56. Розпад Югославії: передумови, етапи, хід, наслідки.

Після смерті Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колектив­ний орган — ПрезидІум, в якому була представлена кожна республі­ка, в країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного со­ціалізму в Югославії прийняла фор­му міжнаціональних конфліктів.

Пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведен­ня на той час економічних, політич­них реформ та реформ Союзу Ко­муністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні поча­лось проведення економічних ре­форм, автором яких був А.Марко-вич. Першим пунктом стало подолан­ня інфляції і перетворення дінара (грошова одиниця) у конвертовану валюту, що з успіхом було зробле­но на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сути­чок стали події в автономному краї Косово (заселений переважно албан­цями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х рр., коли почались масові виступи проти за­силля сербської меншості (серби займали всі державні посади в краї).

Події в Косово привели до роз­колу громадської думки в країні та до політичної активності населення.

Хвиля націоналізму охопила країну: великосербського, хор­ватського, албанського, словенсь­кого та ін. На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінуючою думка, що з кри­зи можна вийти щляхом утворен­ня окремих національних держав.

У 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, а весною 1990 р. на виборах у Сло­венії і Хорватії перемагають на­ціональні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище була невдалою. Робота з'їзду тимчасово перерва­лася, та так і не була відновлена. СКЮ розпалась. Республіканські ор­ганізації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шо­віністами на чолі з С.Мілошевичем.

Листопадові вибори 1990 р. дали перемогу прокомуністичним (про-сербським) силам у Сербії і Чорно­горії, Боснії і Герцеговині, Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де до влади прийшли націона-лісти, прийняли нові конституції і висло­вили намір вийти з федерації. На ре­ферендумах у Словенії І Хорватії пе­реважна більшість населення висло­вилась за незалежність (80% і 95% - за відповідно). Союзне керівницт­во, переважну частину якого скла­дали серби, виступило за збережен­ня єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Сло­венії (лідер М.Кучен) І Хорватії (лі­дер Ф.Туджман) про вихід з Юго­славії (червень 1991 р.), спочатку в Словенії, а потім у Хорватії поча­лись бойові дії між загонами са­мооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ забезпечити єдність Югославії.

Після поразки ЮНА в Словенії, основні бойові дії перемістились в Хорватію. Там місцеві серби при до­помозі ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією, де компактно прожива­ють серби (10% території Хорватії) та проголосили тут Республіку Серб­ська Країна зі столицею — містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припиняються.

Для припинення етнічного конф­лікту І розмежування воюючих сто­рін до країни було введено війська ООН — міжнародні миротворчі си­ли. У конфлікт втрутилось і Євро-пейське співтовариство, його члени в січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вий­ти зі складу Югославії. Після міжна­родного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте, на території ос­танньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сер­бська Країна. У 1995 р. стотисяч­на хорватська армія провела успіш­ну операцію «Буря», в результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. 15 тис. сербів за­гинуло, 250 тис. стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом перего­ворів домоглась суверенітету і над Східною Словенією.

27 квітня 1992 р. Сербія І Чорно­горія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Бал­канах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конф­лікт у Боснії і Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) — 17% та серби і хорвати, які спові­дували іслам (43,7%). Сербська ча­стина населення на чолі з Радова-ном Караджичем прагнула при­єднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сер­бську Республіку БіГ), мусуль­манська на чолі з АлІєм Ізитбего-вичем — незалежності (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була виз­нана США і країнами ЄС); хорватська — приєднання районів компакт­ного проживання хорватів до Хор­ватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзна­чилась особливою жорстокістю, ет­нічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ {хорвати контролювали 20%, му­сульмани — 10% території БіГ). Ос­новні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового спів­товариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть вве­дення військ ООН, які повинні були роз'єднати воюючі сторони, забез­печити мирне населення всім необ­хідним і, тим самим, створити спри­ятливі умови для вирішення конф­ліктної ситуації за столом перего­ворів, не мали успіху. Тоді за рішен­ням ООН авіація НАТО і контин­гент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищу­ючи їхню бойову техніку. Як акція помсти сербів, стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут сер­би влаштували різанину мусуль­манського населення (загинуло 8 тис. чол.). Під прикриттям авіації НАТО (серпень-вересень 1995 р.) мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БіГ.

Під тиском світової громадсь­кості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, яка остаточно була підписана у Парижі. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існу­вання яких була розроблена систе­ма взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів у орга­ни влади на територію БіГ вводив­ся контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.Здавалось, війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни заги­нуло понад 200 тис. чол., поране­но — 500 тис, 3 млн стали біжен­цями), але у лютому 1998 р. заго­стрився конфлікт в Косово — ав­тономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єд­нані сили НАТО розгорнули бо­йові дії проти СРЮ. Впродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на те­риторію СРЮ було випущено ЗО тис. тонн, вибухових речовин. Зреш­тою, керівництво СРЮ вивело вій­ська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте, на цьому етнічний конфлікт не скін­чився, він лише стримується силою. 2001 р. у Косово відбулись вибори, на яких перемогли прихильники не­залежності краю.Новий вибух конфлікту на Бал­канах спалахнув у Македонії (бе­резень 2001 р.). Македонія була єдиною республікою СРЮ, якій вда­лось уникнути збройного конфлікту у період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії значну опозицію складали Греція і Болга­рія, які боялись сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президенту Б.Трайковсь-кому, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існу­вання нової держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні помірко­вана внутрішня політика не забез­печили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни), керую­чись прикладом і підтримкою ко-совських албанців, розпочали бо­йові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за ал­банцями державоутвоюючої нації, надати автономію районам з пере­важною більшістю албанського на­селення. Завдяки зусиллям світо­вої громадськості, ООН, НАТО сто­рони сіли за стіл переговорів. Пра­ва албанців були розширені. Конф­лікт вдалося вгамувати.

Поразки сербських шовіністич­них сил у етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, БІГ, Косово) призвели до масових ви­ступів населення проти режиму пре­зидента Сербії С.МІлошевича. Влітку-восени 2000 р. у країні роз­горілася політична криза, яка су­проводжувалась загостренням від­носин між Сербією та Чорного­рією. Остання взяла курс на проголошення незалежності. Приво­дом до загострення політичної бо­ротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперника­ми на виборах були Слободан Мілошевич і Воіслав Коштуніца. Під тиском опозиції конституцій­ний суд визнав перемогу на вибо­рах Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед лицем безлічі проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовари­ства з метою видати Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо.Стосовно відносин з Чорного­рією після тривалих переговорів було укладено домовленість про пе­ретворення федерації Югославії на конфедерацію. З 1 березня 2003 р. Югославія припинила своє існуван­ня. Через три роки має бути прове­дено референдум про подальшу долю конфедерації Сербії І Чорно­горії. Завдяки реформаторській діяльності уряду Зорана Джинджи-ча (12 березня 2003 р. був застрі­лений представниками однієї з кри­мінальних угруповань Белграда) Сербія змогла подолати економічну кризу. Мілошевич в обмін на еко­номічну допомогу США та країн ЄС був переданий до міжнародного трибуналу в Гаазі. Також до трибу­налу було передано або приїхали самостійно ще цілий ряд воєнних і політичних діячів Сербії та Хорватії. 66. Сполучені Штати Америки від 1918 р. – до нині: загальна характеристика.

