23. Актуальні проблеми запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення.

Становлення повноцінного ринку земель сільськогосподарського— одна із найпекучіших проблем земельної реформи в Україні, що торкається інтересів усього суспільства і його майбутнього. Громадяни України, згідно з чинним законодавством, можуть вільно купувати й продавати лише присадибні наділи для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва (відповідно до Декрету Кабінету міністрів України „Про приватизацію земельних ділянок“ від 26 грудня 1992 р.). На відчуження інших земель сільськогосподарського призначення у нашій державі, відповідно до Закону України „Про внесення змін до Земельного кодексу України“ від 6 жовтня 2004 року, було накладено мораторій (заборона на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення шляхом їх продажу) до першого січня 2007 року. 19 грудня 2006 року було прийнято Закон України „Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів“. Закон ухвалили як компромісне рішення, оскільки були прибічники і противники мораторію. Прийнявши 28 грудня 2007 року Закон України „Про державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України“, Верховна Рада України продовжила заборону на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміну цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства. Час скасування „мораторію“ законодавець цього разу вирішив не пов’язувати з конкретними датами, а подовжив його до настання двох юридичних фактів — набуття чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель.

Заборона купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення деформує природу приватної власності на землю: юридично вона начебто й існує, але економічно — не працює. Власник не може використовувати землю як інструмент залучення кредитів та інвестицій, оскільки є мораторій, її не можна пропонувати в заставу, а право на оренду землі віддати в заставу важко.

Існує ще одна, можливо, не менш важлива проблема — подолання розпорошеності земельної власності. Адже концентрація (консолідація) землеволодіння — одна з характерних ознак ринкуЗважаючи на ці обставини, має працювати дієвий механізм відчуження земельних ділянок, який забезпечуватиме постійний перехід землі до ефективнішого господаря.

Таким чином, запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення з вільними продажем-купівлею їх, беручи до уваги сучасні прояви цих процесів, є серйозною загрозою національній безпеці України. Головні ризики для української нації при цьому такі:

— скуповування значних площ земель сільськогосподарського призначення фінансово-промисловими групами, що призведе до „обезземелювання“ селян та утворення аграрного латифундизму латиноамериканського типу;

— формування нового поміщицтва та батрацтва;

— створення абсентиського господарювання (це коли власник земель невідомий, теоретично він може перебувати й за океаном, а розпоряджаються виробництвом місцеві „управлінці“);

— захоплення українських земель іншими державами і народами;

— відчуження селянами земельних ділянок сільськогосподарського призначення за ціною, істотно нижчою від економічно обгрунтованої;

— зникнення в історичній перспективі українського села як самобутньої виробничої і соціокультурної структури — своєрідного соціально-культурного феномена. Новому землевласникові селянин не потрібен, оскільки сучасні технології вирощування сільськогосподарських культур дозволяють обходитися і без нього. Як наслідок деградація сільського (і не тільки) населення в усіх вимірах та на всіх рівнях;

— можливість значного подорожчання продуктів харчування для населення країни внаслідок монополізації виробництва;

— індивідуальне привласнення земельної ренти мізерною частинкою населення, яка за своєю природою має слугувати загальнодержавним інтересам;

— неконтрольована зміна цільового призначення та урбанізація сільськогосподарських земель, у тому числі й найродючіших ґрунтів — чорноземів;

— погіршення екологічного стану довкілля, зокрема гідрографічної мережі, що, своєю чергою, негативно позначиться на організації забезпечення населення питною водою;

— неможливість реалізації заходів із виконання Загальнодержавних програм охорони довкілля, зокрема Загальнодержавної програми використання та охорони земель, про формування національної екологічної мережі та ін;

— деградація і зникнення в найближчому майбутньому біосфери (оскільки земля з ґрунтами — середовище проживання всіх біологічних видів та біоценозів на планеті) на окремих територіях і в цілому в Україні.

24. Поняття земельних прав, їх класифікація.

Земельні правовідносини – це суспільні відносини з приводу володіння,

користування, розпорядження та управління землею на державному,

господарському і внутрігосподарському рівнях як об'єктом господарювання,

так і засобами виробництва у сільському господарстві.

Поняття земельних правовідносин охоплює широке коло питань економічного(виробничого) і правового характеру. В основі земельних відносин лежить категорія власності на землю. Тому зміну і розвиток земельних правовідносин пов'язують зі зміною і розвитком форм власності на землю. Земельні відносини як складова виробничих відносин можуть бути як стимулюючим, так і стримуючим фактором у розвитку продуктивних сил.

Характерною ознакою трансформації земельних правовідносин на сучасному

етапі є приватизація землі, розвиток багатоукладної економіки на основі

поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної

власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на

основі раціонального використання землі. Приватизація земель

сільськогосподарського призначення здійснюється через визначення частки

кожного члена колективу у спільній власності на землю, передану у

колективну власність сільськогосподарських підприємств. Земельні

відносини регулюються спеціальним земельним законодавством, яким

визначаються правовідносини щодо землі як об'єкта земельних відносин, що

виникають у процесі сільськогосподарського виробництва між суб'єктами

земельних правовідносин.

Як і інші правовідносини, земельні також складаються із декількох

елементів:

• норми права, якою необхідно керуватись при вирішенні тих чи інших

земельно-правових питань;

• суб'єктів права, тобто учасників земельних відносин;

• об'єкта права – індивідуально визначеної земельної ділянки, з приводу

якої виникають земельні відносини;

• змісту земельних правовідносин, тобто права і обов'язки їх учасників,

які здійснюють свої дії у точній відповідності з нормами права,

переслідуючи мету, заради якої складаються дані земельні відносини. При

цьому враховуються особливості суб'єкта і об'єкта цих відносин.

Класифікують зем п/в за видами, виходячи з класифікації норм зем права.  Як інститут зем права зем правовідн поділяються на матеріальні, процесуальні, регулятивні, охоронні і спеціальні правовідн.  Земельні матеріальні правовідносини:  - п/в, які виникають і здійснюються щодо реалізації прав та обов’язків, передбачених нормами права про віднесення земель до певної категорії (с/г приз. Насел пунктів, історико-культ призн, лісового, водного фондів, запасу)  – відносини права власності на землю чи зем ділянку (державної, комун, колект, приватн); - відн права землекористування (постійного і тимчасового, в т.ч. оренди) 

– відн щодо реаліз права на спадщину, заставу, зем пай та ін.;  - п/в приватизації,  - п/в щодо плати за землю.  До зем процесуальних п/в належать відн, що складаються у відповідності з нормами права, якими встановлюється порядок:  - переведення земель з однієї категорії до іншої;  - проведення приватизації зем ділянок, тобто зміни права держ власності на право приватної чи колективної;  - передачі у колективну власність земель КСП. С/г кооп-в, с/г АТ, садівницьких товариств;  - передачі зем ділянок у приватну власність громадян Укр; 

- надання земель у постійне чи тимчас використання, в т.ч. на умовах оренди;  - припинення права власності та права користування зем ділянкою;  - справляння плати за землю;  - вирішення зем спорів. П/в, що виникають у процесі реалізації права на використання земель відповідної категорії, відносяться до спеціальних зем п/в.  Зем п/в об’єктом яких є:  - зем угіддя і зем ділянки с/г призначення;  - землі насел пунктів,  - землі транспорту, зв’язку та інш призначення;  - землі, що відн до категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іст-культурн призначення;  - землі, що відн до категорії земель лісового та водного фонду.  Охоронні правовідносини поділяються на організаційно-охоронні і відносини, що пов’язані з юридичною відповідальністю.  Земельні правовідн можуть бути загальними і застосовуватись до всіх інститутів ЗП і конкретними, що застосовуються до конкретних видів зем правовідн.

24. Способи, форми та засоби захисту земельних прав.

Одним з елементів змісту суб’єктивного земельного права є можливість його захисту у встановленому порядку. Захист суб’єктивного права на землю являє собою захист правомочностей (окремих або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача. Право на захист — це надана уповноваженій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Сутність права на захист полягає у можливості його володаря самому вчиняти юридично значущі активні дії. Воно має конституційну природу та існує у межах відносин держави і суб’єкта. Конституція України (ст. 13) передбачає, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності і гарантує кожному захист його прав і свобод. Ці принципові положення мають визначальне значення і для суб’єктів земельних правовідносин. Земельний кодекс України гарантує і забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права власності і права користування на конкретні земельні ділянки. Власник земельної ділянки чи землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав на землю здійснюється в адміністративному та судовому порядку. Слід мати на увазі, що згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються виключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових та службових осіб, у тому числі й при порушенні земельних прав. Земельний кодекс України (ст. 152) визначає перелік способів захисту земельних прав, який не є вичерпним. До цього переліку включено відомі цивільному законодавству основні способи захисту суб’єктивних прав. Крім того, аналіз земельно-правових норм свідчить, що закріплення дістали й деякі інші способи захисту прав на землю. Йдеться, зокрема, про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, тощо. Способи захисту прав на землю досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на захист права власності на земельну ділянку чи права землекористування, інші — опосередковано. Всі зазначені способи захисту прав на землю можна класифікувати на окремі відносно самостійні групи. Зокрема, виділяють речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні способи захисту земельних прав. Речово-правові способи захисту прав на землю безпосередньо спрямовані на захист суб’єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов’язальних відносинах з порушником. Зобов’язально-правові способи захисту мають на меті захист прав суб’єкта як учасника зобов’язальних відносин. Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим колом уповноважених чи зобов’язаних осіб та надзвичайними обставинами. До речово-правових способів захисту земельних прав належать: визнання прав на земельну ділянку; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) та ін. До зобов’язально-правових способів захисту відносять: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежними виконанням умов договорів (відчуження, придбання, оренди (суборенди) земельної ділянки та ін.); повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, та деякі інші. Спеціальними способами захисту є: визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо. Земельним законом передбачено можливість застосування й інших способів захисту прав на землю. Визнання прав як спосіб захисту цього права з урахуванням його сутності може бути реалізоване лише в юрисдикційному порядку (наприклад, за рішенням суду). Згідно із законом самостійним способом захисту прав на землю вважається відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Цей спосіб захисту може бути пов’язаний з поверненням незаконно чи самовільно зайнятих земельних ділянок, щодо яких землевласники або землекористувачі фактично позбавлені володіння ними. Специфічним способом відновлення стану земельної ділянки вважається рекультивація порушених земель, яка здійснюється відповідно до вимог ст. 166 ЗК України та Закону України “Про меліорацію земель”. Захист земельних прав громадян та юридичних осіб здійснюється також шляхом визнання угоди недійсною, якщо вона порушує права цих осіб. Статтею 210 ЗК України встановлено, що угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суДУ Вони не можуть забезпечити правомірний перехід земельної ділянки від однієї особи до іншої, оскільки не відповідають вимогам закону. Самостійним способом захисту земельних прав є припинення дій, які порушують право. У цих випадках правопорушник своїми діями порушує суб’єктивне земельне право, яке належить іншій особі. Задовольняючи заяву носія земельних прав, уповноважений орган зобов’язує правопорушника припинити неправомірні дії, які порушують суб’єктивне земельне право іншої особи. Припинення або зміна правовідносин як спосіб захисту застосовується лише в зобов’язальних правовідносинах. Відшкодування заподіяних збитків — специфічний спосіб захисту прав на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється також шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Серед інших, передбачених законом способів захисту прав на землю, можна назвати захист інтересів власників землі і землекористувачів у надзвичайних ситуаціях, захист права спільної власності на землю, захист права власності чи користування землею осіб, які оголошені безвісно відсутніми або померлими, тощо.

