3781-7599-1-SM (1)

стараються гуртувати їх навколо потрібних їм (маніпуляторам) символів, тим самим програмуючи їх подальшу діяльність.

Останнього не важко досягти, враховуючи наслідки функціонування політичного міфу у свідомості особистості і масовій свідомості загалом. Так, Кассірер зазначає, що «сучасні політичні міфи... намагаються впливати набагато глибше на психіку і світогляд людей. Апологети «політичної міфології» застосовують усілякі хитрощі для того, щоб змінити менталітет людей, що дозволяє в майбутньому легко управляти їх поведінкою... Ритуальні дії виконують певну функцію – вони мають властивість послаблювати активну життєву позицію людини. В результаті чітко регламентованої і заданої моделі поведінки знижується здатність індивіда до самостійних суджень і рефлексії, людина наче «знеособлюється», стає «коліщатком і гвинтиком» глобальної державної машини. Сучасні політичні міфи руйнують у людини автономію волі та здатність до незалежного мислення. Так стає зрозумілим відсутність політичної опозиції в тоталітарному суспільстві і повна нетерпимість можновладців до будь-якого інакомислення, яке ставить під загрозу існування системи» [Пархоменко, 2008].

Такої ж думки дотримуються і вітчизняні фахівці. «Основним наслідком функціонування політичного міфу у свідомості є деградація особистості. Особливо інтенсивно зазначений процес виявляється у свідомості в процесі сприйняття міфів, створених іншою свідомістю. Результатом гноблення особистості є утворення свідомості тоталітарного типу, що здатна легко продукувати та сприймати міфи. Основною характеристикою даної свідомості є статичне мислення, відповідно до законів якого процес оцінювання реалій об’єктивної дійсності відбувається не спонтанно, у залежності від особливостей об’єкту оцінки, а за допомогою заздалегідь сформованих у свідомості розумових стереотипів» [Безнісько, 2006].

301

***

Важливим для нашого розгляду є з’ясування механізму трансляції і, водночас, маніпуляційної дії політичного міфу «Великої Перемоги». Вище уже йшла мова про дві ключові метафори – «будівництво нового суспільства» і «фронт», якими задано весь семантичний простір тоталітарної пропаганди. Метафори є засобами образного мовлення, конкретно метафора «фронту» свідчить про явище мілітаризації мови – використання військових термінів для інтерпретації явищ не пов’язаних з військовою сферою. Вище вже було зазначено, що в основі дискурсивного управління суспільством лежить спеціальне використання мовних засобів для внесення коректив у мовну картину світу даної спільноти. Це здійснюється умисно з метою внести бажані зміни у суспільну свідомість шляхом створення віртуальної політичної реальності, яку згодом з застосуванням уже не вербальних, а цілком реальних (погроз, фізичного примусу, терору) методів намагаються втілити у життя.

Для того, щоб засоби звичайної живої мови могли бути використані відповідним чином, вони зазнають певної обробки: звичні раніше для всіх членів соціуму слова, поняття, терміни або втрачають свій колишній смисл повністю чи частково і набувають нового (додаткового), або повністю зникають з лексикону чи перетворюються на архаїзми.

Для прикладу досить згадати зміни, які відбулися з російською мовою після революції 1917 року. В її лексиконі з’являються не відомі раніше слова «контра» (від «контрреволюція»), «продразверстка», «продзагін», «наркомат», «політвідділ», «совєтизація» тощо. Начебто старі терміни втратили свій колишній смисл і стали означати зовсім іншу реальність: «специ» (від «спеціалісти», але у сенсі «старі, тобто дореволюційні спеціалісти») – якщо до революції слово «спеціалісти» викликало повагу, то до «спеців» ставилися з підозрою, оскільки вони могли виявитися ворогами («контрою»). Подібні метаморфози відбулися з такими звичними словами як

302

«перековка» (перевиховання засуджених), «чистка» (перевірка партійних лав), «попутчик» (той хто не повністю поділяє дії нової влади, але загалом лояльний до неї, стосувалося здебільшого діячів мистецтв) та багатьох інших.

