1.Зародження адвокатури та розвиток інституту адвокатури.

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особли­вий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існу­вало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послу­хи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту)¹. В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пану­ванням звичаєвого права та повною його перевагою над писа­ним законом, праця захисника у судах мала характер громад­ського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони².

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в пері­од польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Вели­кому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р.

Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внас­лідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зок­рема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебу­рзьке право.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XV ст.), а дещо пізніше — й у загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше Станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом — у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ»¹ — пам'ятці козацького права 1743 p., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор»². Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «ад- вокатус», але вони стосуються адміністративних урядовців —

(війтів)³. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазнача­лося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони»⁴. Однак в міру того, як право писане — закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом — тобто профе­сійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного офо­рмлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запровад­жено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юристу Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний меш­канець міста¹.

(Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих — господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника»². Так, Литовський ста­тут, який діяв на українських землях аж до 1842 р'.³ в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зок­рема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводи­ться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути інозе­мець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый»⁴.

Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять арти­кулів (57—61) IV розділу⁵.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духов­них осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Про­куратор повинен був подати судді засвідчений письмовий доку­мент на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Ось як про це сказано: «Тогды вряд маеть таковому прокуратора дармо придавати и казати от них у права мовити, и прокуратор маеть в том уряду быти послушон; а если бы прокуратор уряду в том послушон быти не хотел, таковому прокуратору и от инших особ у того суду мовенье не маеть быти допущоно». Зокрема, цього захисника позбавляли права практикувати в даному судовому окрузі.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики.]Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клі­єнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани быти мають». Тобто передбачалася смертна кара. Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію¹,

Норми Литовського статуту й магдебурзького права зали­шалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського пра­ва, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле­ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 нама­гається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, штенипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, кото­рый в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

"Права" також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно, сове­ршенно, безволокитно, не с умишлением о размножении спо­ров, править, и дело, мне от челобитчика или от вступка повсреное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый умысл, со­весть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, писмом, показанием, ни чрез себе самого, ни чрез иного, ко вреду своея стороны объявлять не допущуся, и к оной противной не приклоняйся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять, и все то, что доброму, верному и правдивому поверенному принадлежит, исправлять, и то не опущать для милости, приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже, помози мне». З наведеного тексту бачимо, які етичні вимоги ставив український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, са­моврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (бать­ків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бутичоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни мог­ли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духов­них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах¹.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводи­ться адвокатурі, Зокрема наголошується "...от чего понеже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособствовать ближнему в его нуждї и служить справедливости, того ради, яко дело и звание повереного честное єсть, толко б оного не употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка супе­речила праву та справедливості і якої «без повреждения сове­сти производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад­ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особ­ливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відш­кодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за уми­сне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося на­віть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що зав­дає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже виз­наною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку україн­ської адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Росій­ської імперії, що було оформлено результатом народно-визво­льної війни українського народу під проводом Б.Хмельниць­кого, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р.¹, Переяславської Ради від 18 січня 1654 p.¹ і Березневими статтями 1654 р,² Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувала­ся царизмом, а в кінці XVIII ст, була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дорево­люційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом,

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, глас­ність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»), Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на за­садах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої револю­ції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначен­ня повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до од­ного року, виключення з числа присяжних повірених, віддан­ня до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний вне­сок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворе­ний інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада вида­вала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. І Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного пбйреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Киї­вської — 81,3, Одеської — 88,6^і.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтере­си своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таєм­ниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення.) За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідаль­ності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних пові­рених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. (Приватні повірені не мали своєї корпоративної ор­ганізації, для отримання свого звання їм необхідно було скла­сти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й вида­вали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публіку­валися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській - відповідно 125 і 63, Київській - 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417^і. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палата їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської — 7,1% і Київської — 10,7%².

Кількість Населення, що обслуговувалася адвокатами су­дових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис* — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис.³

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократи­чними принципами організації. До неї вступило багато прог­ресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольден­вейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8 листопада 1889 р. був виданий указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути зараховані до адво­катури лише з дозволу міністра юстиції⁴, а з 12 березня 1912 р. прийняття їх взагалі заборонялося⁵.

Є необхідність окремо зупинитися на організації та дія­льності адвокатури в західноукраїнських землях через те, що ця досить значна територія в силу певних історичних обставин упродовж багатьох віків була відірвана від України.

