10. Історія стилістичних досліджень в Україні.

1962 р. виходить друком фундаментальний курс української стилістики « Нариси з загальної стилістики сучасної української мови», написаний І. Г. Чередниченком. Ця праця — перший більш-менш повний систематичний опис стилістичних засобів української літературної мови в усій різноманітності її стильових різновидів з досить детальним викладом також і теоретичних питань загальної стилістики, що грунтується на досягненнях радянської мовознавчої науки. У ній чимало оригінального матеріалу, здобутого в результаті дослідницької роботи самого автора. Протягом 60—70-х років посилюється інтерес до теоретичних питань стилістики, поглибленого вивчення окремих функціональних стилів, стилістики усного мовлення, загальної культури мови тощо. Пильна увага до культури мови викликала появу великої кількості статей, що друкувалися в різних виданнях, спеціальних збірниках, у вигляді окремих брошур і книжок. Із спеціальних збірників відзначимо збірник матеріалів республіканської наукової конференції з питань культури української мови, що відбулася в лютому 1963 p. збірники праць і висловлювань про мову видатних українських радянських поетів, упорядковані Г. М. Колесником: Рильський М. Ясна зброя.Його ж. Як парость виноградної лози.— з книжок—монографію А. П. Коваль «Культура української мови», в якій питання мовної культури розглядаються за схемою курсу практичної стилістики, нормативний довідник Є. Д. Чак «Складні випадки українського слововживання» Ярмоленко Т. С. «Стиль і мова газети» та ін.З 1967 р. Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР почав видавати спеціальний республіканський міжвідомчий збірник «Питання мовної культури» (тепер виходить під назвою «Культура слова»), в якому зосереджено основну масу публікацій, присвячених культурі української мови (досі вийшло 38 випусків). Журнал «Українська мова і література в школі» також продовжує публікації на цю тему у вигляді консультацій. Поряд з широким опрацюванням питань культури мови протягом 60—70-х років XX ст. з'явився ряд праць, присвячених поглибленому вивченню окремих функціональних стилів української літературної мови, які в попередні періоди привертали меншу увагу дослідників. Тут насамперед треба згадати праці А. П. Коваль «Науковий стиль сучасної української літературної мови», в якій на широкому фактичному матеріалі досліджується композиція і структура наукового тексту, та «Культура ділового мовлення»— книжка більш практичного спрямування, в якій висвітлюються питання писемного та усного ділового спілкування

На особливу увагу заслуговують праці, присвячені теоретичним питанням стилістики, що виходили в цей час, серед яких назвемо колективні монографії «Статистичні параметри стилів», «Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики», «Мова і час» та працю М. М. Пилинського «Мовна норма і стиль». У монографії «Статистичні параметри стилів», створеній авторським колективом відділу структурної лінгвістики Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, що дістала високу оцінку наукової критики подається спроба різнобічної кількісної характеристики (фонетичної, граматичної, лексичної тощо) функціональних стилів сучасної української літературної мови на підставі статистичних даних.

Найглибше і найширше питання української стилістики висвітлюються у п'ятій книзі академічного видання «Сучасна українська літературна мова» *, появі якої

передувало широке розгортання досліджень у галузі як теоретичної, так і практичної стилістики. У ній маємо і детальний виклад з урахуванням досягнень вітчизняної мовознавчої науки з загальних теоретичних питань стилістики, чому

присвячена досить простора вступна частина, і всебічний опис лексичних, фразеологічних, фонетичних, морфологічних, словотворчих, синтаксичних і стилістичних засобів української літературної мови, чому присвячена основна частина книжки, і опис ритмомелодичних та стилістичних засобів усного мовлення.

11. Класифікація стилів сучасної літературної укр. мови як наукова проблема.У сучасний період, коли активно розвиваються такі напрями лінгвістичних досліджень, як комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика, посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який “передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації”.Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю. Принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою  залежать від погляду того чи іншого дослідника.  Лінгвісти одностайно констатують наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. АкадемікВ. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування);  ужитково-діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний  (функція впливу)

Багато вчених визнає залежність функціонально-стильової диференціації мови від найважливіших сфер мовного спілкування. Серед основних сфер використання мови найчастіше називають суспільно-політичну діяльність, науку та освіту, адміністративно-виробничу діяльність, масову інформацію, побут. Зокрема Д. Шмельов стверджує, що стилі мови залежать від сфери спілкування, тобто функціонально-стильова диференціація мови зумовлюється метою і характером комунікації. Учений пропонує свою диференціацію стилів мови, яку прийняли багато лінгвістів і яка охоплювала розмовне мовлення, художнє мовлення і “спеціальне”мовлення, з такими функціонально-мовленнєвими стилями, як офіційно-діловий, газетно-інформаційний, науковий і публіцистичний .

12. Лексикографія 2 половини 16 ст. - 1 половини 17 ст. ЛЕКСИКОГРАФІЯ словникарство—розділмовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Л. виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів.У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Етапним в історії укр. Л. став перший друк, словник — » Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’ян. редакції укр. підредакції) словник. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’ян. мову свого часу — цю міжслов’ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови.