3. Підготовка скарги до Європейського Суду з прав людини, порядок звернення.

Підготовка скарги до Європейського Суду з прав людини. З ме­тою забезпечення правильності й ефективності індивідуального звернення до Європейського Суду з прав людини адвокат, який здійснює підготовку документів, повинен дотриматись певних умов, що в змісті Конвенції складають критерії прийнятності за­яви (ст. 13 Конвенції). Від дотримання цих умов залежить, чи бу­де прийнято скаргу до розгляду і чи буде згодом розглянуто Су­дом по суті. Отже, при підготовці скарги до Європейського Суду адвокат має встановити відповідність справи таким критеріям.

Критерій сумісності обставин справи (ratione materia)

Предметом скарги можуть бути лише порушення, які зачі­пають права та свободи людини, що гарантуються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Протоко­лами до неї (про що йшлося вище). Тому звертатися до Євро­пейського Суду з прав людини можна тільки зі скаргою на по­рушення таких прав.

Як зазначалося вище, Європейський Суд не є апеляційним органом щодо перегляду рішень національних судів. Це са­мостійний судовий орган, що розглядає скарги про відповід­ність або невідповідність дій держави стандартам захисту прав, закріплених у Конвенції.

Критерій особи (ratione personae)

1. Заявник, що звертається із скаргою до Європейського Су­ду з прав людини. Відповідно до ст. 34 Конвенції Суд може приймати заяви від будь-якої фізичної особи, будь-якої неуря­дової організації або будь-якої групи осіб, які стверджують, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Висо­ких Договірних Сторін (держав - учасниць Конвенції) прав викладених у Конвенції або в Протоколах до неї.

Отже, звертатися до Суду може будь-яка особа або група приватних осіб, або неурядова організація, якщо вони є потер­пілими (або жертвою) від порушення прав, закріплених у Кон­венції. Для заявників практично не встановлено обмежень. Це можуть бути фізичні особи, а також організації. При цьому за­явником може бути не лише громадянин тієї держави, в якій відбулося порушення, але і будь-який іноземець або особа без громадянства, що опинилася під юрисдикцією * держави — учасника Конвенції, незалежно від того, проживає ця особа в державі постійно або знаходиться тимчасово. Це може бути також і будь-яка особа, що незаконно опинилася на території держави, зокрема затримана при незаконному перетині кор­дону. Крім того, Конвенція не містить обмежень щодо дієздат­ності осіб, що звертаються до Суду. Тому звертатися в порядку ст. 34 Конвенції можуть як дорослі, так і діти («Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) (1979)³¹), а також обмежено діє­здатні та недієздатні особи («Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. Netherlands) (1979)³²).

Європейський Суд визнав у ряді справ, що недієздатні осо­би також мають право на подання скарги.

При цьому скарга повинна виходити від самого потерпіло­го. У тому випадку, коли скаргу подає об'єднання осіб, кожен повинен довести свої конкретні особисті претензії. І Заявниками не можуть бути офіційні органи держави та по­садові особи. Під офіційними органами держави розуміються державні, муніципальні органи, особи, що їх представляють, і створені цими органами установи або структури, які мають владні повноваження.

Головна вимога до заявника - він повинен бути жертвою по­рушення права з боку офіційних владних органів держави — учасника Конвенції. Поняття «жертви» взагалі є ключовим у практиці Європейського Суду при вирішенні питання, чи мало місце порушення права і чи є скарга прийнятною для розгляду Судом. Особа може отримати статус «жертви», якщо їй було завдано шкоди в результаті оспорюваних дій, заходів («Баклі проти Сполученого Королівства» (1996). У рішенні у справі «Терем Лтд., Чечеткін і Юліус проти України» від"27 вересня 2005 р.³³ Суд зазначив, що поняття «жертва» у змісті ст. 34 Конвенції повинно тлумачитись автономно і незалежно від по­нять внутрішнього права, таких як здатність подавати позов чи брати участь у судовому процесі («Грецька федерація мит­них службовців, Гіалоріс та інші проти Греції» (1995).

Утім за певних обставин, коли особа вже стала жертвою по­рушення її права, вона визнається прямою (безпосередньою) «жертвою». Таким є ув'язнений, якого катували та який звер­тається до Суду про порушення з боку держави ст.. З Конвенції; позивач у цивільному процесі, чий позов не розглядається в національному суді вже протягом 7 років та який звертається до Суду про порушення ст. 6 Конвенції; журналіст, якого пе­реслідують за критику в засобах масової інформації дій властей і який звертається до Суду з вимогою визнати порушення ст. 10 Конвенції тощо. Так, у рішенні у справі «Норріс проти Ірлан­дії» (Norris v. Ireland) (1988) Суд зазначив, що особа може на­лежним чином претендувати на статус «жертви» від втручання у здійснення його прав за Конвенцією, якщо воно безпосередньо стосується дій, що представляють собою таке втручання.

Крім того, в практиці Європейського Суду існують і інші по­няття жертви. Особу може бути визнано потенційною жертвою у випадку, якщо вона має реальний ризик щодо застосування до неї законодавства, що суперечить Конвенції, і її права, закріплені в Конвенції, у такому разі будуть порушені. У даному разі дуже важливо вказати, чому до заявника застосовні поло­ження законодавства, за яких обставин існує реальний ризик та­кого застосування. Оскільки переконливий опис цих конкретних обставин скарги потенційної жертви є тією істотною відмінністю, що відрізняє її від так званої абстрактної скарги (неприйнятної за правилами звернення до Суду). Прикладом є справи «Норріс про­ти Ірландії» (Norris v. Ireland) (1988) та «Даджеон проти Сполу­ченого Королівства» (Dudgeon v. the United Kingdom) (1981), в яких заявники скаржилися на те, що вони реально можуть стати жертвами застосування до них законодавства про кримінальну відповідальність за гомосексуальні зв'язки. Вони стверджували, що є гомосексуалістами, а законодавство спрямоване на кримі­нальне переслідування осіб, що вступають у гомосексуальні зв'язки. Суд встановив, що в обставинах, які мають значення для особи заявника, саме існування такого закону є прямим пору­шенням його права, що поширюється на приватне життя, і виз­нав порушення ст. 8 Конвенції³⁴.

У «абстрактній» скарзі лише висловлюється невідповід­ність національної практики або законодавства положенням Конвенції, але не зазначено, за яких конкретних обставинах і які саме закріплені в Конвенції персональні права заявника було порушено. Наприклад, громадянин Норвегії звернувся до Європейського Суду з прав людини із скаргою на те, що нор­везьке законодавство про аборти суперечить статтям 2 і 8 Європейської Конвенції. Проте особисто він ніяких порушень своїх прав при застосуванні цього законодавства не зазнав, у зв'язку з чим його звернення було визнано неприйнятним³⁶.

У практиці Європейського Суду визнаного статусу жертви може набувати також особа, що зазнає порушення своїх осо­бистих прав через те, що порушені права іншого (непряма, опосередкована жертва). У даному разі мова йде про звернень ня родичів особи з приводу вини державних органів або у на-слідок незабезпечення ними останній належного захисту пра­ва на життя, оскільки безпосередня жертва вже мертва, а ро­дичі в цьому випадку зазнають моральних, етичних страж­дань тощо. Прикладом є справа «Гонгадзе проти України»⁸³, щодо якої у рішенні від 8 листопада 2005 р. Суд зазначив, що визнання жертвою члена сім'ї «зниклої особи» залежатиме від існування спеціальних факторів, основні елементи повин­ні включати: близькість родинних зв'язків, особливі обстави­ни відносин, ступінь участі члена сім'ї у подіях, які розглядаються, участь членів сім'ї у спробах отримати інформацію про зниклу особу та яким чином державні органи відповідають на такі запити («Орхан проти Турції» (Orhan v. Turkey) (2002).

Незалежно від того, до якого виду жертв порушення права належить заявник, для визнання скарги прийнятною треба, щоб на момент розгляду справи в Європейському Суді особа все ще була жертвою, тобто відчувала наслідки порушення своїх прав, її права не були належним чином відновлені і осо­ба не одержала повного відшкодування (сатисфакції) за запо­діяні збитки та перенесені страждання. Якщо порушення Конвенції визнано національними владними органами і особа одержала повне та справедливе відшкодування, вона більше не може розглядатися як жертва порушення.

2. Відповідач за скаргою, що подається до Європейського Су­ду з прав людини. Скарга подається завжди проти Високої До­говірної Сторони, тобто проти держави - учасника Конвенції, що винна в порушенні або незабезпеченні захисту прав і свобод людини і щодо якої Конвенція набрала законної сили. Суд розг­лядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність державних ор­ганів влади або їх посадових осіб. Так, якщо порушення прав відбулося з боку офіційних органів України, держава Україна буде тією Високою Договірною Стороною, на дії якої подається скарга до Європейського Суду. Якщо оскаржуються дії держав­них органів іншої держави, скарга до Суду подається проти цієї держави. Тож, «відповідачем» у Європейському Суді завжди виступає держава, і Суд визнає неприйнятною скаргу, подану на дії приватних осіб чи дії неурядових організацій.

Критерій часу (ratione temporis)

Підставою для звернення до Європейського Суду проти дер­жави є факти, що відбулися після того, як держава набула зо­бов'язань щодо забезпечення закріплених у Конвенції та га­рантованих нею прав і свобод людини і громадянина. Іноді цю дату пов'язують із датою ратифікації державою Конвенції.

Для України - це 17 липня 1997 р. Згідно з українським за­конодавством набуття чинності закону відбувається з моменту його опублікування в офіційному виданні. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних сво­бод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 червня 1997 р. опубліковано 24 липня 1997 p., із чим пов'язують дату набуття чинності Конвенції для України за національним законодавством.

Відповідно до ст. 59 Конвенції для держав, які підписали Конвенцію і ратифікували її після набрання нею чинності (до яких належить і Україна), Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання її ратифікаційних грамот. Цією датою для України є 11 вересня 1997 р. Проте є підстави вважати, що з моменту набрання чинності Конвенцією за національним за­конодавством держава визнає свої зобов'язання щодо забезпе­чення виконання її положень, отже, є відповідальною за пору­шення, що виникли з цього моменту.

У будь-якому випадку, якими б значними не були порушен­ня прав людини з боку держави Україна в період до 24 липня 1997 p., вони не можуть стати підставою для звернення до Євро­пейського Суду. Це правило повинне строго дотримуватися, і ніяких винятків із нього не існує. Проте у разі, якщо порушен­ня мало місце до виникнення у держави зобов'язань за Кон­венцією, але продовжувалося або продовжується після набран­ня останньої чинності для неї, така заява може бути визнана Су­дом придатною для розгляду в межах порушення, що мало місце після набуття чинності Конвенцією для такої держави.

Так, у рішенні у справі «Дунаев проти Росії» (Dunayev v. Russia) (2001) зазначено, що Суд може звернути увагу на фак­тичні обставини у справі, попередні ратифікації, в тій мірі, в якій вони створюють ситуацію, що продовжується за межами вказаної дати або можуть стосуватися розуміння фактичних обставин, що відбулися після вказаної дати, можливість наяв­ності триваючої ситуації повинна визначатися у світлі особли­вих обставин кожної конкретної справи. Так, у своєму рішен­ні від 22 червня 2004 р. у справі «Броніовський проти Поль­щі» (Broniowski v. Poland)³⁷ Європейський Суд з прав людини констатував порушення права власності заявника, гарантова­ного ст. 1 Протоколу № 1, через неможливість для заявника отримати компенсацію за землі та майно, що держава повин­на була надати взамін вимушено залишених власником у ре­зультаті перегляду кордону між державами після II світової війни.

Остаточним національним рішенням для справ, що розгля­даються в Україні, є рішення, ухвала або постанова касацій­ної інстанції.

Загалом встановлений шестимісячний строк є строгою ви­могою, дотримання якої підтверджується відповідними фак­тами та документами при поданні заяви до Суду відповідно до Правила 47(f) Регламенту. Проте, враховуючи особливість і складність обставин справи, Суд компетентний зробити ви­нятки щодо конкретної справи. Так, у справі «Гонгадзе проти України:» Суд підтвердив свою позицію, яку раніше уже вис­ловив у справі «Айдін проти Турції» (Aydim v. Turkey (1998), згідно з якою Суд вважає, що там, де немає доступних на­ціональних засобів захисту щодо стверджуваного порушення Конвенції, шестимісячний строк, передбачений п. 1 ст. 35 Конвенції, в принципі, починається з дати, коли стверджува­не порушення, на яке скаржаться, мало місце, або з дати, ко­ли заявник, якого безпосередньо це стосується, дізнався або міг би дізнатись про таке порушення. Проте у виняткових випадках може бути застосовано особливі міркування, за яких заявники спершу використовують засоби національного за­хисту і тільки пізніше дізнаються або могли б дізнатися, що такі засоби є неефективними. У такій ситуації шестимісячний строк може відраховуватись з часу, коли заявник дізнався або повинен був дізнатись про такі обставини.

Статтею 35 Конвенції встановлюються й інші вимоги щодо індивідуальних заяв, дотримання яких є обов'язковим для по­зитивного вирішення Судом питання щодо прийнятності звер­нення.

Неприйнятність анонімного звернення полягає в тому, що Суд не розглядає жодної анонімної заяви. Скарга має бути під­писана заявником або його представником, і в скарзі повинно бути вказано прізвище, ім'я і по батькові заявника, а також його адреса та інші дані, які зазначають у формулярі скарги: місце і дата народження, професія тощо.

Неприйнятною Суд може визнати скаргу, що за своєю сут­тю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслі­дування чи врегулювання, і якщо вона не містить відповідної нової інформації.

Право на звернення громадянина до відповідних міжнарод­них установ чи органів міжнародних організацій не обме­жується лише Європейським Судом з прав людини, адже існу­ють інші міжнародні інституції з захисту прав людини, як то: Комітет ООН з прав людини, Міжнародний комітет¹ проти ка­тувань, Управління Верховного комісара ООН у справах бі­женців, Міжнародна організація праці тощо, до яких можуть звертатися громадяни держави, яка є учасником відповідних міжнародних організацій. Зазначені інституції не є судовими органами, а прийняті ними рішення зазвичай не мають юри­дичної обов'язковості. Проте у разі, якщо питання вже розг­лянуто або є предметом іншої процедури міжнародного розг­ляду чи врегулювання, Суд не приймає такі скарги, якщо вони не містять нових фактів, що стосуються справи. Повторне звернення до Суду з тією самою скаргою за тими самими фак­тами також є неприпустимим.

Неприйнятність індивідуальної заяви може бути визнано Судом, якщо буде встановлено її несумісність з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явну необґрунтованість чи зловживання правом на подання заяв.

Явно необґрунтованою скаргою є скарга, що не містить фактів, які прямо вказують на порушення положень Конвен­ції, або якщо зазначені в ній порушення є несуттєвими, або за­явником не представлено докази зазначених порушень. Злов­живанням правом на подання скарги може вважатися подан­ня скарги, що не містить відомостей про порушення права або містить помилкові чи викривлені відомості і факти, або неод­норазове непредставления Суду або Секретаріату Суду відо­мостей, які вони вимагають представити, тощо.

Отже, лише після ретельної перевірки зазначених крите­ріїв прийнятності справи адвокат може вирішити питання про можливість підготовки матеріалів для звернення до Євро­пейського Суду.

Порядок звернення до Європейського Суду

При зверненні до Суду слід враховувати, що Суд приймає до розгляду питання впродовж шести місяців від дати вине­сення остаточного рішення національним органом. Тому у цей строк треба надіслати Суду за встановленим ним формуляром заяву, підготовлену відповідно до вимог ст. 34 Конвенції та рекомендацій Суду, або принаймні лист, у якому стисло та чітко сформулювати зміст скарги, що розглядається як попе­реднє звернення до Суду. Відповідно до п. 5 Правила 47 Регла­менту датою прийняття заяви, як правило, вважається дата першого повідомлення від заявника, в якому було викладено, принаймні у стислій формі, предмет заяви. Тому, якщо набли­жається закінчення шестимісячного строку, варто надіслати Суду лист, оскільки заповнення формуляра заяви відповідно до встановлених вимог та підготовка необхідних супровідних документів може вимагати більше часу. Подання ж до Суду попередньої скарги листом дає можливість отримати більше часу для підготовки та подання формальної скарги.

Попередньо подати заяву до Суду відповідно до Правила 36 Регламенту може як сам заявник особисто, так і його адвокат (представник). У тому разі, коли заява подається адвокатом, вона підписується адвокатом і до неї додається довіреність, що підтверджує повноваження адвоката діяти від імені заявника (Правило 45»).

Кореспонденція щодо скарги надсилається звичайною поштою на адресу Секретаріату Європейського Суду з прав лю­дини:

Au Secretaire de la The Registrar

Cour Europeenne European Court

des Droits de l'Homme of Human Rights

Conseil de l'Еurоре Council of Europe

67075 Strasbourg-Cedex 67075 Strasbourg-Cedex

FRANCE FRANCE

У разі направлення Суду попереднього листа в ньому слід викласти такі відомості: 1) дані про сторони та їх представни­ків; 2) стислий зміст скарги (викладення фактів); 3) конкрет­но зазначити, які права, гарантовані Конвенцією та Протоко­лами до неї, порушені (з посиланням на відповідні статті) та навести аргументи; 4) констатувати, які саме засоби судового захисту використано (навести перелік офіційних рішень у справі із зазначенням дати кожного документа та інстанції, яка його видала, та стисло проінформувати про зміст кожного документа); 5) проходження процедур в інших міжнародних інстанціях. До листа додаються копії всіх процесуальних до­кументів, що підтверджують проходження національних інстанцій правового захисту порушеного права, а також копії інших документів, що підтверджують значимі для справи факти. При цьому треба враховувати, що якщо на цьому етапі не подати достатньо інформації, заяву в результаті може бути визнано неприйнятною внаслідок недотримання шестимісячного строку («Латіф та інші проти Сполученого Королівства» (Latif and others v UK)³⁹).

Після отримання першого листа або формуляра заяви Сек­ретаріат Суду надсилає повідомлення про відкриття тимчасо­вої справи, номер якої належить зазначати в усіх наступних листах до Суду. На прохання Суду слід подати додаткову інформацію чи документи або додаткові роз'яснення до скар­ги. Якщо за оцінкою попереднього звернення Секретаріатом буде зроблено висновок про прийнятність питання для розгля­ду його Судом (про що робиться відповідне повідомлення), для подання офіційної заяви протягом року надсилається форму­ляр, який заповнюється за встановленими вимогами. Невчас­не надіслання документів чи відповіді можуть бути розцінені Судом як незацікавленість заявника у продовженні провад­ження у справі. Так, згідно з Правилом 38 Регламенту заува­ження у письмовій формі чи інші документи не можуть пода­ватися та долучатися до справи після строку або за наявності порушення практичних рекомендацій, встановлених Судом. При цьому повідомлення чи сповіщення, надіслані адвокатам сторін, вважаються такими, що надіслані самим сторонам (Правило 37).

Якщо формальні вимоги, визначені Правилами 45 та 47 Регламенту, щодо подання скарги було дотримано і Суд виз­нає скаргу прийнятною для розгляду, справу реєструють і присвоюють їй постійний реєстраційний номер у переліку справ, призначених для розгляду Судом.

Слід зазначити, що на стадії підготовки заяви Суд не розг­лядає питання про надання безоплатної юридичної допомоги, проте і не висуває вимог щодо того, що представник заявника обов'язково повинен бути юристом (адвокатом).

Діяльність адвоката на стадії розгляду заяви Судом

Розгляд заяв у Суді відбувається в декілька стадій.

Першою стадією проходження скарги є попередній розгляд заяв на предмет їх прийнятності, що зазвичай проводиться ко­місіями у складі трьох суддів. Якщо комісія визнає заяву такою, що відповідає усім вимогам, виноситься окреме рішення про прийнятність скарги. Комісія може визнати неприйнят­ною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Та­ке рішення приймається виключно одностайним голосуван­ням, оформлюється ухвалою та є остаточним. Визнані неприй­нятними заяви вилучаються з реєстру справ. Якщо комісія не досягне одностайності, то питання про прийнятність скарги передається на розгляд палат у складі семи суддів. Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті заяв, що оформ­люється окремою ухвалою.

Відповідно до п. 2 Правила 541 Регламенту при розгляді питання у палаті може бути вирішено:

1) зажадати від сторін фактичну інформацію, документд чи інші необхідні, на думку Суду, матеріали;

2) повідомити про заяву Договірну Сторону - відповідача і попросити цю сторону подати письмові зауваження з приводу заяви, а після одержання її відповіді попросити заявника або його адвоката подати свої зауваження у відповідь;

11 3) запропонувати сторонам подати додаткові зауваження в письмовій формі.

Зазвичай винесення рішення про прийнятність заяви здійснюється палатою на підставі розгляду й оцінки матеріалів справи. Проте на прохання сторони або з власної ініціативи Суд за певних обставин до винесення ухвали може вирішити провести слухання щодо прийнятності скарги (п. З Прави­ла 541 Регламенту). У такому випадку, якщо палата не вирі­шить інакше, сторонам пропонується подати зауваження та пояснення, які виникають щодо суті спору. Перед слуханням Суд може провести консультацію та поставити сторонам конк­ретні питання, з метою сприяти зосередженню сторін на суті спору під час проведення слухання. Слухання щодо прийнят­ності зазвичай проводяться лише тоді, коли справа порушує складні або нові питання. Проте якщо у заявника є особливі підстави вважати, що у нього більше шансів на успіх у слухан­ні про прийнятність, а не при ухваленні рішення на підставі матеріалів, Суду треба представити письмове обґрунтування необхідності проведення слухання. У цій процедурі бере участь адвокат, який здійснює представництво заявника в процесі.

