Розділ 1. Історія ви­ник­нен­ня та роз­ви­ток аг­рар­но­го за­ко­но­дав­ства в україні

 

§ 1. Аграрне законодавство середини XIX — першої чверті XX ст.

 

По­чат­ко­вим ета­пом ста­нов­лен­ня се­лянсь­ко­го (в су­час­но­му ро­зумінні - аг­рар­но­го) за­ко­но­дав­ства в Україні слід вва­жа­ти се­лянсь­ку ре­фор­му 1861 р. у Російській імперії, адже у той час пе­ре­важ­на біль­шість українсь­ких зе­мель вхо­ди­ла до скла­ду остан­ньої. В адміністратив­но-територіаль­но­му відно­шенні ці землі вхо­ди­ли до дев'яти гу­берній: Во­линсь­кої, Ка­те­ри­но­славсь­кої, Київської, Подільсь­кої, Пол­тавсь­кої, Таврійської, Харківської, Хер­сонсь­кої, Чернігівської. У складі Ав­ст­ро-​Угорсь­кої мо­нархії пе­ре­бу­ва­ли західно­ук­раїнські землі (ко­лишні краї): Га­ли­чи­на, Бу­ко­ви­на та За­кар­пат­тя. Зло­бо­денність аг­рар­но­го пи­тан­ня зумо­в­лю­ва­ла­ся тим, що се­ля­ни в Україні, за да­ни­ми пе­ре­пи­су 1897 p., ста­но­ви­ли пе­ре­важ­ну більшість (17,2 млн осіб, або 81,1%) на­се­лен­ня країни.

Як відомо, кріпосне право було ска­со­ване нор­ма­ми «За­галь­но­го по­ло­жен­ня» від 19 лю­то­го 1861 p., яке скла­да­ло­ся з 22-х окре­мих нор­ма­тив­но-​пра­во­вих актів. На те­ри­торію України по­ши­рю­ва­ли­ся дев'ять, зо­кре­ма: «Маніфест», «За­гальні по­ло­жен­ня», «По­ло­жен­ня про устрій дво­ро­вих людей, що вий­шли із кріпосної за­леж­ності», «По­ло­жен­ня про викуп», «По­ло­жен­ня про гу­бернсь­ких і повітових по се­лянсь­ким спра­вам уста­но­вах», «Пра­ви­ла про по­ря­док при­ве­ден­ня в дію Поло­ження про селян», три «Місцеві по­ло­жен­ня про по­зе­мель­ний устрій селян» (1. У Ка­те­ри­но­славській, Таврійській, Хер­сонській і ча­стині Харківської гу­бернії. 2. У Чернігівській, Пол­тавській і ча­стині Харків­ської гу­бернії. 3. У Київській, Подільській і Во­линській гу­берніях), до­датково - пра­ви­ла про селян дрібно­помісних маєтків та про селян, які пра­ц­ю­ва­ли на поміщи­ць­ких підприємствах. Відповідно до норм «По­ложення» за поміщи­ка­ми зберіга­ло­ся право влас­ності на всю землю, ча­сти­ну якої се­ля­ни мали от­ри­ма­ти у без­стро­ко­ве ко­ри­сту­ван­ня відпо­відно до розмірів, за­зна­че­них у «Місце­вих по­ло­жен­нях». Разом із цим на селян по­кла­да­ло­ся зобов'язан­ня ви­ку­пи­ти надані їм наділи, а до ви­купу се­ля­ни пе­ре­бу­ва­ли в стані тимча­со­воз­о­бов'яза­них і по­винні були відроб­ля­ти на ко­ристь пана оброк або пан­щи­ну.

Отже, го­лов­ною метою се­лянсь­кої ре­фор­ми в Росії 1861 р. було ство­рен­ня об­щин­ної влас­ності на землю, щоб об­щи­на стала ниж­ньою лан­кою адміністра­тив­но­го управління на селі. Так, се­лянсь­ка ре­фор­ма 1861 р. не зни­щи­ла до кінця пан­щин­ну си­сте­му і в цілому не задовольни­ла по­тре­бу селян у землі, а нав­па­ки дала поміщикам мож­ливість зосе­редити у своїх руках чималі зе­мельні маєтності за ра­ху­нок змен­шен­ня площ се­лянсь­ких зе­мель, виділення їм непов­них або дар­чих наділів. Ще одним недоліком ре­фор­ми було закріплен­ня за поміщи­ка­ми моно­польного права на ко­ри­сту­ван­ня па­со­ви­ща­ми, лісами, річками, озера­ми. Крім того, поміщики, на­ма­га­ю­чись збе­рег­ти за собою кращі землі, свідомо ство­рю­ва­ли че­рез­смуж­жя, відво­дя­чи для селян ділянки найгір­шої землі.

З 1861 р. ма­со­во­го по­ши­рен­ня на­бу­ло ви­ник­нен­ня се­лянсь­ких об­щин, які підпо­ряд­ко­ву­ва­ли­ся уря­до­вим ор­га­нам (ми­ро­вим посередни­кам) на селі. Об­щинне зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня пе­ред­ба­ча­ло роз­поділ землі поміж окре­ми­ми гос­по­дар­ства­ми, яку періодич­но роз­поділяли по ду­шах. Всі члени об­щи­ни щодо вне­сен­ня пла­тежів за землю та спла­ти по­датків були пов'язані кру­го­вою по­ру­кою. Проте слід за­ува­жи­ти, що се­лянські об­щи­ни найбільшо­го по­ши­рен­ня на­бу­ли у Росії, а в Україні пе­ре­ва­га на­да­ва­ла­ся од­но­осібним гос­по­дар­ствам.

У свою чергу, вве­ден­ня в дію за­ко­но­дав­чих актів ре­фор­ми 1861 р. про ліквідацію кріпосно­го права та вре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син у сфері зем­ле­во­лодіння, зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня, а також відробітку повин­ностей зумо­ви­ло зміни у соціальній струк­турі суспільства. Тобто відбув­ся про­цес зрівнян­ня у гро­ма­дянсь­ких пра­вах селян різних ка­те­горій (дер­жавні, дво­рові, тяг­лові, вільновідпу­щені зем­ле­роби, од­но­двірські, еко­номічні, ко­ронні, банківські, відписні, поміщицькі, удільні та ін.), але, з іншого боку, було уза­ко­не­но знач­ну різницю в умо­вах їхньо­го існу­ван­ня (за­леж­но від ста­но­вої при­на­леж­ності селян роз­поділя­ли­ся розміри зе­мель­но­го наділу), що за­по­чат­ку­ва­ло роз­ша­ру­ван­ня селян­ства на ба­га­тих і бідних.

За­га­лом нор­ма­тив­но-​пра­вові акти ре­фор­ми 1861 р. та уря­до­ва по­літика по­ре­фор­ме­но­го періоду до Сто­липінської аг­рар­ної ре­фор­ми бу­ли по­зна­чені рядом по­зи­тив­них та нега­тив­них ас­пектів. Так, скасуван­ня кріпосно­го права в тих умо­вах російської дійс­ності другої по­ло­ви­ни XIX ст. дало знач­ний по­штовх для фор­му­ван­ня капіталістич­них відно­син в Україні. У ході ре­фор­ми вда­ло­ся збе­рег­ти се­лянсь­ке господар­ство як об'єкт екс­плу­а­тації, але наявність ве­ли­ко­го та се­ред­ньо­го помі­щицького зем­ле­во­лодіння, яке і надалі за­ли­ша­ло­ся одним з ос­нов­них фак­торів гос­по­дарсь­ко­го життя, було однією з при­чин тих соціаль­них конфліктів, які в по­даль­шо­му при­зве­дуть до чис­лен­них ма­со­вих селян­ських ви­ступів та бур­жу­аз­ної ре­во­люції 1905 р.

