3781-7599-1-SM (1)

Православною Автокефальною Церквою, яка складає «безцінний ресурс» в епоху глобалізації.

В цих висловлюваннях очільник РПЦ продовжив ще одну пострадянську традицію, фактично дослівно повторивши думку Олександра Солженіцина, який вважав, що після розпаду СРСР Росія, Україна та Бєларусь повинні створити єдиний культурний та політичний простір «Как нам обустроить Россию» [Солженицин, 2008]: «Не берясь тут предугадывать роль и место нынешних Верховных Советов Российской Федерации, Украины и Белоруссии – естественно предложить, чтобы в конце следующего срока областные земские собрания выделили бы из себя делегатов в Палату Союза (заменяющую Совет Союза) Всеземского Собрания (заменяющего Верховный Совет депутатов), а сами были бы по тому же принципу переизбраны уездными собраниями».

Те, що доктрина РМ була орієнтована в першу чергу на діаспору, позначилося всередині самої Росії. Виходячи з опитувань Всеросійського центру вивчення суспільної думки у листопаді 2014 року – 71 % росіян ніколи не чули поняття «руський мір», з тих хто розуміє це поняття 52 % не відносять до нього центральну і західну Україну, проте відносять Донбас (72 %) [«Русский мир», 2014]. Експансіоністські аспекти РМ ніколи не приховувалися і неодноразово підкреслювалися його прибічниками, так Всеволод Чаплін заявив: «Мы побеждали многие нашествия с Востока и Запада, победим и тех, кто пытается навязать нам жизнь по чужим правилам. Победим и Америку – не обязательно на поле боя, но на поле идей и смыслов. Мы говорим вещи, более очевидные для людей всего мира, мы задаем такие вопросы, на которые не могут ответить люди, которые строят мировую власть. Ибо за нами – правда» [Чаплин, 2014].

Поступово з’явилася необхідність переосмислення РМ з ідеологічно-теоретичних побудов у вагомий інструмент глобальної конкуренції. Який наразі розгортається і шукає свої

351

культурні межі у світі. На даному етапі розвитку проекту «Руський мір» апеляція до релігійної риторики і маркерів дозволила моделювати потенційні загрози для світоглядних аксіом своїх носіїв. Це зробило кордони проектів культурного розвитку, що конкурують на глобальній арені, потенційно конфліктними зонами.

Сьогодні релігійно мотивована ідеологія «руського міру» спирається на декілька тез, що всебічно просуваються в інформаційному просторі та набувають статусу сакральних ідентифікаторів. Йдеться про релігійні та патріотичні твердження, які умовно можна об'єднати у трьох тезах: «Росія – це оплот православ’я», «Росія – переможниця у ВОВ», а з 2014 року ще й «Крим – ісконно російська земля».

Перше твердження базується на переконанні, про яке мова йшла вище: РПЦ основа Вселенського православ'я і єдина церква яка зберегла автентичну віру. Цю тезу доволі чітко передав один з радників Президента РФ: «При всех внешних колебаниях русские должны эту консервативную повестку защищать бельше других народов. Для нас она важнее, мы же неспроста православные, ведь, если бы не православие, наша идентичность была бы иной. А приняв православие, мы, так или иначе, противопоставили себя западному миру» [Зыгарь, 2016].

Ця ідея повертає нас до Фераро-Флорентійського собору середини XV століття, на якому християн східного обряду представляли патріарх Константинополя і митрополит Києва. Після прийняття Флорентійської унії Київський митрополит отримав опір у Москві, де знаходилась його резиденція і виїхав до Риму, а від Київської церкви відділилась Московська. Фактично собор який був покликаний зменшити протиріччя, поглибив розкол між західною і східною гілками християнства. Після падіння Константинополя унія втратила своє політичне значення, а релігійне, здається було під питанням з самого початку.

Але, як відомо, Вселенське православ'я базується на ідеї «Пентархії», тобто 5 найдавніших і ключових церков для християн

352

східного обряду, до їх складу входять Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська і Кіпрська канонічні помісні церкви. Також досить цікавою є фраза з тумосу Вселенського патріарха Григорія VII від 13 листопада 1924 року: «...перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу» [Короткий опис]. Отже, твердження про особливий статус московського православ’я має, в першу чергу, ідеологічне значення.

Друге твердження – Росія самостійно перемогла у Великій Вітчизняній війні, звільнивши Європу від фашизму. Витоки цієї ідейної основи походять, багато у чому, з радянської пропаганди, проте нового виміру їй надав виступ Володимира Путіна у грудні 2010 року: «Теперь по поводу наших отношений с Украиной… Я позволю с вами не согласиться, когда вы сейчас сказали, что если бы мы были разделены, мы не победили бы в войне. Мы все равно бы победили, потому что мы страна победителей». «... война выиграна, не хочу никого обижать, за счет индустриальных ресурсов РФ. Это исторический факт, это все в документах» [Путин: Мы бы победили, 2010].

