3781-7599-1-SM (1)

природі і суспільстві. Підтримання такого порядку також було важливою функцією міфу – ця функція здійснюється з допомогою ритуалів і свят, які часто прямо інсценують події міфічного часу.

У ритуалах і святах міфологічний час і його герої не тільки зображаються, але ніби відроджуються з їх магічною силою, а події – повторюються. Ритуали і свята забезпечують їх «вічне повернення» і магічний вплив, що гарантують безперервність природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку» [Лекції з історії, 2005].

Під час проведення ритуалу відбувається, начебто, подолання часового розриву між сучасністю і далеким минулим – «початку часів», присутні відчувають єдність з поколіннями, що давно зникли, а також з головними діючими особами міфу. Про механізм формування такого емоційного стану зазначав Карл Юнг: «Загальний міф про героя, наприклад, завжди зображує богатиря або боголюдину, що перемагає зло, котре має вигляд дракона, змія, чудовиська, і який рятує свій народ від знищення та смерті. Розповідь чи ритуальне повторення в священних текстах та церемоніях, або відправлення культу подібної фігури в танцях, музиці, гімнах, молитвах і жертвоприношеннях, захоплює присутніх божественними емоціями (наче магічними чарами) та доводить екзальтацію індивіда до такого ступеню, що він ототожнює себе з героєм» [Юнг, 1990: 411]. І, додамо від себе, водночас, він усвідомлював себе членом спільноти, спорідненої з даним героєм.

Таким чином «міфологема Героя» слугує у якості етноконсолідучого символу, засобу самоідентифікації особи. З точки зору історичної науки ця персона не є історичною та попри це відіграє досить важливу роль у життєзабезпеченні спільноти. Загалом вчені, у результаті культурно-антропологічних та структурно-семіотичних досліджень архаїчних культур та примітивних племен, які живуть і в наш час, дійшли висновку: «міф виконує не лише пояснювальну, а й регулятивну функцію, що виступає в якості одного з найважливіших механізмів

281

організації соціального, господарського і культурного життя колективу. Міфологія задовольняє потреби в цілісному знанні про світ, організовує і регламентує життя людини у суспільстві (на ранніх етапах історії – цілком, на пізніших – спільно з іншими формами: ідеологією, наукою та мистецтвом). Саме міф диктує людям правила соціальної поведінки, зумовлює систему ціннісних орієнтацій, полегшує переживання стресів, що породжуються критичними станами природи, суспільства та індивіда» [Бойко, 2011: 83].

І міф, й історична наука мають певне відношення до минулих подій. Можна, з певною алегоричністю, сказати, що обидва постають на заваді людству втратити минуле. Але якщо історична наука критично вивчає залишки цього минулого, ретельно упорядковує нагромадження подій відповідно до координат на лінійці часу, то у міфі принципово інша система координат. Міфологічний час – це час першопочатковий, це прачас, час до часу, до початку буття, до початку історичного відліку часу. Це час першопредків, першотворення, «час сновидінь», в якому не існує межі між минулим, теперішнім і майбутнім.

Вже античні мислителі, розвиваючи раціональне світобачення, намагалися позбавити міфологічно-образне мислення його соціального статусу, щоправда лишивши йому чільне місце у мистецтві. Добі Середньовіччя притаманне безроздільне панування християнської релігії, яка рішуче борючись з язичництвом, ґрунтувалася саме на язичницьких міфах і архетипах (героя-спасителя, жертви, кінця світу, спасіння). Інтелектуальна еліта ХVIII століття, яке також називають Добою розуму, адже разом з ідеями Просвітництва утверджувалася віра в силу знань та можливість розумного облаштування громадського життя, вважала, що, нарешті, з міфами (насамперед релігійними), як з пережитками минулого і проявами невігластва, остаточно покінчено. Та епоха Романтизму, що прийшла слідом і була антитезою Просвітництву, рішуче спростувала такі сподівання. Романтичні концепції міфології кінця XVIII – початку XIX ст. являють собою невід’ємну частину науки про міф, характерну

282

переосмисленням та переоцінкою просвітницької «міфологічної політики», які спрямовувалися на «розвінчування влади міфу», «звільнення з міфологічного полону» тощо. Процес «реміфологізації», «відродження» міфу охопив у зазначений період різноманітні сторони європейської культури.

Та найбільш широкого розмаху цей процес набуває у ХVІІІ – ХІХ ст. у так звану «епоху націоналізму», коли починають формуватися модерні європейські нації. Становлення останніх супроводжувалося жорсткою конкурентною боротьбою за право володіння певними територіями, ресурсами і навіть історичною самоназвою. Питання історичної тяглості, історичного коріння нації, її історичної пам’яті, наявності традицій – все це набуло визначального значення. Величезної ваги, набувають у цей час (перш за все у народів, які не мали писемної історії з античних часів чи раннього Середньовіччя) фольклорні пам’ятки найдавніших часів, у яких містилися б згадки про славетне минуле даного народу, а самі ці пам’ятки несли на собі відбиток унікального «народного духу», міфологічного за своєю природою, притаманного саме цьому народу.

Не дивно, що саме в цей період Європою прокотилася хвиля містифікацій. До таких насамперед відносяться опубліковані у 1761-1763 рр. «епічні поеми» барда Оссіана – «пам’ятка» давньошотландської (кельтської) поезії, начебто знайдена англошотландським поетом Джеймсом Макферсоном (а насправді сфабрикована ним самим, щоб продемонструвати високу культуру древніх шотландців-горян), а також знаменитий фінський епос «Калевала» – скомпільований з фольклорних творів Еліасом Льонротом та збірка «старовинних» чеських пісень «Краледворський рукопис», насправді створена чеським філологом Вацлавом Ганкою.

Згодом до формування необхідного образу національної історії долучаються не лише інтелектуали-ентузіасти, а й державні інститути. Відбувається явище, яке відомий англійський вчений Ерік Гобсбаум назвав «винаходом традицій». По-суті це процес

283

масштабної і цілеспрямованої ідеологічної «імплантації» певних спільних культурно-політичних символів (національний прапор, національний гімн, національні свята, історичні постаті) у масову свідомість з метою інтегрування етнічного населення певної території в більш згуртовану, культурно однорідну спільноту – націю. «Нація» у цьому варіанті – результат суспільної інженерії з обов’язковим застосуванням технологій маніпулювання свідомістю, свідомо сконструйована спільнота.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. Німеччина, наприклад, переживала справжній бум у будуванні пам’ятників імператорові Вільгельму І та Бісмарку, крім цього, було реанімовано та опоетизовано міф про імператора Фрідріха Барбаросу, який спить у надрах якоїсь гори, і, щойно він прокинеться – німецька імперія відродиться. Справа дійшла до того, що наприкінці XIX ст. на горі Кіфгойзер, яка була визначена романтиками як місце знаходження Барбароси, звели величний монумент, присвячений відродженню німецького Рейху [Яковенко, 2007: 152-153]. Кожна нація винаходила своїх героїв, символи й видатні події, які перетворювалися на частину національної міфології, самосвідомості нації.

Саме в цей період відбувається т.зв. процес «націоналізації» історії, тобто пристосування минулого для потреб націотворення. Науковий підхід до інтерпретації складних перипетій в становленні певного народу, особливо стосовно відносин з сусідніми народами, нерідко підмінявся впровадженням загальновизнаних національних міфів і стереотипів, які в свою чергу зберігали в собі пам’ять про давні кривди і утиски, сприяли зростанню міжетнічної напруги та слугували підґрунтям для екстремістських рухів. Тобто наукове дослідження минулого, використання наукової методології для опису і пояснення історичних подій було визначено менш вартісним, порівняно зі створенням спрощених «картинок-схем» «героїчного» або «трагічного» минулого конкретного народу, які пропонувалися ідеологами національних рухів. У цьому контексті значна роль

284

відводилася «редагуванню» минулого за допомогою політичного міфу та конструюванню історичної пам’яті [Бойко, 2011: 85].

Відтак феномен політичного міфу здобув особливо пильну увагу серед представників гуманітарної науки ХХ ст., хоча крім даної форми сучасній соціальній свідомості властиві також і інші форми міфу, такі як соціальний, історичний, релігійний тощо. Така пріоритетність щодо політичного міфу обумовлювалася тим, що науковці відмітили різке зростання нераціональної складової у політичній культурі сучасних їм суспільств, а, головне, відчули негативні наслідки цих змін. Як пізніше зазначав Ернст Кассірер, «всі великі мислителі, починаючи з Платона, докладали величезних зусиль для розробки раціональної теорії політики. У XIX столітті з’явилася впевненість, що вірний шлях нарешті знайдено: у 1830 р. Огюст Конт публікує перший том «Курсу позитивної філософії». Це був перший крок на шляху створення нової соціальної науки, заснованої на тих же індуктивних і дедуктивних методах мислення, які були проаналізовані Контом у фізиці і хімії. Однак раптовий розквіт політичних міфів у ХХ столітті показав, що сподівання Конта і його послідовників були передчасними» [Пархоменко, 2005].

Особливо актуалізувалася проблема політичного міфу після закінчення Першої світової війни, яка принесла незчисленні біди: мільйонні людські жертви, величезні матеріальні збитки і руйнування, розорення економік держав. Мільйони людей зубожіли, вимушені були поневірятися втративши житло і будьякі засоби існування. У багатьох країнах і після підписання миру продовжувалися військові дії – тепер вже на ґрунті громадянських воєн. Внаслідок усього цього у суспільстві відбувається переоцінка цінностей, пошук якихось нових сенсів, які допомогли б подолати біль за втратами, розчарування, що лавиноподібно наростало, і, у свою чергу, викликало панічні стани, депресію, вело до алкоголізму, суїцидів, повної деградації особистості. На жаль здоровий глузд, здатність раціонально осмислити те, що відбулося, часто не справлялися з таким завданням, відтак ширилася соціальна апатія, декадентські настрої. У суспільстві

285

зростає цікавість до «темної» природи людської душі: ширяться містичні культи, апокаліптичні пророцтва та есхатологічні очікування.

Саме така кризова ситуація, на думку переважної кількості фахівців, що досліджували феномен політичного міфу, є тим підґрунтям, на якому він благодатно проростає. «Для появи міфів необхідний відповідний психологічний стан суспільства, наявність в політиці напруженої ситуації, коли можна легко повірити в гнаних ворогів і катастрофу, і коли в це хочеться вірити. Не випадково більшість дослідників дійшла висновку, що існує певна закономірність – політичні міфи затверджуються найбільш легко в країнах, де існують кризові ситуації, політична нестабільність, а населення відчуває невпевненість в майбутньому» [Рюмкова, 2004].

Німецький філософ-неокантіанець Ернст Кассірер, який глибоко вивчав зазначений феномен, у своїй останній праці «Міф про державу», проаналізувавши творчий доробок відомого етнолога і соціального антрополога Броніслава Малиновського, зробив дуже важливі висновки стосовно ролі політичного міфу для самозбереження спільноти в умовах кризових станів. Цікаво, що Малиновський досліджував раціональне і емпіричне регулювання повсякденного життя «природних народів» і дійшов висновку, «що міфи і відповідні їм ритуальні практики в кризові часи, в часи «перелому», переходу суспільства з одного циклу життя до іншого, виконують дуже важливу регулюючу функцію. Міфи є, свого роду, гарантом того, що дане суспільство під час корінних змін не буде повністю зруйноване. Кассірер застосовує це відкриття функціоналістської етнології для аналізу сучасного суспільства. Неокантіанець пише про те, що в періоди соціальних і економічних криз міф дає людині можливість беззастережної ідентифікації з колективом. В умовах цілісності сучасного суспільства будь-які інші способи «цементування» соціуму є незадовільними» [Пархоменко, 2008].

286

Якщо вдатися до дефініцій, то сучасний політичний міф – це «віддзеркалена в образах ірраціональна форма світосприйняття і світобачення, яка спрощено і контрастно пояснює картину світу; регулює суспільні відносини відповідно до новітніх політичних реалій та запитів, інтересів політичних сил, які ведуть боротьбу за владу. За формою він наслідує класичні архетипні моделі («чорне

– біле»; «герой – злодій»; «добро-зло»…); за змістом є політично маркованою, акцентованою та адаптованою для сприйняття широким загалом інформацією, яка не потребує перевірки та аргументації; за функцією є засобом маніпулятивного корегування суспільної свідомості та інструментом у боротьбі за завоювання, легітимізацію та втримання влади» [Бойко, 2011: 84].

Що ж до співвіднесення сучасного політичного міфу з класичним архаїчним міфом, то можна відмітити, що їх ріднить ціла низка ознак: «схожа емоційно-чуттєва генетика; типологія, що замінює пізнання – міфи-легенди (трактування подій, їх причин і ролі учасників), історичні міфи, міфи-перекази (про події і подвиги минулого і їх учасників), міфи про героїв (політичних вождів) тощо. Разом з тим, на думку науковців, на відміну від класичного, політичний міф: а) максимально конкретизується стосовно актуальної політики; б) раціоналізується засобами направленого навіювання (пропагандою, змістом відповідної ідеології) і самою масовою свідомістю, що прагне сприймати міф як істину; в) може виникати стихійно, як вираз потягу до привабливої ідеї, данини пам’яті про героїчне минуле тощо, але найчастіше створюється і поширюється цілеспрямовано та використовується як ефективний засіб політики» [Бойко, 2011: 84].

З огляду на все зазначене вище стосовно політичного міфу у житті соціуму проаналізуємо роль і значення сучасного російського міфу Великої Перемоги у формуванні нової російської ідентичності. Та спочатку декілька слів про витоки цього міфу.

287

***

Починаючи з перших повоєнних років, пам’ять про війну зазнавала деформацій відповідно до змін політико-ідеологічних парадигм – сталінізації, десталінізації; реабілітації Йосипа Сталіна, Георгія Жукова, гіперболізації ролі у війні Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва та інших значущих постатей, слугувала у якості головного обґрунтування «керівної і направляючої» ролі партії. По-суті перемога у війні створила нові умови для легітимації комуністичного режиму. Війна з її численними реальними і міфічними проявами героїзму і жертовності надала необхідного матеріалу для створення патріотичних символів і домінантної пам’яті. Мова йшла не про правдиве відтворення подій війни (якщо це було б так, то й нова ідентичність, певно, була б зовсім іншою), а про створення, шляхом сепарації реальних спогадів, виокремлення одних і замовчування інших, потрібного, на поточний момент, міфу Великої Вітчизняної війни.

Такий міф про Велику Вітчизняну війну, базову основу якого складали ідеологеми про полум’яний радянський патріотизм і масовий героїзм, про морально-політичну єдність радянського суспільства, керівну роль комуністичної партії, єдність фронту і тилу, дружбу народів СРСР тощо, покликаний був відіграти особливу роль у єднанні радянського суспільства. Тому у ньому не могли знайти відображення факти, події, історичні постаті, які не вписувалися або відверто конфліктували з означеним переліком ідеологем. У величезному просторі пам’яті про Велику Вітчизняну війну висвітлювалися лише окремі, «підходящі» ділянки, «оточені» зонами замовчуваної «антипам’яті», на кшталт правди про початковий період війни, масовий перехід на бік ворога червоноармійців, колаборація з окупантами місцевого населення, антикомуністичний партизанський рух тощо.

Як зазначає з цього приводу Андрій Портнов: «Офіційна совєтська пам’ять про війну не просто відсувала на задній план, а фактично репресувала локальні пам’яті. Зокрема, в накреслених

288

нею кордонах не було місця для Голокосту євреїв і ромів (їх принципово не вирізняли з загалу «мирних жертв фашизму») та, тим більше, для депортацій десятків національних груп, здійснених у 1944–1946 роках. У тематичному репертуарі цієї пам’яті не могло бути місця ані для злочинів совєтських військ 1944–1946 років у визволеній від нацистів Європі, ані для обговорення «ціни Перемоги» – ставлення совєтського командування до звичайних солдатів» [Портнов, 2009: 206].

На сьогодні значні потужності ідеологічнопропагандистськго апарату путінської Росії, який є «достойним» продовжувачем справи Агітпропу СРСР, кинуті на створення тієї версії історичної пам’яті про події Другої світової війни, такої домінантної пам’яті, яка має об’єднувати ідеологічно-, соціальнота національно різношерсте населення федерації та частину населення постсовєтського простору, яке відносить себе до т.зв. «руського міру» у нову постсовєтську єдність – росіян відновленої імперії. Символ Перемоги у Другій світовій війні є головним системоутворюючим чинником, наявністю якого забезпечується існування системи інших символів і смислів, якою є домінантна пам’ять про війну у сучасному російському суспільстві. Якщо у реальному житті Перемога є наслідком війни, а остання є чинником існування першої, то у логіці російського пам’ятетворення, саме міф Перемоги (який можна коригувати в залежності від насущних потреб) визначає образ і логіку війни.

Якщо проаналізувати структурно міф Великої Перемоги, то в загальних рисах його можна подати як сукупність міфологем, що артикулються на кшталт ідеологічних постулатів:

1.Священність війни (СРСР вів священну народну війну).

2.Єдність радянського суспільства, дружба народів СРСР як запорука успіху у війні (під час війни народ згуртувався навколо КПРС і, завдяки напрузі всіх сил, здобув перемогу).

4. Міцність, нездоланність радянської (російської) держави, політичного устрою, мудрість і воля політичного керівництва (незважаючи на недоліки режиму та негативні риси особистості

289

Сталіна, КПРС і сам вождь зіграли об’єктивно позитивну роль у захисті державності і збереженні територіальної цілісності СРСР / Росії).

5.Неординарність ворога (Третій Рейх був найстрашнішим ворогом за всю історію людства, уособленням світового зла і його перемога означала б загибель світової цивілізації).

6.Месіанізм СРСР / Росії (на відміну від інших країн СРСР вів «священну війну», не керуючись якимись меркантильними інтересами, а з метою порятунку людства, поніс найбільші жертви порівняно з іншими учасниками).

7.Виправданість страждань і витрат метою «священної війни» (Всі жертви і страждання 30-40-х рр. в кінцевому підсумку виявилися принесені в ім’я «священної Перемоги»).

Неважко помітити, що 5, 6 і 7 положення є логічно зв’язаними, зокрема, 6 і 7 послідовно витікають з 5, тобто з особливого статусу «ворога». Також легко вгадуються міфологічні архетипи і архетипічні сюжети, задіяні для компонування даного міфу. Передусім відзначимо сюжет есхатологічного характеру про священний поєдинок світового Добра зі світовим (абсолютним) Злом, де Добро представлено архетипічною фігурою рятівника людства, месії, у якому легко вгадується збірний образ «народупереможця». Образ самої війни задано архетипом вселенської катастрофи, образ перемоги – міфологемою спасіння.

Існуючий міф виконує низку функцій, завдяки яким минуле «експлуатується» сьогоденням. Серед інших відзначимо такі:

1.Описово-пояснювальна. В інтересах владного суб’єкта забезпечує інтерпретацію подій війни, ролей її основних акторів шляхом надання спрощених картинок-схем, трафаретних образів та стереотипів, що робить її доступною для пересічного громадянина, не обтяженого інтелектуальною діяльністю з пониженим рівнем критичного сприйняття інформації.

2.Ідентифікаційна. Колективні уявлення про ключові, знакові події війни, роль її основних акторів, а, головне, ставлення

290