3781-7599-1-SM (1)

єднанні, в єднанні на межі, яка зближує, роз’єднуючи, і навпаки» [Дорофеев, 2006]. Йдеться не тільки про порушення меж, а і про стояння на межі, готовність до її перетину, усвідомлення свого порогового стану. Георг Гегель в «Науці логіки» стверджує, що усяке наявне буття визначено деякою якістю, котра водночас є і його межею. Визначеність передбачає скінченність речи. Скінченні речі «співвідносяться з самими собою як негативні...

вони саме в цьому співвідношенні женуть себе далі від себе, далі свого буття» [Гегель, 1937: 126]. Це прагнення вирватися за межі свого культурного буття стає основою трансгресивного руху, оскільки «наявно-дане прагне вийти за свої межі, набути тотальності сущого, котра не притаманна йому в існуючих межах, але з котрою воно себе співвідносить. Суще, яке прагне до цієї позитивної тотальності, відмежоване від неї і за допомогою неї дійсно є лише остільки, оскільки воно заперечує себе, знімає себе, тобто виходить за свою межу до свого іншого і, таким чином, досягає тотальності як своєї істини» [Каштанова, 2016: 18].

У такій перспективі подолання кордонів виявляється прагненням до повноти буття, котра недоступна в межах свого культурного кола, розгортається як буттєва можливість. Якщо стратегічно домашній світ вибудовує свої відносини з граничним простором як замкнення, то стратегія трансгресанта ґрунтується на заступанні у цю буттєву можливість і виявляє ті форми свого буття, які не доступні йому від початку. Трансгресія є проявом суверенної волі людини і тим відрізняється від афективної поведінки. Вона може відхилятися суспільною раціональністю як деструктивна і тоді її неприйнятність і неймовірність пояснюються домашнім світом як «помутніння розуму» або «злочин». Адже в уявленнях пересічного громадянина, який привчений підкорятися вимогам, холоднокровне порушення існуючих правил важко вкладається в голові. Трансгресія поміщається у розмитий маргінальний простір поряд з блюзнірством і єрессю, безрозсудною люттю і злочином, еротичним насильством і божевіллям.

371

Міграційні практики є провокацією випробування норми. Трансгресивна реальність, взята не в центрі і осередді визначеності соціального порядку і людських якостей, а як досвід існування в прикордонних ситуаціях, порогових, лімінальних станах, породжує дискурс виходу за межі норм, дискурс девіантних і маргінальних соціокультурних практик. Межа означає граничну невизначеність, неоднозначність позиції суб’єкта, його маргінальність по відношенню до простору, в який він збирається увійти, і, звідси, можливість будь-якого вибору.

Здійсненню або підтвердженню трансгресивного акту завжди передує конституювання центру, який забезпечує і соціальну структуру, і структуру сенсу, що розмежовує або розмічає межи. Як пише Кріс Дженкс, «поки паркан не буде зведений навколо визнаної і такої, що розпізнається, території, не уявляється можливим, щоб перетнути цю лінію і вторгнутися в інше місце,

порушити цю межу» [Jenks, 2003: 15].

Зовнішня агресія по відношенню до України змусила створити внутрішні кордони на Донбасі (блокпости, пункти пропуску) для контролю за територією зони АТО. Люди, що перетинають ці кордони, теж мають розглядатися як трансгресанти, тому що не тільки перетинають фізичні загородження, а і набувають сутнісних характеристик трансгресантів.

Війна сама є трансгресивною практикою, що змушує до колективного виходу за межі світопорядку. Гібридна війна є неадекватним поєднанням фізичного та інформаційного просторів,

внеї використовуються підміна понять і реальних соціальних об’єктів, маскування цілей і дій. Її трансгресивність складніше розпізнається. Добре апробовані пропагандою образи ворога працюють на виправдання військової агресії. Це небезпечно, тому що розмиває чіткі уявлення про добро і зло, справедливість і милосердя. Історія культурології знає приклади теоретичних побудов, спрямованих на виправдання війни. В одних (наприклад,

вроботі Роже Кайуа «Людина і сакральне») чергування війни і

372

миру представлено як таке, що приходить на зміну чергуванню святкового екстазу і трудових буднів, марнотратство війни змінює марнотратство свята [Цит за: Каштанова, 2016: 169]. Йоган Гейзінга в правилах війни вбачав ігровий елемент, а війну відносив до агональної сфері, де проявляється суперництво (принаймні, в архаїчних державах). Зігмунд Фройд відзначав, що вороже ставлення до тих, хто не належить до даного соціокультурного кола, зберігає згуртованість всередині самої спільноти. Так він обґрунтовував позитивність виведення агресії за межі спільноти як способу позбутися цієї агресії і зберегти мир у домашньому світі. Така аргументація з готовністю використовується сучасними політиками для підтримання негуманної і цинічної позиції. Її дотримується, наприклад, російський уряд, вирішуючи за рахунок війн (на Донбасі, у Сирії) внутрішні проблеми. Реальні проблеми економіки і законодавства пояснюються підступними планами «зовнішнього ворога», перенаправляються протестні настрої населення.

Феномен переселення, зокрема за кордон території воєнних дій, допомагає у дослідженні дуже важливих змістовних аспектів конфлікту, він розкриває суттєві риси конфліктного простору під кутом зору рефлексуючого споглядання. Трансгресанти дистанціюються від безпосередніх подій на їх рідній території і сприймають їх як зовнішні спостерігачі, тому залучення досвіду переселенців до теоретичного аналізу пограничних проблем є дуже плідним. Значення такого феноменологічного методологічного підходу ми знаходимо ще у Георга Гегеля у «Феноменології Духа», коли він пропонував поняття «Aufhebung» (аналогічне трансгресії), яке означало вихід за межі певного соціального буття і досягнення позиції зовнішнього спостерігача по відношенню до досліджуваних феноменів.

Трансгресантів-переселенців характеризує подвійна ідентичність, коли вони ще не відокремлені від колишньої культурної групи, але вже розглядають приймаючу спільноту як бажану і свою. Мігранти несуть свої уявлення про домашній світ в іншу культуру і цим є потенційно небезпечними, вони стають

373

можливими руйнівниками засад приймаючої культури. Активне входження їх традицій і уявлень може перевертати і зіштовхувати категорії, на яких тривалий час будувалося розуміння цього культурного світу про себе. Чітко встановлені і фіксовані культурні форми дарують почуття безпеки, тому певна частина суспільства неохоче приймає чужаків-мігрантів. Про феномен такої ксенофобії з гіркотою говорив Жан-Поль Сартр: «Вони не бажають змін, тому що хто знає, що принесуть з собою зміни? Це начебто їх власне існування протікало б в постійній підвішеності. Але вони хочуть бути усім відразу і всім негайно. У них немає ніякого бажання придбавати уявлення, їм хочеться, щоб вони були природженими. Вони хочуть наслідувати такий спосіб життя, в якому роздумам і пошуку істини відводиться лише підпорядкована роль, в якому нічого не треба шукати, крім того, що вже знайдено, в якому ніхто не стає тим, чим він не був вже» [Цит. за: Дуглас, 2000: 238]. Заради справедливості слід зауважити, що прагнення до стабільності і незмінності властиве більшості культурних індивідів. Втручання суб’єктів з «небажаною» ідентичністю порушує цілісність, чіткість і злагодженість приймаючої культурної системи. Властиві їм відмінності і колишні пріоритети погрожують сталому порядку світу, що їх зустрічає.

Таким чином, при перетині кордону репрезентується і творча неоформленість, і руйнівна напористість нової культурної суб’єктності. Трансгресія виступає «провокаційним викликом повсякденній нормативності» [Дорофеев, 2006: 14]. Але це не мусить бути підставою для розвитку ксенофобії, в присутності суб’єктів трансгресії криється не лише небезпека і загроза, але і можливість оновлення системи, перспектива культурного новоутворення. В кінцевому підсумку трансгресивний процес слід вважати проектом не тільки в моральній сфері, але і в просторі соціокультурних інституцій. Трансгресивне рефлексивно, поставивши під сумнів як свою власну роль, так і культуру, що визначила його в своїй інакшості.

