36. Володіння та власність у праві к.Р.

Хоча тогочасна юридична техніка не була достатньо розвиненою, проте в цивільному праві чітко розрізнялися поняття «право власності» й «права володіння». Якщо, наприклад, у «Правді Ярослава» ідеться лише про право власності на рухоме майно (одяг, зброю, тварин), то в «Правді Ярославичів» міститься згадка про право власності й право володіння на землю: установлено кару за порчу межі. Відповідно до ст. 72 «Руської правди», за зазначені дії стягувався штраф на суму 12 гривен.

Форми земельної власності й володіння в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярські й монастирські вотчини та земля громади. Суб’єктами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, за¬купи тощо. Об’єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо.

Право власності князя на землю набувалося шляхом освоєння неосвоєних земель і захоплення громадських. Право боярської та монас¬тирської власності на землю набувалося на основі дарування з боку князя, а власність громади на землю базувалася на природному праві.

Деякі права на землю виникали з права власності на вулики (борті). Земля, на якій стояли вулики, мала назву «бортна», а межі називалися «бортні».

Права власності поширювалися на дім і двір, а також на всі речі: збіжжя, тварин, одяг, зброю, прикраси тощо.

Власникові гарантувався судовий захист, він мав право вимагати повернення втраченої речі в будь-який час. Це так зване віндікаційне право.

Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської правди», а також відповідно до судових рішень, способами набуття права власності на землю були: володіння, давність володіння, успадкування та даруван¬ня

37. Сімейно-шлюбне і спадкове право к.Р.

Давньоукраїнське право передбачало можливість успадковувати майно за заповітом і за законом. Успадковувати майно померлого мали право його родичі: дру¬жина, сини, дочки.Інших осіб ні закон, ні заповідач не могли закликати до спадщини.Заповіт, як правило, робили в усній формі. Право робити заповіт мали як чоловік, так і дружина. Окрім дітей, успадкувати майно могла церква.

Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого.

Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі. На ряді відбу¬валися заручини — висловлення згоди нареченими взяти шлюб. На за¬ручинах їли різні страви, у тому числі й розрізали сир. Відмова нарече¬ного від одруження вважалася образою честі й гідності дівчини, а тому передбачалися певні санкції. Згідно із ст. 35 Статутом Ярослава Мудрого, колишній наречений повинен був відшкодувати матеріальні збитки в повному обсязі, яких зазнала рідня нареченої, а також мо¬ральні збитки

Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків.

За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дів¬чини самостійно проявляти свою волю шодо взяття шлюбу. Шлюбний вік для дівчини становив 16-18 років, а для хлопця — 18 років.

Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, забо¬ронявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником

Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря. Ті з батьків, хто вчасно не одружував своїх дочок, мали сплачувати штраф.

Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вва¬жався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбу¬лося весілля.

Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім’ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства.

У давньоукраїнській сім’ї головну роль у вихованні дітей відіграва¬ла мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність.

Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичає¬вого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важ¬ливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах од¬ного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана.

Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із ст. 10 Статуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постригти в черниці. З літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без постриження

Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування тощо. В її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсут¬ності - братами або, якщо вони малолітні, опікунами. Він складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла пре¬тендувати на спадщину.

Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувала¬ся так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружи¬ни на випадок його смерті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно» не можна було відчужува¬ти без згоди дружини.

Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не всти¬гала зробити заповіт то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила