2.2. Види батьківського ставлення та його вплив на формування дитячої особистості

Батьківське ставлення – «це особливий феномен, який поєднує емоційні переживання та почуття, пов’язані з дитиною, поведінкові стереотипи, що проявляються у спілкуванні та поводженні з нею, особливості її сприймання та розуміння» (5, 4). У ставленні батьків до дітей акамулюється вся система внутрішньосімейних відносин, у них знаходять свій прояв особливості подружніх взаємин, стосунки дорослих зі своїми батьками, зовнішні соціальні зв’зки сім’ї та ін.

Відомо, що почутя симпатії відіграють значну роль у виховному процесі. Адже виховання – це важка праця, яка значною мірою обумовлена батьківською любов’ю, ставленням, тим, що благо дитини для них не менш, а нерідко і більш важлива річ, ніж власне. Тому порушення почуття cимпатії у батьків може спричинити негативні наслідки, порушити процес педагогічного виховання.

Проблеми сімейного виховання завжди привертали увагу педагогічної науки, адже сім'я - один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім'я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, притаманними українському суспільству в цілому, що негативно позначаються на внутрішньосімейній атмосфері, знижують дієвість виховної функції сім'ї, вносять далеко не завжди педагогічно виправдані зміни в її зміст, призводять до того, що сімейне виховання стає об'єктом критики з боку держави, яка вимагає підвищення відповідальності батьків за виховання дітей.

Труднощі сімейного виховання і причини, що викликають зниження виховного потенціалу сім'ї, вивчаються соціологами, психологами, педагогами. Результати проведених досліджень вказують на існування певних чинників, що зумовлюють суперечності та складності у внутрішньосімейних взаєминах між дітьми і дорослими, не зважати на які було б прикрою помилкою.

Відомо, що стиль сімейного виховання, його зміст і цілі найчастіше формуються неусвідомлено, на основі установок, традицій, наслідуваних із батьківських родин. Однак, порівняно з попередніми роками, реалії сьогодення спричинюють розвиток такого феномена як аномія, що суттєво впливає на стан сучасної української сім'ї, процес сімейного виховання дітей.

Наступним соціально-психологічним чинником, існуючим у масштабах України і справляючим вплив на розвиток інституту сім'ї, є зруйнування колишньої тоталітарної системи моральних і поведінкових цінностей без достатньої заміни її ієрархією прийнятих у цивілізованому світі загальнолюдських ідеалів і гуманних норм поведінки. Це зумовлює «розрив поколінь»: норми і догми «батьків», а особливо «дідів» заперечуються молоддю - з відмовою від досвіду пращурів та їхньої сучасної поведінки як прикладу для наслідування. Покоління розвів і культурно-технологічний «зліт», коли діти прагнуть до швидкого і різнобічного освоєння нової складної техніки, яка в недалекому минулому була для більшості сімей недоступною, а нині важко приймається «батьками». Все це призводить до масової деформації сімей, відчуженню їхніх членів один від одного. На тлі відмови від єдиної системи впливу на дітей у межах колишніх ідеологізованих канонів виявляється недостатність системи позитивного виховання молодих поколінь - у плані особистісного саморозвитку, формування вольових механізмів, духовної культури, вмінь конструктивного спілкування, вироблення ціннісних орієнтацій, утвердження моральних поведінкових норм, навичок відповідальної, соціально зумовленої, нормативної поведінки.

До причин, що знижують виховний потенціал сім'ї, відносимо також невикористання в силу об'єктивних і суб'єктивних причин ряду можливостей, які сім'я має як своєрідний виховний інститут, її певну відмежованість від здобутків психолого-педагогічної науки, зокрема незнання батьками сучасних технологій сімейного виховання дітей, мета яких полягає у поліпшенні внутрішньосімейного мікроклімату, створенні сприятливих умов для функціонування сімейного колективу, усуненні підґрунтя сімейних конфліктів як між самими дорослими членами родини, так і між батьками та дітьми.

Тонкого уміння, постійного самовдосконалення вимагає і складний процес виховання дітей, коли дорослий разом із дитиною начебто заново освоює світ, пізнає оточуючих. Нетворчий підхід до цієї складної і досить важливої справи, невміння, а іноді й небажання вникнути у потреби дітей породжує добре відому проблему поколінь, а іноді обертається значними втратами для обох сторін.

Усе це актуалізує проблему сімейного виховання дітей у сучасних умовах, спонукає до пошуків таких педагогічно зумовлених підходів до її розв'язання, які забезпечували б орієнтацію батьків на дитину як на особистість, надавали б можливості для її гармонійного розвитку, враховуючи при цьому індивідуальні особливості.

Заслуговує на увагу класифікація основних стилів батьківської поведінки запропонована І. Дубровіною. Досліджуючи методи впливу батьків на дітей, які виявляють негативні емоції, вона виокремила такі з них:

«Командир-генерал». Цей стиль виключає можливість будь-якої альтернативи, прагне тримати всі події під жорстким контролем, заперечує найменший вияв негативних емоцій. Зміст взаємин з дитиною зазвичай викликає у неї образу, бажання заперечувати і проявляти жорстокість. В основі ставлення – батьківська переконаність у тому, що всі права належать йому. Основними засобами впливу виступають накази, команди і погрози, спрямовані на всебічний і повсякчасний контоль.