Крім того, вирішуючи повідомити про заяву Договірну Сто­рону - відповідача, палата також може прийняти рішення про одночасний розгляд прийнятності заяви та по суті справи (Правило 54А Регламенту). У такому випадку сторонам про­понується додати до своїх зауважень будь-які свої доводи що­до справедливої сатисфакції та пропозиції щодо дружнього врегулювання. У такому разі адвокат, спираючись на практи­ку Європейського Суду, повинен визначитись із змістом і роз­міром справедливої сатисфакції (що може включати відшко­дування матеріальних збитків, відшкодування судових вит­рат і компенсацію моральної шкоди) та підготувати відповід­ну аргументацію. Проте якщо палата вирішить за доцільне, вона може, проінформувавши сторони, невідкладно, без попе­реднього застосування процедури дружнього врегулювання спору, згаданої вище, перейти до ухвалення рішення, дб яко­го включається й ухвала щодо прийнятності.

Останнім часом для прискорення провадження у справах Суд частіше застосовує процедуру одночасного розгляду спра­ви щодо прийнятності та по суті, передусім це стосується ана­логічних (повторюваних) справ, наприклад про тривалість розгляду («Терем Лтд., Чечеткін і Оліус проти України» (Зая­ва № 70297/01) (18.10.2005)⁴⁰); «Рябич проти України» (Заява № 3445/03)(04.10.2005)⁴¹).

Участь адвоката у процедурі дружнього врегулювання спо­ру. Процедура дружнього врегулювання спору є важливим елементом судового розгляду, що передбачає досудове вирі­шення справи шляхом узгодження позицій сторін щодо пи­тань, викладених у заявах до Суду. Суд може бути ініціатором дружнього врегулювання спору, надавати свої послуги з цією метою зацікавленим сторонам.

Важливим завданням адвоката на цій Стадії є визначення позиції щодо умов дружнього врегулювання спору, що має включати відновлення порушеного конвенційного права з бо­ку держави-відповідача та точно визначений і аргументова­ний розмір справедливої сатисфакції. Як суб'єкт переговорів у процедурі дружнього врегулювання спору адвокат повинен використати ті суттєві аргументи, а також існуючі у практиці прецеденти, що дадуть можливість переконати відповідача у міцності позиції клієнта та досягти угоди на вигідних для ос­таннього умовах.

За певних обставин мирова угода дає можливість заявнику досягти більшого, ніж можна було б отримати від самого рі­шення Суду. Так, у складних випадках держава може намага­тися уникнути визнання явних порушень Конвенції, «відку­повуючись» від індивідуальних заявників. Як це мало місце у справі «Гонгадзе проти України». У певних випадках уряд мо­же охоче виплатити вищу компенсацію в рамках мирової уго­ди, ніж ті, які могли б бути призначені Судом. Тож, якщо за­явник готовий задовольнитися виплатою певної суми, справу може бути врегульовано на «індивідуальному» рівні, тобто без визнання вини держави, що дає їй можливість фактично уникнути зобов'язань щодо вирішення проблеми з приводу порушень Конвенції по суті.

Проте важливо пам'ятати, що, крім визнання порушення конвенційного права та виплати справедливої сатисфакції, що гарантується Конвенцією, у рамках процедури мирової угоди може бути досягнуто домовленості щодо зобов'язань держави переглянути практику або прийняти нове законодавство. Ми­рова угода може також містити вимогу про вжиття урядом певних заходів у встановлений термін, у такому разі заявник зможе одержати відшкодування набагато раніше, ніж у разі продовження розгляду Судом до винесення рішення. Проте для деяких заявників рішення Суду на їх користь є дуже важ­ливим саме по собі і спонукає їх до відмови від мирової угоди.

Так, мировою угодою закінчилося провадження у справі «Стефанов проти Болгарії» (Stefanov v Bulgaria) (2001), що стосувалася засудження заявника - члена товариства «Свідки Ієгови» за відмову проходити військову службу у зв'язку з ре­лігійними переконаннями. У результаті дружнього врегулю­вання спору уряд Болгарії виплатив заявникові компенсацію і зобов'язався переглянути ситуацію в державі щодо альтерна­тивної цивільної служби⁴⁸.

Відповідно до п. 2 ст. 38 Конвенції переговори щодо друж­нього врегулювання мають бути конфіденційними і не повин­ні впливати на доводи сторін у змагальному процесі.

У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого рішення. Разом з тим Суд може прийняти рішення про відновлення розгляду скарги в переліку справ, якщо він вважає, що обставини вип­равдовують такий крок. Якщо дружнього врегулювання спору досягнути не ©далося, то Суд проводить слухання справи.

Відповідно до Правила 62 Регламенту у змагальному процесі не можна посилатися або розраховувати на жодні письмові чи усні повідомлення, на пропозиції чи поступки, які було зробле­но в рамках спроби досягнення дружнього врегулювання. ■

На цій стадії провадження, тобто після рішення Суду про по­відомлення відповідного уряду про заяву для подання письмо­вих зауважень, та в подальшому заявник може претендувати на отримання безоплатної юридичної допомоги, якщо йому бракує коштів для оплати послуг юриста і якщо надання такої допомо­ги Суд визнає необхідним для належного розгляду справи.

Другою стадією є провадження після прийняття заяви до розгляду. Після оголошення заяви прийнятною за клопотанням сторони або з власної ініціативи палата може вирішити провести слухання по суті та призначає письмову чи усну процедуру (п. З Правила 59 Регламенту). Отже, проведення Судом слухання справи по суті є скоріше винятком, ніж правилом. Переважна більшість справ вирішуються без проведення слухання. Суд із більшою вірогідністю проведе слухання у разі потреби додатко­вого прояснення обставин справи або відповідного внутрішнього законодавства і практики. Представляється, що правова або політична значущість справи також може бути істотним чинни­ком при оцінці необхідності слухання справит Судом⁴³.

Слухання справи проводяться відкрито, якщо з огляду на виняткові обставини (коли на думку Суду публічність розгля­ду може зашкодити інтересам правосуддя, а також в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх чи захист приватного життя сторін, чи в разі крайньої необхідності) палата - з власної ініціативи або на прохання сторони чи іншої заінтересованої особи - не вирі­шить інакше (Правило 63 Регламенту).

Слухання зазвичай проводяться однією з офіційних мов Су­ду (англійською чи французькою), якщо головою палати не буде надано дозвіл на використання офіційної мови однієї з держав-учасниць.

У разі необхідності на вимогу Суду сторони мають подати додаткові докази та письмові зауваження щодо суті справи, для чого сторонам зазвичай надається однаковий строк. Щодо типу доказів, що пред'являються в Суді, строгих правил не існує. Тому заявники та адвокати повинні бути готові до мож­ливості подати Суду різні види доказів, наприклад, фотогра­фічні, відео- або аудіоматеріали. Так, у справі «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v Italy)(2000)⁴⁴) Суд переглядав відео- і аудіозаписи побачень.

Аналіз практики Суду свідчить, що ніщо не перешкоджає йому враховувати будь-яку додаткову інформацію та нові ар­гументи при вирішенні скарги по суті, якщо Суд вважатиме їх такими, що стосуються справи («Сагін проти Німеччини» (Sa-hin v. Germany); «К. і Т. проти Фінляндії» (К. and T. v. Fin­land); «Олссон проти Швеції» (Olsson v. Sweden); «МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. the United Kingdom), відповідно нічого не перешкоджає Суду прийняти цей матеріал до розгляду, якщо він вважає його доречним⁴⁵.

Згідно з Регламентом Суду на цьому етапі заявник у разі потреби повинен висунути вимоги справедливої сатисфакції відповідно до ст. 41 Конвенції. Згідно з Правилом 60 вимога щодо справедливої сатисфакції має бути викладена в письмо­вих зауваженнях по суті або у спеціальному документі, якщо не буде видано судового розпорядження вчинити інакше, що подається не пізніше ніж через два місяці після проголошення заяви прийнятною. При цьому слід навести детальний перелік претензій з поданням відповідних документів (довідок та ін.), що підтверджують вимогу. Без наявності таких документів вимогу може бути відхилено Судом повністю або частково.

Усні дебати під час слухання справи Судом принципово відріз­няються від виступів учасників судового процесу в національних судах. Провадження у справі зазвичай ведеться письмово і лише в деяких випадках завершується дуже коротким слуханням перед Судом. Тому адвокатам рекомендується говорити чітко, конкрет­но та коротко, акцентуючи увагу на першочергових спірних пи­таннях між сторонами. Наразі, якщо на консультації перед слу­ханням справи Судом були поставлені конкретні запитання, то во­ни повинні бути висвітлені під час промови.

Об'єднання справ в одне провадження та одночасний розг­ляд справ. Відповідно до Правила 42 Регламенту палата на прохання сторін або на власний розсуд може видати наказ про об'єднання двох чи більше заяв. Суд об'єднує в одне провад­ження кілька справ, коли скарги ставлять однакові або схожі питання. Якщо у скаргах висуваються однакові питання і це може зміцнити позицію заявників у справі, доцільно зверну­тися з проханням про об'єднання справ. Так, об'єднання схо­жих справ може переконати Суд, що висунута проблема не є поодиноким випадком порушення конвенційних прав у дер­жаві, що вказує на системність у невиконанні державою своїх зобов'язань за Конвенцією.

