3781-7599-1-SM (1)

представники влади і політики повинні займатися більш масштабними речами.

Справжні «Отці нації» завжди віддавали перевагу налагодженню підмурівку, а не файного фасаду. Вони, не цураючись жорстких методів, розвивали суспільну мораль, правову свідомість і справедливе правочинство. Так стабілізували суспільство Китаю впроваджені системні правила конфуціанства,

порядок у державі, чи економічне «диво», чи перемога у війні – похідне, наслідок. До речі, нарешті політикум повинен усунути давнішній абсурд та не-справедливість – штучно подвоєну реальність і скасувати будь-яку недоторканність будь-кого перед правочинством, бо її збереження означає продовження олігархічного (квазіфеодального) анахронізму.

Отже, комплексно розвивати інститут Суспільної моралі, від якої сьогодні в Україні залишилися сліди – очевидний пріоритет, оскільки саме його слабкість спричинила аномізіцію і доступність народу маніпулятивним технологіям.

Чи часто ми чуємо мат на вулицях, бачимо нечемних і невихованих дітей, зоологічне дриґання верств молоді, дитячий алкоголізм, сміття на вулицях, групи людей, які просто тиняються у пошуках тваринних розваг? Чи має місце потужна пропаганда суспільної моралі, хоча б на рівні наочної агітації? На жаль, це риторичні питання.

Треба займатися не наслідком, а причиною, не «віз» самозакохано малярувати, а оздоровити «коня» – відновити «двигун» – інтелектуально-моральний Людський Ресурс. Ремонт доріг, дешева «зелена» енергетика тощо будуть лише пересічними прикладами з сотень подібних.

І пам’ять про дійсно видатного політичного діяча збережеться навіки.

231

Що зроблено так званою «новою» владою у контексті комплексної моралізації та інтелектуалізації суспільства? Нічого значимого і нічого помітного. Аномія і нігілізм – досі звичні модуси українського соціуму.

Відновлення національного інтелекту – особливе питання. Номінально ним повинен займатися Інститут освіти та Інститут науки.

Перебуваючи у тлі вищої освіти, доводиться констатувати, що так звана «Реформа», яка реалізувалася, зокрема, у новому Законі про вищу освіту призвела до втрати традиційних високих освітньо-просвітницьких стандартів і свавілля у трансляції навчальних курсів студентам [Закон України «Про вищу освіту», 2014]. Виші, які стали автономними, сьогодні вільні спростити і вихолостити особистісно-орієнтовані курси дисциплін, або взагалі їх скасувати, що і відбувається на місцях. Під пафосною вивіскою національних університетів чи академій сьогодні можуть існувати своєрідні професійно-технічні училища з повною відсутністю гуманітарної складової освіти. Контролю за цією деградацією вищої освіти немає.

Не дивлячись на очевидну істину, що стати Людиною з автономною моральністю і розвиненим критичним мисленням значно важливіше, ніж просто учасником економічних стосунків, відновлення і посилення гуманітарної складової майбутнім натурознавцям, економістам, правознавцям, філологам тощо не передбачається. Галузі наук, які посилюють мисленнєво-моральні компетентності – логіки, соціології, етики, естетики, релігієзнавства не є обов’язковими. Щодо філософії, то весь базовий курс читається один семестр.

Якщо називати речі своїми іменами, то так звана «реформа», не дивлячись на статтю 1.1.5 названого вище Закону, в якій написано про прищеплення «способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей», призвела до профанації конструтивного комплексного впливу на особистість і до деградації спеціаліста чи магістра лише

232

до вузького ремісника. Класичний контрольований і стандартний алгоритм Освіти, який формував спочатку Людину, а вже потім – специфічного фахівця, був Законом знищений.

До речі, «дух» сучасних «реформ» аж зовсім не проєвропейський. У Європі філософські курси не притісняються. Понад те, будь-яка діяльність різновекторних факультетів має потужне історично сформоване осереддя – своєрідну вісь всієї вищої освіти – факультет філософії. На Донбасі чи у Криму таких факультетів практично не було. Тому «маємо те, що маємо».

На наш погляд, національний вуз, який не має смислотворчого філософського факультету взагалі є кумедним нонсенсом, організаційним непорозумінням, а чиновників, які припустили такий, по суті, національний сором, а не реформу, потрібно вважати своєрідними диверсантами проти інтелектуально-морального розвитку нації.

