МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«КРИМСЬКИЙ ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
З ДИСЦИПЛІНИ: «СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА (ФОНЕТИКА, ОРФОЕПІЯ)»
для студентів 1 курсу
історико-філологічного факультету
спеціальності 6.020303 – Філологія (українська мова та література. Англійська мова та література)
Склав: викл. Зелененька Т.О.
2012 р.
ФОНЕТИКА ЯК НАУКА. ПРЕДМЕТ І ЗАВЛАННЯ ФОНЕТИКИ. ВИДИ ФОНЕТИКИ.
Всі мовні одиниці передаються через звукове вираження – матеріальна оболонка мови, воно й є об’єктом вивчення фонетики.
Фонетика (від. гр.м. – phon - звук) – наука, яка вивчає особливості звуків мови, її сполучуваність, взаємодію, а також склад, наголос та інтонацію.
Об’єктом вивчення фонетики є не тільки окремі звуки, а й закономірність їх поєднання, фонетичні процеси, природа і структура складу, наголос та інтонація.
Види фонетики: загальна та конкретна.
Загальна фонетика вивчає загальні особливості, характерні для всіх мов.
Конкретна фонетика вивчає звуки певної мови.
Звуки можна вивчати як в синхронічному (вивчення в певний момент), так і в діахронічному (вивчення в історичному розвитку). Відповідно до цих аспектів розрізняють описову, яка вивчає звуки мови на певному етапі її розвитку, та історичну, яка встановлює формування звуків мови,закономірності їх розвитку. Для дослідження звуків описова фонетика використовує безпосереднє спостереження і різні експериментальні методи:
рентгенографія (дає змогу визначити положення мовних органів при творенні звуків);
палатографія (визначає місце зіткнення язика з піднебінням при творенні звуків);
осцилографія (перетворює звуки на електричні коливання, записує їх на екран і встановлює довготу, висоту та інтенсивність звуків);
спектрографія (фіксує спектр звуків).
Конкретна фонетика також включає в себе експериментальну фонетику – це лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних апаратів; та зіставну - яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах двох або більше мов.
Фонетика має велике практичне значення. Вона необхідна для:
створення алфавітів для безписемних мов;
удосконалення графіки й орфографії;
навчання орфоепії рідної та іноземних мов;
виправлення недоліків мовлення (логопедія);
автоматичне розпізнавання мовлення комп’ютерами.
Звук. Три аспекти вивчення звуків.
Фонетика пов’язана з нелінгвістичними дисциплінами: фізикою, анатомією та психологією.
Звуки мови – це і фізичне, і фізіологічне, і лінгвістичне явище. Тому виділяють три аспекти вивчення звуків мови.
Фізичний аспект звука – це його звучання, акустика.
Фізіологічний аспект звука – творення звука мовленнєвим апаратом.
Лінгвістичний аспект – це функція звука в мові.
Відповідно до цих аспектів розрізняють акустичну, артикуляторну та функціональну фонетику.
Фізичний аспект вивчення звуків.
Звук – це фізичне явище. Він утворюється коливанням пружного середовища.
Якщо коливання періодичні, то утворюються тонові звуки, якщо неперіодичні – шумові.
Акустика розрізняє у звуках 4 характеристики:
Висота (вимірюється в герцах) – залежить від частоти коливань. Чим більше вона, тим більше звук, і навпаки.
Довгота – тривалість звучання.
Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових – обертони.
Сила (вимірюється в децибелах) – залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, чим вона більше, тим звук гучніший.
Для утворення звуків необхідний резонатор – певна, а саме ротова та носова, порожнина.
Характерні ознаки звука називаються формантами. Якщо форманти розрізняють звуки мовлення, то вони називаються мовленнєвими. Існують ще голосові форманти, які є індивідуальними у кожної людини.
Фізіологічний аспект вивчення звуків.
Звук – це ще і фізіологічне явище. Фізіологічний аспект важливіший, бо пов’язаний із творенням звуків мови. Спеціальних створених природою звуків мовлення немає. Звуки творяться органами, які виконують життєво-важливі фізіологічні функції. Творення ними звуків мовлення – це додаткове навантаження, тому терміни «органи мовлення» і «мовленнєвий апарат» умовні. Органи мовлення складаються з органів дихання та органів, що беруть безпосередню участь у творенні звуків.
Умовно виділяють 3 поверхи мовленнєвого апарату:
Нижній (легені, трахея, діафрагма, бронхи) – тут відбувається накопичення і видихання повітря.
Середній (гортань) – зміна коливання голосових зв’язок. Тут виникають шуми, які творять шумні приголосні. Виділяють три положення
__ __ - видих
___ ___ - шепіт
___ __ - голос
Верхній (глотка, ротова і носова порожнина) – саме тут творяться конкретні звуки.
Ротову і носову порожнину розділяють на тверде піднебіння (palatum), м’яке піднебіння (velum), яке закінчується язичком (uvula).
Коли м’яке піднебіння піднімається, повітря виходить через рот і утворюються ротові звуки (всі голосні і більшість приголосних). Коли м’ке піднебіння опущене, повітря виходить через нос і утворюються носові звуки (м, н). Порожнина рота має здатність змінювати форму і розмір завдяки рухомим органам мовлення: язик, м’яке піднебіння, губи, язичок.
Язик поділяють на 3 частини: кінчик, спинка (передня, середня, задня), корінь.
Якщо кінчик язика торкається зубів, - утворюються зубні звуки (д, т, з, с, ц, л, н). Глотка має здатність звужуватися, утворюючи щилину, проходячи через яку, з’являється звук Г.
Отже, кожен з поверхів виконує свою функцію:
Діафрагма (легені, бронхи, трахея) – джерело повітря.
Гортань – джерело голосу і шуму.
Рот, ніс, глотка –місце творення конкретних звуків.
Усією роботою мовних органів керує ВНС (вища нервова система).
Сукупність рухів мовленнєвого апарату при вимові певних звуків, називається артикуляцією.
В ній розрізняють 3 фази:
1. Екскурсія, або приступ - підготовка мовних органів до вимови звука.
2. Кульмінація або витримка – сам момент вимови звука.
3. Рекурсія або відступ – повернення мовних органів у вихідне положення.
За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні і пасивні.
Активні – це органи, що беруть безпосередню участь у творенні звуків, рухомі органи (язик, губи, м’яке піднебіння, язичок).
Пасивні – це нерухомі органи, що виконують допоміжну функцію при творенні звуків – зуби, тверде піднебіння, порожнина носа, альвіоли.
Артикуляція кожної мови має свої особливості. Для української мови характерне творення приголосних за допомогою губ та шляхом зближення передньої частини язика з верхніми зубами.
Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови – артикуляційною базою, яка перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків чужої мови, що виявляється в акценті. В українській мові більшість приголосних передньоязикові, в англійській – заднє творення звуків (альвеолярне творення), у французів – увулярне Р, у польській – шепеляве С.