3781-7599-1-SM (1)

до них, слугують основою групової ідентичності і дозволяють членам сучасної російської спільноти відрізняти себе від інших, позиціювати себе за принципом «ми – вони», «свій – чужий», «рідний – ворожий». Висхідною точкою у цьому маркуванні індивідів і груп є заданий творцями міфу Великої Перемоги стандартний образ «головного ворога» – «клятого фашиста», нациста, гітлерівця. На апеляціях саме до цього образу побудовані такі важливі прийоми путінських маніпуляторів історичною свідомістю як героїзація «своїх» та інферналізація, демонізація «ворогів».

Якщо об’єктивне дослідження подій війни вимагає неупереджено підходити до інтерпретацій її окремих епізодів, безвідносно про що йде мова: про вчинки своєї або ж ворожої сторони, то внаслідок різноманітних маніпуляцій історичною свідомістю, досягається зображення «своїх» у виключно позитивних тонах, для «ворогів» же використовують, переважно, негатив. Свій – це воїн-визволитель, який безмірно любить свою Батьківщину, готовий за неї віддати найдорожче – власне життя, загалом, людина з високими моральними якостями. За такого підходу, зрозуміло, в «правді» про війну не могло бути місця ані для злочинів радянських військ 1944–1945 років у визволеній від нацистів Європі, ані для оповідей про загороджувальні загони, штрафбат, мародерство у власному тилу та інших «незручних» фактів.

Водночас, ворог теж, з огляду на вироблений, так би мовити, «плакатний» трафарет, мав зображатися не у всьому різноманітті його проявів, а відповідно до певного затвердженого канону: нечувано жорстокий, безжальний, підступний (нахабно розірвав пакт про ненапад), грабіжник, вбивця і ґвалтівник в одній іпостасі; кровожерливий, маніакальний садист, по-суті, він узагалі позбавлений людських рис; це «знелюдь», «нечисть», до якої не можуть бути виявлені почуття поблажливості, розуміння, жалості, поваги; він, за означенням, не може бути щирим, благородним, достойним, сміливим. Збірний образ «фашиста», без особливих розмірковувань щодо відмінностей фашистського режиму від

291

власного – комуністичного, настирливо тиражувався як під час війни, так і десятиріччя потому. Зрозуміло, «поза кадром» лишалися непоодинокі факти взаємної симпатії окупантів та місцевого населення, виявлена ними повага до військової доблесті з боку ворога, гуманне ставлення до полонених тощо.

«Вороги періоду Великої Вітчизняної війни – німці, фашисти та їхні союзники. Це найбільш значущий і сильний в моральному та ідентифікаційному плані образ ворога (число відповідних стереотипів уявлення німця чи фашиста вкрай невелике). Для масової свідомості в Росії ці образи задають травматичну межу людського. У пропагандистській риториці гітлерівці завжди слугували абсолютною мірою негативного. Редукція до цих образів означала безумовні характеристики нелюдського, аморального і злого. Тому неодмінна (моральна) перемога у Другій світовій війні і сьогодні є ключовим символом національної самоідентичності, опорним елементом легенди радянської влади, входить до складу будь-яких ідеологічних конструкцій реальності» [Гудков, 2004].

Образ «клятого фашиста» задає еталон до творення подальшого асоціативного ряду негативних персонажів, антигероїв війни. Досить прикметним у цьому ряду є образ «фашистського посіпаки», «зрадника власного народу». Важливо зазначити, що яким би лиховісним не був образ самого «фашиста», він усе ж виглядає менш бридким, ніж «зрадник» у різних модифікаціях: «власівці», «лісові брати», «бандерівці» тощо. Якщо у ставленні до основних воюючих супротивників РСЧА превалює ненависть, гнів, жага до помсти, то до «зрадників» здебільшого презирство, гидливість, відраза. Якщо перші – «агресори», «окупанти», «загарбники», то другі – «колабораціоністи», «фашистські посіпаки», «холуї», «наймити», тобто на порядок мерзенніші, прислужники «нечисті». На них звалюють багато провин, щоб виправдати власні прорахунки («вони оголили фронт», «стріляли у спини нашим бійцям», «замість спротиву загарбникам лизали їм чоботи»).

