Лекція 3 теоретичні основи викладання образотворчого мистецтва

Без прагнення до наукової роботи вчитель елементарної школи потрапляє до впливу трьох демонів: механічності, рутинності, банальності, він заскліває, починає опускатися. А. Дистверг

Шкільна практика частіше вказує на те, що вчитель середнього загальноосвітнього навчального закладу рідко прагне до науковості в своїй педагогічній діяльності. Але саме наука та відповідна Їй теорія містять теоретичне обґрунтування, узагальнення досягнень практики, вказують на перспективні шляхи її розвитку; роблять діяльність вчителя свідомою, організованою на відміну від простого функціонування.

В цьому розділі коротко наведемо головні наукові підходи, поняття теорії навчання, які складають основу педагогічної науки.

1. Сучасні наукові підходи до моделювання та організації иавчально-виховного процесу в загальноосвітній школі

У сучасному діловому світі більше, ніж у будь-коли інші історичні часи, єдиним постійним фактором є зміни. Р. Уоттерман

В наш нестабільний час швидких змін актуальним стає звертання до синергетичного підходу, який з'явився в середині XX ст. На рубежі століть ідея розвитку, еволюції проникає не тільки в усі галузі природних явищ, але й розповсюджується на соціальну сферу. Цей факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, який спрямований на вивчення механізмів самоорганізації складних систем в умовах нестабільності — синергетики. Вченими було визначено, що природні системи (до яких відноситься людина) здатні до самооновлення, пристосування до мінливих умов. У соціальних системах (до яких відноситься школа і навчальний процес) самооновлення відбувається важче. Одне із завдань синергетики — вивчення механізмів самоорганізації та саморозвитку в природі і перенесення їх на людське суспільство.

Засновниками цього філософського напрямку є І. Пригожий, Г. Хакен, С.П. Курдюмов та ін.

Синергетика походить від грецького «синергос» — сумісно діючий. Користуючись головними положеннями синергетичного підходу, можна визначити такі найбільш суттєві умови для здійснення процесу самоорганізації педагогічної системи [65, 66]:

1. Педагогічна система повинна бути відкритою для взаємодії та взаємообміиу інформацією і «енергією» із оточуючим середовищем.

2. Педагогічна система повинна мати активну «енергетичну» основу — ініціативу до самовдосконалення та самоорганізації педагогів та учнів.

3.'Педагогічна система повинна мати вибір шляхів розвитку без здійснення на неї тиску ззовні.

4. Педагогічна система повинна мати «енергетичний» вихід, а саме, одержання емоційного задоволення від позитивних змін, результатів реалізованих ініціатив.

5. Педагогічна система повинна бути зорієнтована на цілі саморозвитку учнів, формування у них ціннісних орієнтирів.

6. Основу педагогічної системи складає людина, з її неповторністю, як постійне джерело стихійності й в той дає час розвитку.

7. Виділяється новий тип соціальних відношень - взаємодія, взаємокоординація, співробітництво і співтворчість перед невідомим майбутнім.,

8. Виникнення необхідності діалогу і сумісного творчого пошуку спеціалістами різних галузей знання.

Кожному педагогу слід пам'ятати, що нове розуміння освіченості, моральності, професійної майстерності та заповзятливості виводить на перший план у навчальному процесі розвиток здібностей учнів, самовизначення у діяльності та спілкуванні, самозмінення, розкриття природного дару людини, розвиток здібностей мислити, говорити, діяти, а у підсумку - знайти своє місце в цьому світі, самореалізуватися. В процесі засвоєння знань та умінь учням необхідно розвивати психологічні механізми самоорганізації, тобто набуття учнями нових здібностей, нових способів дій з науковими поняттями, матеріальними об'єктами, а також навичками спілкування і самоаналізу.

Системний підхід

Система є спосіб рішення проблем. Ю.І. Черняк.

Недоліком освітніх систем є те, що вони являють собою засіб обробки молодого покоління за допомогою ідей, прийнятих старшим поколінням. Р.Хантфорд.

Сучасна наука має тенденцію аналізу і дослідження не окремих сторін об'єкта вивчення, а розгляд елементів об'єкта у зв'язку з їх місцем і роллю в цілісній системі.

Поняття «система» походить від грецького — 8увїета — ціле. За визначенням філософського словника система — це об'єднання деякого розмаїття в єдине і чітко поділене ціле, елементи якого стосовно до цілого та інших частин займають відповідні їм місця.