Такі мовні «експерименти» були характерними не лише для пореволюційної Росії. На подібні метаморфози мови в часи гітлерівського режиму в Німеччині звернули увагу Віктор Клемперер та вже згадуваний Ернст Кассірер. Останній вважав, що з метою насадження тоталітарної ідеології «деформації зазнало не тільки раціональне мислення, а й сама мова. ... Були відштамповані нові слова, в той час як старі отримали абсолютно нові значення. Зміна їх первинного змісту сталася тому, що слова, які раніше вживалися в логічному, описовому або семантичному сенсі, починають використовуватися як магічні і повинні виробляти відповідний ефект і порушувати певні емоції. Кассірер підкреслює, що, якщо звичайні слова мають раціоналістичний базис, то створений з міркувань тоталітарної ідеології «новояз» має в своїй основі тільки почуття і емоції... Мова як одна з найважливіших форм символічного універсуму людської культури виконує дві основні функції: уявлення і опис речей (раціональне мислення); засіб емоційного і афективного вираження. Творці сучасних політичних міфів односторонньо використовують лише цю емоційну функцію мови. Вони розмовляють мовою афектів і маніпулюють цим, через що можливості раціонального аналізу, які іманентно притаманні мові, блокуються і послаблюються» [Пархоменко, 2008].

Подібні висновки дають підстави вважати, що створення методик дискурсивного управління суспільством шляхом спеціального використання мовних засобів притаманне усім тоталітарним режимам, оскільки пов’язане з самою природою тоталітарного мислення. Їх використання вдало змальовано (хоч і у жанрі політичної сатири) геніальним англійським письменником Джорджем Оруелом у його безсмертному романі «1984». Йдеться про так званий «новояз» – тобто «мову тоталітарного суспільства, знівечену партійною ідеологією і партійно-бюрократичними

303

лексичними зворотами, в якій слова втрачають свій початковий сенс і означають щось протилежне (наприклад, «війна – це мир», «Свобода – це рабство», «незнання - сила»).

Новояз в Оруела утворюється з англійської мови шляхом істотного скорочення і спрощення його словника й граматичних правил. Мова в романі слугує тоталітарному режиму Партії «АНГСОЦ» (від «англійський соціалізм») і покликана унеможливити опозиційний образ мислення («думкозлочин») або мовлення шляхом виключення слів або виразів, що описують поняття свободи, революції тощо» [Чудинов].

Головною метою новоязу було не лише забезпечити знаковими засобами світогляд і розумову діяльність прихильників ангсоцу, але й зробити усі інші форми мислення неможливими. «Було передбачено, що коли новояз буде засвоєно раз і назавжди, а Старояз забуто, неортодоксальна – тобто, не властива ангсоцу – думка, мала стати немислимою, оскільки виразником її є слова. Лексикон було побудовано таким чином, аби точно … висловити будь-яке дозволене значення, яке було потрібне члену партії, водночас виключаючи усі інші значення, а також і можливість будь-яким чином до них додуматись. Це досягалося шляхом винайдення нових слів, але, переважно, за рахунок позбавлення від слів небажаних та за допомогою відсікання неортодоксальних значень у тих слів, що лишалися, а за можливості й усіх можливих інших, другорядних значень останніх. Лише один приклад. Слово «вільний» все ще існує у новоязі, але воно може бути використаним лише у таких висловлюваннях як, наприклад, … «вбиральня вільна». Воно не вживалося у його старому значенні «політично вільний» чи «інтелектуально вільний», оскільки, політична свобода та свобода думки вже більше не існують навіть як поняття, а відтак і не потребують власної назви» [Оруэлл, 2016: 200-201].

В багатьох випадках створення новоязу йшло у напрямку збіднення мови та зменшення кількості слів з великою кількістю значень, але застосовувався і зворотний принцип. «Наприклад, усі

304

слова, що групувалися навколо понять свободи і рівності, містилися в одному слові «думкозлочин», а слова, що групувалися навколо понять раціоналізму і об’єктивності, – у слові «старомислення». Більша точність була б небезпечною» [Оруэлл, 2016: 204].