292

Загалом образ «зрадника» є дуже важливим з огляду на ментальну особливість росіян – фактичну неспроможність сприймати поразку як даність, як невдачу, коли вона об’єктивно обумовлена. «Пріоритетне значення в образі «ми» для Росії має наявність в політиці механізму витіснення поразок, або шляхом «призначення» зрадників, які несуть відповідальність за поразку (наприклад, «зрадник» Горбачов розвалив СРСР), або фокусуванням уваги не так на поразці, як на героїчній боротьбі з ворогом. Наприклад, в історичній пам’яті народу поразки в російсько-японській війні витіснене подвигом крейсера «Варяг»; поразка в Кримській війні – героїчною обороною Севастополя і т.д. Можна погодитися з Автанділом Цуладзе, що для російської людини сама думка про поразку нестерпна, і ці хитрощі дозволяють захиститися від неї» [Рюмкова, 2004].

Гранична демонізація «головного ворога» уможливлює формування стереотипу особливого, порівняно з іншими учасниками війни, статусу російського народу як «народупереможця», роль якого у порятунку людства є неспіввимірною з іншими народами. Причому такий погляд стосується як народів країн коаліції, так і інших народів колишнього СРСР: досить згадати заяви Путіна щодо того, що Росія сама, без інших народів СРСР, була здатною здолати Третій Рейх. Посилаючись на твердження, що політичне керівництво СРСР і весь радянський народ завжди були принциповими і послідовними борцями з фашизмом (що є маніпуляцією), що СРСР у війні поніс найбільші людські жертви і зазнав найбільших матеріальних збитків, творці міфу Великої Перемоги намагаються монополізувати або ж приватизувати цю подію світового значення, перетворити його, у першу чергу, в «нашу Победу». Саме цим моментом визначається той затятий спротив російського політикуму і наукового бомонду користуватися універсальним для всього світу поняттям «Друга світова війна» і наполягання на терміні «Велика Вітчизняна війна». Адже останній підкреслює певну ексклюзивність, відносно СРСР чи Росії, даної історичної події, а, відтак, і розставляє певні акценти щодо внеску у досягнення Перемоги: якщо весь інший

293

світ переслідував ті чи інші, часом корисливі інтереси, то для Росії (СРСР) це було справою усього народу, усього суспільства, що, у свою чергу, (ця всезагальність) визначалося його високими моральними якостями, на відміну від меркантильних підходів націй цивілізованого (а заразом і «загниваючого») Західного Світу. Ті ж самі мотиви лежать у святкуванні Дня Перемоги 9, а не 8 травня, разом з усім цивілізованим світом.

Характеризуючи ставлення до Великої Вітчизняної війни у сучасній Росії, Марія Ферретті показує відмінність призначення пам’яті про війну у цій країні та у країнах Західної Європи. «Якщо, кажучи схематично, в країнах Західної Європи … пам’ять про війну була побудована і покладена в основу національної ідентичності різних країн, щоб передати і зміцнити у свідомості людей ті цінності свободи демократії, якими підживлювався антифашизм і в ім’я яких він боровся, то в Радянському Союзі справа йшла інакше. Тут пам’ять про війну була побудована так, що на першому плані опинялася не боротьба за свободу, а героїзм радянського народу. Оспівувалася відроджена національна міць Росії, новознайдена велич Держави, та заслуги його непогрішимого глави – Сталіна. Іншими словами, пам’ять про війну стала, спочатку, в Радянському Союзі, а потім і в Росії носієм не демократичних цінностей антифашизму…, а носієм традиційних націоналістичних цінностей, які, будучи вплетені в тканину соціалістичної риторики (так, міф про Москву – третій Рим перетворився в міф про рятівну місію СРСР, першої соціалістичної держави, по відношенню до усього людства), поступово утворили ідеологічний кістяк режиму. Саме така структуризація пам’яті про пережите під час війни, будь-яка альтернативна версія якого була пригнічена, як і інші спогади (наприклад, про партизанську боротьбу з притаманним їй духом свободи), і є причиною тих труднощів, з якими стикається, орієнтована на ідеали демократичного типу, Росія, коли хоче повернути собі найважливішу частину власної історії» [Ферретти, 2005]. На думку дослідниці, базова конструкція пам’яті про війну залишилася в Росії, незважаючи на пізніші і зовсім не другорядні

294

переробки та зміни, тією самою, яка була запропонована щодо інтерпретації подій радянською владою вже під час війни і кристалізувалася у зв’язну і єдину розповідь з настанням миру, тобто у самий розквіт сталінської епохи.

