9.3 Становлення та розвиток банківської системи України

За час свого існування банківська система пройшла два етапи:

Перший етап – (1991-1993 рр.) – етап кількісного і якісного зростання банківської системи: збільшення кількості банків; збільшення працюючого персоналу; ріст обсягу клієнтів; формування дворівневої структури; акціонування та приватизація банків; законодавча база; нагромадження досвіду НБУ щодо регулювання монетарної сфери; впровадження нових банківських технологій.

Негативні наслідки першого етапу:

- реформування банківської системи випереджало реформування економіки і як наслідок – тіньові обороти капіталу, відплив капіталу за кордон;

- призупинено створення законодавчої бази щодо банківської системи;

- НБУ не створив системи страхування депозитів і кредитів.

Другий етап – (1993-1998 рр.) – етап стагнації та зростання банківської кризи.

Негативні наслідки другого етапу:

- скорочення кількості банків;

- гальмування зростання банківського капіталу;

- погіршення фінансового стану банків.

Причини кризових явищ банківської системи: криза реальної економіки; грошово-кредитна політика НБУ; внутрішньобанківські фактори.

У цілому розвиток банківської системи України в умовах кризових явищ, його цілі й обмеження, а також прийняття адекватних заходів, спрямовані на стабілізацію банківської системи.

9.4. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

До складу парабанківської системи входять:

1. спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) – парабанківські установи, діяльність яких орієнтується на обслуговування певних типів клієнтів (нерідко на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризиковими для приватних банків (сільське господарство, будівництво, мале підприємництво).

2. поштово-ощадні установи – особлива різновидність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших кредитно-фінансових установ та держави.

Небанківські фінансово-кредитні установи (парабанки) відрізняються від банків тим, що здійснюють діяльність на фінансовому ринку, не випускаючи власних боргових зобов’язань, а лише власні акції. Усі ризики, пов’язані зі зміною вартості активів і пасивів, вони розділяють серед акціонерів.

До небанківських установ (парабанків) належать: інвестиційні компанії, фонди; лізингові компанії; факторингові компанії; брокерські і дилерські фірми; страхові компанії; пенсійні фонди; фінансові компанії; ломбарди; кредитні товариства.

Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери підприємств і банків, забезпечуючи своїх акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній.

Лізингові компанії – організації, які купують предмети довгочасного кредитування (машин, машин, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна.

Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов’язану з постачанням товарів або наданням послуг.

Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють страхових фонд за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полісів). Кошти страхового фонду не набагато перевищують щорічні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії володіють досить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкладають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (в облігації промислових компаній).

Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій). Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

Фінансові компанії спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити (близько 80% усіх активів). Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зобов’язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.

Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна. Як правило, це короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі.

Залежно від виду застави, позика становить 50-80% її вартості. Одночасно з позиками під заставу ломбардами практикується зберігання цінностей клієнтів, а також продаж закладеного майна на комісійних засадах.

Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задоволення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб). Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який при виході з товариства не повертається. Основними видами діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньострокових кредитів, посередницька діяльність.

Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добровільних засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Видають позики під мінімальні проценти і не мають на меті одержання прибутку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшувались і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки.