1.2.Характеристика типів сімейних відносин

Певне місце у системі сімейного виховання займає виховна функція. Вона пов'язана із соціальною і передбачає створення матеріальних умов для достатнього забезпечення своїх дітей помешканням, одягом, харчуванням, необхідними засобами для гри, навчання, розваг. Тут має домінувати, по-перше, почуття відповідальності молодих батьків за створення власною працею належних економічних умов для забезпечення життя своєї дитини, аби не перекладати це на суспільство, державу. По-друге, матеріальна забезпеченість дітей має бути співвідносною з конкретними можливостями сім'ї, не сприяти розбещенню молодого покоління. До того ж діти з раннього віку мають залучатися до продуктивної обслуговуючої праці, до планування і використання сімейного бюджету. Батьки повинні постійно дбати про формування діяльної і відповідальної особистості і будь-що уникати появи споживацьких поглядів та вчинків. Оскільки виховання є головною сферою діяльності старших поколінь, то до батьків обставини життя ставлять досить вагомі соціально-психологічні і педагогічні вимоги. Деякі з них: почуття високої відповідальності перед людьми за виховання дітей; фізичне здоров'я батьків, що має забезпечити народження здорових дітей і створити достойні умови для розвитку і виховання дітей; генетична грамотність; достатня психолого-педагогічна культура; любов до дітей; володіння справжнім авторитетом; знання педагогіки у вихованні дітей; створення в сім'ї умов для всебічного розвитку особистості; здатність формувати у сім'ї культ Матері і Батька; добре розвинені почуття материнства [20, с. 126].

Передусім важливою якістю батьків і зокрема матері є розвинене почуття материнства. Без цього не відбудеться справжня сім'я, не відбудеться соціально-психологічне багатство дитини.

Суттєву роль у виховній роботі батьків відіграє батьківський авторитет, який, за висловом А.С. Макаренка, містить у собі "все батьківське і материнське життя — роботу, думку, звички, почуття, прагнення".

Авторитет — це відмінні особливості окремої особи, групи чи організації, завдяки яким вони заслуговують на довіру і можуть завдяки цьому здійснювати вплив на погляди і поведінку інших людей в будь-якій галузі життя [4, с. 28].

А.С. Макаренко приділяв значну увагу місцю і ролі батьківського авторитету в сімейному вихованні дітей. Адже діти ще не мають достатнього соціального досвіду, відбувається активний процес його успадкування, і прояви авторитету батька та матері можуть позитивно чи негативно впливати на збагачення дітей їхнім соціальним досвідом. Виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий. Істинний авторитет містить всю гаму життя батьків. Він об'єднує такі особливості їх поведінки:

- авторитет любові до дітей, здатність творити духовне тепло, радість;

- авторитет знання передбачає обізнаність батьків з особливостями фізичного і соціально-психічного розвитку дитини, її повсякденними успіхами і труднощами у навчанні, знання інтересів та уподобань, кола друзів, товаришів;

- авторитет допомоги має проявлятися не у поспішному виконанні за дитину її обов'язків у сфері праці, навчання, а в методичній пораді: як доцільніше виконати те чи інше завдання, у створенні сприятливих ситуацій для подолання труднощів. Адже лише у самостійній наполегливій діяльності відбувається активний розвиток особистості. Виконання за дитину її обов'язків ослаблює, збіднює особистість;

- авторитет вимогливості передбачає достатній і об'єктивний контроль матері і батька за ретельним виконанням дочкою чи сином своїх обов'язків, доручень у всіх сферах діяльності. Якщо це робиться систематично, у дитини поступово формуються звички відповідальності за виконання обов'язків і доручень;

- авторитет правди ґрунтується на загальнолюдській моральній нормі — "Не бреши". Лише правда у взаєминах батька з матір'ю, з дітьми, іншими членами сім'ї найвище цінується дітьми. Брехні приховати не можна. Рано чи пізно брехня стає видимою, приносить дитині страждання і розчарування у тих, хто виявився автором неправди;

- авторитет поваги ґрунтується на гуманістичній сутності виховання. Маленька дитина — це не лише біологічна істота, а Людина, Особистість. Вона перебуває на шляху активного розвитку, вступає у взаємини з іншими людьми (старшими, молодшими), припускається помилок, у неї ще мало соціального досвіду, знань. Але дитину потрібно поважати за найбільшу цінність: вона — Людина.