Ще один момент. Для Західного Світу День Перемоги у Другій світовій війні є точкою відліку закінчення війни, настання миру і стабільності у Європі. Мир тут розуміється не лише як відсутність бойових дій, а і як замирення нещодавніх ворогуючих сторін, відмова від таврування і переслідування учорашніх супротивників. Для сучасної Росії цей день – символ тріумфу російської зброї, Росії як супердержави. Він не скасовує війну, а лише означає перехід її в інший вимір – духовно-ідеологічний. Образ ворога не усувається, а просто прикладається до нового об’єкту. Хай це не німці, а американці, не націонал-соціалісти, а «імперіалістичні яструби», «натовські агресори» тощо.

3. Мобілізаційна. Наявність означеного постійно небезпечного ворога тягне за собою необхідність постійної готовності протидіяти йому. Ідеологічно-пропагандистський апарат працює на повну потужність, суспільство мобілізується на нову боротьбу, старі штампи і кліше лише прикладаються до нових об’єктів і ситуацій. За такого стану у суспільній свідомості утверджується думка про обґрунтованість політики «сильної руки», обмеження прав і свобод сприймається як сувора необхідність, репресії проти інакомислячих як дії відповідні ситуації. Економічна сфера повністю залежить від завдань оборонного будівництва, падіння рівня життя населення, зниження соціальних стандартів-позначаються як очікувана і необхідна плата за посилення оборонної міці країни. Дана модель організації суспільства передувала путінській понад сімдесят років, то ж населенню РФ до неї не звикати. «Вороги – один з ключових чинників формування радянської ідентичності. Весь семантичний простір тоталітарної пропаганди задано розгортанням двох ключових метафор – «будівництво нового суспільства» і «фронт». Обидва значення складають єдиний смисловий комплекс: будівництво майбутнього суспільства (що

295

має зразковий характер для «всіх країн» і людей «доброї волі») відбувається в екстремальних умовах відкритої і таємної війни проти зовнішніх і внутрішніх класових ворогів. Ті, хто «творять соціалістичний лад», знаходяться в ситуації ворожого оточення, «обложеної фортеці».

Але такий стан критичного паралічу або апатії міг бути досягнутим тільки шляхом систематичного нагнітання загрози, конструкцією реальності в категоріях війни, мілітаризацією суспільної свідомості. Про що б не заходила мова в газетних статтях чи кадрах кінохроніки, предмет обговорення викладався тільки в категоріях і поняттях «боротьби», «фронту», протистояння, відсічі капітулянтам, «вилазкам» ворогів та ін.» [Гудков, 2004].

При цьому досягається подвійний ефект: по-перше, суспільство згуртовується, досягаючи необхідного рівня єдності; по-друге, прорахунки і невдачі керівництва країни у соціальноекономічному секторі списуються за рахунок ворожих підступів або нівелюються примарними успіхами оборонного будівництва.

4. Легітимаційна. Як і архаїчний, так і сучасний політичний міф Великої Перемоги являє собою спосіб поєднання світів буденного (профанного) і сакрального. Перемога – не просто дата у хроніці війни і не лише визнання переваги збройної міці сил коаліції над силами Третього Рейху і його союзників. Це, з точки зору міфологічного мислення, – подія космічного штибу. Події війни постають як священнодійство, як епізоди з священних книг про одвічну боротьбу космічних сил Добра і Зла. Де Добро (народ і збройні сили СРСР) неодмінно, за логікою буття («Наше дело правое») має здолати і покарати (що теж важливо, як прояв вищої справедливості) Зло. Сакральність події («священна війна», «безсмертний подвиг») не тільки возвеличує, але наче б освячує і виправдовує війну, одночасно «закриваючи» від раціоналізації її негативну, зворотну сторону, табуюючи тему війни, а разом з нею закриваючи і саму можливість пояснення її причин і ходу, критичного аналізу дій керівництва, природи державного режиму,

296

який підкорив підготовці до війни всі сфери суспільного існування. Перемога у війні, крім іншого, легітимізує радянський тоталітарний режим у цілому, безконтрольну владу як таку, заднім числом, ретроспективно виправдовуючи «витрати» радянської історії: форсовану військово-промислову модернізацію, репресії, Голодомор, злидні, шпигуноманію кінця 1930-х років, створюючи безальтернативну версію минулого, у рамках радянської офіційної історії» [Гудков, 2005].