Системний підхід — являє собою створену на базі багатовікового досвіду людства концепцію рішення завдань, що слабо формалізуються, мають більшу кількість факторів, які треба враховувати при їх рішенні в умовах відсутності достатньої й достовірної інформації про них [61, с. 42]. Системний підхід дозволяє виявити й дослідити ті елементи системи, діяльність яких знаходиться не на належному рівні, нейтралізувати внутрішні і зовнішні впливи з метою утримання функціонування системи у визначеному стані [36, с. ІЗ].

В узагальненому вигляді можна сформулювати такі головні принципи системного підходу (за Торокіним А., с. 42):

• проблеми, завдання, сукупності сил і засобів, що їх вирішують, уявляються у вигляді системи;

• кожна система є підсистемою іншої, більш складної системи, яка впливає на меншу (і навпаки) (так, урок є елементом системи загального курсу викладання базової дисципліни, а той в свою чергу є елементом системи загальної освіти школяра);

• система має ієрархічну структуру, елементами і зв'язками якої не можна нехтувати;

• система як ціле набуває властивостей, що відсутні у її частин [61,с.42].

Навчальний процес являє собою складну соціально-педагогічну систему, елементами якої є цілі, зміст, методи, форми, результат навчання та учасники навчального процесу (вчителі та учні). Якщо вносяться активні зміни у функціонування якого-небудь елемента, — це відчуває вся система. У педагогічній практиці відомі приклади, коли з'являлися і згасали окремі інновації, так як при цьому не відбувалося змін в інших елементах системи (згадаємо, наприклад, педагогів-новаторів з їх специфічними методиками та технологіями навчання, які не знайшли широкого розповсюдження). Тому оновлення навчального процесу повинно відбуватися в усіх його складових. Особливо це актуально під час здійснення освітніх реформ. Змінилися цілі освіти, структура навчального року, система оцінювання навчальних досягнень учнів — необхідно оновлювати і ставлення до відбору змісту навчального матеріалу, до організації навчально-виховного процесу, до взаємовідносин « вчитель-учень».

Особистісно-орієнтований підхід

Кожна людина містить цілий материк своєї особистості. Щасливий той, хто йде шляхом Колумба власної душі.

Дж. Стефан Останнім часом у науковому та педагогічному середовищі широкого розповсюдження набув термін «особистісно-орієнтоване навчання». Особистісно-орієнтований підхід надає можливість розглядати учня, як суб'єкт процесу навчання, вказує на неповторність індивідуальних механізмів розвитку даної особистості. За визначенням С.І. Подмазіна, «зміст особистісно-орієнтованої освіти передусім полягає у задоволенні потреб буття людини, її особистісного існування: свободи, вільного вибору себе, свого світогляду, дій, вчинків, позиції, самостійності й самореалізації, самовизначення, творчості, повинен включати все, що необхідно людині для будівництва і розвитку» [52,с.188].

І.С. Якиманська виділяє такі головні позиції особистісно-оріє-нтованого навчання:

— визнання учня головним суб'єктом процесу навчання;

— визначення мети — розвиток індивідуальних здібностей учня;

— визначення засобів, що забезпечують реалізацію встановленої мети шляхом виявлення й структурування власного досвіду учня, його направленого розвитку в процесі навчання [75, с. 12].

Основним елементом освітнього процесу був і залишається урок. В умовах особистісно-орієнтованого підходу суттєво змінюється його мета, функція, форма організації. І.С. Якиманська визначає, що мета такого уроку — створення умов для виявлення пізнавальної активності учнів, засобами досягнення вчителем такої мети є:

— використання різних форм і методів організації навчальної діяльності, які дозволяють розкрити власний досвід учнів;

— створення атмосфери зацікавленості кожного учня в роботі класу;

— стимулювання учнів до висловлень, використання різних способів виконання завдань без побоювання помилитися, одержати невірну відповідь, не той результат;

— використання в ході уроку дидактичного матеріалу, який дозволить учню вибирати найбільш значні для нього види і форми навчального змісту;

— оцінка діяльності учня не тільки за кінцевим результатом (вірно-невірно), але й за процесом його досягнення;

— заохочення прагнення учня знаходити свій спосіб роботи, аналізувати способи роботи інших учнів у ході уроку, вибирати та засвоювати більш раціональний;

— створення педагогічних ситуацій на уроці, які дозволяють кожному учню проявити ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи, створення обстановки для природного самовираження учня [75].