Скасування, спрощення людинознавчих і суспільствознавчих та інших дисциплін чи безконтрольність і потурання цьому на рівні організаційної структури – Міністерства освіти і науки України – сумний модус сучасної освіти. Нігілістично налаштовані вчителі шкіл, що працюють за копійки і втрачають ентузіазм, непотрібні у автономних і тому свавільних вишах викладачі етики, соціології, філософії, логіки зі ступенями гуманітаріїв, сотні тисяч студентів і школярів, яких не навчають бути Людиною, а лише мінімуму якогось ремесла – результати «реформи».

Ми можемо лише спостерігати, який стрімкий або сталий розвиток економіки показали Японія, Сінгапур, Ізраїль, Південна Корея, Китай, країни Балтії. Там, попри проблеми у економіці, які доволі скоро втрачають гостроту, постійно формується головний ресурс – дисциплінована розумна працьовита і патріотична Людина. Там молодь, яка має бажання і хист, не займається плагіатом чи веселими байдиками, а по-справжньому наполегливо і зацікавлено вчиться – читає, пише власні праці, мислить, робить винаходи – «будує себе».

233

Не дивно, що в цих та інших країнах дійсно є освіта і наука, а не лише «Закони про». Як ми знаємо, там відбулися справжні реформи освітньої галузі. При збереженні і розвиткові інтелектуально-моралізуючого потенціалу філософських курсів, освіта стала інтенсифікуватися (ускладнюватися) під контролем держави, а не спрощуватися до профанаційних «автономних царств», як у нас. Традиційна гуманітарна «накачка» збереглася навіть у Республіці Бєларусь і чомусь РФ зараз туди не лізе зі своїм молохом pax russica, хоча ряд зазначених країн доволі близько він неї територіально.

Просто головна зброя гібридної війни – геббельсівська пропаганда, заздалегідь безсила проти інтелектуальної нації, яка орієнтується у філософському континуумі «добро – зло». Націю треба енергійно виховувати. Націю треба інтенсивно вчити. Особливо, якщо нація від цього відвикла – розлінилася.

Тепер про інший соціальний ціннісно-орієнтуючий і регламентаційно-контролюючий інститут, нормальне функціонування якого створювало б потужний профілактичний ефект аномізації і моральному зубожінню – релігію.

Релігійні організації в Україні тривалий час перебували або під пресингом, або у стані дисфункції – симбіотично пов’язаними з клептократичною олігархічною клановою політикою. Друге (симбіоз) особливо стосується православної церкви з патріархатом у Москві. Відповідно спотвореній суті цієї релігійної організації модифікувалася й інформація, трансльована мільйонам людей в Україні, керованим потужною некритичною мотивацією – вірою.

Можна констатувати, що тематика миролюбства, прощення, смирення, орієнтації на сакральне, чистоту і духовність були підмінені синкретичними дискурсами кумиропоклонства: культами особи московського патріарха, президента РФ і національної переваги росіян.

Така псевдорелігійна діяльність повинна припинитися, а шахраї і лицеміри – публічно викриті. Фактично ряд релігійних діячів УПЦ МП перетворилися на своєрідних популярних акторів,

234

які, наряджаючись у спеціальний одяг, виступають перед глядачами на замовлення і за гроші конкретних політичних сил. Тому вірянам будь-яких конфесій повинно стати відомо скільки матеріальних ресурсів знаходиться на приватних рахунках людей, які себе позиціонують служителями Бога (Аллаха, Ягве, Єгови тощо). Це розкриє очі сотням тисяч наївних людей і убезпечить їх від впливу аферистів. Зрозуміло, що контролюючі системи України повинні постійно і компетентно пильнувати й унеможливлювати антидержавну пропаганду квазічи псевдорелігійними персонами будь-якої церковної ідентифікації.

Навпаки, традиційні і недогматичні культи гілок аврамічних релігій, особистісно орієнтовані концепти Сходу і взагалі, будь-які конструктивні гуманістичні вчення, які орієнтують людину на розвиток внутрішньої і суспільної моральності, порядності, стриманості, тілесного і психічного здоров’я, є корисними, але їх зрощення з Державою і Правом – неприпустиме.

Таким чином, підсумовуючи, можна стверджувати, що саме виведення зі стану дисфункції соціальних інститутів Освіти, Суспільної моралі, Громадянського суспільства, Права, Релігії, Політики є запорукою створення профілактичних умов, які сприятимуть культивуванню не слабкої духом «людини маси», а захищеної від маніпулятивного впливу Особистості. Потрібна політична воля для цього, які і до вироблення відповідної національної Програми людського розвитку.

Сучасним чиновникам, які, можливо, але малоімовірно, візьмуть в руки цю монографію, не потрібно прикидатися наївними інфантилами і висувати контраргумени на шкталт:

–Економічний розвиток важливіший за якийсь примарний прогрес моральності та інтелектуальності нації чи формування якогось «людського русурсу»;

–Розробка цієї комплексної Програми моральнопатріотичного прогресу і впровадження системи дієвих нормалізуючих заходів потребуватиме значного часу і залучення експертів, яких в Україні надто мало.

235

Відомо як називається багатий можновладець, який виступає проти відродження моралі та інтелекту. Всі ці контртези хибні – і часу потрібно на розробку концепції треба не багато, бо аналоги існують і численні рази апробовані іншими країнами, і експерти є. До речі, кошторис цих заходів буде незрівнянно меншим за ті мільйони і мільярди, які задекларували наші «феодали» – поки що недоторканні народні обранці, а економічний розвиток ніяк не постраждає. Навпаки, він «дивним» чином прискориться.

236

2.3. ВИКОРИСТАННЯ ДИСКУРСУ ЯК ІНСТРУМЕНТУ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ (НА ПРИКЛАДІ ДОНБАСУ)

Новітня форма війни, яку часто називають гібридною, спричинила появу новітньої зброї – дискурсивної. Мовні ігри стали невід’ємною складовою збройного протистояння. Вони обґрунтовують, підтримують та легітимують насилля, мобілізують маси, маскують справжні наміри та дії учасників конфлікту. Важливо підкреслити, що специфічною властивістю дискурсивної зброї є те, що вона – подібно до ядерної бомби – уражує весь ментальний простір суспільства, не враховуючи, де свої, а де чужі. І маніпулятор стає її жертвою так само, як і той, на кого спрямовано цю маніпуляцію. Загравшись у «мовні маневри», суспільство потрапляє у спотворену реальність, де важко відокремити брехню від правди, героїв від зрадників, добро від зла.

Яскравою ілюстрацією зазначених положень є сучасна гібридна війна, яку Російська Федерація веде проти України. Якщо порівнювати російські пропагандистські технології, то не важко помітити, що починаючи з весни 2014 року рівень емоційності, агресивності й експресії ЗМІ є набагато вищим порівняно з попереднім періодом. На думку професора Олексія Шевченка, у Росії відбувається синтез традиційних тоталітарних та новітніх дискурсивних прийомів, а саме – підміна опису явища його емоційною оцінкою, технологія евфемізму, занурення явища у більш широкий контекст та псевдо-уточнювальна конотація, «логіка контрарності» з новітніми інформаційними технологіями, які націлені на створення віртуальної реальності: телереальності чи Інтернет-реальності. Зазначимо, що російська пропагандистська машина досягла величезних успіхів у цьому процесі, вона довела характеристику уявності до повного відриву від реальності. «Казкова» реальність, створена телебаченням, паралізує самостійне мислення й мовлення більшості населення

237

цієї держави. Тому не дивно, що визнання окупації Криму або присутності російських військових на Донбасі розцінюється більшістю росіян як зрада національних інтересів. А цинічні заяви Володимира Путіна про готовність Росії стати посередником у врегулюванні конфлікту на Сході України сприймаються як вищій прояв гуманізму.

Сучасний соціально-політичний дискурс в Україні також характеризується агресивністю, інтолерантним ставленням до опонентів, нищівною критикою супротивників. Наші політики в пресі, на телебаченні, в Інтернеті ніби змагаються в тому, хто з них більше завдасть своєму візаві іміджевої шкоди та перетягне на свій бік більшу частину населення. Війна на Сході дається взнаки у фейсбучному та телевізійному протистоянні. Звинувачення, образи, агресія стали нормою публічного спілкування. Натомість значення візуальних образів тут є дещо меншою, оскільки не існує державної монополії влади на ЗМІ, а тому досить важко створити єдину візуалізацію подій для всіх споживачів телебачення, а ще складніше створити тотальну фейкову реальність та цілеспрямовано зомбувати населення. Масова свідомість у цьому плюралізмі думок заплутується та впадає в апатію, оскільки пересічний громадянин усе частіше «не вірить нікому». Саме тому наші можновладці головну ставку роблять на «лінгвістичні зиски», на спробу створити пропагандистську картину за допомогою можливостей слова. І в цьому процесі часто вдаються до різних мовленнєвих засобів, зокрема, епітетів, гіпербол, метафор, технології евфемізмів, навіть, ненормативної лексики та створення «новоязу». В сучасному медіа-просторі все частіше вдаються до створення лексичних фантомів, механізмом утворення яких є відрив слова від денотату, неспіввідношення між означуваним та означувальним мовного знаку.