24. Земельно-правові способи захисту земельних прав.

Стаття 152. Способи захисту прав на земельні ділянки

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Стаття 154. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

Стаття 155. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

27. Адміністративно-правові норми в системі гарантій земельних прав

Адміністративно-правові норми, що регулюють земельні відносини, класифікують за такими ознаками:

• за спрямованістю: ті, які визначають правовий стан суб'єктів; форми та методи державного управління; організаційно-правові засоби забезпечення законності у сфері управління; права й обов'язки громадян у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. у тому числі відповідальність за правопорушення в сфері земельних відносин, які не є злочинами;

• за юридичним змістом припису адміністративно-правові норми поділяються на такі основні групи: зобов'язальні; заборонні; уповноважуючи; стимулюючі; рекомендаційні;

• за адресатом припису вони бувають адресованими органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям (як державним, так і недержавним ), об'єднанням громадян, громадянам;

• за юридичним характерам припису норми бувають двох видів: матеріальні та процесуальні;

• за дією в часі адміністративно-правові норми поділяються на постійні та тимчасові;

• за дією в просторі: загального значення, місцевого, галузевого;

• за способом викладення: відсилочні та бланкетні;

• за юридичною силою - викладені у законах, указах, постановах, наказах, інструкціях тощо.

Адміністративно-правові норми є одним із ефективних засобів охорони земельних відносин, у зв'язку з тим, що адміністративно-правові норми регулюють управлінські відносини щодо земельних ресурсів (насамперед, діяльність відповідних органів); встановлюють правила поведінки учасників земельних відносин; містять санкції за проступки у сфері земельних відносин.

Контроль за використанням земель (незалежно від форм власності) здійснюється органами виконавчої влади (спеціально уповноважені органи виконавчої владу з питань земельних ресурсів та спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів); органами місцевого самоврядування; громадськими організаціями та громадськими інспекторами. Правові, економічні та соціальні основи організації державного контролю за використанням та охороною земель визначає Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003      р., по суті, узагальнив правотворчий досвід, увібрав у себе всі загальні норми цієї сфери державної контрольної діяльності. Він розширено тлумачить зміст порушень земельного законодавства, що є офіційним тлумаченням конкретних складів адміністративних правопорушень у галузі земельного законодавства.

Дія відновлювальних заходів серед засобів адміністративно-правової охорони земельних відносин спрямована на усунення шкідливих наслідків правопорушення (повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, відновлення принципу використання землі за цільовим призначенням тощо).

До засобів адміністративно-правової охорони земельних відносин належать переконання та примус. До основних форм переконання можна віднести: виховання: пропаганду; інструктаж землевласників (землекористувач і в). а також осіб, які здійснюють управлінські функції; заохочення та стимулювання: публічна критика господарюючих суб'єктів, які не дотримуються вимог земельного законодавства. До системи заходів адміністративного примусу належать адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення, адміністративні стягнення.

Основним нормативним актом, який встановлює відповідальність за адміністративні проступки у сфері земельних відносин є Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП). Адміністративна відповідальність у цій сфері встановлюється також окремими законами України (наприклад, Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Слід зазначити, що однією з нагальних потреб, з якою стикається юридична практика у сфері охорони та раціонального використання земель, вважається самовільне зайняття земельних ділянок, що за сучасних умов набуває поширення.

Особливостями адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері земельних відносин є: адміністративні проступки, склад яких міститься у статтях 52-56 КпАП України та ст. 211 ЗК України; відповідальність врегульована нормами адміністративного права; застосовується тільки один вид стягнення - штраф; штраф застосовується органами земельних ресурсів і спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі екології та природних ресурсів України; процес притягнення до адміністративної відповідальності має свої особливості.

Проте заходи адміністративного впливу не завжди були ефективними, тому виникла потреба у посиленні відповідальності за таке правопорушення. У зв'язку з цим Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки» від 11.01.2007 р. за № 578. Цим Законом внесені зміни до ст. 53 КпАП, відповідно до яких збільшено розміри накладення штрафних санкцій за самовільне зайняття земельної ділянки. Зокрема, на громадян - від десяти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170-850 грн) та на посадових осіб - від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (340-1700 грн).

Недоліком сучасного адміністративно-правового регулювання земельних відносин є те, що в жодному нормативно-правовому акті, якими передбачено відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, не визначено термін «самовільне зайняття земельної ділянки», що значно ускладнює процедуру притягнення винних осіб до відповідальності, встановленої законом. Поняття «самовільне зайняття земельних ділянок» визначено лише ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», відповідно до якої ці дії визначаються як дії особи, що свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості) до отримання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації. Таке формулювання терміна дає можливість правоохоронним органам кваліфікувати правопорушення по-різному, що призводить до поширення випадків безкарного використання чужих земельних ділянок, без дозволу на те їх власників.

28.Гарантування земельних прав кримінально-правовими нормами

У системі гарантування права власності на землю задіяні також санкції кримінально-правового захисту у частині, що стосується забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для вищезазначених об’єктів. Настання тяжких наслідків, а також загибель людей, їх масове захворювання визнаються кваліфікуючими ознаками, що посилюють застосування кримінально-правових санкцій (ст.239 Кримінального кодексу України).^[2]

Разом із тим, варто вказати на те, що нині чинний КК України не передбачає застосування кримінально-правових способів захисту права власності на землі та земельні ділянки в якості самостійного складу злочинів, що навряд чи є виправданим з точки зору конституційно-правових вимог гарантування цього права, а тому, в разі скоєння таких правопорушень проти власності, можливе застосування кримінально-правових норм, які передбачають притягнення винних осіб як за злочини проти майна (умисне знищення або пошкодження майна – ст.104; погрози знищення майна – ст.105; необережне знищення або пошкодження майна – ст.106 та ін.).

Однак, вказаний паліатив не знімає проблему законодавчого запровадження захисту права власності на землі та земельні ділянки шляхом прийняття спеціальної норми кримінально-правового гарантування, що дозволяло б уніфікувати механізм гарантування коментованого права.

29.Поняття земельних правопорушень, їх ознаки, склад та види.

Земельне правопорушення - це суспільно шкідлива винна дія або бездіяльність, що про-тирічить нормам земельного права. Земельні правопорушення являють собою негативні соціальні явища, тому що посягають на земельний лад і правопорядок, покликаний забезпечити раціональне використання і охорону земель. Причинами правопорушень в земельному праві нерідко бувають недоліки правового регулювання земельних відносин, безконтрольність за станом використання земельного фонду, недостатня юридична грамотність населення в земельному законодавстві.

Суб'єктами земельних порушень можуть бути як окремі громадяни і посадові особи, так і працівники підприємств, установ, організацій. Правопорушниками можуть бути і державні органи, які незаконно розпоряджаються земельним фондом або здійснюють інші порушення діючих норм земельного права.

Суб'єкти земельних правопорушень - юридичні та фізичні особи - не обов'язково повинні бути землекористувачами або суб'єктами земельних відносин.

Об'єктами земельних правопорушень можуть бути порушення права державної, колективної і приватної власності на землю, укладений порядок землекористування і охорони земель, права та інтереси окремих громадян, підприємств, установ, організацій. Змістом земельних правопорушень є дії або бездіяльність, які суперечать вимогам норм земельного законодавства. Вони (дія або бездіяльність) є суспільно шкідливими і виступають в формі винних дій або бездіяльності. Відповідальність за порушення може наступати тільки при наявності повного складу правопорушення, яке характеризується чотирма елементами: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна сторона і об'єктивна сторона правопорушення.

