1.2.2.2. Сутність „державного управління у сфері національної і міжнародної безпеки” як споживача інформаційно-аналітичного продукту

Управління як процес вольового впливу на елементи виконавчого механізму репрезентує один із найважливіших аспектів в організації того чи іншого виду діяльності. Інформаційно-аналітичне забезпечення, надаючи необхідну інформацію та відповідні варіанти рекомендацій практичного вирішення проблем з прогнозованими наслідками, створює сприятливі умови для діяльності керівників, механізмів і систем реалізації заходів.

Так, у зовнішньополітичному аспекті в політико-дипломатичній і правоохоронній сфері, сфері оборони, безпеки та захисту національних інтересів управління — це безперервний вольовий вплив керівних ланцюгів системи на діяльність сил і засобів виконавчих структур (на рушійні елементи виконавчого механізму), заснований на всебічному вивченні умов боротьби іноземних держав та інших суб'єктів міжнародно-правових відносин з їхнім політичними супротивниками, латентними структурами, зокрема злочинними співтовариствами. У цьому контексті завдання управління полягає у:

• визначенні перспективних і поточних цілей та завдань операційної, оперативно-розшукової, агентурно-оперативної діяльності відповідно до політичних цілей, насамперед, правлячиї кіл і шляхів їх досягнення;

• організації і визначенні тактики використання сил та засобів політико-дипломатичних, правоохоронних органів, розвідки, контррозвідки та інших спецслужб для ефективного вирішення завдань, що стоять перед ними;

• створенні відповідної законодавчої основи забезпечення їх діяльності.

У внутріполітичному аспекті діяльності управління — це безперервний вольовий вплив керівних ланцюгів системи на діяльність сил і засобів виконавчих структур (на рушійні елементи виконавчого механізму), заснований на всебічному вивченні різних аспектів суспільного життя, умов подолання різноаспектних загальнонаціональних, державних, відомчих і приватних проблем, особливо у сфері боротьби державних органів та суб’ктів господарювання зі злочинністю, провідними кримінальними елементами, організованими злочинними співтовариствами взагалі, конкретними злочинними групами та угрупованнями. Управління полягає у безпосередньому визначенні:

• перспективних і поточних цілей та завдань оперативної діяльності правоохоронних органів, спецслужб держави, охоронних структур і служб безпеки суб’єктів господарювання відповідно до тенденцій розвитку злочинності, особливостей організації використання організованими злочинними угрупованнями сил та засобів у ході реалізації протиправних і злочинних намірів щодо об'єктів посягань;

• шляхів ефективного вирішення завдань викриття, попередження і припинення різного роду небезпек, ризиків, викликів і загроз, особливо злочинної діяльності, зниження рівня злочинності до мінімального, який не загрожував би загальному суспільному благополуччю, добробуту безпеці і правопорядку в державі.

Управління правоохоронною діяльністю органів держави, особливо в межах таких специфічних різновидів її організації, як оперативно-розшукова (правоохоронні органи) та агентурно-оперативна діяльність (спецслужби) у сфері оборони, безпеки, громадського правопорядку та захисту національних інтересів передбачає підготовку управлінських рішень, що визначають цілі та завдання:

1. Системи загальнодержавних легальних організаційно-профілактичних заходів.

2. Оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів.

3. Агентурно-оперативної діяльності розвідки, контррозвідки та інших спецслужб на різних рівнях.

4. Планування загальнодержавних/ спеціальних, оперативно-розшукових та агентурно-оперативних заходів, особливо щодо протидії:

• заходам підривного характеру, які організуються і реалізуються іноземними конкурентами щодо України та її добропорядних ;

• партнеріворганізованій злочинності, зокрема транснаціонального характеру.

5. Визначення найефективніших акцій, спрямованих на вирішення поставлених завдань і порядок їх проведення.

6. Організація діяльності щодо узгодження питань підготовки та використання сил і засобів правоохоронних органів, спецслужб, розвідок і контррозвідки, інших державних структур для реалізації прийнятих рішень.