Поряд з проявами справжнього авторитету у поведінці батьків нерідко зустрічаються прояви, за словами А.С. Макаренка, так званого фальшивого авторитету: авторитет фальшивої, удаваної любові, авторитет відстані між батьком чи матір'ю і дитиною, авторитет чванства, авторитет педантизму, авторитет резонерства, авторитет безмірної доброти і вседозволеності, автори тет-фальшивої дружби, авторитет підкупу, авторитет подавлення, деспотичної реакції на будь-які відхилення дитини від норми поведінки [9, с. 59].

Батьки, які прагнуть піднесення педагогічної культури, мають постійно аналізувати свої дії, критично ставитись до проявів фальшивого авторитету і витісняти їх з власної поведінки.

У кожній родині об'єктивно складається певна, далеко не завжди усвідомлена її членами система виховання. Тут мається на увазі і розуміння цілей виховання, і формулювання його завдань, і більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна і чого не можна допустити у відношенні дитини. Можуть бути виділені 4 найбільш загальні тактики виховання в сім'ї і відповідають їм 4 типу сімейних взаємин, що є і передумовою і результатом їх виникнення: диктат, опіка, "невтручання" і співробітництво.

Диктат в родині виявляється в систематичній поведінці одними членами сім’ї (переважно дорослими) ініціативи та почуття власної гідності у інших її членів.

Батьки, зрозуміло, можуть і повинні висувати вимоги до своєї дитини, виходячи з цілей виховання, норм моралі, конкретних ситуацій, однак необхідно приймати педагогічно і морально виправдані рішення. Однак ті з них, які віддають перевагу всім видам дії наказу і насильства, бажають затвердити власну перевагу на відчутті залежно іншої, більш слабкої істоти, стикаються з опором дитини, яка відповідає на тиск, примус, погрози своїми контрзаходами: лицемірством, обманом, спалахами грубості, а іноді відвертою ненавистю.

Але навіть якщо опір виявляється зламаним, разом з ним виявляються зламаними і багато цінні якості особистості: самостійність, почуття власної гідності, ініціативність, віра в себе і в свої можливості.

Безоглядна авторитарність батьків, ігнорування інтересів і думок дитини, придушення, примус, а, в разі опору над дитиною часом ще й використовують емоційне або фізичне насильство, знущання,систематичне позбавлення її права голосу при вирішенні питань, - все це гарантія серйозних невдач формування її особистості.

Опіка в родині - це система відносин, за яких батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всіх потреб дитини, захищають її від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на себе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. У центрі виховних впливів виявляється інша проблема - задоволення потреб дитини та огорожа її від труднощів. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їхніх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідного дому. Саме ці діти виявляються більш непристосованими до життя в колективі.

За даними психологічних спостережень саме ця категорія дітей дає найбільше число зривів у перехідному віці. Саме ці діти, яким здавалося б нема на що скаржитися, починають повставати проти надмірної батьківської опіки. Якщо диктат припускає насильство, наказ, жорсткий авторитаризм, то опіка - турботу, захист від труднощів. Однак результат багато в чому збігається: у дітей відсутні самостійність,ініціатива, вони так чи інакше відсторонені від вирішення питань, що їх особисто стосуються, а тим більш загальних проблем сім'ї.

Система міжособистісних стосунків у сім'ї, яка будується на визнанні можливості і навіть доцільність незалежного існування дорослих від дітей, може породжуватися тактикою «невтручання». Передбачається, що можуть співіснувати два світи: дорослі і діти, і ні тим, ні іншим не слід переходити намічену таким чином лінію. Найчастіше в основі цього типу взаємин лежить пасивність батьків як вихователів, а часом і їх емоційна холодність, байдужість, невміння і небажання вчитися бути батьками, вчитися батьківства. Причому такий варіант може зустрічатися як у бідних, невлаштованих сім'ях так і щодо влаштованих, багатих і благополучних сім'ях.

Співпраця як тип взаємовідносин у сім'ї передбачає опосередкованість міжособистісних стосунків загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім'я, де провідним типом взаємин є співробітництво, де батьки спілкуються з дітьми на рівних, де кожен може звернутися до іншого з запитанням або проханням і отримати допомогу знаходить особливу якість, стає групою високого рівня розвитку - колективом.