«Батько-психолог». Деякі батьки виступають у ролі психолога і намагаються аналізувати проблему, що виникла. Це проявляється у тому, що дорослі ставлять численні запитання, спрямовані на діагностику, інтерпретацію й оцінку подій, вчинків, вважаючи, що таке право дає їм володіння «вищого знання». Батько-психолог повсякчас прагне пізнати всі деталі, що повністю позбавляє дитину бажання відкривати свої внутрішні почуття.

«Суддя». При сповідуванні цього стилю, дитина вважається винною, ще до винесення рішення. Єдина мета, яку переслідують батьки-судді – довести правомірність власної позиції.

«Священник». Подібний стиль наближається до менторства. Повчання, переважно, зводяться до моралізування з приводу того, що відбувається.

«Цинік». Батьки-циніки, як правило, переповнені сарказмом, намагаються в той чи інший спосіб принизити дитину. Вони демонструють свою перевагу за допомогою відчуження і відрази до того, що відбувається.

Деякі порушення виховання пов’язані з дорослішанням дитини і побоюванням батьків, у зв’язку з цим процесом, втратити свої позиції та авторитет. У реальному житті це проявляється у наданні переваги дитячим якостям, створенню ролі «маленької дитини». Спостерегаються намагання батьків ігнорувати сам факт дорослішання сина чи доньки, в яких з підвищеною увагою культивуються такі дитячі якості як безпосередність, наївність, грайливість. Для таких батьків дитина залишається «ще маленькою», що знижує рівень вимоги до неї, створюючи потураючу гіперпротекцію.

Причина емоційного відторгнення, жорстокого ставлення нерідко полягає в тому, що в дитині батьки немов би бачать риси характеру, наявність яких вони відчувають, але не визнають відкрито у самих себе. Це може бути агресивність, схильність до лінощів, потяг до алкоголю, негативізм, нестриманість. Намагаючись подолати такі (істині чи надумані) якості дитини, батьки одержують від цього емоційну вигоду для себе, нав’язуючи сину роль «невиправного», «хулігана» тощо. Такі дії допомагають батькам вірити, що в них самих подібні якості відсутні. Батьки багато й охоче розповідають про свою непримиренну і постійну боротьбу, про різні заходи і суворі покарання, до яких вони вдаються. Водночас у їхніх висловлюваннях виразно проглядається впевненність, що ніякі намагання не допоможуть, адже дитина «за своєю натурою» така вже є і виправити її просто неможливо.

Крім зазнчених типів, у психо-педагогічній літературі зустрічаються описи ставлення батьків до дітей, що визначають конкретні способи взаємодії з дітьми: прийняття – неприйняття дитини, взаємодія – уникнення контактів, визнання свободи дій – надмірна вимогливість, повага до прав кожного в сім’ї – надмірне обмеженя свободи (5).

О.Карбіков, досліджуючи викривлення у сімейному вихованні, базуючись на особливостях ставлення батьків до дітей, виділив його негативні види, а саме: «Гіпоопіка», «Попелюшка», «Кумир сім’ї», що означає такі типи ставлень до дітей.

1. Відторгуюче. Його суть полягає або в надмірній вимогливості, жорстокій регламентації і контролі, або в недостатньому контролі, що грунтується на самонадіяності, самозаспокоєнні й безтурботності.

2. Гіперсоціалізуюче. Виникає в наслідок стурбованості, тривожної мнимості батьків стосовно здоров’я дитини, її соціального статусу, престижності, успіхів у навчанні тощо. Ці якості батьків проявляються в надмірній заклопотаності майбутнім своєї дитини.

3. Егоцентричне. Спостерігається в сім’ях із низьким рівнем відповідальності, коли дитині нав’язується уявлення «я великий» як самонав’язуючі цінності для оточуючих.

Суперечності у вимогах до дитини зумовлюють формування у неї відчуття власної неповноцінності, хиткості життєвих відносин, виникненню нереальних установок.

У психолого-педагогічній літературі відомий також тип порушення взаємовідносин між старшими і молодшими членами сім’ї, який одержав назву розширення сфери батьківських почуттів. Він виникає найчастіше за умов, коли подружні взаємини між батьками в силу будь-яких причин виявляються порушеними. Це може бути розлучення, смерть одного з батьків. Нерідко при цьому мати (або батько), самі того не усвідомлюючи, прагнуть, щоб дитина стала для них чимось більшим, нж просто дитиною. Коли ж вона досягає підліткового віку, в них зв’язок побоювання перед її самостійністю, пробуджується намагання утримати її за допомогою потураючої або домінуючої гіперпротекції (5).

