14.Морфологія як учення про будову слова. Базові концепти морфології.

Морфологія - це розділ граматики, що вивчає граматичну будову слова: особливості словозміни, граматичні форми слова, способи вираження граматичних значень, властивих слову.Центральне місце в морфології належить вченню про частини мови.

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань:визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми;з'ясування частини семантики слова як морфологічної (граматичне значення);обґрунтування переліку морфологічних категорій та їх природи;опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями

Предмет: Таким чином, морфологія вивчає граматичні властивості слів (граматичні значення, засоби вираження граматичних значень, граматичні категорії), групуючи слова та їх словоформи в граматичні класи, розряди, типи. 

Об’єктом вивчення в морфології є слово(має лекс. Значення, вираж. Поняття) як носій ряду граматичних значень, щовиражає відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядамслів.Об’єктом морфології є також словоформи (лексичні одиниці з конкретним граматичним значенням), в яких виражаються граматичні харак­теристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, формиступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.

Підставою для виділення морфології як окремого розділу граматики є членованість слова на менші оди­ниці — морфеми.Морфема – це найменша знакова одиниця мови, яка виділяється у мові та реалізується в морфах(конкретний вияв морфеми, її різновиди, відміни)

15.Народнопоетичний і книжний складники Шевченкової мови. Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов. У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання. Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. Якщо старанно проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що поет дуже мало використовує специфічно побутову і сільськогосподарську лексику, досить обмежено вводить слова на позначення рослинного і тваринного світу. Ті ж із них, що все ж таки увійшли в лексикон Шевченкових творів, у більшості випадків не мають прямих номінативних функцій. Фольклорну традицію нівеляції локальних фонетичних особливостей переймає Т. Шевченко. В його поезії немає ні твердого /р/ (типу вечера, гараче), ні вставного /л/ (типу деревляний, соломляний), ні приставного /г/ (типу гобідати, гочерет), ні /к/ замість /т/ (кісто<тісто). Але він не уникає спеціально /о/ в новозакритих складах (сльоз, радость, невольник), в його творах тойді переважає над тоді, відповідно до місцевої вимови він пише зіма, а не зима.Оскільки Кирилівку оминуло (ґ), не користується цим звуком і Шевченко. Правда, один раз поряд із гвалт він пише (очевидно, відповідно до староукраїнської традиції) кгвалт. Цікаво також, що в нього помічається змішування к з г, а одного разу в автобіографії стоїть голега замість колега  . Не тільки в його поезії, але навіть і в листах до близьких друзів не знайти ні популярних на Звенигородщині форм типу ходю, просю, закусюють, ні сплутування відмінкових форм іменників першої, другої і третьої відмін; він досить послідовно, хоч і не без винятків, уживає закінчення -ею в орудному відмінку однини іменників м’якої і мішаної груп першої відміни (клунею, зорею/зорьою, землею, душею/душою) та в давальному і орудному відмінках однини іменників м’якої та мішаної груп другої відміни (зятем, ножем/ножом, гноєм, дощем). Зіставляючи Словник мови Т. Шевченка із загальномовним словником, укладеним його сучасником, ми насамперед наочно переконаємось, що поет постійно дбав про збагачення виражальних можливостей української народної мови. Один із прийомів, до яких він постійно вдавався, було розширення синонімічних рядів, що позначалося, з одного боку, на можливостях емоційної оцінки об’єкта зображення в конкретних поетичних контекстах, а з другого, — на збільшенні семантичної глибини загальної мови. Т. Шевченко переймає ритм думи, як спеціальний стилізуючий засіб нанизує сполучення «іменник + прикметник» у характеристиках дійових осіб (типу лицаря старого, брата військового), використовує військову й батальну лексику тих часів (гармата, ножі обоюдні, шаблюка, ратище, самопал, рушниця-гаківниця та ін.; козак, запорожці, отаман, гетьманщина, есаул, обоз, табор, полковник, товариші запорожці та ін.), вдається до сполучень іменників за типом прикладок (батьку-отамане, пани-брати, брати-отамани, козацтво-товариство) і парних дієслів-синонімів (стогне-плаче, плачерида, квилить-плаче, в’ються-гнуться та ін.). Особливе місце в лексиці і фразеології Т. Шевченка посідають церковнослов’янізми, що в сучасних дослідженнях не розглядаються як окремий лексичний шар, відмінний від давньоруського і староукраїнського.