Так, ще на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини. Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена — відбулося воз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук­раїнській державі.

Перщі відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI ст., коли ці землі входили до складу шляхет­ської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі — особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи¹.

Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Такіадвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспите 16 серпня 1849 р. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 р. — постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру.

За Положенням 1849 р. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратурі або в адвоката.

До 1855 р. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.

У 1859 р. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 р. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині — у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, зага­льне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції¹.

Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати на­гальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відо­мо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політи­чного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період ко­заччини², не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по кото­рым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за пору­шення своїх професійних обов'язків.

Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокре­ма, передбачений у «Правах, по которым судится малороссий­ский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалеж­ний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобо­да адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органа­ми, система визначення гонорару тощо¹.

Адвокатура в Україні у післяреволюційний період

(1917 — грудень 1992 pp.)

Становлення Після перемоги Жовтневої револю-

адвокатури в Україні ції влада в Україні певний час зали-

(1917—1921 pp.) шалась у Центральної Ради, яка час-

тково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних, повірених не внесено будь-яких змін². Коли Ук­раїну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного суду»³, якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У поста­нові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попере­дньому слідстві. Аналогійно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.⁴

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру (після окупації Украї­ни в лютому 1918 р. кайзеровською Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибу­нали УСРР»⁵, яке передбачало також порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при революційних трибуналах. Члени пер­ших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців¹. У повітах члени колегії обирали­ся відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при ревтрибуналах — губвиконкомами,

Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуна­лам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме з цього часу починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структу­рами. Згідно з Тимчасовим положенням до сформування ко­легій правозаступників функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губви-конкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів на пропозицію суду². Крім того, згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. «Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині»³ на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури.

Про значне одержавлення адвокатури, обмеження профе­сійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд УРСР⁴. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени гро мадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася «Тимчасовим положенням про ре­волюційні трибунали УСРР» від 14 лютого 1919 р.

Існування окремих колегій, які обслуговували тільки три­бунали, на нашу думку, було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до недавнього часу міжреспублікансь­кої колегії адвокатів для обслуговування військових трибуналів і спец судів. У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомомф18 жовтня 1921 р. постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ»¹ було запро­ваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступни­ка в судовому процесі. Однак і в цьому правовому акті передба­чалося положення, що незаможні особи звільнялися від встано­вленої оплати за надання їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпе­чення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.

У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було організовано 192 бюро для надання безплатної юридичної допомоги².

Слід зазначити, що організовані відповідно до Тимчасо­вого положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період її становлення.

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було небезпечним явищем. Адже адвокати покликані керуватися лише інтересами їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли певну негативну роль, проклали місток до викривлення правового становища адво­катури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у полі­тичних процесах в Україні, де захист перетворювався на фор­мальну процедуру¹.

Правові основи Новий етап в історії адвокатури Ук-

оформлення інституту раїни пов'язаний з введенням у адвокатури України публіці нової економічної політики,

що зумовило необхідність судової реформи 1922 p., яка, в свою чергу, поставила на порядок денний і організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну адвокатуру². Проте здебіль­шого відстоювалася концепція, згідно з якою адвокатура по­винна була перебувати під постійною опікою, тобто позбавля­лася своєї самостійності й незалежності, наприклад, пропону­валося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати перший склад захисників губвиконкомом, забо­ронити сумісництво захисників³. А Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею судового нагля­ду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого «Про адвокатуру»⁴ були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губерн­ських відділах юстиції, оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представництва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим суміс­ництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З'їзд також доручив Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій право­заступників, який/2 жовтня 1922 р. й було прийнято після обговорення Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комі­тетом як Положення про адвокатуру Української РСР¹. 14 листопада 1922 р. на його підставі НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах².

За цими нормативними актами у республіці при губернсь­ких радах народних судів створювалися губернські колегії захи­сників у кримінальних і цивільних справах. Члени колегії пер­шого складу затверджувалися президією губвиконкому за подан­ням губернської ради народних судів. Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військо­вих трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або відповідну теоретичну й практичну підготовку, ступінь і порядок якої визначався спеціальною інструкцією НКЮ. Дворічна робота на зазначених посадах звільняла цих осіб від іспитів при вступі до членів колегій захисників, але за умови, що з часу залишення ними роботи минуло не більше як шість місяців³. Не могли входити до колегії захисників особи, які не досягли повноліття, були позбавлені виборчих прав, перебували під слідством і судом або опікою, а також виключені раніше з колегії захисників. Члени колегії не мали права обіймати посади в державних установах і на підприємствах. Виняток становили особи, які перебували на виборних державних посадах або зай­малися науково-викладацькою діяльністю.