Певну типологію неправильного виховання, котра видається досить логічною, використовує у своїй роботі О. Захаров (3). Учений висловлює думку, відповідно до якої негативні фактори виховного впливу призводять до дезінтеграції «Я» дитини. У цілому ці фактори можна окреслити таким чином:

1) нерозуміння батьками своєрідності особистістного розвитку дитини;

2) неприйняття дорослими дитячої індивідуальності;

3) невідповідність вимог і очікувань батьків можливостям і потребам дитини;

4) негнучкий характер стосунків батьків з дітьми;

5) неправомірність виховання в різні вікові періоди;

6) непослідовність у взаєминах дорослих і дітей;

7) неузгодженність змісту, цілей і засобів виховання між батьками.

У спеціальній літературі застосовується також поняття батьківських установок щодо дітей, які визначають певну спрямованність у взаєминах з дітьми, забезпечують усталений характер виховної діяльності дорослих. Такі установки «є суб’єктивними орієнтаціями батьків на ті чи інші виховні цінності, на саму дитину як таку, готовність до взаємодії з нею» (5). Батьківські установки чи позиції щодо дітей звільняють дорослих членів сім’ї від необхідності кожного разу приймати нове рішення за стандартних життєвих ситуацій, вони можуть виступати фактором, який зумовлює «інертність виховної діяльності та труднощі у пристосуванні до нових ситуацій» (5).

Ставлення батьків до дітей визначається, як правило, двома основними чинниками – любов’ю і соціальним обов’язком. Лише за розумного їх поєднання, можливе успішне формування в сім’ї повноцінної у моральному розумінні особистості.

Любов матері, батька до своїх дітей є глибоким і стійким почуттям, в якому тісно переплітаються природні і соціальні принципи. Любов, і зокрема батьківська, - складне комплексне почуття, що складається з низки більш простих елементарних почуттів, кількість яких визначає повноту і багатогранність (а отже і ефективність) батьківської любові. Не претендуючи на повноту і незаперечність, можна виділити такі компоненти батьківської любові, як: прив’язанність (на рівні біологічних інстинктів); турбота про дитину (про її здоров’я, фізичне і духовне благополуччя); чуйність; доброзичливість; повага до дитини. На цій основі було описано вісім типів батьківського ставлення (або, як зазначають деякі науковці, любові) до дітей: дієва любов, відсторонена любов, дієва жалість, любов як поблажливе підсторонення, відкидання, презирство, переслідування, відмова.

О. Насонова дає таку їх характеристику:

Дієва любов заснована на поєднанні симпатії, поваги та близькості у ставленні. Формула батьківського виховання така: «Хочу, щоб моя дитина була щаслива і допомагатиму їй у цьому». Тепле емоційне ставлення до дитини – прийняття її особистості, поведінки, активна увага до дитячих інтересів, повага до її прав та визнання обов’язків, надання допомоги при розумній вимогливості.

Дієва жалість – узгодження симпатії, близькості, але відсутність поваги до дитячої особистості. Формула виховання дитини: «Хоча моя дитина недостатньо розумна чи недостатньо фізично розвинена, але це моя дитина, і я її люблю такою, як вона є». Цей стиль емоційного ставлення до дитини характеризується визнанням справжніх (а йноді й уявних) відхилень у розумовому чи фізичному її розвитку. У результаті цього батьки доходять висновку про винятковість своєї дитини. У спілкуванні з нею дорослі йдуть шляхом надання їй особливих привілеїв, надмірно опікають, оберігають від шкідливих впливів. Батьки уважні до дитини, їхні інтереси зосереджені на ній, але водночас вони начебто не довіряють їй, не вірять у її можливості та здібності.

Любов як поблажливе відсторонення грунтується на симпатії і водночас – неповазі та великій міжособистісній дистанції між дорослими і дитиною. Формула сімейного виховання: «Не можна звинувачувати мою дитину в тому, що вона недостатньо розумна та фізично розвинена». Батькам, яким притаманний подібний тип ставлення, властиве не зовсім усвідомлене виправдання поганої поведінки й негативних рис дитини. Безпомічність сина чи доньки вони відносять на рахунок їхньої хоробливості або поганої спадковості. Неблагополуччя дитини визнається її правом; дорослі не втручаються у її справи, в контакти з ровесниками та іншими людьми, недостатньо орієнтуються в її духовному світі, погано обізнані з внутрішніми переживаннями (5).

Поведінкові типи чи моделі поведінки дорослих щодо дітей доволі різняться між собою. Однак не можна не погодитись з тим, що їх об’єднує загальна установка – прийняття дитини як такої. Іншими словами, батьки люблять свою дитину з усіма її недоліками і достоїнствами, поважають у дитині особистість, визнають її права. За цих умов у дитини формуються стійкі позитивні взаємини з батьками, які переносяться і на інших дорослих.

Батьківське ставлення, засноване на уникненні контактів з дитиною, виявляється у відкидані, презирстві, переслідуванні, відмові та запущенності.

Відкидання грунтується на антипатії, неповазі та встановленні великої дистанції. Формула батьківської позиції: «Ця дитина викликає у мене неприємні почуття та небажання мати з нею справу». Батьки намагаються зменшити будь-яке спілкування з дитиною, не помічаючи її присутності й зовсім уникають її тоді, коли вона потребує допомоги та підтримки. Їхне ставлення характеризується холодністю, навіть ворожістю, приниженням її гідності. Дитина досить часто залишаєть одна, що використовується з метою уникнення будь-яких контактів з нею. Заборони та накази, що застосовуються дорослими, переслідують не мету виховання, а є лише прагненням звести до мінімуму взаємодію з дитиною. Подібний прояв батьківських почуттів веде до формування в дитини агресивності, неслухняності, брехливості. У деяких випадках у дітей, які «відкидаються» батьками, виникає лякливість, безпомічність, труднощі в спілкуванні з однолітками і дорослими.