7. Контроль за функціонуванням:

• державних органів влади і управління, відповідальних за організацію і реалізації зовнішньої політики держави;

• політико-дипломатичної, фінансово-економічної, правоохоронної, контррозвідувальної, розвідувальної систем;

• відповідних режимів у державі (в’їзду-виїзду за кордон, перетинання державного кордону, пересування іноземців територією держави, реєстрації жителів України та іноземців за місцем проживання, захисту державної таємниці, службових і комерційних секретів тощо);

• за виконанням прийнятих рішень.

8. Координацію і взаємодію політико-дипломатичних, правоохоронних, контррозвідувальних, розвідувальних органів, їх сил і засобів, інших неспеціалізованних державних відомств і структур суб’єктів господарювання.

Для вивчення організаційно-правових особливостей інформаційно-аналітичного забезпечення як елементу системи управління доцільно навести визначення так званого управлінського права — адміністративного права, яке юридично закріплює основні ознаки управління. Ними є: управлінська система, суб’єкт і об’єкт управління, керуючий вплив суб’єкта на об'єкт і зворотний зв’язок.

Управлінська система — це єдність управлінських елементів, що взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам.

Суб’єкт управління — це сторона управлінського процесу, що являє собою джерело керуючого впливу.

Об’єкт управління — це сторона управлінського процесу, що функціонує під керуючим впливом суб’єкта, набуває під його впливом певних нових якостей і змінюється.

Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів та організуючих команд, спрямованих на об’єкт управління, з допомогою яких реально змінюється об'єкт управління.

Зворотний зв’язок — певна інформація для суб’єкта управління стосовно змін, що відбулися в об’єкті управління завдяки здійснюваному на нього суб’єктом керуючого впливу.

Управлінський процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві.

Звідси автори-кібернетики виділяють три різновиди управління:

• біологічне, що реалізується в процесі управління в рослинному і тваринному світі живими організмами;

• технократичне, що характеризує управління різноманітними машинами, механізмами, технічними засобами за допомогою математичних формул і символів;

• соціальне, тобто управління окремими людьми та їхнім об’єднаннями, що складають суспільство.

Соціальне управління як управління суспільством — найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Може існувати тільки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе.

Таким чином, соціальне управління — це управління в суспільстві, в якому і суб’єктом, і об'єктом управління є людина. Людина наділена природою свідомістю та волею, тому всі потреби та інтереси, які вона здійснює в суспільстві, носять свідомо-вольовий характер і визначаються як усвідомлені потреби. Будь-який людський колектив як об’єднання двох і більше людей потребує соціального управління. Спонукає колектив до такого управлінського процесу співробітництво людей у колективі, тобто спільна діяльність для досягнення конкретної мети. Можна виділяти різні критерії для класифікації соціального управління. Залежно від суб’єкта управлінського процесу соціальне управління можна поділити на державне та громадське (недержавне) управління.

Отже, одним із видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють дяльність усіх видів органів держави (політико-дипломатичних, законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих) з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального та державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми і методи, прийоми, способи та засоби керівного впливу на об’єкт управління.

Звідси можна виділити види державного управління (які забезпечуються відповідним інформаційно-аналітичним продуктом): 1) законодавче (законотворче); 2) судове (правосудне); 3) виконавчо-розпорядче; 4) контрольно-наглядове.

Два останні види належать власне органам управління виконавчих органів влади держави. Причому кожен із зазначених видів державного управління має внутрішню та зовнішнюдіяльністю всередині системи, а зовнішня — спрямована на структурні елементи громадянського суспільства.

У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб) та інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві такі риси:

1) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

2) здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;

3) останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

4) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління — це підзаконна виконавча та розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного і безпосереднього керівництва адміністративно-політичним, господарським, соціально-культурним, науково-технічним, військовим тощо будівництвом.

Державне управління співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального та особливого, в якому проявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

Висновок: інформаційно-аналітичні оцінки, висновки та пропозиції мають дорадчу функцію під час прийняття рішень. Для споживача вони не створюють прецедент обов'язковості, тобто при необхідності інформаційно-аналітичний продукт може бути основою для підготовки підзаконних нормативно-розпорядчих актів, найчастіше закритого характеру.

У соціально-правовому аспекті організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідність з’ясування значення для навчальної дисципліни, що вивчається, розуміння інституту адміністративного права „державна служба”.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну платню вони одержують за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження і займають певні посади.

Посада — це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до Закону вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату; інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.