На членів колегії захисників покладалося ведення кримі­нальних і цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами й організаціями, котрі зверталися за їхнім сприянням; ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими правами; складання документів у судових та адміні­стративних справах; укладення угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у діяльності юридичних консульта­цій, а також у зборах захисників свого судового округу/

Для обговорення загальних питань своєї діяльності, об­рання президії й заслуховування її звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії та юридичної консультації президі­єю або на вимогу не менш п'ятої частини членів колегії скликалися загальні збори колегії захисників губернії. На них обирали зі свого середовища президію колегії (від трьох до семи осіб), на яку покладалося: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов'язків та накладення дисциплінарних стягнень, призна­чення безплатного захисту й за таксою, організація юридичних консультацій тощо.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий поря­док оплати праці захисників: а) підсудні в справах, в яких участь захисника була обов'язковою, а також особи, визнані спеціаль­ною постановою народного суду незаможними, звільнялися від плати; б) робітники державних і приватних підприємств, члени комнезамів, військовослужбовці, службовці державних установ і підприємств оплачували послуги захисників за таксою, встанов­леною НКЮ; в) в інших випадках винагорода захисників визна­чалася за погодженням із заінтересованою стороною.

Захисники з своєї винагороди вносили у фонд колегії певне процентне відрахування, що встановлювалося НКЮ. Так, згідно з правилами про регулювання діяльності колегій захисників, затвердженими НКЮ республіки 19 грудня 1922 р.\ цей внесок становив 3% з кожної плати, що надходила захис­никові за ведення цивільної або кримінальної справи.

Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники державних установ, підприємств, а також проф­спілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегій правозаступників бу­ли створені нові адвокатські органи, які відрізнялися шир­шими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії правозаступників перебували на державній службі, то члени колегії захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже скликати загальні збори, обирати свій керівний орган — президію, на яку покладалося вирішення значної частини питань діяльності колегії. Однак вже перше Положення про адвокатуру України наділило широкими правами Наркомат юстиції щодо контролю за діяльністю колегій захисників, тим самим обмеживши їхню самовряд­ність.

Нa розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовується колегіями захисників. Усі члени колегії захисників водночас були й членами консультації. На чолі кожної консультації стояв завідуючий, обраний строком на шість місяців загальни­ми зборами членів даної консультації з наступним затверджен­ням президією колегії захисників. Чергування кожного захис­ника протягом певної кількості годин у консультації було обов'язковим. Юридична допомога надавалася у формі порад, підготовки паперів тощо.

Кошти консультацій складалися з сум, що надходили на їх утримання від президії колегії захисників, а також із прибу­тків самої консультації. З викладеного видно, що колегії захи­сників у ці роки вже мали жорстку структуру, суворе підпоря­дкування юридичних консультацій президії колегії, узаконю­валося її втручання в професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю за їхньою роботою; процвітало адміністрування. Значним було й втручання з боку НКЮ. Це почало негативно позначатися на самостійності, принциповості адвокатів при виконанні ни­ми професійних повноважень².

Слід підкреслити, що Положення про адвокатуру вже в перші роки після прийняття зазнало деяких змін, зумовлених проведенням у республіці судової реформи. Так, 16 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Положення про судоустрій Українсь­кої РСР , яке запровадило єдину систему судових установ, що складалася з народних і губернських судів, Верховного Суду УРСР. Положення передбачало, що з метою забезпечення трудящим юридичної допомоги при вирішенні цивільних спо­рів та надання захисту в кримінальних справах при губернсь­ких судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників. Тепер замість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій захисників покладався на губернські суди. Отже, адво­катура постійно перебувала під чиїмось наглядом і контролем, що заважало розвиткові демократичних засад.

