67. Українські землі в складі Великого князівства Литовського та Польського королівства (1349–1569 рр.).

У середині ХІv ст. українські землі, ослаблені золотоординським пануванням і політично роз’єднані, були захоплені Польщею та Литвою. У складі Польського королівства опинилися Галичина, Холмщина й Західне Поділля, де були утворені Руське, Белзьке та Подільське воєводства на чолі з намісниками. Польська влада проводила політику полонізації та покатоличення щодо українців, спрямовану на поширення польської мови, культури, звичаїв та католицького віросповідання.

До Великого князівства Литовського ввійшли Волинь, Київщина, Східне Поділля та Чернігово-Сіверщина, де утворилися удільні князівства на чолі з представниками литовської князівської династії Гедиміновичів. У 1362 р. українсько-литовське військо на чолі з князем Ольгердом розбило татар у битві на р. Сині Води, що закріпило більшість українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Велике князівство Литовське, 90% території якого становили землі колишньої Київської Русі, було слабко централізованою державою, у складі якої українські князівства тривалий час зберігали автономію (самоврядування окремої території в межах певної держави). Литовські князі запровадили судочинство на основі «Руської правди», європейську військову організацію, «руську мову» як державну та християнство за православним зразком. У 60—90-х рр. ХІv ст. удільний князь Володимир Ольгердович сприяв відновленню політичного життя в Київському князівстві.У 1385 р. Польське королівство й Велике князівство Литовське уклали державно-політичний союз — Кревську унію, яка передбачала приєднання Литви до Польщі, прийняття литовцями католицизму, одруження польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом.Кревська унія привела до фактичної ліквідації Литви як держави, однак значно укріпила позиції. Польщі й Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. У 1410 р. об’єднане польсько-литовсько-українське військо на чолі з польським королем Ягайлом та великим литовським князем Вітовтом розбило тев-

тонських рицарів у Грюнвальдській битві. Великий литовський князь Вітовт (1392—1430 рр.) намагався зберегти окремішність Великого князівства Литовського від Польщі. У 1413 р. Польща й Литва уклали Городельську унію, за якою визнавалася політична самостійність Великого князівства Литовського, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася. Здійснюючи політику централізації, Вітовт ліквідував удільні князівства на українських землях (Волинське, Київське та ін.), усунув від влади князів і призначив своїх намісників. Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович (1430—1432 р р.) п рагнув в ідновити незалежність Литовсько-Руської держави. У 1430—1431 рр. він підняв повстання проти Польщі, під час якого утворилося Велике князівство Руське. Унаслідок поразки війська Свидригайла в битві під м. Вількомиром (1435 р.) воно фактично припинило існування._Польський король Казимир, побоюючись нового повстання, тимчасово відновив Київське та Волинське удільні князівства. Однак після смерті Свидригайла він остаточно ліквідував удільні князівства і перетворив на воєводства Волинське (1452 р.) і Київське (1471 р.), що означало ліквідаціюзалишків автономії українських земель.

Становище українського населення погіршилося. У тодішньому українському суспільстві селяни становили 80%: особисто вільні (похожі); прикріплені до свого наділу, й позбавлені права залишити феодала (пепохожі). За характером повинностей селяни поділялись на данників і тяглових (повинні сплачувати податки, працювати безкоштовно на користь держави, відробляти панщину на полі феодала). Через потребу феодалів у грошах, зростання попиту на сільськогосподарську продукцію (насамперед на хліб) з XV ст. починає поширюватися новий тип господарства - фільваркове.Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, частину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшували панщину (у XV ст. - 14 днів на рік, 1520 р. у Польщі - 1 день на тиждень), запроваджували кріпацтво. У другій половині XV ст. найбільше фільварки розвивалися в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На інших територіях - лише з середини XVI ст. Селяни повставали проти таких порядків, У 1490 р. на Буковині та Галичині відбулося- повстання під проводом'Мухи.

З кінця XIV і до кінця XVI ст. відбувається процес зближення родової знаті з військово-службовим станом, вони домагаються значних пільг і об'єднання в єдиний панівний привілейований стан - шляхту (українська шляхта - князі, пани, бояри). Одним з яскравих представників наймогутнішої князівської родини Острозьких був Костянтин Іванович (бл. 1460 - 1530), який за традицією й за покликанням опікувався православною церквою й культурним життям.

Українське суспільство поділялося на привілейовані (магнати, шляхта, вище духовенство), напівпривілейовані (населення дрібних містечок - купецько-лихварська верхівка, члени магістрату, цехові майстри, середні та дрібні торговці, позацехові ремісники, підмайстри, наймити) і непривілейовані (селяни) верстви населення.

Якщо в Польщі ще наприкінці XIV ~ на початку XV ст. у межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між; ступенями шляхетства (українську шляхту зрівняли в правах із польською: звільнення від військової служби, право самоврядування в місцевих справах, право суду та ін.), то в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського, еліта поділилася на два протилежні табори (поляризувалася). На одному полюсі - невеличка група великих землевласників-магнатів, яка володіла широкими правами та привілеями: мала величезні підвладні території та значні резерви робочої сили, могла обіймати найвищі державні посади, підлягала безпосередньо Великому князеві, а не місцевій адміністрації. На іншому полюсі - значна група середніх та дрібних землевласників •— шляхта. Вона зосереджувала у своїх руках, порівняно з магнатами, менше землі і робочої сили, підлягала юрисдикції (підпорядковувалася) місцевих великокнязівських намісників (воєвод і старост), раз у раз потерпала від зазіхань магнатів на маєтки, що їй належали. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності» - польська про-:а верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Найтяжчим було становище селян. Поступово відбувалося їх закріпачення (узаконення феодальної залежності селян). У Великому князівстві Литовському феодально-кріпосницькі відносини юридично були оформлені Литовськими статутами (кодекси законів феодального права): 1529 р. - І Литовський статут; 1566 р. — II Литовський статут; 1588 р. - III Литовський статут. Села віддавали в Оренду приватним власникам, які в гонитві за прибутком цілком розоряли селян. Скарги селян у державні суди майже не розглядалися, а над кріпаками був панський суд. Як наслідок визрівало обурення селян.