Презирство у ставленні батьків викликане антипатією, неповагою, але наявністю певною близькості. Формула батьківського ставлення така: «Я безмірно страждаю від того, що моя дитина така нерозвинена, вперта, невміла, боязлива, неприємна іншим людям». Сповідуючи таке ставлення, батьки, як правило, не помічають і не хочуть помічати нічого позитивного в дитині, зовсім ігнорують її досягнення, але водночас страждають від зв’язку з такою, як їм здається невдахою. У сімейному спілкуванні присутні постійні осмикування, вимогливість, моралізування, примушування.

Переслідування характерезується антипатією, неповагою та міжособистістною близькістю. Формула батьківського ставлення: «Моя -дитина негідник, і я доведу їй це». Батькі твердо переконанні в тому, що їхня дитина перетворилася на закінченого негідника. Вони намагаються суворістю, жорстким контролем зламати дитячу волю, виступають ініціаторами залучення до процесу сімейного виховання громадськості, нерідко схильні до суворих засобів покарання.

У відмові поєднується антипатія, неповага, велика дистанція. Формула виховання така: «Я не хочу мати справу з цим негідником». У вмихованні переважає відторгнення від проблем дитини, але водночас батьки начебто здалеку спостерігають за нею, визначають її силу, цінність окремих якостей. При загостренні стосунків такі батьки звертаються за допомогою до громадських організацій, правоохоронних органів, намагаються передоручити виховання дитини школі, іншим організаціям.

Запущенність дитини заснована на загальному холодному ставленні батьків до неї, хоча дорослі відкрито не виявляють ворожості. Взагалі дитині приділяється мало уваги, відсутне піклування про її фізичний і психологічний розвиток. Батьки часто залишають дитину одну, але не через те, що прагнуть уникнути з нею контакту, їм просто ніколи. (5).

Зазвичай, у реальному житті ці характеристики не мають такого різкого виявлення. Досить часто спостерігається поєднання кількох типів ставлення батьків до дітей, коли один з них за певних умов може набувати домінуючого характеру.

Одним з найбільш поширених проявів хибного розуміння сутності батьківької любові є намагання батьків за будь-яку ціну вберегти своїх дітей від фізичних і духовних навантажень. Така позиція батьків виявляється у твердженнях: «Ще встигне напрацюватися», «Ми прожили таке життя, хай хоч діти поживуть краще» тощо.

У першому випадку батьки прагнуть досягти щастя своїх дітей турботою про здоров’я, нервову систему тощо. Вони всіляко намагаються відмежувати сина чи дочку від будь-яких справ, доручень, докладають зусилля, щоб передбачити їхні бажання, які миттєво виконуються. Такі батьки розраховують на те, що така «любов» до дитини сьогодні і в майбутньому дозволить їм одержати відповідну любов і вдячність від своїх дорослих дітей. Однак, ставши дорослими, такі діти навряд чи будуть вдячні батькам за непідготовленність до життя.

В інших випадках, діти – це рівноправні члени родини, які мають свої обов’язки, підпорядковуються тим чи іншим вимогам внутрішньосімейного колективу.

Безперечно, люди різняться між собою не тільки тим, як вони люблять, але й тим, як вони виявляють це почуття. Такі якості, як біологічна прив’язаність, чутливість і доброзичливість є суто індивідуальними. І досягти їхньої єдності, однаковості прояву (якщо їх немає спочатку) практично неможливо. Так єдність можлива лише через турботу про дитину, повагу до неї.

Окреслені вище типи взаємовідносин батьків і дітей свідчать про особливості впливу батьків на розвиток та формування дитячої особистості і доводять, що сучасна сім’я потребує допомоги у визначенні підходів до змісту сімейного виховання, ознайомленні з тими методами і прийомами, які дозволили б їй ефективніше, з найменьшими втратами здійснювати цей процес, знаходити адекватні шляхи попередження та розв’язання внутрішньосімейних конфліктів, сприяли б самовдосконаленню дитини, підтримували її рух до саморозвиток.

Кожне із зазначених батьківських ставлень обумовлене тим, якою роллю дорослі наділяють дитину, які цілі і завдання вони висувають перед собою, які методи і засоби виховання використовують. Адже різні стилі догляду, спілкування, взаємодії із дітьми формують певні особливості їхньої поведінки, а головне – визначають напрями розвитку дитячої самосвідомості. Саме через особливості усвідомлення дитиною свого «Я», свого місця в навколишньому світі, в житті, в сім’ї серед близьких відбувається розвиток особистості, становлення характеру та закріплення певних норм поведінки. Причому найголовнішим у цьому процесі є не зовнішні впливи самі собою, а те, як дитина себе відчуває у полі їх дії, яке її емоційно-психологічне самопочуття.

