34. Зовнішня політика та війни наполеонівської Франції в період імперії (1804 – 1814 рр.). Битва під Ватерлоо.

9 листопада 1799 р. (за революційним календарем 18 брюмера) Наполеон Бонапарт здійснив державний переворот. Законодавчий корпус передав владу трьом консулам на чолі з Наполеоном. Для юридичного оформлення своєї влади Наполеон прийняв нову Конституцію: Франція залишалася республікою, але фактично вся влада перебувала в руках першого консула, тобто Бонапарта. Перший консул був головнокомандувачем армії, призначав членів усіх органів законодавчої влади. Місцеве самоврядування було скасовано. Департаментами керували префекти, які призначалися першим консулом. Міністри також були підзвітні першому консулу. Наполеон зберіг ті надбання французької революції, що були вигідні промисловцям і заможному селянству. Встановивши диктатуру особистої влади, він здобув підтримку тих, хто здобув у роки революції багатство і землю. Для зміцнення своєї влади Наполеон 1801 р. скасував відокремлення церкви від держаби. 1804 р. Бонапарт був коронований імператором французів Наполеоном І. У країні фактично було встановлено військово-бюрократичну монархію, що спиралася не на феодальне дворянство, а на буржуазію, армію, чиновників. За Наполеона І були прийняті зведення законів — "Кодекси Наполеона" (цивільний, комерційний і кримінальний), що мали регулювати відносини у суспільстві та охороняти непорушність приватної власності. Закони були прогресивними, оскільки передбачали розвиток вільної конкуренції, сприяли піднесенню економіки Франції. У країні розпочався промисловий переворот, були упорядковані фінанси, засновано Французький банк. Разом з економікою міцніла французька буржуазія.

Зовнішня політика Наполеона мала за мету забезпечити Франції економічне і політичне панування в Європі. Армії Англії, Росії, Австрії, Пруссії не могли протистояти французькій, що стала першою регулярною армією в Європі. Армію складали не найманці, як у більшості країн, а особисто вільні селяни, її очолювали здібні командири, сам Наполеон був талановитим полководцем. У 1800—1801 рр. Наполеон завдав кілька поразок військам Австрії. 1805 р. Англія, Росія, Австрія та Пруссія, побоюючись встановлення панування Наполеона в Європі, розпочали війну проти наполеонівської Франції. Для Австрії початок війни був невдалим: частина її військ у фортеці Ульмі капітулювала, і армія Наполеона увійшла у Відень. На морі, біля мису Трафальгар, англійський адмірал Нельсон розгромив французько-іспанський флот. Але в битві біля Аустерліца 1805 р. австрійські та російські війська зазнали нищівної поразки. Австрія капітулювала. 1806 р. Наполеон розбив прусські війська і ввійшов у Берлін. Там він підписав декрет про континентальну блокаду, що забороняв Австрії, Пруссії та усім залежним від Франції державам Європейського континенту торгувати і мати будь-які зв'язки з Англією. Наполеон прагнув підірвати могутність Англії, закривши для неї європейські ринки. У відповідь Англія блокувала французькі порти. На початку 1807 р. Наполеон завдав поразки російській армії. У Тільзіті Наполеон І і Олександр І підписали договір про мир і союз між Францією та Росією. Росія визнавала французькі завоювання в Європі і приєдналася до континентальної блокади Англії. у І807—1808 рр. французькі війська окупували Іспанію. Іспанський престол посів брат Наполеона — Жозеф. Народ Іспанії підняв повстання і розпочав партизанську війну. У цій війні, що тривала до 1812 р., французи втратили близько 500 тис. чоловік. 1809 р. Австрія, скориставшись невдачами Франції в Іспанії, стала на бік Англії. Але наполеонівська Франція знову розгромила Австрію, яка підписала важливий і принизливий для неї мирний договір. Пануванню Наполеона в Європі перешкоджала Росія, що порушувала континентальну блокаду, дозволяла нейтральним суднам заходити в російські порти. Французько-російські відносини різко загострилися. 1812 р. майже півмільйонна армія Наполеона напала на Росію. Намагання Наполеона розгромити російські війська частинами були марними. Дві російські армії, об'єднавшись біля Смоленська і витримавши важку битву, відступили до Москви. У битві під Москвою на Бородінському полі війська під командуванням Михайла Кутузова знекровили армію Наполеона, хоча й не змогли перемогти. Французи захопили Москву, населення якої залишило місто. Спроби Наполеона нав'язати російському імператору мир не мали успіху. У Москві розпочалися пожежі, що ускладнили становище французьких військ. У тилу французів діяли партизани. Наполеон був змушений залишити Москву і відступив. 1812 р. близько 20 тис. солдатів і офіцерів армії Наполеона врятувалися втечею через р. Німан у Польщу. Поразка Наполеона у війні 1812 р. зумовила подальший крах наполеонівської імперії. Наполеон, повернувшись у Францію, створив нову армію, що мала воювати проти російських військ, які вступили у Німеччину. Але тепер йому довелося воювати проти всієї Європи (Росії, Англії, Австрії, Іспанії, Пруссії, Швеції та ін.). 1813 р. тд. Лейпцигом відбулася вирішальна битва — "битва народів". Французькі війська зазнали поразки. На початку 1814р. війська союзників увійшли на територію Франції, згодом — у Париж. Наполеон зрікся престолу. На вимогу переможців і старої французької аристократії сенат відновив королівську династію Бурбонів. Наполеона було відправлено на довічне заслання на острів Ельба. Було укладено Паризький мир 1814 р., за яким Франція позбувалася всіх територіальних завоювань. Спроба Наполеона повернутися до влади в 1815 р. ("сто днів") була невдалою. У битві біля селища Ватерлоо (неподалік м. Брюсселя) наполеонівську армію було остаточно розгромлено англійськими і прусськими військами. Перша Наполеонівська імперія перестала існувати.

Наполеонівські війни засвідчили агресивний і антинародний характер режиму Бонапарта. Ці війни були періодом тяжких випробувань для народів Європи. Авантюристичні спроби досягти світового панування призвели імперію Наполеона до краху. 

Віденський конгрес — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом Венцель Лотар фон Меттернихом, яка проходила у Відні з 1 листопада 1814 року до 8 червня 1815 року. Його мета полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції попередньої весни, яка також відображатиме зміни після розпуску Священної Римської імперії, вісім років тому. Обговорення продовжувалося, незважаючи на повернення з вигнання і відновлення влади у Франції екс-імператора Наполеона I в березні 1815 року, завершальний акт Конгресу був підписаний за дев'ять днів до його остаточної поразки при Ватерлоо 18 червня 1815 року. Работоргівля була засуджена. Свобода судноплавства була гарантована на багатьох річках, у тому числі на Рейні. 

Віденський конгрес зосередив свою увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі. Одначе щодо цього питання між його учасниками виникли гострі протиріччя. Росія вбачала своє головне завдання у приєднанні герцогства Варшавського, проти чого рішуче виступили Англія та Австрія. Олександр І пообіцяв відновити в Польщі місцеві закони і прийняти конституцію. Намагаючись зберегти суперництво в Європі двох сильних, держав - Австрії та Пруссії, які виконували б роль противаги, Росія підписала таємну угоду з Пруссією про передачу їй Саксонії, де находилися російські війська.

Аби не допустити зміцнення союзу Росії та Пруссії, Англія, Австрія і Франція підписали у грудні 1814 р. таємний договір про спільні дії. Австрійський канцлер Меттерніх намагався зміцнити плив віденського уряду на німецькі держави та був противником їхнього об'єднання. Це влаштовувало також Англію і Францію. Лондон бажав закріпити за собою загарбані під час наполеонівських війн французькі, іспанські й голландські колонії, виношував ідею з'єднання Голландії та Бельгії в Нідерландське королівство. Після тривалих дискусій було вироблено загальні принципи, на яких будувалася нова модель міжнародних відносин: створення бар'єра навколо Франції, що в разі будь-яких ускладнень давав би можливість ізолювати її; збереження того балансу сил, що склався в Європі; країни - члени антифранцузької коаліції мали отримати компенсацію за участь у боротьбі проти Наполеона; основою повоєнного устрою Європи повинен був стати принцип легітимізму (законності), що означало відновлення кордонів держав та їхнього політичного устрою станом на 1792 р.Підсумковий акт Віденського конгресу було підписано у травні 1815 р. Згідно з ним до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою, за нею зберігалися приєднані раніше Фінляндія та Бессарабія. До Росії також перейшли українські землі Холмщина та Підляшшя, які були у складі Австрії після третього поділу Польщі. Росія, своєю . чергою, повернула Австрії східну частину Галичини - Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександру І у 1809 р. Англія закріпила за собою о. Мальту в Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки та острів Цейлон. Частина території Саксонії та Рейнська область переходили до Пруссії. Німецькідержави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входило 38 дрібних держав та вільних міст. Керівна роль у ньому належала Австрії. Вона відновила свою владу над Ломбардією та отримала Венецію. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого включили Савойю, Ніццу і територію Генуезької республіки. Відновлювалися Папська область та Неаполітанське королівство. Бельгію та Голландію було об'єднано в незалежне Нідерландське королівство. Із 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об'єдналася зі Швецією. До Данії відійшли Шлезвіг та Гольштейн.

Священний союз — союз європейських монархів, укладений після краху наполеонівської імперії для боротьби проти революційного і національно-визвольного руху і забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу 1814—1815 рр. Так званий акт Священного союзу було підписано 26 вересня 1815 р. в Парижі російським імператором Олександром I, австрійським імператором Францем Йосифом I і прусським королем Фрідріхом Вільгельмом III. 19 листопада 1815 до Священного союзу приєднався французький король Людовик XVIII, а потім і більшість монархів Європи. Великобританія, яка не приєдналася до Священного союзу, підтримувала його політику по ряду питань, особливо в перші роки після створення союзу, і брала активну участь у його конгресах. Провідну роль на конгресах відігравали Олександр I і Меттерніх.