Крім того, Суд може також видати наказ про те, щоб про­вадження за заявами проводилися одночасно, незалежно від того, чи вирішувалося питання про об'єднання справ в одне провадження (п. 2 Правила 42 Регламенту).

Винесення рішення по суті справи. Мотивоване рішення Суду зазвичай оголошується через декілька місяців після по­дання остаточних письмових зауважень або після слухання. За декілька тижнів до оголошення рішення сторони повідом­ляються про дату і час оголошення. Зміст судового рішення та питання набуття сили визначено статтями 42 і 44 Конвенції та Правилом 74 Регламенту. Суддя, який брав участь у розгляді справи, має право додати до рішення або свою окрему думку, що збігається чи розходиться з рішенням, або просто конста­тацію своєї незгоди.

Рішення палати не є безпосередньо остаточним, оскільки існує положення про передачу його на перегляд у Велику палату (ст. 43 Конвенції). Рішення палати стає остаточним, тіль­ки коли задоволена одна з трьох умов:

a) коли сторони оголошують, що вони не вимагатимуть пе­регляду справи Великою Палатою; або

b) через три місяці від дати винесення рішення, якщо кло­потання про передання справи на розгляд Великої Палати не було заявлене; або

c) якщо колегія Великої Палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати.

Рішення Великої Палати є остаточним та публікується в належній формі (п.п. 1, 3 ст. 44 Конвенції). Будь-які описки, помилки, неточності в підрахунках чи явні помилки, допуще­ні в рішеннях Суду, можуть бути виправлені, але сторони по­винні повідомити Суд про такі помилки протягом одного міся­ця від дати проголошення ухвали або судового рішення (Пра­вило 81 Регламенту).

Сторона може також подати клопотання з приводу тлума­чення судового рішення впродовж одного року після проголо­шення цього рішення (Правило 79 Регламенту).

Крім того, у разі виявлення факту, який за своїм характе­ром міг би мати вирішальне значення і який у той час, коли проголошувалося судове рішення, був невідомий Суду і під­ставно не міг бути відомий цій стороні, може впродовж шести­місячного строку після того, як ця сторона дізналася про та­кий факт, звернутися до Суду з клопотанням переглянути це рішення (Правило 80 Регламенту). Перегляд рішень Суду є винятковим заходом, беручи до уваги принцип остаточності рішень, втілений у чинній ст. 44 Конвенції. Про це, зокрема, йдеться у рішенні у справі «Мак-Ґінлі та Еґан проти Сполуче­ного Королівства»⁴⁶, в якому Суд зазначив, що в разі постав­лення під сумнів остаточного характеру рішень Суду можли­вість перегляду розглядається як винятковий захід. Отже, клопотання про перегляд рішень підлягають ретельнішому вивченню (див. рішення у справі «Пардо проти Франції» (Par-do v. France) від 10 липня 1996 p.).

Оплата праці адвоката за участь у процесі Європейського Суду. Розумні витрати, понесені заявником, можуть бути стягнуті з уряду-відповідача як одна з умов мирової угоди, або бути присуджені Судом заявникові, що виграв справу, згідно зі ст. 41 Конвенції в рахунок «справедливої сатисфакції» ра­зом із призначенням йому відшкодування судових витрат і компенсації матеріальної та моральної шкоди. Утім, Суд при­значає компенсацію витрат, тільки якщо визнає, що такі були дійсно і за потребою понесені в прийнятному обсязі. Тому тре­ба, щоб адвокат вів чіткі записи всіх витрат, понесених з по­чатку розгляду і, коли питання про витрати буде готове для розгляду, міг представити Суду докладний рахунок таких витрат. Наразі, починаючи працювати зі справою, адвокат по­винен у письмовому вигляді подати клієнтові повідомлення про необхідність оплати його послуг. Такий документ або до­говір на оплату послуг адвоката може бути пред'явлено Суду на підтвердження понесених клієнтом витрат.

У разі призначення заявнику Судом відповідно до Правил 91—93 Регламенту гранту безоплатної правової допомоги, сума виплат включає гонорари адвокатам за представництво, а та­кож може охоплювати дорожні витрати, прожитковий мінімум та інші необхідні витрати, яких зазнають заявник або призна­чений представник (Правило 94 Регламенту). Розмір гонорарів, визначений відповідно до чинної розрахункової таблиці право­вої допомоги Суду, та загальна сума витрат, що мають бути оп­лачені заявнику, встановлюються відповідною ухвалою Суду.

Лекція 9. Кваліфікаційно – дисциплінарна комісія адвокатури та її повноваження.