29 жовтня 1924 р. постановою ЦВК СРСР були затвер­джені Основи судоустрою СРСР і союзних республік², у ст. 17 яких зазначалося, що для надання юридичної допомоги населенню, в тому числі з метою виконання завдань судово­го захисту, засновуються колегії правозаступників (оборонців). Вони діють на підставі Положення про судоустрій, загальні принципи якого визначаються союзним законодав­ством.

У зв'язку зі скасуванням у червні 1925 р. ВУЦВК адміні­стративно-територіального поділу України на губернії й поді­лом її території на 41 округів³, були перебудовані й органи юстиції: замість губернських судів і колегій захисників, що перебували при них, були створені окружні суди, при яких діяли колегії захисників⁴. Нове Положення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р.⁵ підтвердило цей статус колегій захисників. Про організацію та діяльність колегій захисників у цьому Положенні мова не йшла.

Слід зазначити, що у вересні 1927 р. НКЮ був запровадже­ний при президії колегії захисників інститут стажистів і практикантів¹. Стажистами могли бути випускники юридичних факу­льтетів, а практикантами — особи, що мали дворічний трудовий стаж. Строк стажування й практики встановлювався не більше року. Він складався з трьох частин: а) робота в консультації; б) підготовка справ до виступу в суді; в) самі виступи. Після кожного етапу та закінчення стажування чи практики керівник стажиста (практиканта) обов'язково звітував про роботу остан­нього, заслуховувалася також доповідь самого стажиста. Якщо керівник, а потім президія позитивно характеризували стажиста (практиканта), то його зараховували до складу колегії без іспиту. Критично оцінюючи введений інститут стажистів і практикантів, необхідно наголосити на тому, що встановлені вимоги до стажи­стів і, особливо, до практикантів були досить заниженими. Це в кінцевому результаті негативно позначалося на професійному рівні адвокатів.

Колегії захисників уже в перші роки свого існування намагалися піднести престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву «колегія захисників» змінити на «адвокатура». На жаль, ця слушна пропозиція не знайшла підтримки, оскільки тоді над суспільною думкою тяжіло спотворене класовим мисленням уявлення про дорево­люційну та зарубіжну адвокатуру.

Цікавим є факт, що у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегій, яке містило норми професійної етики². Це була перша спроба привернути увагу до цього вкрай необхідного і досить важливого елемента адво­катської діяльності. Важливість цього звернення полягала ще й у тому, що в ті й наступні роки серед працівників юстиції панувала суперечлива думка відносно етики адвоката. Зокре­ма, вважалось, що «адвокатська етика — це загальна етика для радянського робітника, судді, прокурора. Вона нічим не по­винна від них відрізнятися»³. Повертаючись до окремих моме­нтів своєрідного «кодексу честі» адвоката, слід виділити те» що в ньому досить цікаво висловлена позиція щодо суду та його співробітників. У ньому, зокрема, зазначалося, що захисники повинні ввічливо й коректно ставитися до суду і всіх учасників процесу. Йшлося також й про норми щодо колегії, президії та своїх колег. Особливе значення надавалося взаєминам з клі­єнтами. Підкреслювалося, наприклад, що захиснику слід ви­користовувати всі передбачені законом засоби для відстоюван­ня інтересів клієнта, надання безкоштовної допомоги тощо.

У роки становлення адвокатури основними формами ді­яльності колегій захисників були: приватна практика й певна робота в юридичних консультаціях. Причому перша, як і раніше, переважала. Проте статистика свідчить, що в ці роки серед громадян республіки зростав авторитет юридичних кон­сультацій, де юридична допомога в основному надавалася безкоштовно. Так, у 1927 р. в Україні діяло 717 юридичних консультацій, у яких за період від 1 жовтня 1926 р. до 1 вересня 1927 р. було надано 78122 поради, з них 73,9% безп­латно. Через консультації захисники взяли участь у 17187 судових справах, з яких 89,5% — безплатно¹.

Таким чином, уже в цей час готувався відповідний грунт для запровадження нової — колективної — форми організації праці захисників.

Підводячи підсумок характеристики першого Положення про адвокатуру України у післяжовтневий період, слід відзна­чити, що запроваджені ним нові адвокатські органи відрізня­лися широкими правами самоврядування. Однак уже перше Положення про адвокатуру Української республіки запровади­ло жорстку структуру в колегіях захисників, суворе підпоряд­кування юридичних консультацій президії колегії, наділило широкими правами НКЮ щодо контролю за діяльністю коле­гій захисників. Усе це негативно позначилося на самостійно­сті, незалежності адвокатів при виконанні ними професійних повноважень, обмежувало самоврядність колегій захисників.