Спе­цифіка роз­вит­ку аг­рар­них відно­син в Україні по­ля­га­ла у то­му, що зо­се­ре­джен­ня землі в руках за­мож­них селян відбу­ва­ло­ся в при­хованій формі, тобто за­можні гос­по­дарі зму­шу­ва­ли пра­ц­ю­ва­ти на своїх наділах збіднілих унаслідок ре­фор­ми од­но­сельців. Особ­ли­во це харак­терне було для ліво­бе­реж­них та пра­во­бе­реж­них гу­берній України, де пе­ре­ва­жа­ло подвірне, а не об­щинне зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня, в ре­зуль­таті чого се­ля­ни вва­жа­ли от­ри­мані зе­мельні наділи своєю при­ват­ною влас­ністю.

Зас­но­ва­ний у 1882 р. Се­лянсь­кий по­зе­мель­ний банк мав вирішити про­бле­му се­лянсь­ко­го ма­ло­зе­мел­ля шля­хом на­дан­ня кре­дитів се­ля­нам для при­дбан­ня землі. Однак, став­ши мо­но­полістом у сфері про­да­жу зе­мель­них ділянок, банк почав вста­нов­лю­ва­ти високі ціни на землю. Постійне зрос­тан­ня цін на землю уне­мож­лив­лю­ва­ло її купівлю серед­нім та бідним се­лян­ством, а нав­па­ки спри­я­ло збільшен­ню приватно­власницьких за­мож­них се­лянсь­ких гос­по­дарств і збе­ре­жен­ню площі ве­ли­ких поміщи­ць­ких гос­по­дарств.

Ста­ва­ло дедалі оче­виднішим, що аг­рарне пи­тан­ня по­тре­бу­ва­ло ко­лосальних пе­ре­тво­рень у всіх сфе­рах: соціальній, еко­номічній, а особли­во в пра­вовій, тобто підняти рівень пра­во­во­го ре­гу­лю­ван­ня відно­син зе­мельної влас­ності та пе­ре­роби­ти ко­лишнє за­ко­но­дав­ство такою мірою, щоб воно яко­мо­га повніше відо­бра­жа­ло реалії того часу. Так, напри­клад, Російсь­кий ста­тут цивільно­го су­до­чин­ства 1864 р. до­пус­кав вико­ристання звичаєвого права у ро­дин­них, спад­ко­вих і зе­мель­них право­відно­си­нах, щодо яких немає відповідного за­ко­но­дав­чо­го ре­гу­лю­ван­ня. Закон «Про обов'яз­ко­ве за­сто­су­ван­ня звичаєвого права при су­до­вих роз­гля­дах се­лянсь­ких справ» від 12 липня 1889 p., ще раз засвідчує про­галини у за­ко­но­давстві щодо вре­гу­лю­ван­ня аг­рар­них відно­син.

Для по­кра­щен­ня соціаль­но-​еко­номічного ста­но­ви­ща в країні цар­ським уря­дом було ство­ре­но у 1902 р. «ре­дакційні комісії» при Міні­стерстві внутрішніх справ для уточ­нен­ня і вне­сен­ня змін до селянсько­го за­ко­но­дав­ства, а також «Особ­ли­ву на­ра­ду з по­треб сільськогоспо­дарської про­ми­сло­вості», під го­ло­ву­ван­ням С. Ю. Вітте.

Царсь­кий указ «Про до­пов­нен­ня де­я­ких по­ста­нов діючого за­ко­ну, що сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­во­лодіння і зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня» від 9 ли­сто­па­да 1906 p., прий­ня­тий на основі ст. 87 Зводу ос­нов­них держав­них законів без об­го­во­рен­ня в Дер­жавній Думі, за­клав пра­вові за­са­ди аг­рар­ної ре­фор­ми та роз­по­чав реалізацію нової зе­мель­ної про­гра­ми. Ініціато­ром і провідни­ком аг­рар­ної ре­фор­ми був го­ло­ва Ради міністрів Російської імперії П. А. Сто­липін.

