічна революція. Нове керівництво оприлюднило рішення вийти з Багдадського пакту. 3 серпня 1959 р. пакт дістав назву Організація Центрального Договору (СЕНТО).

Ініціатива створення такого пакту належала іракському прем»єр-міністру. Безпека Іраку залежить від Туреччини та Ірану на випадок радянської загрози. Отже він ( ІРАК) відходить від нейтралістиської політики. 13 січня 1955 року прем»єр- міністр Туреччини Мендерес та міністр закордонних справ Кепрюлю приїхали до Багдада з заявою про свій намір укласти угоду для забезпечення стабільності та безпеки Близького Сходу. Угода була підписана в Багдаді 34 лютого 1955 року. Укладений на 5 років з можливим продовженням, відкритий для участі інших країн Багдадський пакт був союзом 2 країн у справі спільної безпеки та оборони. Була створена постійна рада пакту.

Приєднання Великобританії до пакту відбулося 5 квітня 1955 року. Відтак, через турецьке та британське посередництво Багдадський пакт міцно пов»язувався з Атлантичним. Пакистан приєднався 23 вересня, Іран – 3 листопада 1955 року. Пакт передбачав можливість приєднання інших арабстких держав.

СЕАТО. США уже уклавши у Тихоокеанському регіоні союз з Філіпінами, Австралією та Новою Зеландією, а також Японією, під керівництвом республіканців прагнули поширити таку систему і на континентальну Азію. Це було пов»язане з необхідністю перемир»я в Кореї та Індокитаї, а також із особистим потягом Фостера Даллеса до Азії.

Важливішим за своїм колективним характером видається договір у Манілі 8 вересня 1954 р . Цей договір про колективну оборону Південно-Східної Азії був американською реакцією на поступки, зроблені на Женевський конференції щодо Індокитаю. Договір об»єднував США, Францію, Великобританію, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан, Таїланд. Досі останній не був безпосереднім союзником США. Цей пакт, створенний за зразком Північноатлантичного союзу, підкреслено підтримував незалежність країн, населення яких цього прагнуло, і власне був об»єднанням держав.

АНЗЮС.Напередодні конференції у Сан-Франциско, скликаної для підписання мирного договору з Японією, у лютому-квітні 1951 р. США розпочали переговори з Австралією та Новою Зеландією, які побоювалися повторення агресії з боку Японії.

1 вересня 1951 р. США, Австралія та Нова Зеландія уклали Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС), який гарантував Австралії та Новій Зеландії американський захист від можливого відродження японського мілітаризму.

Пакт мав на меті захист миру в районі Тихого океану, координацію зусиль щодо створення регіональної системи безпеки, колективні воєнні дії в разі нападу на одну з країн-членів пакту.

АНЗЮК. Військово-політичний союз (мініНАТО в азіатсько-тихоокеанському регіоні), до складу якого входять Австралія, Нова Зеландія, Великобританія, Малайзія та Сінґапур. Угода про його формування була підписана на лондонській конференції у квітні 1971 року, вступила в силу з 1 листопада цього ж року після того, як закінчився строк дії англо-малайської угоди про оборону 1957 року. Назва союзу АНЗЮК походить від заголовних літер назви трьох країн (Australia, New Zealand, United Kingdom).

Офіційна мета формування військово-політичного союзу АНЗЮК — сумісний захист Малайзії та Сінгапуру від агресії. Але якщо проаналізувати обставини, що склалися на межі 50-х років у Південно-Східній Азії, то слід вказати також на особисту зацікавленість Великобританії у субрегіоні Малайського архіпелагу. У повоєнні роки Великобританія поступово втрачала вплив у цьому регіоні.