Великого значення у справі формування нової ідентичності – росіян відновленої імперії має реабілітації Йосипа Сталіна як лідера «народу-переможця». За більш ніж 60 років, що минули після перемоги, статус Сталіна декілька разів зазнавав кардинальних змін: від «батька народів», «творця Великої Перемоги» до «кривавого тирана» і «ката». У путінській імперії для нього віднайшли нову іпостась: відтепер він – «ефективний менеджер», завдяки таланту якого народ зумів досягти небачених звершень, зокрема, здолати фашизм. «Сприйняття світу на основі дихотомічної моделі «ми – вони» формує уявлення про локальну територію (сакральний Космос), на якій проживає певна спільність і навколишній ворожий простір. Всі події, що відбуваються, в міфологемі «ми – вони» розглядаються як прояв доброї волі героя чи злої волі ворога. Звідси міфологізація вождя, який наділений недоступним простій людині зв’язком з минулим, з його героями, що відіграють роль тотемних покровителів. Так відбувається ідентифікація з вождем, який стає центром, який організує спільноту і набуває сакральних функцій, найбільш поширеною з яких є роль рятівника» [Рюмкова, 2004].

В останні роки в момент приходу до влади роль «рятівника» в масовій свідомості відігравали Михайло Горбачов, Борис Єльцин і, нарешті, діючий Президент РФ Володимир Путін. І дійсно, міфологічне мислення постійно «перекидає містки» з минулого у сьогодення, здійснюючи «прорив» сакрального часу в профанний» (Мірча Еліаде), ототожнюючи за аналогією різнопорядкові і різнопричинні події і явища.

297

Водночас і кремлівські пропагандисти докладають зусиль, щоб упевнити населення відновленої імперії: «у 1945 перемогли бо мали такого харизматичного лідера як Сталін (за яким – вища правда), і зараз доб’ємося свого бо маємо Путіна». Загалом схема звична «Сталін – це Путін учора, Путін це Сталін сьогодні».

Вище уже зазначалося, що найважливішою функцією міфологічного часу і самого міфу є створення прикладу, моделі, зразка для наслідування і відтворення, загалом для підтримання установленого порядку у природі і суспільстві. Ця функція здійснюється з допомогою ритуалів і свят, які часто прямо інсценують події міфічного часу. З допомогою цих дійств відбувається ніби «занурення» присутніх у міфічне минуле, усвідомлення ними причетності до знаменних подій.

У сучасній Росії ритуалізація повсякденного життя набрала величезного розмаху. Не кажучи вже про паради у сам День Перемоги, населення країни постійно стикається з ритуальним «поверненням» минулого: усілякі акції на кшталт «безсмертного полку», байкерські пробіги типу «вперед на Берлін», перевдягання школярів у форму червоноармійців, реконструкторські вистави та врешті просто дефілювання з «георгіївською стрічкою».

Уже згадуваний Кассірер, вивчаючи причини встановлення гітлерівського режиму в Німеччині робить цікаві висновки щодо ролі ритуалів у цьому. «Міфи є не тільки розповідями про першопочаток і драму світу. Значно більшою мірою функція міфу проявляється в обґрунтування і оформленні ритуальних дій. Ритуалізація повсякденного життя і була головною особливістю нацистської Німеччини: від правил вітань до нескінченного числа присяг, від колективних маршів до ритуалізації й регламентації будь-яких життєвих ситуацій – завжди і всюди використовувалися ритуальні форми міфічного мислення. Ритуалізація життя за допомогою сучасних політичних міфів має своєю метою афективно зв’язати і підпорядкувати будь-який колектив людей, – чи то буде ціла нація, «рейх» або певний етнос. При цьому головне в тоталітарній державі – не емоційне посилення окремих індивідів,

298

а, навпаки, їх беззастережне існування як частини колективу» [Пархоменко, 2008].