Зрозуміло, що з історичної точки зору Друга світова війна – це глобальний процес, у якому приймали участь 63 держави, на трьох континентах і у водах чотирьох океанів. Це найбільший збройний конфлікт за всю історію людства, загальні кількість загиблих, приблизно, 65 мільйонів людей. СРСР дійсно одна з країн переможниць, проте це союз, до складу якого входило 16 республік і Росія лише одна з них, наприклад, втрати Української РСР приблизно 45% від загальних втрат СРСР у війні. Особлива роль надається 9-му травня, Дню Перемоги, який для інших країнучасниць є днем жалоби за загиблими і нагадування про трагедію, що ледь не призвела до загибелі людства. У СРСР, а нині у Росії і

353

деяких колишніх республіках, цей день символізує одне з найбільших свят, яке підкреслює воєнну міць держави.

Поєднання двох попередніх ідейних основ, після відомих подій зими 2013-2014 років, явили третю – «Крим – російська земля».

Одним з перших кроків на цьому шляху можна вважати розмову Володимира Путіна з Джорджем Бушем 2008 року на самміті НАТО в Бухаресті. «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина – это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий – это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!» – заявив президент РФ [Путин: ты же понимаешь, 2008]. Це був, мабуть, перший відкритий і агресивний виступ Володимира Путіна, в якому державність України ставилася під сумнів.

Пізніше, у грудні 2014 року президент РФ Володимир Путін у звернені до Федерального зібрання [Послание Федеральному Собранию] сказав: «Для России Крым, древняя Корсунь, Херсонес, Севастополь имеют огромное цивилизационное и сакральное значение так же, как Храмовая гора в Иерусалиме для тех, кто исповедует ислам и иудаизм. И именно так мы будем к этому относиться отныне и навсегда», «Ведь именно здесь, в Крыму, в древнем Херсонесе, или, как его называли русские летописцы – Корсунь, принял крещение князь Владимир, а затем крестил всю Русь».

Але навіть теза про Крим остаточно сформувалась так би мовити «постфактум», тобто після анексії Криму Росією та засудження цього факту з боку світової спільноти. Перший випадок використання релігійно-мотивованої риторики «руського міру» для мобілізації значних людських мас на безпосередні дії маємо протягом «руської весни» – подій весни 2014 року на Донбасі.

Східноукраїнський конфлікт ні в якому разі не можна розглядати як релігійний. Проте саме використання релігійної риторики і маркерів для актуалізації потенційних загроз

354

граничним цінностям, багато у чому вплинуло на мобілізацію широких мас населення саме у перші місяці конфлікту, тобто у найгострішу його фазу.

Треба зауважити, що для людей, що перебувають у межах західного секулярного суспільства характерний поділ законів, етичних та побутових норм на релігійні, які регламентують відносини людини з Богом і входять до сфери людської самості, і світські, суть яких у встановлені суспільних правовідносин. Але такий поділ з'явилося не одразу. На ранніх етапах розвитку суспільства і приблизно до середини XVIII-го – початку XIX-го століття закон і норми власне були релігійними, а отже надані a priori, як найвища цінність і універсальна модель поведінки, людині залишалося лише виконувати ці норми.

Світські закони і норми, навпаки, утворювалися шляхом діалогу, громадського обговорення, і набували статус конвенційної істини, яка не представляє собою даність, а завжди постає як реакція на ті виклики, які з'являються у суспільства. Так само в них можуть вноситься правки і коригування, виходячи зі змін в суспільних відносинах і політичній ситуації.

Проте ми не можемо говорити про «еволюційний» перехід від релігійних до світських законів і норм. Релігійні, або, власне, норми що містять релігійну серцевину існують у сучасному світі і їх вплив на повсякденні процеси подекуди навіть більший, ніж вплив норм світських. Як пише з цього приводу Олександр Білокобильський, «релігійне ядро соціальної реальності та сформована навколо нього матриця категорій культури є, відповідно метафізичним, та онтологічним центрами соціальної реальності, які роблять можливими індивідуальні сенси та детермінують адекватні онтології стратегії раціональності (наприклад, прояснення через апеляцію до онтологічного міфу в тотемізмі, біблійний символізм середньовічного християнства чи історичні реконструкції доби постмодернізму), але самі знаходяться у «позараціональній» сфері» [Білокобильський, 2015].