16. Основні поняття фонології. Розвиток теорії фонеми. Фонологічні школи ( ЛФШ, МФШ).Фонологія (від грец. «phone» – звук і «logos» - вчення) , розділ мовознавства, наука про звукову будову мови, що вивчає будову і функціонування найдрібніших незначимих одиниць мови (складів, фонем ) . Фонологія відрізняється від фонетики тим, що в центрі її уваги знаходяться не самі звуки як фізична даність, а та роль (функція), яку вони виконують в мові як компоненти складніших значимих одиниць, – морфем, слів . Тому фонологію інколи називають функціональною фонетикою.Найголовніше поняття фонології – фонема. Фонеми є компонентами значущих одиниць мови – морфем і слів та служать засобом їх розпізнавання і розрізнення. Функції фонеми: конститутивна (складальна), розпізнавальна, розрізнювальна.Фонема може виявлятися у звуковому потоці у кількох виявах: основний вияв фонеми не залежно від позиції у слові: збіг фонологічного і фонематичного запису, У процесі мовлення кожна фонема реалізується у ряді звуків, що мають більшість спільних рис, але дечим і відрізняються. Їх називають алофонами. Незалежний алофон фонеми вважається основним виявом фонеми.Основний алофон – це той звук, у якому дана фонема реалізується в позиції, незалежній від фонетичних умов (місця у слові, наголосу, впливу сусідніх звуків).Варіантами фонеми називають усі її звукові реалізації разом з основним алофоном. Алофони бувають: позиційні; комбінаторні; факультативні.Позиційні – зумовлені місцем фонеми у слові, перебуванням (неперебуванням під наголосом).Комбінаторні – алофони, зумовлені впливом сусідніх фонем [сусід] [с], [у], [с], [росказати], [ с].Факультативні – виникають в результаті наявності різних стилів мови, діалектного впливу, індивідуальної вимови.

Усі звукові реалізації фонеми (позиційні, комбінаторні, факультативні) утворюють звукове поле фонеми.Засновником Ленінградської фонологічної школи був учень Бодуена де Куртене Лев Володимирович Щерба. Він розвинув і суттєво збагатив початкові уявлення свого вчителя про фонему.

У своїх ранніх працях учений повністю дотримується поглядів Бодуена де Куртене і розглядає фонему з психологічної точки зору, тобто як “психічний еквівалент звука”.Учений спробував об’єднати визначення фонеми та її відтінку, тобто варіанта фонеми. Л. В. Щерба та його послідовники сформулювали низку теоретичних положень, що складають фонологічну концепцію ЛФШ. До найважливіших із них можна віднести: розуміння звука мовлення якформи існування фонеми; теорія словорозрізнювальної функції фонеми; теорія відтінків фонеми (позиційних, комбінаторних) (С. І. Бернштейн; Л. В. Бондарко); теоріядиференційних ознак, теорія чергувань (М. І. Матусевич; Л. В. Бондарко; Л. Р. Зіндер);положення про розрізнення фонем у позиції нейтралізації, розгляд фонеми як члена протиставлень і

вчення про систему протиставлень. Цікаво зауважити, що особливу увагу Л. В. Щерба і його послідовники приділяли вивченню матеріальних властивостей звуківмовлення, які, на їхню думку, обов’язково потрібно враховувати, досліджуючи значущі одиниці мови. Представники Московської фонологічної школи (далі МФШ), до яких належать Р. І. Аванесов,В. М. Сидоров, О. О. Реформатський, П. С. Кузнецов, М. Ф. Яковлєв, М. В. Панов, розробили концепцію фонеми, що традиційно розглядалася у світовому мовознавстві як опозиційна щодо поглядів представників ЛФШ. Узагальнюючи основні положення фонологічної концепції МФШ і порівнюючи її з концепцієюЛФШ, можна констатувати:

1. Обидві теорії фонем – ленінградська і московська – відповідають фактам мови, але між ними є ряд відмінностей.2. На відміну від представників ЛФШ, представники МФШ взяли за концептуальнийбачало інтерпретацію фонеми як “рухомого компонента морфеми” 3. Представники МФШ вибудовували свою фонологічну концепцію в рамках уявлень про мову як про складну ієрархічну структуру та виділяли фонему як основну одиницю фонологічного рівня, ЛФШ відстоювала точкузору про автономність фонеми основною функцією якої була ідентифікація значимих одиниць мови.4. Представники ЛФШ до варіантів однієї фонеми відносять менше звуків, ніж представники МФШ, оскільки висувають більше вимог до фонетичної подібності звуків.