У звичайній сім’ї, де існує здоровий внутрішньосімейний мікроклімат дитина, як правило, не наділяється якимись довготривалими ролями. Її люблять – і вона відчуває себе «кумиром сім’ї», вона скоїла поганий вчинок – і її сприймають як неслухняну, невиховану. Намагаючись повернути добре ставлення до себе дорослих, дитина стає тихою і слухняною, іноді навіть вдається до маленьких «хитрощів». Але розуміючи, що ці хитрощі легко розпізнаються і дорослі розуміють причину гарної поведінки, дитина знову стає сама собою: то пустує, то радіє, що дорослі задоволені нею. І всі ці ролі виконуються легко, проте на жодній із них дитина не зупиняється надовго, оскільки ніхто її до цього не примушує, а самій їй бути однаковою весь час нецікаво. У такій сім’ї дітям ніколи не нав’язується якийсь зовнішній для них образ, котрий не відповідає їхньому внутрішньому світу, а дорослим не властиві такі позиції як «відкидання», «презирство», «переслідування». Їхнє ставлення не має форми емоційного відторгнення, тут не проявляються умови жорстких взаємин. До дитини навіть можуть звертатись за порадою. За таких умов можна говорити про наявність дійсно педагогічного впливу, панування виховних відносин, які спрямовуються на розв’язання виховних завдань, досягнення мети виховання.

Якщо раніше авторитет чоловіка, батька стверджувався і підтримувався багатьма суспільними та релігійними настановами, то зараз однієї лише належності до чоловічої статі не досить, щоб претендувати на авторитет і шанобливе ставлення. Звичайно, перебудова традиційних звичаїв - справа досить складна, тому, мабуть, так важко адаптуватися чоловікам до свого нинішнього становища. Адже чоловіки втрачають більшість своїх привілеїв, і насамперед як «глави дому».Чоловік може бути чесним,сумлінним працівником, але не головним годувальними родини. Може мати пристойну заробітну плату і все ж певною мірою матеріально залежати від дружини.

Найчастіше (традиційний чоловічий егоцентризм) говорять про загрозу «чоловічому факторові» у зв'язку з послабленням батькового впливу в сім'ї. Звичайно, в родити, де є батько, хлопчик раніше й успішніше засвоює специфічні чоловічі ролі, уявлення про них, ніж там, де батько відсутній. Та не можна забувати і про те, що становлення особи дитини відбувається передусім як результат широкого спілкування і виховання, напрям яких самі дорослі навіть не усвідомлюють. Хлопчикам і дівчаткам дарують різні іграшки, з раннього віку привчаючи їх до різних форм діяльності. Вже у віці 3-5 років діти засвоюють уявлення про чоловічі і жіночі ролі, уявлення, що мало чим відрізняються від тих, які існують у дорослих. До батька, чоловіка сім'я ставить певні вимоги. Діти хочуть пишатися своїм татом, його силою, вмінням. Кожному батькові важливо відчути захоплений погляд свого сина чи доньки. Коли ж батько виявляє слабкість, припускається помилок, дитина боляче переживає це. Винятково сильно впливає на дітей приклад батька.

Разом з тим ще чимало чоловіків вважають, що виховання дітей, як і хатні справи,- обов'язок жінки. Відмежування батька від виховного процесу призводить до формування відчуження, духовної ізоляції у відносинах між батьком і дітьми. Коли батько не бере участі у найважливіших домашніх справах, він значно втрачає у своєму сімейному статусі.

Як наслідок у дітей формується негативне ставлення до батька, що важко перебудувати. Не на користь батька говорять порівняльні дані про бажання дітей бути схожими на нього. Якщо малюки, які ще особливо не заглиблюються у суть стосунків із ним, у своїй більшості хочуть бути подібними до нього, то серед більш дорослих кількість бажаючих бути схожими на батька значно скорочується. Насторожує те, що чоловіки навіть не усвідомлюють своєї поведінки з дітьми, а отже, погано уявляють можливі наслідки таких взаємин.

В деяких сім'ях батько і зараз завойовує собі авторитет із паском у руках. Хоча у відносинах батька з сином, батька з донькою мають бути істотні відмінності.

Батько для дівчини - це втілення чоловічого начала взагалі. По ньому вона судитиме про всіх представників чоловічої статі: або буде захоплюватися, поважати, або боятися і зневажати. Тому хороший добрий батько власним прикладом виховує майбутню дружину, матір. Дружні стосунки з батьком сприяють формуванню у дівчаток життєвої витривалості, доброзичливості та ін.

Виховання - справа важка. І окремі недоліки у вихованні дітей пояснюються не тільки недостатніми педагогічними знаннями батька, а й недооцінкою усієї складності завдань, що постають перед ним.

Зрозуміло, виховні засоби батьків у деяких випадках можуть впливати на дитину і негативно. Однак це не може бути приводом для того, щоб взагалі відмовитися від виховання як необхідної умови формування морально здорової особи.

Нерідко пошук спільної мови з дітьми буває досить нелегкою справою. А, наштовхнувшись на труднощі, що частіше всього властиве для батька, не кожен особливо «напружує» думку, волю у пошуках правильних рішень. А те, що у свій час прогаяно, важко надолужувати. Адже авторитет батька повинен зростати поступово як наслідок серйозного, вдумливого, зрозумілого для дитини підходу до розв'язання найрізноманітніших проблем, а також - щирості вихователя.

Нерідко доводиться чути, ніби дитина - свого роду глина і батькам тільки лишається шляхом легкого торкання рук ліпити з неї особистість за своїм образом і подобою. Навряд чи виникали б тоді труднощі у вихованні підростаючого покоління і стояла б так гостро проблема авторитету батька.

Авторитет треба завойовувати. А для цього у першу чергу потрібна основа. Дитина має відчувати, що вона може покластися на батька. Для малюка його татко - найсміливіший,, найрозумніший. Далі багато залежатиме від того, чи продовжує дитина бачити у батькові ідеал. І особливо важливо це для підлітка,який починає до всього ставитися критично. Звичайно, помилятися може кожна людина. Однак частіше помиляється той, хто не вміє визнавати своїх помилок. Так само і авторитет свій найлегше підриває, хто наполягає на своєму і навіть коли він неправий.

Виховання - це особлива мудрість. Ніколи не буває так, щоб одна людина тільки давала, наставляла, а друга пасивно все сприймала. У житті дають і беруть обидва, взаємно впливаючи один на одного,- і вихователь, і вихованець. І все це за умови взаємного довіри, симпатії і любові. Безумовно, дитина зміцнює впевненість батька у власних силах, допомагає йому глибше збагнути сенс життя. Якщо його дні наповнені працею і активним відпочинком, вихованням дітей, їх інтересами, турботами і радощами, то можна говорити, що він повністю відповідає своєму найголовнішому призначенню у житті - бути батьком.

Виховувати дитину - значить набувати нового досвіду, постійно розширювати свій кругозір, адже народження сина чи доньки, їх фізичний і моральний розвиток батьки переживають як неповторне почуття. А всі турботи, пов'язані з дітьми, збагачують унікальним досвідом, дають змогу глянути на світ іншими очима.

Соціально-педагогічні дослідження виявляють різне ставлення батьків до виховної діяльності.

Взаємини батьків з дітьми багато в чому відображають загальну культуру сім'ї. При чому їх характер розкривається у всьому: в спільній трудовій діяльності, спільному вільному часі. Бідуванні концертів, театрів, музеїв, читанні книг і т. п. На жаль, нині вплив батьків на соціально-моральні переконання дітей далеко не рівноцінний. Батько втрачає свої позиції навіть у питаннях вибору професії. А саме тут поради, знання батька можуть бути такими важливими, корисними. Шкода, коли батькові не вистачає такту й витримки.

Діти зміцнюють сім'ю, але вони можуть і зруйнувати її ,якщо у батьків відсутнє почуття обов’язку. Бути справжньою матір'ю і батьком однаково важливо і необхідно для щастя як батьків,так і їх дітей. Як зазначалося, батьківство більше залежить від виховання, ніж від інстинктивного потягу, воно водночас є і обов'язком, і задоволенням природних потреб. Для виконання першого і досягнення другого необхідні знання, ретельна підготовка.

Нині чоловік, принаймні в ідеалі, не тільки господар дому, як вважалося з давніх-давен, а й чуйний, вдумливий друг і пори ник усіх членів сім'ї. І, всупереч поширеній критичній оцінці сучасного чоловіка,йому далеко не байдужі батьківство і сім'я. Долаючи багатовікові консервативні традиції,чоловіки засвоюють і стверджують своє нове становище у сім'ї на основі повної рівності з жінкою.

Відсутність належної уваги може призвести до ускладнень або й невдач у формуванні позитивних рис особи, а в деяких випадках може при звести до виникнення серйозних помилок у вихованні.

Майже кожному батькові чи матері доводиться замислюватись над питанням - чи вони досить вимогливі до своєї дитини. Досвідчені педагоги і психологи знають, що тільки в атмосфері доброзичливості, поваги до дитини може здійснюватися її справжнє виховання. Доброзичливість не означає вседозволеності, потурання примхам. Останні лише спричиняють безділля і безвідповідальність.

У вихованні завжди присутній материнський і батьківський авторитет. Справжній авторитет ґрунтується і на необхідній суворості, але вона завжди має у своїй основі доброзичливість та повагу до особи дитини що виключає нетерпимість, жорстокість. Останні здатні формувати жорстоку людину, іноді навіть потенційного злочинця. Соціологічні дослідження виявили ряд «помилкових» типів ставлення батька до своїх дітей. Ось які типи «помилкової поведінки» батька зустрічаються найчастіше:

· повне відмежування від виховання дітей. Вважає, що достатньо бути добрим працівником, можливо, громадським активі стом. Згодом страждає від холодного ставлення дітей, невміння зрозуміти їх складний внутрішній світ;

· вимагає беззаперечного авторитету (деспотичний тип). Тримає дітей у страху, віддає категоричні розпорядження. Результат: діти бояться батька, але не поважають його, не люблять;

Успішне виховання добрих засад у дитини значною мірою залежить від того, чи правильно визначене її місце в емоційній структурі родини. Дитина не повинна відчувати якоїсь винятковості свого становища серед дорослих. Необхідно, щоб вона була не ідолом, а членом невеликого, але міцного колективу, де кожен робить щось для всіх, а всі - для кожного. Вона має право на своє дитяче життя, але ні в якому разі не має позбавляти особистого життя батьків, перетворюватися у єдиний сенс їх існування.

