[Ред.] Вимова приголосних звуків

1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [д̑з], ['ж], [д͡ж], [г], [ґ] у кінці слова і в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко: [хл'і́б], [горо́д], [вʻʻіз], [ґед̑з'], [н'іж], [ґанд͡ж], [с'н'іг], [ґи^ерли́ґ]; [гри^ебки́], [обчи́сти^ети], [гр'а́дка], [вʻʻідкуси́ти], [ни́зка], [вʻʻід̑зсади́ти], [ду́жка], [пʻʻідше́фниĭ], [дос'агти́].

Тільки в словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр звук [г], як правило, знеголошується: [во́г̯ко] і нерідко оглушується: [во́х̯ко]. Знеголошується також звук [д] у слові жердка: [же́рд̯ка].

2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв]. Навпаки, в кінці слова після голосного, в середині слова після голосного перед приголосним та на початку слова перед приголосним набуває більшої звучності і переходить у нескладотворчий [ў]: [браў], [поўтори́ти], [ўплиў].

Безголосий варіант [в], але без переходу в [ф] зустрічається тільки в кінці слова після двох глухих приголосних: [ви^едауни́цтв̯].

3. Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілйти], з хати [схати].

4. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному темпі вимовляється як [рос-]: розказа́ти [росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається форма із [з]: [розси́пати]. У повільному темпі звучить роз-: [розказа́ти].

5. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється як [без-]: [бе^изпека]. У швидкому — як [бес-]: [бе^испе́ка].

6. Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: боротьба́ [бород'ба́], вокза́л [воґза́л]. Також у тісних словосполученнях: о́сь де [о́з'де], хоч би́ [ход͡жби́].

7. Сполучення літер дж вимовляється як один звук [д͡ж]. Твориться він так само, як [ч], тільки з участю голосу: джерело́ [д͡же^ире^ило́], буджу́ [буд͡жу́].

На межі префікса і кореня правописне дж вимовляється як два звуки: [вʻʻід-жи^ема́ти] → [вʻʻід͡жжи^ема́ти]. Звук [д͡ж] тут виник із [д] внаслідок уподібнення.

8. Сполучення літер дз звучить як один приголосний [д̑з]. Твориться він так, як [ц], але з участю голосу: дзе́ркало [д̑зеркало], кукуру́дза [кукуру́д̑за].

На межі префікса і кореня правописне дз вимовляється як два окремих звуки:[пʻʻід-зві́тниĭ] → [пʻʻід̑ззві́тниĭ]. Звук [д̑з] тут постав із [д] унаслідок асиміляції.

9. Звук [г] в українській мові дзвінкий, гортанний (власне, глотковий), фрикативний приголосний: [голова́], [доро́га], [говори́ти].

10. Літературний [л]—передньоязиковий ясенний твердий сонант. Твердо він вимовляється в кінці слова та перед приголосним: [вʻʻіл], [полк], також перед голосними [а], [о], [у]: [клас], [блок], [клуб]. У цих же позиціях [л] виступає і м'яким. На письмі його м'якість позначається літерами ь, я, ю: біль, пильнувати, льох, лякати, люди.

Перед [і] звук [л] вимовляється м'яко: [л'і́кар], [л'і́зти]. Перед голосними [е] та [и] поширена трохи пом'якшена (але не м'яка) вимова [л]: [ел˙ектри^ека], [л˙и́хо]. Цю середню між твердою і м'якою вимову словник не фіксує: [еле́ктри^ека], [ли́хо]. М'яка вимова [л] перед [е]: [ел'е́ктри^ека], [л'е́кц'іја] є грубим порушенням літературної норми. Не властивий літературній мові і дуже твердий задньопіднебінний [л], відомий у говорах західних областей. У кінці слова після глухого приголосного звук [л] буває безголосим: [бʻʻіно́кл̯' ].

11. Губні приголосні [б], [п'], [в], [м], [ф] майже завжди тверді: [др'іб], [сип], [с'ім], [верф]. Напівпом'якшеними вони виступають у позиції перед [і]: [бʻʻіб], [пʻʻіл], [вʻʻін], [мʻʻіĭ], [фʻʻігу́ра], у словах типу [с'вʻʻа́то], [ц'вʻʻа́х], [д̑з'вʻʻакнути] та в деяких іншомовних словах: [бʻʻуро́], [пʻʻуре́].

12. Звук [ф] — губно-зубний щілинний глухий твердий приголосний, відомий лише в словах іншомовного походження: [факт], [фо́рма], [аре^ифмети^ека]. У діалектному мовленні цей звук часто замінюється двома звуками [хв] або одним [х]: [хвакт], [хво́рма], [хо́рма] [аре^ихме́ти^ека]. Спостерігається в говірках і зворотне явище — усталене звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фи́л'а], [фʻʻі́ртка], [фʻʻіст], [форо́ба]. Такі заміни не допускаються літературною мовою.

13. Приголосні [г], ['к], [х], [ґ], як правило, тверді: [ги́чка], [ки́ли^ем], [хи́триĭ], [ґи́ґнути], [ге́н'іĭ], [ке́л'ма], [хе́кати], [ґед̑з' ], [дороги́ĭ], [важки́ĭ], [глухи́ĭ] (ч. р.), [дороге́], [важке́], [глухе́'], [бе^ири^еги́], [думки́], [пастухи́], [д̑зи́ґи]. Напівпом'якшені вони тільки перед [і] та в окремих запозичених словах: [гʻʻі́рко], [кʻʻіне́ц' ], [хʻʻіба́], [кʻʻуве́т].

14. Шиплячі [ч], [д͡ж], [ш], [ж] в українській літературній мові тверді:[ча́ша], [чи^ета́ч], [чу́че^ило], [чи́шче^иниĭ], [д͡жем], [ме^ижа́], [лоша́], Напівпом'якшені вони в позиції перед [і] та в деяких словах іншомовного походження: [о́чʻʻі], [товари^ешʻʻі́], [ножʻʻі́], [жʻʻур'і́].

Подовжені шиплячі частіше вимовляються також напівпом'якшено: [кло́чʻʻ:а], [під:а́шʻʻ:а], [збі́жʻʻ:а]. Пом'якшена вимова шиплячих перед а дієслівного закінчення третьої особи множини: [бʻʻіж'а́т' ], [кри^еч'а́т' ], а також в іменниках середнього роду типу лоша: [лошʻʻа́], [курчʻʻа́], властива окремим говорам, не відповідає літературній нормі.

15. Приголосний [ц] у літературній мові здебільшого м'який: [молоде́ц' ], [ву́ли^ец'а], [ре^ивол'у́ц'іја], [ц'а́мри^ена]. Твердий він завжди перед [е], [и]: [це́гла], [цим], а також у запозичених словах: [ца́риена], [плац], [пала́ц], [абза́ц] і окремих вигуках: [бац], [клац].

16. Звук [р] постійно твердий укінці слова й складу: [вʻʻіўча́р], [че^итве́р], [база́р], [кома́р], [л'і́кар], [суха́р], [з'вʻʻір], [тхі́р], [ве^ирба́], [верхи́], ['гірки́ĭ], [мо́рква]. М'яка вимова [р] у цих позиціях: [базар' ], [л'ікар' ]; [вер'хи], [мо́р'ква], а також перед [а] в деяких словах: [кварти́р'а], [комо́р'а], [гр'ад], [р'ама] є діалектною, ненормативною.

На початку складу перед [і], звуками [а], [у], [о], що графічно передаються буквами я,ю та сполученням літер ьо, приголосний [р] вимовляється м'яко:[р'і́ве^ин' ], [р'іг], [зор'а́], [пор'а́док], [р'аби́ĭ], [гр'у́кати], [вар'у́], [утр'о́х]. Тверда вимова [р] у цих позиціях: [риг], [зора́], [бу́ра], [пора́док], [вару́], [говору́], [л'і́кару], [утро́х], властива багатьом говорам, у літературному мовленні не допускається. У кінці слова після глухого приголосного звук [р] знеголошується: [те^иатр̯].

17. Приголосні [д], [т], [н], [л], [з], [с], [ц], [д̑з] можуть м'якшитися в усіх позиціях: [д'а́д'ко], [бад'о́риĭ], [мʻʻід' ], [т'ул'па́н], [мит' ], [н'а́н'ка], [кʻʻін' ], [л'ут' ], [бʻʻіл' ], [з'ат' ], [лаз' ], [с'уди́], [вʻʻіс' ], [ц'ац'ка], [мʻʻіц' ], [ґед̑з' ].

Найм'якшими є [д' ], [т' ], [н' ], [л' ]. Звуки ж [з' ], [с' ], [ц' ], [д̑з' ]—тільки пом'якшені. Дуже м'яка, трохи шепелювата їх вимова: [на во́з'^ж'і], [с'^ш'і́но], [ц'^ч'іна́], відома в південно-західній діалектній групі, не становить літературної норми.

18. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [і], що походить з давнього [о] та прикметникового закінчення -ыѣ, вимовляються здебільшого м'яко: [си^ен'іў], [под'і́л], [з'ір], [л'іĭ], [с'іл' ], [ра́д'існиĭ], [зе^иле́н'і], [си́т'і], [би́т'і]. Проте в цих позиціях можлива також тверда їх вимова: [си^еніў], [сіл' ], [радісниĭ], [зе^иле́ні] і напівпом'якшена: [си^енʻʻіў], [сʻʻіл' ], [ра́дʻʻісниĭ], [зе^иле́нʻʻі]. З метою нормалізації вимови цих приголосних перед [і] з [о] та -ыѣ словник рекомендує тільки м'який варіант.

19. Твердо вимовляються зубні приголосні на межі частин абревіатур та на стику слів [пѐдінсти^ету́т], [брат і се^истра́], а також звичайним темпом на межі префікса і кореня: [бе^изімен:иĭ].

20. Приголосні [з], [с], [д̑з], [ц], [н], [л], [д], [т] перед м'якими цієї ж групи вимовляються м'яко: [ку́з'н'а], [с'н'іг], [молод̑з'ц'і́], [ми^ец':і], [рад'а́н'с'киĭ], [гʻʻі́л'ц'і], [д'н'і], [д'л'а], [пу́т'н'і], [т'л'і́ти], але: на [во́лз'і].

Звуки [д], [т], [з], [с] перед кінцевим м'яким основи прикметників твердої групи у формах давального й місцевого відмінків однини та називного відмінка множини переважно не пом'якшуються: [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'іĭ], [о́бразн'іĭ], [барви́ст'іĭ]; [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'і], [о́бразн'і], [барви́ст'і]. Хоч тут можлива і м'яка вимова: [наро́д'н'іĭ], [па́мј'ат'н'іĭ], [о́браз'н'іĭ], [барви́с'т'іĭ]; [наро́д'н'і], [па́мјат'н'і], [о́браз'н'і], [барви́с'т'і].

Приголосні [з], [с], [ц], [д̑з] можуть пом'якшуватися і перед напівпом'якшеми губними: [з'вʻʻір], [с'вʻʻато], [с'вʻʻіт], [с'мʻʻіх], [ц'вʻʻах], [д̑з'вʻʻа́кати].

Зубні в кінці префікса перед м'якими зубними звичайно не пом'якшуються: [бе^изд'іја́л'ниĭ], [пʻʻідл'і́зти], [розд'ага́ти], [розл'ін'і́јати], [розс'і́јати], але[роз':а́вити].

Пом'якшуються тільки префіксальний [д] перед [д' ], [т' ], [н' ]: [вʻʻід':іли́ти], [над'т'і́сувати], [пʻʻд'н'іма́ти], також [д̑з], [с] перед [с' ], [ц' ]: [пʻʻд̑з'с'істи] [вʻʻід̑з'ц'іл'а́], [с'і́кти], [с'ц'іди́ти] та префікс с- перед [т' ]: [с'т'і́сувати], [с'т'а́гувати].

21. Приголосні [т' ], [д' ] вимовляються без свистячого відзвуку: [т'і́сно], [мит' ], [д'і́ло], [мʻʻід’ ]. Вимова їх з призвуками [^ц'], [^д̑з']: [т'^ц'і́сно], [д'^д̑з'і́ло]—не властива українській літературній мові. Лише в позиції після [с' ], [з' ] звуки [т' ], [д' ] мають відзвуки [^ц'], [^д̑з']: [чи́с'т'^ц'], [јі́з'д'^д̑з']. Цього відтінку вимови словник не фіксує.

22. Звук [д' ] перед [д], а також шиплячими зберігає свою м'якість: [бу́д'де], [бу́д'чиĭ], [бу́д'шчо]. Також [т' ] перед [т]: [тра́т'те]. Проте відома і тверда їх вимова в цих позиціях: [бу́д:е], [бу́д͡жчиĭ], [бу́д͡жшчо]; [трат:е]. Диспалаталізованого варіанта словник не транскрибує.

23. Подовжені приголосні, що розвинулися в давньоукраїнській мові внаслідок уподібнення звука [ј] попереднім м'яким приголосним: знання, рілля, тінню, ллю, а також подвоєні (здвоєні) в результаті збігу: оббити, законний вимовляються як один довгий звук: [знан':а́], [об:и́ти]. Так само вимовляються і не закріплені орфографією подовжені приголосні, що постають унаслідок асиміляції: вітчи́зна [вʻʻіч:и́зна], болі́тце [бол'іц:е], ви́нісши [ви́н'іш:и], зжува́ти [ж:ува́ти], бере́шся [бе^ире́с':а], беріться [би^ер'і́ц':а].