Такі мовні маневри спотворюють зв’язок між словом і реальністю, часом нагадуючи відомий оруелівський перл: «війна – це мир». Слова-фантоми заповнюють український політичний дискурс, зокрема, все частіше чуємо про «реформи», «боротьбу з корупцією», «децентралізацію», «європейський вибір», «єдину

238

країну», натомість у суспільстві реально маємо сплеск корупції, імітацію реформ, розбудову авторитарної держави з сильною централізованою владою, яка видається набагато ближчою до російського, ніж до європейського варіанту, роз’єднану, розірвану ціннісно та територіально, націю.

Якщо говорити про оцінку ситуації на Сході країни, то наша влада до цих пір не назвала війну війною, а сором’язливо іменує її «операцією». Ми уникаємо називати Росію загарбником, а її військовослужбовців вважаємо «сепаратистами», «диверсантами», «найманцями». Певно соромимося чогось, побоюючись зіпсувати економічні стосунки; вживаючи слово «окупація», уникаємо слова «російська», ніби вона німецька чи північнокорейська. Не окреслюємо зовнішнього ворога, натомість постійно культивуємо образ внутрішнього ворога, створюючи все нові й нові стереотипи. Як мантру повторюємо «вони – ми», «правильні українці – недолугі сепаратисти», «духовність та культурність» Західної України протиставляємо бездуховності та жазі до матеріальної наживи України Східної. Однак, підтримуючи стереотипне мислення щодо Донбасу, наша влада, на кшталт давньокитайських легістів, потихеньку намагається «укоротити балакучим язика», тим, хто прагне ці стереотипи спростовувати. Поступово в Україні формується тоталітарна маса з гіпертрофованим псевдопатріотичним почуттям і самоцензурою.

Беручи до уваги об’єктивні та суб’єктивні складові війни на Сході України, хочу зазначити, що всі мовленнєві «зиски» відіграють визначальну роль у конструюванні конфлікту не тільки на його початку, але й сьогодні, адже вони його підтримують та підживлюють. Мовленнєво-конструктивістська «зброя» війни на Донбасі завдає людині шкоди не менше, ніж залпи «Градів». Доречним у цій ситуації є вислів російського політтехнолога Марата Гельмана: якщо ти працюєш у газеті, то це можна порівняти зі стріляниною з автомата, а якщо ти працюєш на ТV, то це все рівно, що керувати бомбардувальником.

239

Будь-яка війна загалом, й особливо війна гібридна – це специфічний спосіб ведення діалогу, коли смисли й думки арґументуються за допомогою сили. Але не слід забувати, що в діалозі крім двох сторін, що спілкуються, завжди присутня й третя сторона, – що слухає. Як зазначає Андрій Єрмолаєв, «...«мовчазний третій» – той або ті, хто не має своєї сформульованої «правди», шукає відповідь у самому діалозі, в якому домінують уже заявлені «правди». Але якщо в мирному діалозі головна мета його учасника – спроба показати істинність своїх поглядів і пропозицій, то у війні як діалозі – це знищення супротивника як можливого конкурента в боротьбі за правду. Війна – це завжди діалог на знищення» [Ермолаєв, 2016].

Відповідно, й перехід від стану війни до миру також можна розглядати як діалог з принципово іншими настановами. Якщо діалог-війна спрямований на перемогу однієї сторони, то діалогмир передбачає визнання за опонентом права мати свою позицію, висловлювати власні думки, як мінімум, бути почутим.

Саме таким шляхом, на наш погляд, має відбуватися й вирішення конфлікту на Сході України. Станом на сьогодні такого діалогу поки ще немає, а є два самостійних дискурси, які вибудовують опоненти, впевнені у своїй правоті, не бажаючи поступатися один одному в будь-яких питаннях. Принципова неможливість і водночас невідворотність діалогу-миру актуалізує гасло «Почуйте Донбас», яке приписують Рінату Ахметову і яке було висміяне свого часу Києвом. Адже воно передбачало, що існує інша позиція, інше бачення проблеми й інше її розв’язання.

Події в Україні свідчать, що центральна влада не змогла, а може й не захотіла почути, зрозуміти, прийняти. Тому в кожної зі сторін накопичилася безліч претензій, які дуже часто заважають зрозуміти один одного, породжуючи все нове протистояння.

Найголовнішою претензією України до Донбасу є факт зради державності України та заклик на її територію іноземного агресора. Однак жителі Л/ДНР звинувачення в зраді переводять в іншу площину, апелюючи до подій 1991 року, коли розпадався

240