Велике значення у становленні самооцінки має стиль сімейного виховання,прийняті в сім'ї цінності.

Психологами виділяється 3 стиля сімейного виховання:

- Демократичний;

- Авторитарний;

- Попустительскій.

При демократичному стилі насамперед враховуються інтереси дитини. Стиль «Злагоди».

При авторитарному стилі батьками нав'язується свою думку дитині. Стиль «Придушення».

При попустительскому стилі дитина надається сама собі.

Демократичні батьки цінують у поводженні дитини і самостійність, і дисциплінованість. Вони самі надають їй право бути самостійною у якихось сферах свого життя, не зачіпаючи її прав, одночасно вимагають виконання обов'язків. Контроль, заснований на теплих почуттях і розумній турботі, звичайно не занадто дратує дитину; дитина часто прислухається до пояснень, чому не варто робити одного і варто зробити інше. Формування дорослості за таких відносин проходить без особливих переживань і конфліктів.

Авторитарні батьки жадають від дитини беззаперечного підпорядкування і не вважають, що повинні їй пояснювати причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстоко контролюють всі сфери життя, причому можуть це робити і не цілком коректно. Діти в таких родинах звичайно замикаються, і їх спілкування з батьками порушується. Частина дітей йде на конфлікт, але частіше діти авторитарних батьків пристосовуються до стилю сімейних відносин і стають невпевненими у собі, менш самостійними.

Ситуація ускладнюється, якщо висока вимогливість і контроль поєднуються з емоційно - холодним відношенням до дитини. Тут неминуча повна втрата контакту. Ще більш важкий випадок - байдужі й жорстокі батьки. Діти з таких сімей рідко ставляться до людей з довірою,відчувають труднощі у спілкуванні, часто самі жорстокі, хоча мають сильну потребу в любові.

Гіпоопіка - теж несприятливий варіант сімейних відносин. Дітям дозволяється робити все, що їм заманеться, їх справами ніхто не цікавиться.

Поведінка стає неконтрольованою. А діти, як би вони інколи не бунтували, мають потребу в батьках як в опорі, вони повинні бачити зразок дорослого, відповідальної поведінки, на який можна було б орієнтуватися.

Гіперопіка - зайва турбота про дитину, надмірний контроль за усим її життям, заснований на тісному емоційному контакті, - призводить до пасивності, несамостійності, труднощів у спілкуванні з однолітками.

Труднощі виникають і при високих очікуваннях батьків, виправдати які дитина не в змозі. З батьками, що мають неадекватні очікування, в підлітковому віці зазвичай втрачається духовна близькість.

Дитина хоче сама вирішувати, що їй потрібно, і бунтує, відкидаючи чужі їй вимоги.

Від умов виховання в сім'ї залежить адекватна і неадекватна поведінка дитини.

Діти, у яких занижена самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в сім'ї, де батьки постійно засуджують дитину, або ставлять перед нею завищені завдання. Дитина відчуває, що вона не відповідає вимогам батьків.

Неадекватність також може проявлятися з завищеною самооцінкою. Це відбувається в сім'ї, де дитину часто хвалять, і за дрібниці, і досягнення дарують подарунки (дитина звикає до матеріального винагороди). Дитину карають дуже рідко, система вимоги дуже м'яка.

Адекватне уявлення - тут потрібна гнучка система покарання і похвали.

Виключається захоплення і похвала при ньому. Рідко дарують подарунки за вчинки. Не використовуються крайні жорсткі покарання.

У сім'ях, де ростуть діти з високою, але не з завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (її інтересам, уподобанням, стосунків із друзями) поєднуються з достатньою вимогливістю. Тут не вдаються до принизливого покарання і охоче хвалять, коли дитина того заслуговує.

Діти з заниженою самооцінкою (не обов'язково дуже низькою) мають бажання бути з більшою свободою, але ця свобода, по суті, - безконтрольність, слідство байдужості батьків до дітей і один до одного.

Батьки задають і вихідний рівень домагань дитини - те, на що вона претендує у навчальній діяльності та відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою і престижною мотивацією розраховують лише на успіх. Їх уявлення про майбутнє настільки ж оптимістичні.

Діти з низьким рівнем домагань і низькою самооцінкою не претендують на багато ні в майбутньому, ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються у своїх можливостях, швидко упокорюються з тим рівнем успішності, який складається на початку навчання.