На відміну від інших західних держав США не лише не зазнали в Другій світовій війні тяжких втрат, а й, навпаки, отримали величезні вигоди. США досягли грандіозної економічної і воєнної могутності. За 5 років війни прибутки американських монополій становили 70 млрд дол. США зайняли домінуючі позиції у світовому капіталістичному господарстві і домоглися безумовних переваг над основними конкурентам. Влітку 1945 р. після успішного випробування атомного заряду США стали першою ядерною державою.Після смерті 12 квітня 1945 р. Франкліна Рузвельта, який 12 років був президентом США, вирішення всіх проблем лягло на віце-президента Гаррі Трумена. 1948 р. Трумен був обраний президентом США. У внутрішній політиці було значною мірою продовжено традиції "нового курсу" Рузвельта. Особливо помітним був закон Тафта - Хартлі 1947 р. про трудові відносини в промисловості, за яким значно обмежувалося право профспілок на страйки, а в державному секторі вони взагалі заборонялися. Зовнішня діяльність була підпорядкована "холодній війні": 1947 р. проголошена доктрина стримування можливої агресії з боку СРСР; чинилася протидія комуністичним силам у Європі - "доктрина Трумена"; створено НАТО (1949); здійснювалася реалізація програми реконструкції європейських економік- план Маршалла (1948-1952); була розв'язана корейська війна (i960-1953).На президентських виборах у 1952 р. переміг Дуайт Ейзенхауер. Він продовжуючи загалом попередній економічний курс, усе ж пом'якшив повне державне регулювання економікою, зокрема були скорочені податки, скасований контроль над цінами і зарплатами. Роки правління Ейзенхауера ввійшли в історію США як повоєнне процвітання, зріс рівень життя населення. НАТО. У 1953- 1961 рр. - президент США. 1960 р. на президентських виборах перемогу здобув сенатор-демократ Джон Кеннеді. Його перемога привела до активізації реформаторської діяльності, названої програмою "нових рубежів". Це була програма стимулювання економічного зростання за рахунок значних капіталовкладень у науково-технічний прогрес, освіту, в підвищення кваліфікації робочої сили, зростання рівня зайнятості населення. Підвищення економічного, наукового, технологічного потенціалу країни, зростання добробуту населення мали вивести США на "нові рубежі" як лідера вільного світу. Кеннеді запропонував космічну програму "Аполлон", метою якої було висадження американців на Місяць, що було досягнуто в 1969 р.У зовнішній політиці Кеннеді виявив готовність іти на компроміси з СРСР, що було сприйнято М. Хрущовим як слабкість. 22 листопада 1963 р. Кеннеді під час візиту в м. Даллас було вбито. Віце-президент Ліндон Джонсон приступив до виконання обов'язків президента. Джонсон поставив завдання побудувати "велике суспільство". Головним у цьому була програма "боротьби з бідністю". У результаті розслідування президент Р. Ніксон змушений був у 1974 р. піти у відставку. Його місце зайняв віце-президент Джеральд Форд. Престиж Республіканської партії упав і на президентських виборах 1976 р. перемогу здобув демократ Джиммі Картер. у внутрішній політиці намагалася подолати енергетичну кризу першої половини 70-х років.економічний стан країни на межі 70-80-х років погіршився: зростав дефіцит федерального бюджету, збільшувалося безробіття. 1980 р. в США виникла чергова економічна криза. до перемоги на президентських виборах 1980 р. Республіканця Рональда Рейгана (1984 р. переобраний на другий термін).Внутрішня політика будувалася на переконанні, що нація процвітатиме, коли приватний сектор економіки буде звільнений від надмірного державного контролю.Одночасно суттєво зменшувалися соціальні витрати, вводилися нові пільги для підприємців. Спочатку безробіття зросло майже вдвоє, але інфляція була зупинена, а з 1983 р. розпочалося економічне піднесення країни; з 1982 до 1987 р. в американській економіці було створено 13 млн нових робітничих місць. 1988 р. президентом був обраний Джордж Буш. Загалом продовжив внутрішню і зовнішню політику свого попередника. США і СРСР підписали 1989 р. Угоду про знищення і невиробництво хімічної зброї, 1990 р. - Договір про безпеку і співробітництво в Європі, 1991 р. - Договір про скорочення стратегічних озброєнь. США і СРСР координували свою зовнішню політику в подоланні агресії Іраку проти Кувейту в 1990-1991 рр. на президентських виборах 1992 р. зазнала поразки. Президентом був обраний представник Демократичної партії, Вільям (Білл) Клінтон. Економічна програма будувалася на зменшенні урядових витрат , збільшенні податків на прибутки заможних людей за збереження рівня податків на середній клас. Протягом 90-х років США мали найбільш конкурентоспроможну економіку. Зовнішньополітична діяльність адміністрації Клінтона пройшла складну еволюцію пристосування до нової міжнародної ситуації, викликаної поразкою СРСР у "холодній війні" та його розпадом. На президентських виборах у листопаді 2000 р. 43-м президентом США став Джордж Буш-молодший. Адміністрація Буша проголосила стратегічною метою утвердження домінуючого становища США в системі міжнародних відносин. Намагання США створити в Іраку проамериканський уряд призвели до антиамериканського повстання, яке набрало широких масштабів. Спроби США переломити ситуацію в Іраку за допомогою силових методів, воєнним шляхом, не мали успіху. Навіть збільшення в 2007 р. контингенту американських військ в Іраку було приречене на провал. Війна в Іраку забрала життя понад З тис. американців, а понад 20 тис. було поранено. Іракська кампанія адміністрації Дж. Буша-молодшого втратила підтримку в.Конгресі і в американського народу. В листопаді 2008 р. вона була змушена укласти угоду про виведення американських військ із Іраку до 31 грудня 2011 р.Економічна програма :будувалася на зменшенні податків, стимулюванні підприємницької діяльності та скороченні регулярної дії федерального управління. Податкова політика адміністрації призвела до скорочення надходжень до федерального бюджету. Через два роки витрати на ведення війни в Афганістані та Іраку зумовили збільшення федерального боргу до 1 трлн дол. на президентських виборах у 2004 р. Дж. Буш-молодший був переобраний на другий термін. На президентських виборах 4 листопада 2008 р. переміг кандидат від Демократичної партії Барак Хусейн Обама. Він став 44-м президентом США і першим американським президентом з темним кольором шкіри. 6 листопада 2012 року був переобраний на другий термін.