5. МФШ не виявляла великого зацікавлення до вивчення матеріальних властивостей звуків мовлення, водночас Л. В. Щерба і його послідовники досліджували зв’язок між системою фонем,продукуванням і сприйманням мовлення, тому експериментальні дослідження перебували в центріуваги ЛФШ. Практичне ж застосування мали обидві фонологічні теорії.

6. У фонологічній концепції МФШ особлива роль при визначенні фонеми відводилася морфологічному критерію. Питанню про значення морфологічного критерію для фонології присвячена однойменна стаття М. В. Панова “Про значення морфологічного критерію для фонології», в якій постулюється неможливість визначити приналежності звукової одиниці до певної фонеми без використання морфологічного критерію.

17. Основні типи уроків у сучасній вітчизняній школі:· комбіновані (змішані) уроки;· уроки засвоєння нових знань;· уроки формування навичок і вмінь;· уроки узагальнення і систематизації знань;· уроки практичного застосування знань, навичок і умінь;· уроки контролю і корекції знань, навичок і вмінь.

Така класифікація є найзручнішою для планування, прогнозування діяльності вчителя, обгрунтування методики кожного уроку.

Кожен тип уроку має свою структуру, тобто етапи побу­дови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними. Ха­рактер елементів структури визначається завданнями, які слід постійно вирішувати на уроках певного типу, щоб найбільш оптимальним шляхом досягти тієї чи іншої дидак­тичної, розвиткової та виховної мети уроку. Визначення і послідовність цих завдань залежать від логіки і зако­номірностей навчального процесу. Зрозуміло, логіка за­своєння знань відрізняється від логіки формування навичок і вмінь, а тому і різниться структура уроків відповідних типів. Кожний тип уроку має свою структуру.

• Комбінований урок: перевірка виконання учнями до­машнього завдання практичного характеру; перевірка, оцінка і корекція раніше засвоєних знань, навичок і вмінь; відтворення і корекція опорних знань учнів; повідомлення теми, мети і завдань уроку та формування мотивації учіння; сприймання й усвідомлення учнями нового матеріалу; ос­мислення, узагальнення і систематизація нових знань; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання. З усіх зазначених типів комбінований урок найпоширеніший у су­часній загальноосвітній школі. Йому належить 75—80 відсотків загальної кількості уроків, що проводяться. Цей тип уроку здебільшого використовується в початкових і се­редніх класах.

 Урок засвоєння нових знань: перевірка домашнього за­вдання, актуалізація і корекція опорних знань; повідомлен­ня теми, цілей і завдань уроку; мотивування учіння; сприй­мання й усвідомлення учнями фактичного матеріалу, ос­мислення зв'язків і залежностей між елементами вивченого матеріалу; узагальнення і систематизація знань; підсумки уроку; повідомлення домашнього завдання.

• Урок формування навичок і вмінь: перевірка домашнь­ого завдання, актуалізація і корекція опорних знань, нави­чок і вмінь; повідомлення теми, цілей і завдань уроку; актуалізація мотивації учіння учнів; вивчення нового ма­теріалу (вступні, мотиваційні та пізнавальні вправи); пер­винне застосування нових знань (пробні вправи); са­мостійне застосування учнями знань у стандартних ситу­аціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завдан­ням); творче перенесення знань і навичок у нові ситуації (творчі вправи); підсумки уроку і повідомлення домашньо­го завдання.

• Урок узагальнення і систематизації знань: повідомлен­ня теми, цілей та завдань уроку; актуалізація мотивації учіння учнів; відтворення й узагальнення понять і за­своєння відповідної їм системи знань; узагальнення та сис­тематизація основних теоретичних положень і відповіднихнаукових ідей; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.

• Урок практичного застосування знань, навичок і вмінь: перевірка домашнього завдання, актуалізація і корекція опорних знань, навичок і вмінь; повідомлення теми, цілей і завдань уроку; актуалізація мотивації учіння учнів; осмис­лення змісту й послідовності застосування способів вико­нання дій; самостійне виконання учнями завдань під кон­тролем і за допомогою вчителя; звіт учнів про роботу і тео­ретичне обгрунтування отриманих результатів; підсумки уроку й повідомлення домашнього завдання.

• Урок контролю і корекції знань, навичок і вмінь: повідо­млення теми, цілей та завдань уроку; актуалізація мотивації учіння учнів; перевірка знання учнями фактичного ма­теріалу й основних понять; перевірка глибини осмислення учнями знань і ступеня їх узагальнення; застосування учня­ми знань у стандартних і змінних умовах; перевірка, аналіз і оцінка виконаних під час уроку робіт; підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.