374

Звичайно, міркування про можливість культурного оновлення не означають обов’язкової культуротворчої ролі мігрантів, але певний рух в цьому напрямку відбувається. Відрив від рідного культурного ґрунту може запустити процес руйнування культурної ідентичності, а може збагатити і трансгресанта, і приймаючу культуру. Уявлення про конвенціональність культурних категорій як довільних і рукотворних конструкцій веде до стратегії культурного визнання.

Слід означити, що переселення у межах гібридної війни в Україні хоча і набуває характеристик трансгресивності, але може проявитися в пом’якшеному варіанті, якщо ідентичність переселенця співпадає з ідентичністю приймаючої громади. У період військового втручання і завдяки агресивному впливу іншої держави, що грає з ідентичністю на окупованій території, маніпулює свідомістю її жителів, спостерігаються ознаки трансгресивності і в короткочасних практиках подорожування. В одних випадках при перетині кордонів трансгресантом рухає прагнення досягти втраченої безперервності, в інших світ, який раніше був домашнім, сприймається як чужий і ворожий.

Вобговоренні цього аспекту ми вважаємо плідним введення

вкультурологічний обіг інтегрального поняття космічної фізики «горизонт подій», яке означає якусь умовну межу, що розділяє дві сукупності подій. Тіло, що рухається всередині певного простору (наприклад, чорної діри), не може перейти в зовнішній простір. Поблизу чорної діри ніщо не може покинути поле її гравітації, ніяка інформація не надходить за межі цього горизонту подій. Отже, метафора горизонт подій окреслює обмежене існування у замкненому культурному просторі, коли суб’єкт діє тільки відповідно до своїх культурних стереотипів і уявлень. Подолання горизонту подій – це трансгресивний перехід, він потребує зусиль і несе в собі ризики, бо об’єкт стає відрізаним від свого Всесвіту, перестає для нього існувати. Зусилля виходу за межі свого домашнього світу показує, наскільки вільні ми у волевиявленні і вчинках, в якій мірі знаходимося під тиском умов і обставин, традицій і упереджень. Можливість зробити цей трансгресивний

375

перехід, розширити свій горизонт подій демонструє ступінь нашої свободи і відкритості суспільства.

Буття трансгресанта характеризують незавершеність і тривожність існування, але і здійснення індивідуальної свободи, що актуалізується як суверенність. В акті трансгресії проявляється суверенність як «дієве небажання слідувати заданим умовам» [Каштанова, 2016: 12]. Масове переселення впливає на трансформації в соціальній структурі суспільства. Здатність до здійснення особистої суверенної волі властива людям з сильним характером, установкою на подолання ризиків і успішність. Донбас як неблагополучну територію покинула більша частина економічної і культурної еліти, інтелектуалів і середнього бізнесу. І сьогодні вони інтегруються в інші регіони України, впливаючи на соціокультурний фон української спільноти.

Відношення до переселенців є показовим маркером соціального здоров’я суспільства. Нове для України явище – масове переселення виявило ступінь готовності владних структур і громадськості до опікування проблемами внутрішньо переміщених осіб. Перш за все, це правова, матеріальна і моральна допомога, співчуття і співпереживання, що є базовою настановою українського суспільства. Однак вивчення світового досвіду допомоги переселенцям вказує на нерозробленість українських державних програм, слабке фінансування та бюрократичні перепони щодо своїх постраждалих громадян. Слід відмітити байдужість певної решти населення. Часто це уявна байдужість, яка пояснюється побоюваннями, що налагоджене спокійне життя може закінчитися і треба встигнути насолодитися ним (бенкет під час чуми). Також існує певна дискримінація переселенців. Переселенці обмежені в термінах пересування по країні, зобов’язані отримувати соціальну допомогу, користуючись послугами виключно одного «Ощадбанку». Спостерігається і деяка дискримінація з боку місцевого населення: переселенцям не хочуть здавати квартири або брати на роботу. Набагато меншою мірою, але існує пасивна агресія: звинувачення переселенців в місцевих проблемах. За словами українського правозахисника

376

Юрія Чумака, навіть відомі журналісти, представники авторитетних видань використовують мову ворожнечі. На жаль, іноді можна зустріти і приклади активної агресії, що можна пояснити втомою від співприсутності, прагненням обмежити або зовсім уникнути комунікації з небажаним іншим. Переселенці практично витіснені з політичного дискурсу.

