3. Біблійні персонажі

Серед антропонімів української художньої літератури виді­ляємо окрему групу імен, оцінний матеріал яких сформований у попередніх літературних джерелах. Це насамперед імена загальновідомих біблійних персонажів¹.

Найвищою частотою вживання характеризується ім’я Бого­матері — Марія. В українській літературі воно стало символом матері, жінки-страдниці. В одних творах, де зображується Богоматір, значення імені Марія доповнюється натяком на долю української жінки (“Марія” Т. Шевченка, “Три Марії”

Н. Ковалевої, “Скорбна мати” П. Тичини), в інших, де Марією іменується жінка-страдниця, — це ім’я є виразником найви­щого драматизму через асоціації зі стражданнями Марії — Ма­тері Божої (“Ледащиця” Марка Вовчка, “Мати” 0. Довженка, “Дім на горі” В. Шевчука, “Стражгора “ С. Пушика тощо).

Ім’я Маруся набуло широкої популярності в текстах усної народної творчості, а в романі Ліни Костенко “Маруся Чурай” воно постало своєрідним символом України.

Долю нещасних українських жінок супроводжує ім’я Ка­терина (Катря). Ця традиція йде від однойменної поеми Т. Шевченка. Важко сказати, чому саме так назвав Шевченко свою героїню. Можливо, на честь старшої і улюбленої сестри Катрі, а може, спрацювала грецька семантика цього слова — “чиста”, “чистота”. Згодом це ім’я стало символом трагічної долі української жінки.

М. Старицький в “Оболозі Буші” назвав цим символічним ім’ям палку патріотку, яка ціною власного життя підриває замок, захоплений ворогами. Автор примушує читача зами­слитись, чому за часів козаччини Катря гине за долю України, а Шевченкова — через наругу москаля.

Починаючи від оповідання П. Куліша “Дівоче серце”, Кат- рями називають все частіше жінок-страдниць. У романі О. Гон- чара “Циклон” дружина полоненого Решетняка — Катря невтомно шукає чоловіка: “Скільки тих шляхів пройшла, скільки загорож обходила”. У “Тронці” також подано драма­тичний образ Катрі: “У тітки Катерини обличчя іконно-тем­не, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді”. Отже, в укра­їнській літературі антропонім Катря, Катерина стало симво­лом понять “дівчина-покритка”, “нещасна дівчина”, “жінка страдниця”.

Літературних персонажів, провідників нових суспільно- політичних ідей в Україні, часто називають іменами апостолів та євангелістів. Наприклад: Павло Чубань (“Не судилося” М. Старицького); Лука Літостанський (“Київські прохачі”

І. Нечуя-Левицького); Марко Безсмертний (“Правда і кривда” М. Стельмаха); Марко Римик (“Кам’яне поле” Р. Федоріва) тощо. А у драмі “Прощай, село” М. Куліш не випадково про­тиставив двох персонажів з біблійними іменами: патріархаль­ного, богомільного діда Зосима депортує за межі України “нова людина”, комуніст Марко, що має таке саме ім’я, як новозавітний євангеліст. В українській культурі Марко має ще одну конотацію, пов’язану із апокрифічним Марком Без­смертним, що товчеться в пеклі. Гадаємо, що М. Куліш мав на увазі саме це значення імені.

Експресивний і характеристичний заряд прізвища Адамен- ко в романі Ю. Яновського “Вершники” також ґрунтується на “репутації” біблійного персонажа Адама. Прізвище влучно характеризує правомочність українського селянського роду та його мимовільну гріховність у час революції.

Чоловіче ім’я Андрій після твору М. Гоголя “Тарас Бульба” набуло репутації зрадництва. М. Хвильовий, Г. Косинка, Ю. Яновський не без цього впливу називають зрадників Анд­ріями (“Мати” М. Хвильового); Андрій Шкура (“Гармонія” Г. Косинки); Андрій Половець (“Вершники” Ю. Яновського).

У художньому тексті власне ім’я є важливим компонентом тексту й одним зі способів номінації художнього образу, ос­кільки створюють каркас для дії, сюжету, виступають як текстотвірний фактор. Жанр твору, його тема, стиль викладу програмують і своєрідність використання антропонімії. Власні імена як елементи лексичної системи слугують для створення художнього образу, розкриття авторського світобачення, відо­браження мовних і літературних традицій¹.

Імена позитивних героїв в українській прозі зазвичай стилі­стично нейтральні й мають нульову експресію. Тут переважа­ють такі імена, як Іван, Петро, Гриць, Семен, Михайло, Васи- лина, Одарка, Параска, Олена, Галина, Анничка та ін. У сати­ричних творах вони здебільшого індивідуалізовані й спрямовані на те, щоб наблизити читача до запрограмованого автором сприйняття твору. Наприклад, у творі О. Чорногуза “Аристок­рат із Вапнярки” один із героїв називається Євграф. Подається лише повне, офіційне ім’я. Саме ця форма разом із найближчим контекстом дає змогу створити ситуативно-мовленнєву сатиру.

О. Чорногуз, очевидно, провів ретельну пошуково-відбіркову роботу, перш ніж назвати саме так цього літературного персо­нажа. На такий висновок наштовхує етимологія імені Євграф (грец. еи — добре, і дгарНо — пишу, зображую), адже носій цього імені — секретар-референт установи, який виконує ро­боту писарчука, наголошуючи за будь-якої можливості на своєму вмінні гарно, каліграфічно писати, за що, власне, і був прийнятий на роботу до “Фініндіпошу”. Сам носій цього імені не любив його і користувався ним лише у випадку необхідності. Він вимовляв це ім’я так, щоб воно звучало як титул: я — граф. Такий своєрідний фонетичний перегук оніма та його пароніма створює глибоку іронію, посилює сарказм у ситуації, де носій цілеспрямовано наголошує останній склад, аби хоч якось наблизитися до рангу аристократа².