Виховуючи дитину, батькам доводиться багато чим жертвувати. Та досвід доводить, що не всі жертви дійсно необхідні дитині, а деякі з них - шкідливі.

У вихованні доброти, чуйності та уважності багато в чому допомагає гра. Простеживши за іграми дитини, можна зрозуміти, де й коли треба тактовно втрутитися, щоб сформувати адекватні емоції дитини. Іграшки для дитини - майже живі друзі, граючись, вона моделює ситуації, які, можливо, переживатиме в житті.

Інший могутній засіб емоційного виховання - природа. Дитині від самих ранніх років необхідно дати уявлення про самоцінність будь-якої іншої живої істоти. Необхідно пробудити в дитині приязнь до «братів наших менших», без якої неможливе становлення гуманізму - вищої форми доброти.

Доброта, чуйність і уважність до інших стануть органічними якостями особи тільки тоді, коли дитина набуде необхідного досвіду моральної поведінки, коли завдання матері та батька заохочуватимуть до послуг близьким, до виявлення піклування і уваги. Дитині необхідний досвід доброти, «потрібні вправи у моральних вчинках», як говорив А. С. Макаренко. Тому ні в якому разі не зупиняйте дитину в її прагненні допомогти старшим, узяти на себе частину хатніх турбот. Навіть якщо вона і зробить щось не так, з цим треба змиритися і перетерпіти. Адже, коли такі поривання систематично гальмуються, вони згасають, а через декілька років підлітка вже важко буде примуси мий вчинок дитини то надто перебільшена, то надто млява. Емоційна непослідовність, коли ті самі вчинки сьогодні викликають одну реакцію, а завтра - іншу, негативно позначається на поведінці дитини. Вона позбувається стійких повсякденних орієнтирів поведінки, стає образливою, вередливою. Розумну стриманість у почуттях як певну рису характеру батько має не лише привносити в сім'ю, а й прищепити дітям (особливо сину).

Важлива роль батька у вихованні в дітей сміливості. Необхідно навчити дитину долати страх, що звільнить її від непотрібних страждань, запобігатиме появі полохливості. В усі часи, у всіх народів сміливість і сила займали одне з перших місць у списку чоловічих чеснот. Ніде не шанувалося боягузтво й ніколи безсилля не вважалося гідністю.

Певною мірою дитячі страхи природні: обережність, острах є виявом важливої захисної функції дитини. Але обережність не повинна переростати у полохливість. Ні в якому разі не можна лякати малечу будь-якими нісенітницями. Залякування дітей сприяє утворенню стійких негативних емоцій. .

Виховуючи у дітей сміливість, не дратуйтеся через їх «дурну боязливість» (як вважають іноді батьки). Виявіть причину переляку й постарайтеся довести дитині, що боятися нема чого.

Для материнської любові більш притаманний надмірний страх за дитину, відмежування її, про всяк випадок, від різних випробувань. Батько більш схильний давати дитині волю, щоб фізично і морально загартовувати її.

Дітям старшого віку батько може запропонувати деякі психологічні прийоми, за допомогою яких можна перемогти відчуття страху. Наприклад, якщо очікується щось небезпечне, неприємне, не слід закривати на це очі. Батькові разом з сином чи донькою варто проаналізувати можливий хід розвитку подій і знайти найраціональніші засоби долання небезпечних, на думку дитини, ситуацій. Причому аналіз повинен бути максимально діловий, сухий, позбавлений емоцій. Ні в якому разі його не можна перетворити на «страшні» для дитини картини.

Досить ефективний засіб долання страху - заняття якоюсь потрібною справою, що вимагає уваги.

Окремо треба підкреслити важливість виховання моральної сміливості, принциповості, громадянськості. Фізичну сміливість виховати легше й простіше. Громадянська сміливість передбачає правдивість, прямоту й відвертість у стосунках з товаришами, вміння розібратись у своїх помилках, подолати небажання говорити про них, здатність боротися за істину, навіть якщо це викличе протидію безпосереднього соціального оточення;

Ідеал нашого суспільства - виховання гармонійно розвиненої людини - активного будівника комунізму, борця за утвердження нового, справедливого ладу на землі. Тому особливої гостроти набуває в наш час проблема формування енергійної, соціально активної особи. Слід зауважити, що така особа може бути як доброю, так і злою. І справжній авторитет батька може відіграти вирішальну роль у правильному, позитивному спрямуванні розвитку особи дитини.

Говорячи про характер, енергійність, ми неминуче повертаємося до проблеми здоров'я. Адже коли дитина з ранніх років загартована фізично, їй легше дається й моралі, не загартування. Причому фізичне загартування може і повинно стати частиною програми морального загартування. Різними мають бути вправи для фізичного розвитку й загартування дочки та сина. Підібрати їх, заохотити дитину до постійних занять також може бути справою батька.

Розрізняють такі причини неадекватного ставлення до дитини:

* психолого-педагогічна некомпетентність батьків, некритично засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій батьків тощо;

* особистісні особливості батьків;

* особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що проектуються на дитину.

Якщо перша причина не потребує коментарів, то щодо другої слід зазначити, що ще в 1922 р. А. Адлер описав тип тривожної матері, що надміру опікується дитиною, тим самим паралізуючи її власну активність і самостійність [14, 21].

Дослідник О. Захаров, характеризуючи особистісні особливості батьків дітей, що страждають на невроз, зазначає, що матері вирізняються тривожністю і невпевненістю у собі в поєднанні з надмірною пунктуальністю, нетерпимістю, конфліктністю, недостатньою емоційною чуйністю, а батьки - пасивністю, м'якістю, певною мінорністю загального фону настрою.

Негативно впливають на процес виховання дитини не тільки такі індивідуальні особливості батьків, як тривожність і афективність, а й домінантність, владність, бажання підкорити дітей і домогтися від них беззастережної слухняності (особливо це стосується ставлення матері до сина); марнославство батьків, що призводить до підвищеного рівня домагань щодо можливостей дитини.

У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує захисний механізм "проекції", коли вони неусвідомлено переносять власні небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, їх прояв у дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом "емоційне відторгнення" через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом "гіперпротекція", маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: "я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання").

Особливості взаємин членів сім'ї так само впливають на психічний розвиток дитини. Так, О. Варга, спостерігаючи за дітьми, які страждають на нічний енурез, виявила, що невротичний синдром у дитини стає умовно бажаний і для батьків, витісняючи негаразди у сфері власних інтимних стосунків.

У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно ("такий самий, як батько") або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін, ставлячись до сина-підлітка як такого, що "замінює" чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в товаристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками).

Дисгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що окремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем.

Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах [5]:

* суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

* уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність ускладнень у сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім'ї подій - хвороби когось із членів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і пов'язане з цим збільшення робочого часу тощо);

* ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кількості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише формальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

Дослідник О. Добрович зазначає, що для дитини в такій "важкій сім'ї" часто передбачені фіксовані ролі - "кумир сім'ї", "мамин (татків, бабусин тощо) скарб", "жахлива дитина" тощо, які часто відбивають взаємини дорослих членів сім'ї.

Так, зведення дитини в ранг "кумира сім'ї" часто спричинюється суперництвом дорослих, коли кожний з них, демонструючи виняткову турботу про дитину, намагається утвердити своє верховенство в сім'ї або уявне співробітництво (коли всі зацікавлені зберігати удавану відсутність ускладнень і загальне замилування дитиною виконує функцію фактора, що "цементує" сім'ю).

Граючи роль "маминого (таткового, бабусиного тощо) скарбу", дитина стає чиїмсь особистим кумиром, що найчастіше свідчить про суперництво між дорослими (це виявляється, наприклад, у запитанні "Кого ти більше любиш?", яке травмує і дезорієнтує дитину, змушуючи її демонструвати лицемірство і спритність) або про ізоляцію когось із дорослих, який компенсує цією прихильністю брак емоційного тепла в сім'ї.

Приписувана дитині роль "цяці" часто пов'язана із ситуацією уявного співробітництва в сім'ї, коли дорослі, не вміючи і не вважаючи за потрібне глибоко проникати у внутрішній світ один одного, і від дитини очікують дотримання насамперед порядності, слухняності. При цьому докоряння дитині може трансформуватися в її самосвідомості в тенденцію до самозвинувачення, що робить її уразливішою до неминучих помилок і труднощів.

Часто наслідком уявного співробітництва в сім'ї є роль "жахливої дитини", коли з поганої поведінки дитини робиться своєрідний внутрішньосімейний фетиш, що парадоксально гуртує емоційно роз'єднаних людей.

В умовах внутрішньосімейного суперництва роль "жахливої дитини" трансформується у жертвенного козла, коли, перекладаючи один на одного провину за "поганість" дитини, дорослі підсвідомо домагаються самоствердження в сім'ї, при цьому часто розряджаючи агресивність на дитині.

"Жахлива дитина" може бути виправданням ізоляції когось із членів сім'ї, "винних" у її "поганості".

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорстокості до дітей [14]:

* фізичне насильство, що охоплює всі форми травм дітей, отримані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

* сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих дітей і підлітків до сексуальних дій чи до спостереження за ними без розуміння і згоди на це дитини;

* емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

* байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикаменти) та ін.

Виокремимо також фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми. По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на алкоголізм чи перебуває у стані депресії. По-друге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей, належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також перенесене батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними [1; 4; 14].

Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія, жорстокість, переживання безцільності існування, бажання не-усвідомленої помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психологічного захисту, опіки з боку інших людей.

Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і проблеми у стосунках з іншими членами сім'ї на дітей переважно підсвідомо, найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро. Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до деформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність подання сім'ї психологічної допомоги.