355

Віра займає одне з центральних місць у житті кожної людини, адже сама дійсність, її початковий стан, утворена на основі вірувань, які стали законами (що сприймаються як граничні цінності). Хоча, з плином часу, деякі вірування можуть слабшати або зникати зовсім. Тому вірування не існують незалежно від суспільства, для їх підтримки необхідні значні зусилля сучасників. «Знищення релігійно-онтологічного ядра соціальної реальності є знищенням культурного мислення та існування, знищенням спільноти, що постала завдяки йому і сприймається адептами культури як загроза смерті. Тому виклики в цій сфері є викликами за визначенням екзистенційними» [Білокобильський, 2015].

Саме граничні цінності формують соціальний контекст людських вчинків у кризові моменти особистого розвитку або спільноти, чи держави. При цьому самі люди не обов'язково можуть висловити ці самі цінності, або бодай з упевненістю сказати право на що вони готові відстоювати зі зброєю у руках. Загроза граничним цінностям сприймається як загроза власному буттю та «запускає» один з базових інстинктів людини, інстинкт самозбереження. Тому поведінка, що не спирається на раціональні аргументи, проте будується на релігійно маркованих цінностях, безумовно, сприяє відновленню відчуття безпеки і недоторканності особистості. Доволі раціональний страх смерті, «здає позиції» перед «Царством небесним і вічним життям», що не піддається жодній верифікації. Людина «за якою стоїть Бог», як безмежна сила і основа буття, не знає страху і абсолютно упевнена у правоті власних суджень і вчинків, а отже екзистенційно убезпечена.

У сучасних реаліях забезпечити безпеку суспільства стає все дедалі складніше для владних структур, а у випадку подій, що сталися навесні 2014 року у Криму і на Донбасі, виявилося взагалі неможливо. Повний параліч правоохоронної і владної системи загалом, ключових гарантів безпеки суспільства, призвело до того, що це саме суспільство опинилося вкрай уразливим перед релігійно маркованою риторикою, що була спрямована на ті

356

граничні цінності, про які було сказано вище. Адже, якщо влада не може захистити, то залишається лише «Бог».

«Екзистенційна загроза соціальному існуванню, яка відчувається на рівні раціонально усвідомлюваних впливів, але спрямованих в міфо-метафізичні глибини культурного буття, сприймається/розуміється як аксіологічний виклик» [Білокобильський, 2015]. Аксіологічний виклик слід розуміти, як можливість чи право мати такі цінності, за які варто воювати, і які, на нашу думку, ще донедавна пересічний громадянин не міг би і сформулювати.

Коли йдеться про використання релігійних маркерів це не обов’язково свідчить про те, що конфлікт релігійний і проходить між вірними різних традицій, або в середині однієї релігії. Мова може йти скоріше про «побутову» або приватну релігійність, для якої характерне конструювання власних релігійних переконань з реально існуючих догматичних норм. Це зовсім не відміняє їх істинність для носіїв, що у свою чергу створює, або допомагає розгортати конфліктні ситуації. Дуже слушною в цьому сенсі є думка Анатолія Ахутіна, який зауважив з приводу найбільших загроз сьогодення таке: «На мой взгляд, более всего грозит современному миру войной, это противоборство сил иррациональных «предельных ценностей» (абсолютов) с прагматическим миром рациональной полемики и договоров, то есть с тем самым секулярным, либеральным, политкорректным миром, который именуется западной цивилизацией» [Ахутин, 2016].

Саме створення екзистенційно граничної ситуації за допомогою релігійних маркерів, яка була використана для мобілізації населення в подіях «руської весни» ми могли спостерігати навесні 2014 року на Донбасі. Мітинги, з закликами до «референдуму», почали проходити біля будівля Донецької обласної державної адміністрації з 1 березня 2014 року. Тоді ж відбулися перші спроби захоплення адміністративних будівель. Також, за інформацією, яка поширювалася у місцевих новинах і

357

соціальних мережах, цього ж дня, група людей з іконою Богородиці «Взбранной Воеводе Победительная», на автомобілях об’їжджала адміністративний кордон міста Донецьк, що і стало початком т.з. «хресного ходу» у Донецьку.

У квітні політична ситуація погіршилася і після чергового захоплення ДонОДА, мітингувальники вирішили не залишати будівлю і почали облаштовувати там свій «штаб», над будівлею було піднято прапор РФ. Мітингувальниками було висунуто вимоги щодо скликання позачергової сесії ДонОДА і голосування питання про приєднання Донецької області до складу Російської Федерації.