Те саме можна спостерігати і в сучасній Росії. Якщо дешифрувати ритуал з носіння «георгіївської стрічки» з огляду на смислову неоднозначність буденної мови, то можна з’ясувати, що ритуальне пов’язування цього «атрибуту Перемоги» не тільки «пов’язує» її власника зі «славним минулим», але і має на меті те, про що каже Кассірер: «афективно зв’язати і підпорядкувати будьякий колектив людей».

Про це ж свідчать і самі російські науковці. «Росіяни, атомізовані і маргіналізовані відсутністю будь-яких політичних і громадянських спільнот, хапаються за георгіївську стрічку як за знак належності до спільноти, до якоїсь впливової більшості. Стрічка (шарф, костюм, рушник) стає знаком ідентичності, яка погано складається, проте є дуже жаданою. Нинішня російська політика не може бути пояснена без вибуху колективної пам’яті і властивих їй деформацій свідомості. Не маючи можливості запропонувати росіянам досягнення, з якими вони могли б ідентифікуватися, влада позиціонує себе у якості продовжувача міфологічного минулого і вкорінює свою політику в міфах... Саме це дозволяє георгіївській стрічці, яка сягає ще часів Катерини Великої і використовувалася для різноманітних військових нагород, стати знаком лояльності до Путіна. Нинішня політика вся легітимізує себе через зняття відмінностей з минулим, а минуле стає областю нерозпізнаних тавтологічних подібностей. Війна в Україні описується у ЗМІ як війна з фашистами і бандерівцями, американці ж постають в шатах холодної війни і радянської пропаганди. Вся політика стає реконструкцією минулого, і, звичайно, не випадково донбаський Гіркин вийшов з лав таких реконструкторів. Подібні конструювання політики на підміні історичної свідомості колективною пам’яттю неможливі без участі ЗМІ, які спочатку перетворюють історію в головах людей на суцільне хаотичне кришиво, а потім оформлюють минуле в набір тавтологічних стереотипів» [Ямпольский, 2015].

299

Подібні методи кремлівська агентура з середини 2000-х починає застосовувати і в Україні. Роблячи ставку на ті верстви населення України, які найбільше ностальгували за «сім’єю братських народів», а, скоріше, за примарним брежнєвською «золотою добою», путінські «бійці» інформаційно-психологічної війни почали всіляко «розхитувати човен» української незалежності, вбиваючи клин між носіями європейського і путінсько-совкового тлумачення Великої Вітчизняної війни. Початковими етапами цієї, досить продуманої і підготовленої діяльності, були акції на кшталт «георгіївської стрічки», або вимоги до місцевих або центральних влад вивішувати 9 травня, так званий, прапор Перемоги. Попри, здавалося, «нешкідливий» характер даних заходів, вони таїли у собі потужний деструктивний потенціал. Основний сенс подібних заходів – не шанування пам’яті про полеглих на війні, а маркування соціального простору

– поділ його на «своїх» і «чужих» – тих, хто вшановує пам’ять героїв і тих хто ігнорує, оскільки, не «позначений» відповідною атрибутикою (стрічка, прапор). Останні автоматично зараховуються до представників ворожого табору з диференціацією від «безсердечних істот» до відвертих ворогів – зрадників, неонацистів. Причому до уваги не береться та особливість, що показна, – позірна причетність до події і дійсна шана, пов’язана з глибинними почуттями – не одне й теж (вірний не той, хто з хрестом, а той, хто вірить і чинить по вірі).

Водночас застосування «атрибутики Перемоги» цим не обмежується. Це своєрідний тест на «совєтськість», тобто на наявність у особи характерних соціо-психологічних характеристик, як-то: примітивізм мислення, поведінковий конформізм («я так як усі»), здатність до мобілізаційного типу життя, делегування власних прав по управлінню суспільством іншим суб’єктам. Такий тип можна охарактеризувати як «маніпульована людина», якою, порівняно легко, можна управляти. Використовуючи природну здатність і потребу людей і спільнот до ідентифікації, маніпулятори історичною свідомістю,

300