58. Поняття та види злочинів, мета і система покарань за Кримінальним кодексом 1922р.

У Кримінальному кодексі викладалися його завдання про пра¬вовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних еле¬ментів шляхом застосування до винуватих покарання або інших за¬ходів соціального захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: «Злочином визнається будь-яка суспільно небезпечна дія або без¬діяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до ко¬муністичного суспільства період». У Кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства; б) пристосу¬вання порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів.

КК встановлював кримінальну відповідальність за наявності вини особи. Причому вина визначалась Кодексом у двох формах умисел і необережність. Статті третього розділу загальної частини КК, який мав назву «Визначення міри покарання», закріпляли ос¬новні принципи визначення міри покарання. Йшлося про ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним зло¬чину.

КК встановлював конкретний перелік видів покарання. Основ¬ними мірами покарання були розстріл (вища міра покарання), по¬збавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли 18 років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ять або більше років. Максимальний строк позбавлення волі був уста¬новлений в 10 років, а мінімальний — в б місяців. Визначався поря¬док відбуття покарання, а також умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних злочинів, конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види злочинів: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокрем¬лення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та гро¬мадського порядку.

8 червня 1927 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс УСРР. Він був побудований у точній відповідності з загальносоюз¬ними «Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», а також з іншими загальносоюзними ак¬тами, прийнятими на той час. Так, у постанові ЦВК СРСР від 25 лю¬того 1927 р. «Про зміни основних начал кримінального законодавст¬ва СРСР і союзних республік» вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління) і військові мають включатися у відповідні розділи кримінальних ко¬дексів союзних республік. На основі згаданої постанови до особли¬вої частини нового Кримінального кодексу УСРР включалися Поло¬ження про злочини державні, Положення про військові злочини, а також деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти.

КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: «За сус¬пільно небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу». Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не вказувалася нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. Це визначення було також занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою. КК УСРР 1927 р. порівняно з КК УСРР 1922 р. доповнюва¬вся статтями про злочини проти порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися й уточню¬валися. Велика увага приділялася уточненню понять службової особи й службового злочину.

КК 1927 р. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував кримінальну відповідальність за злочини, вчинені гру¬пою осіб.

У Кодексі 1927 р. знайшла відображення тенденція посилення відповідальності за кримінальним законодавством. У Кримінально¬му кодексі УСРР 1922 р. 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання. У подальшому розширювалися визначення шпіо¬нажу, економічної контрреволюції, саботажу, «небезпечних проти порядку управління діянь, бандитизму, масових безпорядків, війсь¬кових злочинів». Кодекс 1927 р. включав уже 45 злочинів, які пере¬дбачали смертну кару. А сумнозвісна ст. 54 КК про контрреволю¬ційні злочини передбачала визнання засудженого «ворогом трудя¬щих».

КК 1927 р. передбачав можливість кваліфікувати діяння за аналогією. Стаття 7 проголошувала, що в разі відсутності у Кри¬мінальному кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів, пока¬рання або інші міри соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, які передбачають схожі за важливістю і характером. Необхідність введення правила про аналогію поясню¬валась, наприклад, тим, що перші кримінальні кодекси радянських республік вводилися в дію в умовах, коли суттєво змінювалися форми і види злочинності у зв'язку з переходом до непу і тому «неможливо було передбачити усі види злочинних діянь, а відтак і забезпечити кримінально-правову боротьбу з новими видами зло¬чинів. Застосування ж аналогії вирішувало поставлене завдання». В дійсності аналогія закону використовувалась каральними органа¬ми як засіб порушення закону. Визнання допустимим застосування кримінального закону за аналогією робило можливості правозастосовних органів в частині визнання того чи іншого діяння злочинним і караним практично необмеженими.

Кримінальний кодекс закріплював можливість застосування заходів соціального захисту до осіб, хоча й не винних у конкретно¬му злочині, але визнаних соціально небезпечними внаслідок зв'яз¬ку зі злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльніс¬тю тощо. Ці заходи широко використовувалися під час індустріа¬лізації, колективізації, забезпечуючи «безплатну працю переважно за рахунок мільйонів засуджених або покараних у позасудовому порядку». У КК УСРР 1927 р. вперше було встановлено відпо¬відальність за недонесення про державні злочини.

Після видання КК УСРР 1927 р. в Україні протягом наступних двох років було прийнято 56 законодавчих актів з питань кри¬мінального права.

59. Основні засади судового процесу права за Кримінально-процесуальним та цивільно-процесуальним кодексами УСРР 20 років ХХ ст.

60. Репресивне законодавство СРСР і УРСР зо років ХХ ст

61. Сімейно-шлюбне право УРСР 20-30 років ХХ ст.

65) Право власності та право володіння в Гетьманській Україні др. Половини XVII –XVIIIст.

сновним речовим правом було право власності. У Гетьманщині мирно співіснували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) і громадська (колективна). Право власності розумілось як володіння, користування й розпорядження об'єктом власності. Розрізняли право власності на рухоме, спадкове й набуте майно.

Найвагомішим у цивільно-правовому житті було право власності на землю. Воно обумовлювалося військовою чи якоюсь іншою службою державі. Найважливішою повинністю в гетьманській державі вважалася військова служба. В основі повинності військової служби лежало право володіння нерухомим майном - землями, даними під умову відбування військової служби; згодом цю повинність було поширено на всі землі - як спадкові, так і набуті іншими способами.

Існували земельні володіння на правах повної власності - "зупольні" (вотчинні). Таку земельну власність, на відміну від тимчасової (рангової), можна було купити, продати, успадкувати, поміняти тощо. Тимчасові володіння надавались особам на строк державної або військової служби. Земельну власність можна було набути у спосіб заволодіння чи займанщини вільних земель або через надання, що фіксувалось у державних актах (царських жалуваних грамотах, гетьманських універсалах тощо), судових декретах, договорах. Право власності припинялося через відмову власника від речі, передання права іншим суб'єктам на підставі договору, конфіскацію, знищення речі або втрату її за давністю.

Найголовнішим елементом права власності було володіння. Воно трактувалось як самостійний правовий інститут і як одне з повноважень власника. Залежно від способу набуття розрізнялося декілька видів володіння. За способом набуття володіння поділяли також на законні й незаконні. ( добросовісне незаконне володіння і недобросовісне незаконне володіння).Володіння припинялося у випадках:1)Фізична загибель речі;2)Не можна було здійснювати володіння річчю, яка не існує;3)Юридична загибель речі;4)Якщо володілець втрачав один із головних пр. елементів володіння , тобто фактичне втримання речі.;