За першими згадками, приблизно з 7-8 квітня, розпочалася щоденна хресна хода навколо будівель ДонОДА, а також обласного управління СБУ. Учасники ходи, переважно люди пенсійного віку, з іконами і хрестами у руках діяли без участі священнослужителів. За словами самих учасників ходи: «Ежедневно, в 19 часов в Донецке проводится Крестный ход Вокруг облсовета. Непрерывно, круглосуточно читаются акафисты, псалтырь, молитвы о спасении Святой Руси, против наступления фашизма, за изгнание НАТО с Донецкой Республики и Украины» [Русь выходит, 2014]. І якщо на початку цієї ходи учасників було не більше 10, то вже через кілька днів, їх було понад 50 і серед них були люди у рясі. А вже 10 квітня на будівлі ДонОДА, поряд з шевроном «Беркут» і прапором т.з. «Народного ополчения Донбасса», з’явилися плакати з релігійною символікою і написами «Святая Русь, храни веру православную» та зображеннями святиx [Баррикады у ОГА, 2014].

«Хресна хода» продовжувалася і надалі, репортажі про подібні заходи відбувалися майже щотижня, так наприклад, у серпні 2014 року проводили ходу «за собирателя земель Русских Игоря (Стрелкова/Гіркіна), обьединение всех православных, спасение и защиту всех жителей Новороссии» [Молитва за Стрелкова, 2014]. Також на відео можна помітити, що склад

358

учасників значно помолодшав, і людей похило віку практично не має.

Дуже показовим є вибір місць, навколо яких проводилася «хресна хода». Це зовсім не головний кафедральний Святопреображенський собор у центрі міста і взагалі не релігійні споруди. «Акції віри» організовувалися навколо ДонОДА і СБУ, які втілюють квінтесенцію і усю повноту світської влади на адміністративній території.

Подібні ж тенденції використання релігійного маркування можна побачити у програмних документах «народних республік», наприклад «конституції ДНР». Зокрема, перший її варіант містив наступні рядки: «мы, верховный совет донецкой народной республики, ощущая себя неотъемлемой частью Русского Мира как русской цивилизации, общности русских и других народов, мысля нераздельность судьбы всего Русского Мира и желая попрежнему оставаться ее причастниками, оставаясь приверженными идеалам и ценностям Русского Мира и чтя память предков, проливших кровь за эти идеалы и ценности и передавших нам любовь и уважение к общему Отечеству, исповедуя Православную веру (Веру Христианскую Православную Кафолическую Восточного Исповедания) Русской Православной Церкви (Московский Патриархат) и признавая ее основой основ Русского Мира, ...подтверждаем государственный суверенитет Донецкой Народной Республики на всей её территории и создание суверенного независимого государства, ориентированного на восстановление единого культурно-цивилизационного пространства Русского Мира, на основе его традиционных религиозных, социальных, культурных и моральных ценностей, с перспективой вхождения в состав Большой России как ореола территорий Русского Мира, и принимаем настоящую Конституцию Донецкой Народной Республики» [Конституция ДНР, 2014].

Колишній радник міністра обороні ДНР з інформаційної політики, у серпні 2014 року у своєму інтерв’ю заявив: «С

359

украинской стороны православных нет вообще, потому что ни один воцерковленный православный человек не пойдет воевать против Новороссии, потому что знает, что единство Святой Руси угодно Богу. Все святые, которые говорили на эту тему, единогласны в том, что Святая Русь должна быть едина. А вот укро-фашисты как раз и являются сепаратистами и хотят отколоть Новороссию от Святой Руси и присоединить ее к загнивающему воинствующему Западу. Поэтому церковных людей с украинской стороны нет вообще. В карательных батальонах в основном униаты, раскольники, неоязычники и сектанты. Среди армейских солдат много людей формально крещеных в Украинской Православной Церкви Московского Патриархата, но не знающих даже азов православного вероучения, Символа веры» [Друзь, 2014].

До складу т. з. збройних сил ДНР і ЛНР входили підрозділи, які позиціювалися як релігійні. Напевно, один з найвідоміших таких підрозділів – Русская православная армия (РПА). Звичайно існували і менш відомі, такі як Легіон Святого Іштвана (Іштван 1- й король Угорського королівства, зарахований до лику святих як у католиків, так і у православних, підрозділ нібито складався з угорських добровольців), православний батальйон «Восход», батальйон Пресвятої Богородиці Августовської «Август» та ін.

Про діяльність РПА є досить багато відомостей, насамперед з репортажів різних телеканалів, газет і цей підрозділ дійсно існував і приймав участь у бойових діях. Командував батальйоном Ігор Стрелков/Гіркін т.з. міністр оборони ДНР. Релігійні маркери окрім назви використовувалися у прапорі цього підрозділу, який складався з прапора Росії з соборним хрестом і зображенням Юрія Змієборця. Особлива увага приділялася при висвітленні діяльності РПА їх побуту, казармам у вигляді монастирів з каплицями, з великою кількістю ікон. Звичайно діяльність цієї організації доволі сильно відрізнялася від свого медійного образу.

Показово, що після того, як релігійна риторика «руського міру» виконала свою роль, вона поступово відійшла на другий

360