Розділ 2. Елементи ритуалізації під час Великодніх забав

Великдень в Україні – це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів – язичництва й християнства – до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців.

Поряд із обов’язковим відвідуванням церкви, різними сакральними обрядами існували також на Великдень і різноманітні ігри та забави.

Побутував у давнину в Україні звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Будували гойдалку парубки. Як зазначають дослідники, це була досить проста споруда: «закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували їх переклади­ною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких внизу прикріплювали дошку» [19, с. 193].

Гойдалка на селі під час Великодня – це був центр розва­ги всього села: від самого ранку до пізнього вечора, на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлись, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопи­чилося за зиму. Також вважається, що кожен – і найстарший, і наймолодший – має обов’язково погойдатися на Великдень на згадку про те, що зрадник Іуда повісився.

Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у різні ігри, які мають елемент ритуалізації, оскільки у їх центрі є крашанки чи писан­ки, а вони є суто ритуальними. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх участі не беруть.

Найчастіше грають в «навбитки», в «котка» та в «кидка».

Гра «навбитки» полягає в тому, що один тримає в руці кра­шанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто, по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.

Гра навбитки – своєрідне мистецтво. Тут надзвичайно важливе значення має виконання дійства. Треба вміти взяти яйце так, щоб удар прийшовся якраз по центру, де шкаралупу найважче розбити, добре стиснути його в руці, але щоб не роздавити, бити з рівною силою з того й другого боку – хто б’є по нерухомій крашанці, має більше шансів виграти. Багато важить уміння вибрати для гри яйце з міцною шкаралупою. Раніше, бувало, йшли на хитрощі: робили з обох кінців яйця – гострого і тупого – непомітні проколи голкою, видували білок і жовток, а потім заливали всередину розтоплений віск. Таке яйце звалося вощанкою, його звичайне яйце розбити не могло. Тому грати вощанкою вважали недозволеним прийомом.

У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб по­пасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.

Гра в «кидка» за О. Воропаєм виконується так: один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну – програв [3, с 287].

С. Килимник зазначає, що грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – кра­шанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає – програв [10, с. 85].

Таким чином, бачимо, що всі ігри мають за мету виграти якомога більше крашанок. Ці звичаї катання яєць були пов’язані з вірою стародавніх слов’ян у демонів. За словами В. Сапіги, люди вірили, що, катаючи яйця, можна заставити злих духів танцювати, падати, перекидатися, що спричиняло їм жахливі страждання. Якщо ж яйця вдаряти одне об одне, то можна заставити духів битися лобами [15, с. 56].

Як на Благовіщення, так і на Великдень, як випадали теплі та сонячні дні дівчата ходили навколо села (а вслід за ними маленькі діти) й співали веснянки. Їх ще називали великодніми гагілками. Зібравшись на вигоні чи біля церкви, виводили «кривого танця», «Коструба», який символізує зиму та інші хороводи.

Найцікавіша з великодніх гагілок Галичини, що сим­волізує похорон зими, називається «Коструб». У ній виділяється роль дівчині – нареченій Коструба, яка веде діалог з іншими учасниками, стоячи у колі. Проте деякі дослідники, зокрема фольклорист Е. Анічков, подає досить невідомий варіант гри, де також присутній образ самого Коструба, який в кінці забави схоплюється та бігає і ловить дівчат [ 1, с. 75].

Таким чином, бачимо, що тут присутні і розподіл ролей, і перевдягання, і своєрідний сценарій дійства, що є основними ознаками драматизації.

Також можна зустріти інформацію і про інші великодні ігри. Зокрема, за словами В. Скуратівського, дівчата здебільшого грали в «Жучка». Ця забава символізує безкінечний рух і вічне життя. Тут основна роль приділялася «жучку», яку виконували маленький хлопчик або дівчинка. Дівчата стають парами в довгий ряд, схрещуючи руки. «Жучок» іде по «чарівному місточку» з рук гравців. Пари, по котрих уже пройшовся «жучок», перебігають наперед і таким чином «жучка» обводять довкола церкви. Обов’язковим елементом виконання цієї забави була пісня, яку дівчата виконували, коли Жучок проходив по їхніх руках:

Ходить Жучок по ручині,

А Жучиха по долині.

Грай, Жучку, грай [16, с. 105].

Тут знову ж таки ми бачимо виділення окремої ролі, своєрідність виконання дійства. Ритуалізація полягає в тому, що виконання танцю символізує собою вічний рух, безкінечне переродження природи, а також бажання викликати скоріший розвиток весни.

Іншою популярною грою і веснянкою був «Шум». У О. Воропая це описано наступним чином.

Дівчата беруться з, руки і творять два ключі – один за одним, паралельно – і при цьому співають:

Ой, нумо, нумо,

В зеленого Шума.

А в нашого Шума

Зеленая шуба [3, с. 301].

Після цього обидва «ключі» біжать вперед, а потім назад і при цьому співають:

Ой, Шум ходить по діброві,

А Шумиха рибу ловить,

Що вловила, те пропила,

Своїй дочці не вгодила.

Постій, дочко, до суботи,

Куплю плахту і чоботи. –

Червоная плахта,

Зелена запаска –

Люби мене, козаченько,

Коли твоя ласка [3, с. 302].

Потім дівчата звертають коло, самі під своїми руками повертаються так, що руки складаються навхрест, утворюючи живий пліт чи місточок. На нього ставлять дитину, яка виконує роль Шума. В міру того, як Шум рухається по руках хороводниць, залишені позаду пари дівчат перебігають наперед і рухаються далі, так як і у грі «Жучок».

Намагаючись дійти першоджерел «Шуму», О. Воропай припускає, що «наш «Шум», імовірно, був колись не чим іншим, як… заворожуванням… шуму зеленої весни: листя на деревах, трав на луках, зелених врун на полях…» [3, с. 302].

Так, у цій грі ми простежуємо такі ж драматично-ритуалізовані елементи, що і в попередній («Жучкові»).

У хлопців розваги особливі, пов’язані не так з лірикою, як з демонструванням сили і спритності. В. Скуратівський згадує про те, що парубки грали в «Козаків». Розділялися ролі, тобто з-поміж гурту вибирали двох «панів», котрі набирали парні команди з решти присутніх, тобто козаків. «Пани» вирішували. Кому бути «вдома», а кому – «в полі» [16, с. 105]. Виконання забави хоч і було імпровізаційним, але в основі мало певний зразок.

Це дійство ми можемо назвати драматизованим, оскільки у ньому присутні одні з основних елементів драматизації – ролі і виконання.

Інша забава, яка була популярною серед парубків – «Довга береза». Кілька хлопців, розмістившись один за одним на відстані кількох кроків, ставали на одне коліно і пригинали голову. Основою виконання було те, що той, хто останній, перестрибував попередніх і ставав в таку ж позу. Гра закінчувалася тоді, коли «Довга береза» обходила навкруг церкви.

Досить популярною також була гра «У великоднього дзвона»: на поклик одного з хлопців: «У дзвона!» весь гурт швидко стає у тісне коло. Хто не встиг – стає «серцем дзвона», йде до середини. З кола всі хлопці простягають до «серця» руки, але хутко забирають, щоб «серце дзвона» не схопило. Хлопці увесь час протяжно й мелодійно виспівують: «Дзінь-дзелень, бом-дзень, дзінь-дзелень... Бам.., бам.., бам...». «Серце» намагається вхопити когось за протягнуту руку й затягти до середини. Тоді втягнутий стає «серцем дзвона», а попередній стає у коло і так далі.

Тут ми також простежуємо елементи драматизації, і що цікаво, що ролями виступають не певні люди чи істоти, а неживі предмети, а точніше їхні частини.

Таким чином, можна сказати, що практично у всіх великодніх забавах прослідковуються основні елементи драматизації, такі як розподіл ролей та своєрідне виконання. Проте також досить часто те, про що співали, інсценізували, а це вже – суто драматично-театралізоване дійство. Ритуалізація дійств полягає у тому, що за мету вони мають відтворення безкінечного руху природи і показ її відновлення з приходом весни.