Суб'єктивна сторона являє собою психічне ставлення суб'єкта до протиправного діяння, яке він здійснив. Об'єктивна сторона земельного правопорушення - це конкретні дії правопорушника, які посягають на земельні інтереси учасників земельних відносин. Юридична відповідальність за скоєне правопорушення настає в тому випадку, якщо в законодавстві закріплений склад правопорушення і встановлені санкції до правопорушників. Земельні правопорушення регламентуються не тільки земельним правом, тому до порушників земельних правовідносин застосовують також санкції, які встановлені цивільним, адміністративним, кримінальним, трудовим та іншим законодавством.

За ст. 211 Види земельних правопорушень:

Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, ад­міністративну або  кримінальну відповідальність відповід­но до законодавства за такі порушення:

а) укладення угод з порушенням земельного законодав­ства;

б) самовільне зайняття земельних ділянок;

в) псування сільськогосподарських угідь та інших зе­мель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речо­винами і стічними водами, засмічення промисловими, по­бутовими та іншими відходами;

г) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

ґ) невиконання вимог щодо використання земель за ці­льовим призначенням;

д) порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

е) знищення межових знаків;

є) приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;

ж) непроведення рекультивації порушених земель;

з) знищення або пошкодження протиерозійних і гідро­технічних споруд, захисних насаджень;

и) невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту;

і) самовільне відхилення від проектів землеустрою;

ї) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;

й) порушення строків розгляду заяв щодо відведення зе­мельних ділянок.

Законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення земельного законодавства.

30.Позасудове вирішення земельних спорів.

Вирішення земельних спорів – це спосіб захисту суб’єктивних прав і законних інтересів землекористувачів і власників земельних ділянок.

Під земельним спором слід розуміти конфлікт навколо суб’єктивного права на земельну ділянку фізичної або юридичної особи, яка на законних підставах користується цією ділянкою. Однією з сторін такого спору виступає, як правило, суб’єкт, який набув права безпосередньої експлуатації корисних властивостей земельної ділянки згідно з її цільовим призначенням. Предметом земельного спору є дійсне або передбачуване право особи на конкретну земельну ділянку.

До земельних спорів належать у першу чергу конфлікти, пов’язані з реалізацією, здійсненням землекористувачами належних їм прав. Серед них спори, що виникають у зв’язку з:

▪ наданням або вилученням земельних ділянок; ▪ неможливістю або обмеженням належної експлуатації земельних ділянок за цільовим призначенням; ▪ володінням земельними ділянками (наприклад, неправомірним зайняттям земельної ділянки); ▪ належністю земельних ділянок тощо.

Згідно зі ст. 158 Земельного кодексу України (далі – ЗКУ), земельні спори у позасудовому порядку вирішуються органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори в межах населених пунктів стосовно меж земельних ділянок, які перебувають у власності та користуванні громадян, і дотримання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель і земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, спір вирішується судом.

Відповідно до ст.159 ЗКУ, земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів і органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї зі сторін у місячний термін від дня подання заяви.

Зазначена мотивована заява з чітко сформульованими вимогами є підставою для порушення провадження з вирішення земельного спору.

Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

Відсутність однієї зі сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.

Рішення передається сторонам у 5денний термін від часу його прийняття.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами цієї справи, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань і доказів іншої сторони, одержувати копію рішення стосовно земельного спору і, в разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його (ст.160 ЗКУ).

Крім цього, сторони мають право бути своєчасно повідомленими про час і місце розгляду справи, давати офіційну згоду на розгляд спору за її відсутності, вимагати від вищого органу або суду призупинення виконання рішення чи продовження терміну його виконання та інші.

Згідно зі ст.161 ЗКУ, рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування стає чинним від моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їхнє виконання.

Виконання рішень за земельними спорами здійснюється органом, який прийняв це рішення. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва через порушення земельного законодавства.

Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищим органом або судом.

Юридичне обслуговування підприємств, установ, організацій