Нові методи господарювання, що стали запроваджуватися в Україні у вказаний період, вимагали реорганізувати й форми діяльності захисників. У зв'язку з цим серед практичних працівників юстиції розгорнула­ся дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, в результаті якої сформувалося п'ять точок зору. Першої дотри­мувалися ті, хто вважав, що економічні та політичні передумо­ви вимагають скасування існуючого інституту адвокатури й запровадження колегій правозаступників, які б утримувались виключно за рахунок держави. Представники другої точки зору виходили з тих же передумов, але наполягали, що момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників мають бути реорганізовані в інститут держа­вної адвокатури зі скасуванням приватних кабінетів і запрова­дженням державних адвокатських контор на засадах госпроз­рахунку та самоокупності. Автори третьої точки зору вважали, що перетворення адвоката на державного чиновника супере­чить основній ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необхідністю юридичного обслуговування державних і кооперативних уста­нов доцільно було б створити кооперативні артілі адвокатів із самостійними (артільними) адвокатськими конторами. При­хильники четвертої точки зору, виходячи з економічних пере­думов, пропонували реорганізувати існуючі юридичні консу­льтації в колективні кабінети захисту, які поступово витіснили б існуючу індивідуальну форму діяльності адвоката. Й, нареш­ті, п'ята точка зору грунтувалася на доцільності залишення існуючої форми організації колегій захисників, яка цілком себе виправдала¹. Оптимальною для того часу була точка зору про перехід адвокатури республіки на колективні форми робо­ти, її дотримувалася більшість членів колегій захисників. Зок­рема, представник Харківської колегії Б.Т.Подольський зазна­чав, що єдиною формою юридичної допомоги, яка відповідає економіці та організації нашої надбудови, на його думку, може бути колективна форма роботи². До речі, наприкінці 1927 р. групою захисників Харківської колегії був створений перший колективний кабінет із 10 чоловік.

Члени Одеської та Луганської колегій захисників пропо­нували в порядку досвіду розпочати створення колективів, а з часом прийти до єдиного колективу захисників і вбачали за необхідне ліквідувати практику¹.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла поста­нову «Про реорганізацію колегій захисників»², якою було ви­знано доцільним перехід на колективні форми організації праці захисників. Причому постановою наголошувалося на добровільному характері прикріплення захисників до консуль­тацій і ліквідації приватних кабінетів.

Крім того, вводився обов'язковий інститут практикантів. Було передбачено щорічне визначення контингенту членів окружної колегії захисників для кожного округу, який належа­ло встановлювати судом і затверджувати Наркомюстом. Після прикріплення до консультацій членам колегії захисників забо­ронялося займатися приватною практикою. Плата за послуги членів колегії захисників, згідно з постановою, мала вносити­ся до консультації й розподілятися між її членами в порядку, встановленому президією колегії. Суми оплати встановлюва­лися президією й затверджувалися пленумом окружного суду. За порушення такси передбачалася кримінальна відповідаль­ність. Слід наголосити на тому, шо враховуючи особливий порядок зарахування до консультацій членів колегій захисни­ків, які ліквідували свої приватні кабінети, колегія НКЮ 1 жовтня 1928 р. затвердила тимчасове, додаткове до діючого, Положення про юридичні консультації, до яких прикріплюва­лися такі члени колегії .

Згідно з постановою 1929 р. в Україні відбувалася реорга­нізація форм роботи членів колегії захисників, перехід на колективні форми, скасування приватної адвокатської практи­ки.

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 p.¹ було передбачено, що колегії захисників перебувають при окружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів та розпоряджень НКЮ УРСР.

Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затве­рдив Положення про колективні форми роботи колегій захис­ників². В межах округу організовувався єдиний колектив захи­сників, куди входили всі члени колегії захисників даного округу. Юридична допомога надавалася тільки через консуль­тації. Кожний член колегії захисників повинен був брати участь у роботі консультації на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії мали право працювати за сумі­сництвом юрисконсультами. Кошти колегії складалися як з прибутків юридичної консультації, так і з інших надходжень. Члени колегії захисників одержували заробітну плату в поря­дку, встановленому загальними зборами і затвердженому окружним судом.