Отже тут ми стикаємося з проявом маніпулювання свідомістю шляхом нав’язування за допомогою слів, лексики певної політичної позиції, оскільки, новояз був сконструйований таким чином, щоб його словами легко можна було висловити дозволені ідеологією значення, але не можна ні прямо, ні побічно висловити всі інші. Окрім збіднення живої мови, засобами нав'язування певної політичної позиції в новоязі виступали також евфемізми, причому доведені до крайньої міри, так що буквальне значення слова було прямо протилежним істинному: радотабір (табір примусової праці) або мінімир (Міністерство Миру, тобто Міністерство Війни) означали майже цілковито точну протилежність того, що вони, здавалося б, мали означати.

Таку саму практику вживання евфемізмів зустрічаємо і в роки тоталітарного режиму в СРСР: родичам страчених радянськими каральними органами осіб повідомляли, що останні «засудженні на 10 років без права листування», напад СРСР на Польщу у вересні 1939 р. іменувався «визвольним походом», вступ частин Радянської армії в Афганістан наприкінці 1980-х років було названо «введенням обмеженого контингенту Радянських військ на прохання керівництва ДРА», саму ж афганську війну, яка тривала 9 років, радянська пропаганда подавала як «виконання інтернаціонального обов’язку», відтак, учасники цієї кампанії – «воїни-інтернаціоналісти».

Практика заміни старих слів або використання евфемізмів була також популярна і в гітлерівській Німеччині. «Як пише Ханна Арендт, нацисти зрозуміли, що, якщо змінити слова, використовувані для позначення певної реальності, можна замаскувати і саму істину. Наприклад, відправка в газові камери називалася «наданням милосердної смерті», а план знищення

305

євреїв – «остаточним рішенням». ... На думку Арендт, за допомогою маніпуляції мовними зворотами і словами, нацисти зуміли сформувати бойовий дух німців і підготувати їх до війни. Сам військовий слоган проголошував «битву долі за народ Німеччини» – виходило, що (1) війна не була війною, (2) війна була долею, (3) війна була питанням життя і смерті для німців. Гітлерівський режим настільки серйозно підходив до конструювання нової реальності, що всі соціальні науки служили цій мети. Аналогічним чином сьогодні в Росії використовується і концепція «руського міру»: зовні мирна ідея захисту громадян, які розмовляють російською мовою, на практиці означає війну з Україною. Прямо за Оруелом: «Війна – це мир» [Снеговая, 2014].

Окрім зазначеного новояз містив величезну кількість слів, які на перший погляд здавалося були лише абревіатурами або скороченнями і які отримували своє ідеологічне забарвлення не від їх значення, але від їх структури. «Назви усіх організацій, груп, доктрин, країн, інститутів, або громадських споруд створювалися за звичною схемою: одне легковимовне слово з найменшою кількістю складів, що дає зрозуміти походження слова. У міністерстві правди, наприклад, відділ документації, у якому працював Вінстон Сміт, називався доквід, відділ літератури – літвід, відділ телепрограм – телевід тощо. Так чинилося не лише виключно з метою економії часу. Слова-ланцюги стали однією з характерних рис політичної мови ще у першій чверті ХХ сторіччя; особлива схильність до подібних скорочень спостерігалася у тоталітарних країнах та тоталітарних організаціях. У якості прикладу можна узяти такі слова як «наці», «гестапо», «комінтерн», «агітпроп». Спочатку до такої практики вдавалися, так би мовити, інстинктивно, але у новоязі вона використовувалася зі свідомою метою. Стало зрозуміло, що скоротивши таким чином назву, ти звузив і непомітно змінив її значення, оскільки видалив більшість з тих асоціацій, які з нею пов’язувалися. Слова «Комуністичний Інтернаціонал» асоціюються з образами всесвітнього людського братерства, червоних прапорів, барикад, Карла Маркса та Паризької Комуни.

