{Д. Павличко)

• і навіть нещастя:

Ти як весняний грім Стала совістю й душею, і щасливим нещастям моїм.

(В. Симоненко)

Поетичний образ створюють не самі значення слів — назви ознаки і назви предметів, а ті зв’язки і взаємовідношення, в які вступають ці значення.

Для означення психічних, соціальних моментів, пов’язаних з категоріями суспільного життя, прозаїки вживають метафо­ричні епітети: роздерте існування (О. Турянський), солом’яна тривога, смертельна тривога (Б. Лепкий).

Для відтвоиення відповідної атмосфери автори використо­вують епітети на означення предметів та явищ природи, на­вколишнього світу: скам’яніле небо, помарнілий бур’ян, мов­чазний ліс (О. Турянський), розболена свідомість, ласкаве небо (Б. Стефаник).

2. Порівняння

Порівняння — це такі тропи, в яких пояснення одного предмета чи явища подається за допомогою іншого, подібного до нього, наприклад:

Між горами старий Дніпро, неначе в молоці дитина.

(Т. Шевченко)

У порівнянні названо три елементи:

• те, що порівнюється;

• те, з чим порівнюється;

• та ознака, за якою порівнюється.

Як мовно-художній засіб, порівняння ґрунтується, з одного боку, на зіставленні понять, паралелізмі уявлень, асоціативних

зв’язках. Реалізується цей художній засіб за допомогою різних граматичних структур, що не завжди вкладається в схему граматичної класифікації порівнянь. З іншого боку, не всі порівняння як граматичні явища містять у собі те емоційно- змістове навантаження, без якого немислиме порівняння як стилістичний прийом. Граматичне вираження порівнянь¹:

• форма орудного відмінка:

Не будьте тільки дощиком осіннім.

(Леся Українка)

• порівняльні звороти і речення:

Як парость виноградної лози, плекайте мову.

(М. Рильський)

Найчастіше порівняння має при собі сполучники та сполуч­ні слова як, мов, немов, ніби, наче, неначе:

“Вітер, неначе парубок у танці, на всі боки обертав кожухарку-метелицю” (М. Стельмах).

Серед образних засобів художньої прози порівняння виріз­няються давністю й активністю уживання, що мотивується самим призначенням цього тропа, який покликаний конкре­тизувати, увиразнити зображуване внаслідок зіставлення того чи іншого предмета з іншим, а також є чіткістю і стрункістю побудови, яка через порівняльну конструкцію дає змогу спро­ектувати нічим не обмежену кількість образних спостережень дійсності. Порівняння — це засіб посилення емоційності мови. Відбір об’єктів порівнянь залежить від того, що зображує письменник і як він ставиться до зображуваного.

Призначення порівняння, як і епітета, — збагачувати зміст певного слова чи вислову.

2. Метафори

Метафори — найпоширеніші тропи, які розкривають суть чи особливості одного явища, предмета через перенесення на нього схожих ознак і властивостей іншого явища, предмета. В основі метафори міститься переносне значення слова за схожістю (формою: конвертини хат; котушки тополь; роз­міром: обов’язків цілий табун; жменька тиші; кольором: діамантові жуки; зовнішніми та внутрішніми ознаками: хур­товина айстр; мед сонця), функціональними ознаками тощо: “Одспівала коса моя” (М. Рильський); синя одежа моря; біла піна гречок (М. Коцюбинський). “Метафора — це насамперед спосіб вловити індивідуальність конкретного предмета чи яви­ща, передати його неповторність”¹. До цього додамо, що мета­фора є ніби вінцем образотворчих пошуків художника слова, саме вона виступає як авторів “остаточний присуд” суті явища, яке він пізнає. Первісна образність, закладена в метафорі, від активного вживання може стиратися, зневиразнюватися, внаслідок чого утворюються лексичні метафори: язик полум’я; вершина кута; серце дзвона; втратити надію. Проте існує велика кількість метафор, які, незважаючи на часте вико­ристання, продовжують зберігати образність: вершина слави; крилаті слова; сива давнина. Ці мовні засоби називаються традиційними. До них належать також метафори фольклорно­го походження: сонце усміхається; мандрівка пахне...

Епітети та порівняння справедливо оцінюють як підготовчі етапи на шляху творення метафори. Насправді, ні епітет з оз­начуваним словом, ні порівняння з тим словом, до якого воно відноситься, не утворюють міцних неподільних єдностей як компоненти метафори. Ні епітет, ні порівняння, окреслюючи предмет чи явище, не претендують на вичерпність окреслення, тому ряди епітетів і порівнянь потенційно незавершені, завжди можуть бути доповнені новими елементами. Звідси таке типо­ве для мови художнього твору явище, як однорідність епітетів та порівнянь. Однорідність метафор принципово неможлива:

кожна метафора є завершенням, підсумком художнього пізнан­ня об’єкта на якомусь етапі¹.

Художні метафори слід відрізняти від мовних (табл. 2)².

Таблиця 2. Різниця між художніми та мовними метафорами

Художня метафора	Мовна метафора
1. Є об’єктом дослідження поетики і її основною естетичною кате­горією	1. Об’єкт дослідження лінг­вістики, зокрема лексиколо­гії, семасіології, теорії номіна­ції, психолінгвістики
2. Безсистемна	2. Має системний характер, створюється і функціонує за законами мовної системи
3. Відтворює індивідуальне (авторське) бачення світу	3. Відтворює мовний досвід носіїв етнокультури і закріп­лені узуси за значеннєвими потенціями того чи іншого слова
4. Невідтворювана	4. Загальновживана і зрозу­міла
5. Авторська	5. Анонімна

Індивідуально-авторська метафора — це елемент авторсько­го мовлення. Художник, створюючи її, порушує традиційну систему, семантичні відношення, канони. За допомогою мовних засобів він створює свою метафоричну модель бачення навко­лишнього загалом і часткових його явищ зокрема. Елементами метафори є окремі значення слів.

Різні за змістом метафори в художніх творах найчастіше реалізуються у двочленних конструкціях, насамперед у сполу­ченнях дієслів з іменниками: вода сміється; вечеря обізвала­ся (М. Коцюбинський); трохи рідше — у сполученнях прик­метників з іменниками: чепурні береги; радісне сонце; за ними йдуть субстантивні: мелодії барв і, нарешті, прислів­никові: вогко підпадьомкує.

У дієслівних метафорах опорне слово (словосполучення) поєднується з семантично використаним словом, яке є дієсло­вом (голова скаче).

Серед іменникових словосполучень, найпоширенішою струк­турою, що метафоризується, є генітивна конструкція:

водиці стрічка; епохи глибінь (П. Тичина): клекіт сонця; полотнище віків; симфонія соку; вітер гніву; цвіт мелодій; хода землі (А. Малишко)-, посвист крил; метелиця суцвіття (М. Рильський)', полум'я беріз; бджоли зірок; зойки дзвона; сорочечка підсніжника (М. Стельмах)-, тіло ночі; мем­брани пам’яті; глечик ночі (Б. Олійник)-, косовиця смерті; скрипка печалі; мантія дощу; ритми вулиць (Я Костенко)-, машина знайомств; радари ніжності; механізм цікавості (П. Загребельний).

Метафорично використане слово співвідноситься з опорним словом, що є іменником у формі родового відмінка (заріст волосся). Часто метафоризуються поняття, пов’язані з внут­рішнім світом, переживаннями людини, а також з явищами природи. На основі звукових асоціацій формуються метафори: гомін трав; трави шептання; шепоти нив; щебетання дібров; крик колосків; мовчання берегів; квиління віт. На семантичних зв’язках з ознакою кольору побудовані метафори: мідь зорі; сивина часу і под.

Генітивні конструкції з метафоричним змістом уживаються як назви поетичних збірок і циклів: “В затінку жайворонка” М. Рильського, “Весни дихання” В. Сосюри, “Полудень віку”

А. Малишка.

Комбіновані метафори — це багаточленні конструкції, що поєднують субстантивні й дієслівні метафори разом (опікають дві жаринки очей; вікна весело сяяли).

Семантичне ядро іменникового словосполучення нерідко поширюється, уточнюється за рахунок залежних прикметників. Наприклад:

правічні неконтрольовані сили; атмосферна депресія; наелектризова­не життя (О. Гончар); незримі сили дівочого магнетизму; сонячне збу­рення невідомих ще талантів {П. Загребельний)-, сонети синього квітня {А. Малишко).

Завдяки поєднанню в одному словесному образі звукових (сонети) і кольорових (синій) асоціацій назва весняного міся­ця набуває пластичності. У тричленних словосполученнях може виникати й своєрідне “подвоєння” метафори: мисник осміхався мисками; льох дивився поважно, похмуро навіть. Граматичним засобом розвитку метафори є не лише прислівник, а й нерідко порівняння:

“Світ хвилями ллється з неба”; “Повітря мовчало, як злякана дити­на"-, “Земля наморщила свою кору, як дикий звір шкуру* (М. Коцюбин­ський).

Художня метафора має різновиди: метонімію та синекдоху, які також бувають загальномовні й художні.

Метонімія — це перенесення назви певного предмета або класу предметів на інший предмет або клас на основі суміж­ності. Наприклад:

“Несе Полісся в кошиках гриби” (тобто люди, що проживають на тери­торії Полісся); “Йшли музиканти з весілля: цимбали, бубон і скрипаль” (тобто музиканти, які грають на цих інструментах).

Основою регулярних метонімічних переносів є просторові, поняттєві, синтагматичні та логічні відношення між категорі­ями об’єктів позамовної дійсності. Так, назва дії може бути перенесена на її результат, місце, засіб, предмет чи виконавця: підпис під документом; вийти на зупинці; покрити асфальтом; ремонтувати вентиляцію; або назви місткості на її вміст: ви­пити склянку; з’їсти миску; або назва населеного пункту — на сукупність його жителів: місто спить.

Синекдоха як різновид метонімії виникає внаслідок пере­несення назви частини, деталі на предмет як ціле за умов си­туативної номінації. Найпоширенішим прикладом синекдохи є перенесення назви одягу на назву особи:

Кашкет мовчить і жде на сина.

А син осикою тремтить.

(Д. Фальківський)

Однак можливі й кількісні заміни:

А на Січі мудрий німець картопельку садить.

(Т. Шевченко)

8-8-1033