Мета Сто­липінської аг­рар­ної ре­фор­ми пе­ред­ба­ча­ла здійс­нен­ня та­ких заходів: вихід селян з об­щи­ни і закріплен­ня за ними землі у приват­ну власність, ство­рен­ня хутірсь­ко­го та відруб­но­го гос­по­дар­ства, пере­селенську політику. Для втілення в життя цих заходів уря­дом було підго­тов­ле­но відповідну за­ко­но­дав­чу базу, яка скла­ла ос­но­ву ре­фор­ми. Можна виділити два на­пря­ми фор­му­ван­ня пра­во­вих норм Сто­липін­ської ре­фор­ми: 1) за­ко­но­дав­ство про зміну ха­рак­те­ру зем­ле­во­лодіння та зем­лев­по­ряд­ку­ван­ня; 2) за­ко­но­дав­ство про дер­жав­ну підт­рим­ку пе­реселення на доб­ровільних за­са­дах сільсь­ких жителів до неосвоєних чи ма­ло­на­се­ле­них регіонів Російської імперії.

Таким чином, до пер­шо­го блоку за­ко­но­дав­чих актів слід відне­сти: 1) царсь­кий указ «Про до­пов­нен­ня де­я­ких по­ста­нов діючого за­ко­ну, що сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­во­лодіння і зем­ле­ко­ри­сту­ван­ня» від 9 ли­сто­па­да 1906 р.; 2) за­твер­дже­ний царем і схва­ле­ний Дер­жав­ною Думою закон «Про зміну і до­пов­нен­ня де­я­ких по­ста­нов щодо селян­ського зем­ле­во­лодіння» від 14 черв­ня 1910 p.; 3) по­ло­жен­ня «Про зем­леустрій» від 29 трав­ня 1911 р.

Ос­нов­ний зміст царсь­ко­го указу «Про до­пов­нен­ня де­я­ких поста­нов діючого за­ко­ну, що сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­во­лодіння і зем­лекористування» від 9 ли­сто­па­да 1906 р. по­ля­гав у на­ступ­но­му. Всі ба­жа­ючі зем­ле­ко­ри­сту­вачі («до­мо­гос­по­дарі») от­ри­му­ва­ли на підста­ві своїх заяв у при­ват­ну власність на­лежні їм при­са­дибні ділянки, а також і ті зе­мельні ділянки, які були в об­щин­но­му володінні, але за умови, що вони були пе­ре­дані цим «до­мо­гос­по­да­рям» у постійне (не зас­но­ване на оренді) ко­ри­сту­ван­ня. Се­ля­ни, які ви­хо­ди­ли з об­щи­ни, були вправі ви­ма­га­ти виділення у їх осо­би­сту власність замість декіль­кох наділів єдину зе­мель­ну ділянку (відруб) з мож­ливістю відсе­лен­ня на неї із по­даль­шим утво­рен­ням са­мостійного ху­то­ра. Вий­шов­ши з об­щи­ни се­ля­ни зберігали за собою право ко­ри­сту­ван­ня громадськи­ми неподільни­ми угіддями (ліси, па­со­ви­ща тощо) у по­пе­ред­ньо­му по­рядку.

Закон від 14 черв­ня 1910 р. містив у собі значні но­во­вве­ден­ня по­рівняно з ука­зом від 9 ли­сто­па­да 1906 р. Стат­тя перша за­ко­ну закріплю­вала ав­то­ма­тич­ний перехід всіх сільсь­ких общин, утво­ре­них до 1887 р. без про­ве­ден­ня за­галь­них внутрішніх переділів зе­мель­них ділянок, у при­ватне осо­би­сте або подвірне володіння неза­леж­но від ба­жан­ня членів об­щи­ни. Отже, осо­би­ста заява се­ля­ни­на уже була непотрібна, а це на прак­тиці знач­но при­ско­рю­ва­ло хід ре­фор­ми. Стат­тя 56 встанов­лювала мак­си­маль­но до­пу­стимі розміри надільних зе­мель в одних ру­ках шля­хом їх купівлі в межах од­но­го повіту. При цьому передбача­лася ди­фе­ренціація за регіонами (Ве­ли­ко­росія, Ма­ло­росія, Бес­са­рабія, північно-​західні і півден­но-​західні гу­бернії). Розділ третій за­ко­ну вре­гу­льо­ву­вав права непов­нолітніх селян на от­ри­ман­ня зе­мель­них ді­лянок.

