22. Основні завдання і функції права

Основні завдання та функції права можна визначити в ме­жах різних підходів до праворозуміння. Але краще це зробити саме в межах інтеграційного підходу.

Функції права - це основні напрями впливу права на суспільні відносини з метою вирішення певних завдань, в яких відображається ціннісне та соціальне призначення пра­ва, його місце і роль у системі нормативного регулювання різ­номанітних відносин у сфері діяльності громадянського суспільства та держави.

Завдання права характеризують його соціальне призначен­ня, яке полягає:

- у ціннісному характері права як загального блага та універсального регулятора суспільних відносин;

- в охороні, забезпеченні та гарантіях природних і соціаль­них благ індивідів, їх відповідного цивілізаційного статусу як вільних і розумних істот;

- у сприянні збереженню цілісності суспільства шляхом за­побігання виникненню соціальних конфліктів, а у разі їх появи - послідовному, оптимальному та справедливому роз­в'язанні за участю різних суб'єктів суспільних відносин.

Функції права поділяються на загальносоціальні та спеціальноюридичні.

Загальносоціальні функції права пов'язані із взаємодією права з широким колом різноманітних соціальних явищ, а також зворотним впливом останніх на зміст права.

Види загальносоціальних функцій: ідеологічна, еконо­мічна, політична, екологічна, гуманітарна, інформаційна, орієнтаційна, виховна.

Спеціальноюридичні функції конкретизують напрями власне юридичного впливу на суспільні відносини і поділя­ються на: регулятивну та охоронну.

Регулятивна функція права полягає в упорядкуванні су­спільних відносин шляхом системного закріплення правового статусу людини і громадянина, повноважень органів держав­ної влади, а також у забезпеченні активної поведінки суб'єктів правовідносин, сприяючи при цьому виникненню нових соціальних інститутів.

Охоронна функція полягає у визначенні:

- заборон на вчинення протиправних діянь;

- встановленні певних санкцій у випадках їх вчинення;

- реального застосування санкцій до суб'єктів правопору­шення;

- видання норм, спрямованих на охорону прав і свобод та реалізацію відповідних обов'язків суб'єктів.

23. Джерела і форми права

Є різні підходи до тлумачення терміна «джерело права»:

- джерело права розглядається як поняття, тотожне по­няттю «суспільні відносини», а тому пов'язується з мате­ріальними та духовними умовами життя суспільства;

- джерело права пов'язується з природою суб'єктів волевиявлення, що встановлюють правові норми (народ, органи дер­жавної влади та інші суб'єкти громадянського суспільства);

- джерело права визначається як форма права, тобто та певна нормативна форма, в межах якої владний суб'єкт виз­начає своє волевиявлення з метою регулювання суспільних відносин.

Форма (джерело) права - це спосіб вираження або зо­внішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил пове­дінки, що встановлюються (санкціонуються) державою або є загальновизнаними у суспільстві. Розрізняють наступні форми (джерела права):

- нормативно-правовий акт (від лат. асtит - документ) - це юридичний документ, який приймається певними органа­ми державної влади (або уповноваженими державою іншими суб'єктами), має формально визначений, загальнообов'язко­вий характер, норми якого охороняються державною владою від порушень. Нормативно-правовий акт є головним джере­лом права у правовій системі України;

- нормативно-правовий договір - така форма права, за якої суб'єкти суспільних відносин:

- домовляються про взаємні права і обов'язки з метою за­доволення різноманітних інтересів і вирішення економічних, політичних та інших соціальних проблем;

- укладають між собою угоду (договір) в усній чи письмо­вій формі, який може мати міжнародний (міжнародно-право­вий договір) або внутрішньо національний характер (Консти­туційний Договір між Верховною Радою України та Прези­дентом України від 8 червня 1995 р., колективний договір);

- правовий прецедент (від лат. рrаесеdеns - той, що пере­дує) - це рішення певного державного органу в конкретній справі, яка розглядалась вперше і має загальнообов'язковий ха­рактер для вирішення (регулювання) наступних аналогічних справ (життєвих ситуацій). Залежно від того, хто приймав рішення, прецедент поділяється на судовий та адміністратив­ний (джерело права англосаксонської правової системи);

- інтерпретаційно-правовий прецедент - акт казуального (від лат. саsus - випадок) офіційного роз'яснення (тлумачен­ня) органом державної влади змісту правової норми, що набу­ває загальнообов'язкового характеру при з'ясуванні цієї норми у всіх наступних випадках її застосування іншими державними органами (застосовується у практиці Європейського суду з прав людини);

- правові принципи: юридичні засади, ідеї (ідеали), основи, які зумовлюються загальним рівнем розвитку пра­вової культури цивілізації;

- у концентрованому вигляді визначають найсуттєвіші риси права, зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин;

- є джерелом як міжнародного права (право нації на самовизначення, незастосування сили), так і внутрішнього законодавства держави (наприклад, одним з принципів правового статусу громадян в галузі конституційного права є невідчужуваність прав і свобод, а принципом криміналь­но-процесуального законодавства - презумпція невинува­ті);

безпосередньо застосовуються у випадках невизначеності, з метою подолання прогалин законодавства (аналогія права);

- правова доктрина (від лат. dосtrіпа - вчення, наука) - система наукових правових (юридичних) знань, на підставі яких даються роз'яснення (тлумачення) того, яким чином, наприклад, необхідно вирішити юридичну справу. Правову доктрину ще називають «правом юриста», що відоме з часів Давнього Риму. Сьогодні правова доктрина є джерелом міжнародного права, мусульманського права;

- міжнародно-правові акти - акти міжнародного співробітництва (декларації, хартії, пакти, конвенції, протоко­ли), правові норми яких за санкцією певної держави (ратифікацією) поширюються на її територію;

- правовий звичай - це:

а) Історично обумовлене, неписане правило поведінки (діяльності) людей у межах всієї держави або місцевості, в середині соціальної групи;

б) правило, яке ввійшло у звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу;

в) санкціоноване державою (у формі офіційного закріплення у нормативному акті, шляхом включення звичаю у зводи звичаєвого права або «мовчазної згоди» держави щодо дії звичаю у певних правовідносинах) правило - створення зводів звичаєвого права;

г) джерело (одна з форм) міжнародного права;

- релігійно-правові норми - санкціоновані державою церковні канони, правила, звичаї, яким надається загально­обов'язковий характер (наприклад, визнання релігійних свят як державних).