306

Слово ж «Комінтерн», нагадує лише про міцно згуртовану організацію та жорстку систему доктрин. Воно стосується предмету настільки ж обмеженого у своєму призначенні, як стілець або стіл. «Комінтерн» – це слово, яке може бути вимовлено майже не задумуючись, у той час як «Комуністичний Інтернаціонал» спонукає хоч на мить, але помислити» [Оруэлл, 2016: 205].

Звичайно лексичний фонд будь-якої мови, не є застиглим словником. З плином часу він зазнає оновлень: одні слова виходять з обігу, значення інших уточнюються, вони сприймаються інакше ніж до цього. Також відбувається поповнення новими, досі невідомими словами. Часто активну роль у цьому відіграють діячі культури, мистецтва, зокрема, майстри художнього слова – письменники, поети. Іноді плоди їх творчості іронічно чи жартома теж називають «новоязом», але згідно з традицією, започаткованою саме Дж. Оруелом в лінгвістиці і соціальній філософії, термін «новояз» використовується лише стосовно ситуації, коли конструктивні елементи новоязу навмисно і масово використовуються для впливу на свідомість людини». Зокрема, як «новояз» в публіцистиці нерідко позначають мову офіційних документів і періодики нацистської Німеччини і СРСР [Чудинов, 2010]. І це не випадково, адже моделлю для побудови новоязу послужили офіційні документи сучасних Оруелу тоталітарних режимів Третього рейху і СРСР [Снеговая, 2014].

Нинішні фахівці ідеологічно-пропагандистськго апарату путінської Росії теж створюють нову лінгвістично-семантичну систему, яку цілком реально порівнювати з оруелівським «новоязом» і яка ґрунтується на семантиці Великої Перемоги. «Поточний російський режим повертається до історичної практики СРСР. Закони, аналогічні заборони на пропаганду фашизму або на заперечення перемоги СРСР у ВВВ, обмежують свободу слова і думки. Знищуються і підміняються слова і поняття. Так, за зауваженням Михайла Ходорковського, на тлі конфлікту з Україною російська пропаганда підмінила нейтрально забарвлене слово «українці» на «бандерівці» і «фашисти», що

307

несуть чіткий негативний відтінок. Характерні також відсилання до російських культурних символів: в російському суспільстві, єдиним об’єднуючим символом якого досі служить перемога у Другій світовій війні, будь-яке відсилання до фашистів покликане мобілізувати патріотичні настрої» [Снеговая, 2014].

***

Згаданий «фашистський дискурс» є одним з основних маніпулятивних методів впливу на історичну свідомість як жителів «нової імперії», так і населення України, тому актуально дослідити причини такого вибору, а також перспективи застосування дискурсивного управління саме таким чином. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в якості інструменту маніпулювання був узятий термін «фашизм», який протягом тривалого часу вважався визначенням явища, практично усунутого з історичної сцени (та й сам термін було призабуто) та раптом знов актуалізованого і пов’язаного з подіями в Україні. Весь цей новоантиукраїнський тезаурус, як-то, «фашистська хунта», «карателі», «неонацисти» тощо, актуалізує завдання ретельного аналізу даної «навколофашистської» риторики, виділивши сутнісні ознаки самого поняття і явища «фашизму».

Однак, як виявляється, це не така вже й проста справа. Про фашизм у сучасній Україні («укрофашизм») сказано багато, але так і лишилося нез’ясованим, що є підставою вживати саме цей термін. Першопочатково наголошували на наявності у лавах майдану радикалів націоналістичного ґатунку, але ж ці поняття («націоналізм» і «фашизм»), чимось подібні, а чимось відмінні, ніколи не ототожнювалися повністю у політико-політологічній традиції. Згодом, у якості «убивчого» аргументу, спробували представити «махровий» антисемітизм майданівців, який, буцімто, зустрічався ледь не на кожному кроці. Пізніше, коли з’ясувалося, що подібні заяви чистий наклеп, а серед самих повсталих є чимало тих самих «семітів», «правду» про «укрофашизм» було підкориговано, зокрема, введенням таких лексичних перлів як

308

«жидофашисти» та «жидобандерівці», що остаточно заплутало справу.

