21. Джерела нарративного характеру.

Оповідні джерела - літописи, хроніки, історичні повісті та ін. передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомості оповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють собою зв'язну розповідь про історичні події.

Оповідні джерела – рід усних та писемних джерел, особливістю яких є фіксація інформації про події та явища суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного життя у вигляді розповіді в довільній формі (плач, повчання, похвала, подорожні записки тощо). Цінність цих джерел полягає в тому, що вони відтворюють складні процеси формування етносу, його мови, літератури, національної свідомості, героїзму боротьби за незалежність. Вони також інформують нас про ставлення їхніх авторів до відтворюваних у описах подій, а отже, і про світогляд їхніх авторів. Оповідні твори виникли у найдавніші часи у формі епосу, міфів, легенд, казок, переказів, пісень, дум тощо. Пізніше вони лягли в основу хронік, літописів, різноманітних історичних та літературних творів. Багато усних оповідей записали етнографи, фольклористи.

В оповідних джерелах подію або явище зафіксовано в переказі автора, на підставі його особистих вражень. Зрозуміло, що на цьому переказі позначилося його світосприйняття, погляди, а сама подія отримала його оцінку. До оповідних пам’яток належать листи, спогади, літописи, публікації в періодичній пресі, літературні твори. Звісно, до них слід ставитися досить критично, усвідомлюючи їхню специфіку. Але саме оповідні джерела дають нам можливість з’ясувати, як та чи інша подія сприймалася її сучасниками, як розуміли світ, до чого прагнули і про що мріяли наші предки.

Писемні джерела складалися свого часу людьми, які, мали власні інтереси і уподобання, часто переслідували власні цілі. Отже, джерело може містити помилкову інформацію, викривлену як зумисне, так і через непоінформованість автора. Особливо це стосується оповідних пам’яток. Саме тому для висвітлення однієї історичної проблеми дослідникам необхідно розглянути цілий комплекс джерел. Більше того, зіставляючи інформацію, вміщену у здавалося б давно відомих джерелах, по-різному її інтерпретуючи, історики часто доходять цілком нових висновків й навіть роблять наукові відкриття.

22. Актові і діловодські джерела.

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справо-чинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові. Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів.

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам´ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.