2. 5. Література і мистецтво

"Жіноча" проза має й певну специфіку, що дозволяє її вилкремлювати. Галина Тарасюк, авторка книги зі знаковою назвою "Жіночі романи", торкнулася історичного аспекту питання про жінок-авторів і жінок-читачів. Вона нагадала той факт, що в радянську українську літературу післявоєнного періоду жінки прийшли пізно – аж на початку вісімдесятих років, і винятки нечисленні, наприклад творчість Ліни Костенко. Тільки тоді з'явилися нові жіночі імена – Софія Майданська, Галина Пагутяк, Марія Матіос, Оксана Забужко, Наталка Білоцерківець, Євгенія Кононенко.

Сучасна літературознавець Роксана Харчук у книжці "Сучасна українська проза. Постмодерний період"⁵⁹ зауважила: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон''. Українська література поповнюється резонансними феміністичними творами та літературно-критичними працями⁶⁰.

В центрі уваги творів письменниць – героїня, яка вирішує гендерні питання, поєднуючи їх з життєво необхідними проблемами. Це дозволяє говорити про існування не лише феномену специфічно «жіночої прози», а й про поширення особливого «жіночого» погляду на світ, що поглинають читачі з проникнення в світ таких «жіночих образів». ⁶¹

У сучасній жіночій прозі представлена нова концепція особистості жінки, коли, за твердженням Софії Філоненко, бажання героїні бути справді емансипованою межує з споконвічним бажанням родинності і материнства. Цей новий тип жінки знайшов відображення у творах О. Забужко, Т. Малярчук, Л. Дашвар, І. Карпи, С. Поваляєвої, І. Роздобудько, І. Хомин, М. Штельмах. Ікона літератури ХХ століття – це Ліна Костенко. Провідний філософ-літературознавець – Соломія Павличко. У голові руху сучасної літератури йде Оксана Забужко, роман якої «Польові дослідження з українського сексу» (1996) став першим бестселером у пострадянській Україні⁶².

Як в романах О. Забужко, так і Ірини Карпи, чи Євгенії Кононенко жіночі проблеми переплітаються з проблемами національної ідентичності. Героїні їхніх романів чи оповідань часто опиняються за кордоном І мусять обирати між Заходом і Україною, коханням із чоловіками інших національностей і "своїм хлопцем".

На думку антропологині Мішель Розальдо, «місце жінки в соціальному житті не є безпосереднім результатом того, що вона робить, воно опосередковане тим, яке значення надається діяльності жінок в рамках конкретних соціальних взаємодій». Саме це «яке значення надається діяльності жінок в рамках конкретних соціальних взаємодій» є табу сьогоднішньої публічної дискусії, зокрема в художньому дискурсі.

Патріархальний статус-кво здатні підтримувати самі художниці, кураторки та критикині – відносно привілейовані жінки середнього класу з вищою освітою, які можуть не відчувати (не помічати) гендерної дискримінації у власному житті та професійній діяльності й екстраполювати свій досвід на інших.

Феміністичне мистецтво є однією з форм політичного активізму, що протистоїть явищу, описаному як «жінки не існує», тобто соціальній позиції жінки як проекції чоловічих страхів і бажань, яка не має власного голосу. В культурі, де «жінки не існує», є потреба в цілеспрямованому вибудовуванні жіночого простору – фізичного та символічного, який надаватиме значення жіночим реплікам і протистоятиме їх сексистському знеціненню⁶³.

Мета арт-майстерні «Жіночий цех» – «перетворити простір Центру візуальної культури, повністю фемінізувати його і побудувати в цьому знаковому місці інтелектуально-культурної взаємодії новий простір жіночої солідарності». Запрошені художниці працювали безпосередньо в галереї, створюючи нові арт-об'єкти, відео-інсталяції, тілесні перформанси та фото-проекти. (2 березня 2012 р.)

Останніми роками резонансними стали художні проекти (група Р.Е.П.“Євроремонт”, проект “Жіночий цех”, роботи Лади Наконечної, Алевтини Кахідзе), і через форми самоорганізації (ІСТМ – Ініціатива Самозахисту Трудящих Мистецтва), через критичну рефлексію (дискусії та публікації серії “На Підлозі” та “Право на мистецтво” в CSM та онлайновий журналі KORYDOR, редакторський проект . ⁶⁴

Жінки є директорками музеїв, мистецьких центрів і галерей, їхніми менеджерками і координаторками, асистентками і секретарками, волонтерками і перекладачками, вони очолювали й очолюють культурні програми фондів, які підтримують чи підтримували мистецтво, вони пишуть і створюють мистецькі журнали, вони курують виставки, вони викладають в академіях мистецтва й інститутах.

Проте на відміну від праці домашньої та доглядової, що сильно вкорінені в традиції консервативного патріархального суспільства й залежні від державного регламенту, котрий росте на тому ж таки консервативному ґрунті, праця в царині мистецькій традиційно чітко не регламентована.  На відміну від дому й доглядової сфери, у суспільній свідомості царина мистецтва не маркована як жіночій простір. Не маркована вона і як царина несправедливості, використання й дискримінації⁶⁵.

Перші леді сучасного українського мистецтва – Ірина Коріна. Її інсталяція «Топ-модель» представлена у філії Музею сучасного мистецтва. Упаковка від мобільного телефону, багаторазово збільшена, презентується в якості предмета обстановки, в якому можна сидіти, лежати. І відчувати себе топ-моделлю: модним мобільним телефоном. Спеціалізація Діани Мачуліної – новий погляд на звичні речі. Картина «Дівчинка» – яскраве зображення дівчинки з клейкою стрічкою для мух замість банта так вразила фоторедакторів, що багато газет не забули прикрасити ним статті. З робіт художниці Юлії Бочкової виділяється «Автопортрет» – яскраве уявлення, що притаманне мисткині, її обличчя пофарбоване кольорами.

Патріархальна культура маргіналізує «жіноче мистецтво» як вузьке й однобоке, цікаве лише частині людства, на противагу «універсальним» (тобто чоловічим) проблемам і дискусіям. Натомість, розглядаючи світ навіть з позицій найприватнішого, найчастковішого та наймаргінальнішого досвіду, художниці показують замовчуване, візуалізують альтернативи і, таким чином, дієво (а отже, універсально) розхитують репресивну «норму».

Українська культура сьогодні є культурою жіночого маскараду, суть якого найкраще висловлює теза «я не феміністка, але». Економічна реальність виштовхує жінок на ринок праці, однак подвійні стандарти змушують цензурувати амбіції та вуалювати власні професійні досягнення конформістською фемінністю і виконанням знеціненої репродуктивної та доглядової праці.