Умовою гуманістичного ставлення до біженців і переселенців може стати пріоритет міжнародного права над правом національних держав. Як стверджував фахівець з міжнародного права Ханс Кельзен, встановлення міжнародного права не ставить під сумнів суверенітет окремих держав і не має на увазі розчинення національних держав в якій-небудь наднаціональній цілісності. Аналізуючи способи узгодження між національним і міжнародним правом, він подавав міжнародний правовий порядок і державний порядок як два комплекси норм динамічного типу, які можуть утворювати унітарну систему, де «порядок В підкоряється порядку А, тому що порядок А містить норму, що регулює створення норм порядку В, і, отже, застосовність порядку В ґрунтується на порядку А. Засаднича норма вищого порядку (А) є в цьому випадку також основою застосовності нижчого порядку (В). У цьому і полягає перша модальність єдності. Друга можлива модальність розглядає обидва порядки як супідрядні, тобто сфери їх застосовності відмежовані одна від одної» [Kelsen, 1962: 447]. Ідеальною територією застосування міжнародного правового порядку виступає глобальне політичне співтовариство. У існуючій соціальній реальності він може діяти в національних державах, якщо вони «погодяться зробити міжнародну правову норму елементом своєї власної юридичної системи і обмежать свою свободу дій заради виконання зобов’язань, що накладаються міжнародним правом» [Гай-Никодимов, 2004].

Французька дослідниця Марі Гай-Нікодімов вважає, що встановлення міжнародного правового порядку є необхідною, але не достатньою умовою. Посилаючись на приклад Європейського Союзу, вона показує, що загальноєвропейське право, що переважає в деяких сферах над національними правами держав –

377

членів ЄС, виявляється правом для членів ЄС, а не правом, що застосовує у рамках Співтовариства теорію прав людини [ГайНикодимов, 2004]. Отже, особистість стає суб’єктом не всякого міжнародного права. Марі Гай-Нікодімов аналізує підстави щодо відмінностей в юридичному статусі представників різних політичних світів, особливо тих відмінностей, що пов’язані з національною приналежністю.

Визнання Україною пріоритету міжнародного права є основою для створення правового захисту переселенців. Нагальною потребою стає вироблення діалогових і консолідуючих стратегій для оздоровлення суспільства, що буде створювати дієві механізми у боротьбі з гібридною війною. Необхідною є робота соціальних працівників з групами переселенців, соціальних психологів з місцевими громадами та переселенцями. Ініціатор соціологічного проекту «Сучасні українські внутрішньо переміщені особи» Оксана Міхеєва відзначує, що безпосереднє спілкування і взаємодія між людьми, викликана масовими переселеннями, суттєво підриває стереотипне бачення внутрішнього «іншого».

Таким чином, зробимо наступні висновки. Слід відзначити принципову відмінність вимушеного переселенця від біженця – відсутність або наявність іноземного громадянства. Вимушений переселенець є громадянином України. Статус біженця в Україні може отримати іноземний громадянин. Біженець є суб’єктом міжнародного права, а вимушений переселенець – суб’єктом державних міграційних правовідносин.

Ми довели наявність трансгресивного досвіду у конкретних соціокультурних практиках – деяких формах міграції. Трансгресія як форма заперечення якоїсь даності, виконує важливу соціальну функцію. Вона звертає увагу на незгоду культурного суб’єкта слідувати заданим нормам, що обмежують його свободу. Буденна свідомість відносить трансгресію до маргінальних практик поряд з аморальністю і порушенням закону, а трансгресанта виводить з суспільства у клас асоціальних елементів, але це помилкове,

378

спрощене тлумачення феномену. Трансгресант прагне вирватися за межі свого культурного кола до загального, назустріч цілісному, не обмеженому монокультурними правилами життю, яке виявляється недоступним в рамках домашньої культури. Найбільшу небезпеку замкнутість домашнього світу представляє в той момент, коли він оповитий пропагандистської мережею зовнішнього агресора, зазнає активної інформаційної обробки.

В умовах гібридної війни відбувається зміна реальності на догоду політичним завданням. Цілі пропаганди перемагають цілі об’єктивного сприйняття того, що відбувається на Донбасі. У споживачів російських каналів телебачення формується викривлене сприйняття конфлікту. У цій ситуації дуже важливими стають свідоцтва переселенців, які, в основній масі, критично осмислюють суть військового конфлікту. Трансгресивний досвід переселення як здійснення альтернативного шляху своєї повсякденності відкриває людині розуміння справжності її буття. Соціальне значення трансгресивного досвіду мігрантів полягає також у тому, що механізм порушення стає формою оновлення соціокультурного ладу. Переселенський рух спонукає до демократизації законодавства, веде до змін соціальної структури. Однак є можливим і деструктивний вплив трансгресантів на приймаючу культуру: зростання злочинності, підвищення рівня бідності, якщо переселятися в результаті військових дій змушені соціальні маргінали.

Трансгресія – одна з форм здійснення людяності, вона вписується в суспільство у вигляді різних соціокультурних практик і має існувати як реалізація людського досвіду на межі буття. Потрібно знати ризики, але не «закривати двері» з побоювання Іншого, триматися на тонкій грані дружності і автономії. Як цивілізовані люди, ми заперечуємо ксенофобію за визначенням, але іноді приховуємо свою нетерпимість до іншого за інтерпретацією «прагматизму», «раціоналізму» або «реалізму», що насправді є сумнівною тактикою, від якої втрати більше, ніж очікувана користь.

379

ВИСНОВКИ

Конфлікт на Сході України, який зі зрозумілих причин опинився у фокусі уваги дослідників, насправді має багато вимірів. При розгляді чинників, що призвели до його виникнення та ескалації, не можна нехтувати геополітичним, (анти)олігархічним, індепендентським, (анти)радянським, постколоніальним, безпековими дискурсами. Кожний з них має власну логіку, аргументацію, сильні та слабкі сторони. І жодний з них не вичерпує багатоманіття реальних проявів буття-у-війні. Тому, не заперечуючи правомірності подібних інтерпретацій, автори даної монографії намагалися поглянути на події останніх років як на прояв гібридної агресії Російської Федерації проти України.

Як відомо, генерали завжди готуються до попередньої війни, тобто отриманий ними досвід тяжіє над різного рода новаціями. Але «гібридна війна» не схожа на класичні бойові дії з авіанальотами, проривами танкових армад і переможними маршами піхотних дивізій. Важко стверджувати, до якої саме війни готували армію наші генерали (і чі готували взагалі), але такого розгортання подій мало хто чекав. «У головах більшості українців, – слушно зазначає Володимир Горбач, – уявлення про війну сформоване за шаблоном «Великої Вітчизняної». І нікому не спаде на думку, що зараз ми беремо участь у зовсім іншій війні, яка має дуже мало спільного із ІІ Світовою. Головним ресурсом у цій війні є не набої чи пальне, а політична (само)ідентичність звичайних людей. Це війна передусім ведеться у свідомості людей, а усе інше – ресурси для цієї боротьби» [Горбач, 2017].

На сьогодні гібридна війна – не новий, але дуже актуальний вид війни, виражений не тільки у військовій площині. До арсеналу інструментів «гібридної» війни входять політична пропаганда та дезінформація, диверсійно-терористичні акції та економічні важелі впливу, підривна діяльність спецслужб на території противника та технології викривлення інформаційного простору.

380