Врешті у якості основного аргументу для обвинувачень представників революції Гідності у фашизмі лишилися обстріли артилерією ЗСУ населених пунктів з мирними жителями, які, на думку путінських найманців, здійснюються умисно. Однак жодних очевидних доказів такого умислу від «сторони звинувачення» годі було чекати – усе звелося до простих інформаційних подач та постановочних картинок російського ТБ. Водночас, не потрібно навіть бути фахівцем у військовій галузі, щоб розуміти: коли ведуться бойові дії, снаряди влучають не лише у ворогів, тим більше, якщо останні вибрали тактику (про що самі неодноразово заявляли) прикриватися мирними жителями. До речі саме таку тактику радянський кінематограф приписував військам

ІІІРейху, тобто саме фашистам, у радянському їх тлумаченні.

Аоскільки СРСР саме собі приписував пальму першості у ліквідації цього зла, тобто фашизму, то для з’ясування сутності останнього, доцільно, мабуть, скористатися напрацюваннями радянських фахівців, тим більше, що переважна частина населення РФ до сих пір вважає себе радянськими людьми. За подібних обставин, здавалося, і стане у нагоді десятиліттями напрацьований досвід вчених стовпів марксизму-ленінізму по виявленню сутності, витоків та ґенези такого непростого явища як «фашизм», та саме тут, як виявилося, і «ховався диявол». Адже якщо розглянути усю історію найменувань цим словом, а відтак і звинувачень у найтяжчих злочинах, а заодно і осягнути усе розмаїття інтерпретацій «фашизму», які мали місце за час існування «єдино можливого наукового вчення про світ», то виявиться, що залишається досить мало явищ суспільнополітичного характеру, які б не можна було б (радянським вченим чи політикам) розглядати саме як «фашизм».

Як влучно зазначає з цього приводу Георгій Чернявський, «слово «фашизм», яке не має ніякого логічного сенсу саме по собі, виявилося разюче живучим. Важко знайти інший термін, інше

309

слово, яке б настільки часто і настільки не до місця вживалося найрізноманітнішими, часом протилежними за своїми поглядами, за інтелектом, за ментальністю людьми.... Знайомлячись з публіцистичною та науковою літературою, пов’язаною з досліджуваною проблемою, автор постійно стикався з терміном «фашизм», який, як йому поступово вдалося встановити, у багатьох випадках не мав ніякого відношення до описуваного явища, а являв собою насичений негативною емоцією вислів, що ставить єдину мету – очорнити те, що підпадало під обурений погляд непримиренного критика» [Чернявский, 2002].

Слово «фашизм» італійського походження (італ. fascismo, від fascio (фашо) – «пучок», «зв’язка», «союз», «об’єднаний»). Під час Першої світової війни колишній італійський соціаліст Беніто Муссоліні під назвою «фашо» створив групу прихильників вступу Італії до війни. У 1919 р. він же використав цей термін для назви своїх збройних загонів (Фашо ді Комбатіменто), які стали основою розгортання нового політичного (фашистського) руху. Восени 1922 учасники цього руху, прийшли до влади в Італії, а Муссоліні став прем’єр-міністром [Лопухов, 1977].

Так виникли терміни «фашизм» – назва політичної доктрини і руху, що виник на її основі, і «фашисти» – учасники цього руху в Італії. У наступні роки Муссоліні і його партія все більше концентрували владу в своїх руках і до 1926 р. в країні встановилася «фашистська диктатура». Оскільки сам термін «фашизм» етимологічно нічого не свідчив про суть нового режиму, 1923 року італійський політик Джованні Амендола, увів до обігу термін «тоталітаризм» для підкреслення відмінностей влади італійських фашистів від відомих в історії прикладів диктатури.

Зазначений термін, утворений від італійського слова «totalitа»

– цілісний, той, що охоплює усе загалом, означає, насамперед, своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями,

310