По­ло­жен­ня «Про зем­ле­устрій» від 29 трав­ня 1911 р. мало на ме­ті знач­но при­ско­ри­ти зем­лев­по­ряд­ний про­цес у селах з різними вида­ми зем­ле­во­лодіння: як з гро­мадсь­ким, так і з подвірним. Роз­гля­да­ю­чи «пе­ре­се­ленсь­ке» за­ко­но­дав­ство слід ска­за­ти, що воно сформувало­ся на­пе­ре­до­дні ре­во­люції 1905-​1907 pp. Ос­нов­ним за­ко­но­дав­чим ак­том пе­ре­се­ленсь­кої політики були за­твер­джені царем 6 черв­ня 1904 р. «Тимча­сові пра­ви­ла про доб­ровільне пе­ре­се­лен­ня сільсь­ких жителів і міщан-​зем­ле­робів». У першій статті окреслю­ва­ло­ся коло осіб, на які роз­по­всюд­жу­ва­ла­ся дія за­ко­ну. Йш­ло­ся про сільсь­ких меш­канців (осіб се­лянсь­ко­го стану) і міщан (осіб нед­во­рянсь­ко­го і неду­хов­но­го похо­дження, які не на­ле­жа­ли до се­лянсь­ко­го стану), що осо­би­сто займали­ся зем­ле­роб­ством. «Тимча­сові пра­ви­ла» до­пус­ка­ли два види переселен­ня: 1) з доз­во­лу уряду, тобто уряд чітко визна­чав рай­о­ни май­бут­ньо­го про­жи­ван­ня для пе­ре­се­ленців; 2) самовільне пе­ре­се­лен­ня, яке відте­пер не по­тре­бу­ва­ло спеціаль­но­го доз­во­лу уряду. Для самовільних пересе­ленців вста­нов­лю­ва­ло­ся за­бо­ро­на з при­во­ду от­ри­ман­ня ком­пен­сації від гро­ма­ди за свій наділ. Для «за­кон­них» пе­ре­се­ленців було ска­со­ва­но ви­мо­гу без­ко­штов­ної пе­ре­дачі свого наділу гро­маді. Також для цієї ка­тегорії пе­ре­се­ленців пе­ред­ба­ча­ли­ся окремі пільги, які по­ля­га­ли в на­ступному: звільнен­ня від ряду пла­тежів за ка­зен­ни­ми збо­ра­ми; змен­шення вар­тості залізнич­но­го проїзду; тимча­со­ве звільнен­ня від спла­ти окре­мих зе­мель­них по­датків; відстроч­ка від ви­кли­ку на війсь­ко­ву служ­бу.

Фак­тич­но цим за­ко­ном вста­нов­лю­ва­ло­ся вільне пе­ре­се­лен­ня се­лян, яке мало зни­щи­ти знач­ну се­лянсь­ку по­тре­бу в землі. Підви­щен­ню пе­ре­се­ленсь­ко­го руху спри­яв царсь­кий указ від 9 ли­сто­па­да 1906 р., який надав мож­ливість се­ля­нам при пе­ре­се­ленні про­да­ва­ти свої зе­мельні наділи. Однак до­стат­ньої матеріальної підт­рим­ки се­ля­ни від уряду не от­ри­ма­ли, а своїх за­о­ща­д­жень більшості пе­ре­се­ленців ледь ви­ста­ча­ло на до­ро­гу.

За­га­лом можна ска­за­ти, що у ході здійс­нен­ня ре­фор­ми відбув­ся роз­клад об­щи­ни, збільши­вся про­ша­рок за­мож­них селян, підви­щи­вся рівень ви­роб­ництва сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої про­дукції, але пи­тан­ня ма­лоземелля так і не було вирішене. Аг­рарне за­ко­но­дав­ство тільки почи­нало фор­му­ва­ти­ся і яв­ля­ло собою розрізнені нор­ма­тивні акти, розкида­ні по різних ча­сти­нах Зводу законів Російської імперії. Такий земель­но-правовий устрій Російської імперії, а відтак і в Україні, зберігався фак­тич­но до по­чат­ку Лют­не­вої ре­во­люції 1917 р.