Тематичний план курсу

Найменування тем курсу	Кількість годин
	Лекції	Практичні та семінарські заняття	Самостійна робота студентів
1	2	3	4
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. Основи організації функціонування Пенсійного фонду України
Тема 1. Роль Пенсійного фонду України у формуванні бюджету	4	2	7
Тема 2. Організація і порядок управління в пенсійній системі	6	3	8
Тема 3. Бюджет Пенсійного фонду	4	2	7
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. Кошти Пенсійного фонду України
Тема 4. Кошти солідарної пенсійної системи	4	2	7
Тема 5. Кошти Накопичувального фонду	4	2	7
Тема 6. Використання коштів Пенсійного фонду	4	2	7
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 3. Державний догляд у пенсійній системі і його інформаційне підґрунтя
Тема 7. Облік коштів і фінансова звітність у системі пенсійного страхування	4	2	7
Тема 8 Фінансовий контроль за коштами Пенсійного фонду	4	2	7
ВСЬОГО:	34	17	57

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1.

Основи організації функціонування Пенсійного фонду України

Тема 1. Роль пенсійного фонду україни у формуванні бюджету

План

1.1. Особливості процесу становлення Пенсійного фонду

1.2. Система пенсійного забезпечення – складова частина соціального захисту населення

1.3. Місце і роль Пенсійного фонду України в пенсійній системі України

1.4. Формування сучасної системи пенсійного страхування.

Основні терміни: соціальне страхування, емеритальна каса, пенсійна система, пенсія, соціальний захист, принципи соціального страхування, непрацездатні громадяни, Пенсійний фонд України, пенсійне страхування.

Література: 1, 5, 9, 42, 43.

1.1. Особливості процесу становлення Пенсійного фонду

Система соціальної захищеності населення в умовах ринкової економіки має довгу історію. Сучасна її організація є продукт багатовікового розвитку. Кожному етапові відповідала форма соціальної захищеності громадян, яка мала перевагу на той час.

Соціальне страхування на державному рівні розверталося ще за часів Катерини ІІ. У другій половині Х1Х століття фіксуються перші випадки страхування робітників. Перед усім, це пов’язано з розвитком промислового виробництва (в цей час росла кількість заводів, фабрик і разом з тим армія робітників та службовців).Склалась така ситуація, коли розвиток виробничих відносин став неможливим без змін. Одним із виходів у цій ситуації становиться забезпечення соціального захисту, в окремості введення обов’язкового державного страхування.

До 1917 року соціальне страхування в Україні у цілому відображало європейські тенденції, але деякі особливості визначені особливостями української історії.

У розвитку соціального страхування в Україні можна виділити декілька періодів:

1) ХVІІІ-ХІХ ст. – виникнення і розвиток соціального страхування як суспільного інституту;

2) друга половина ХІХ ст.-1917 р.- прийняття страхових законів та формування обов’язкового соціального страхування та його установ;

3) з 1917 року до початку 1930 року - одержавлення соціального страхування, згідно з політичними та економічними обставинами у державі;

4) початок 30-х-80-х рр. – передача соціального страхування в ведення профспілок;

5) з початку 1990-р.р.- відродження соціального страхування, адекватного потребам формованої ринкової економіки.

Зародження добровільного пенсійного забезпечення почалось ще у минулому столітті, у другій половині ХІХ століття в Україні почали організовуватися емеритальні (пенсійні) каси.

Емеритальна каса – це організація, в яку робітник вносив гроші і з якої через деякий час або по вислугу років виплачувалась річна пенсія. Перша така каса, устав якої був взятий за зразок для пенсійних кас других установ, була основана при Морському відомстві у 1858 році.

Серед перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на межі ХІХ-ХХ віків, були Німеччина, Англія, Франція та Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Слід зазначити, що спочатку здійснювалося страхування не старості, а інвалідності, оскільки через важкі умови праці більшість найманих працівників, які доживали до 65 років, фактично ставали непрацездатними.

Зародження страхування в Україні прийшлось на 90-ті роки ХІХ століття, коли в південному регіоні у 1899 році почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків.

У 1903 році був прийнятий Закон “Про відповідальність підприємців за нещасні випадки з працівниками”, яким встановлювалася винагорода робітникам і службовцям, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві. Однак інші види страхових ризиків не були охоплені системою соціального страхування. Та навіть страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби не поширювалось на численні галузі економіки - залізничний та морський транспорт, будівництво, сільське господарство тощо. Разом з тим, прогресивним моментом прийнятих законодавчих актів було те, що вони замінили індивідуальну відповідальність підприємця за заподіяну шкоду, тобто цивільно - правову форму відповідальності - на принцип страхування. Цей вид страхування припинив своє існування у 1917 році у зв’язку із громадянською війною та зміною державного устрою і був відновлений лише у 1921 році. Після закінчення громадянської війни і оголошення більшовиками нової економічної політики знову постало питання про зміни в політиці соціального страхування. 15 листопада 1921 року В.І.Ленін підписав Декрет Ради народних комісарів “Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею”. Цим Декретом було відновлено соціальне страхування осіб найманої праці державних, кооперативних, громадських, орендних, приватних підприємств, установ, господарств. Страхування розповсюджувалося на всі види тимчасової та постійної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, причому на приватний сектор у підвищеному розмірі. На органи соціального страхування було покладено функції з фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси.

До жовтня 1917 року соціальне забезпечення людей похилого віку на території царської Росії проводилося не на основі врахування віку, а на основі втрати працездатності та настання інвалідності не дивлячись на те, що багато країн Європи вже у кінці ХІХ століття почали запроваджувати соціальні виплати по старості, в Росії (а потім і в СРСР) настання старості аж до 1928 року не включали до соціального страхування. Лише втрата працездатності та інвалідність визнавалися пролетарською сферою соціального забезпечення ось такого принципу “…якщо ти старий, але ще здатний до праці, то працюй, а якщо перестав бути працездатним, то йди на пенсію”. Проте для окремих категорій працівників забезпечення по старості почали запроваджувати раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням з 1924 року по досягненню 65 років, робітники вугільної промисловості – з 1928 року, зайняті в галузях важкої промисловості та транспорту – з 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення не мало всеохоплюючого характеру.

В роки першої п’ятирічки створюється цілісна система забезпечення робітників та службовців у порядку державного соціального страхування. Починається вводиться інститут пенсій за віком: право на таку пенсію надається спочатку робітникам текстильної, вугільної, металургійної, хімічної, поліграфічної, стекольно-порцелянової, тютюново-махоркової промисловості, залізничного і водяного транспорту, а згодом і всім робітникам та інженерно-технічним працівникам.

При цьому встановлюється найнижчий у світі пенсійний вік і високий рівень пенсій стосовно заробітку. Виплата пенсій провадилась за рахунок асигнувань державного фонду соціального страхування. Законодавче встановлення пенсійного віку 55 років для жінок і 60 років для чоловіків було застосовано в СРСР протягом 1928-1932 років. У той час було встановлено, що на межі цього віку у більшості людей проявляються ознаки старіння організму, яке ускладнює регулярну професійну діяльність. Виходячи з цього, був встановлений хронологічний пенсійний вік, який відтоді не змінювався.

28 грудня 1938 року РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли нову постанову “Про заходи щодо упорядкування трудової дисципліни, покращення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями у цій справі”. Постанова внесла зміни до Положення по тимчасовій втраті працездатності та до пенсійного забезпечення. Зокрема, витрати на виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам, які покривалися з 1937 року за рахунок коштів місцевих бюджетів, стали знову здійснюватися за кошти соціального страхування. Одночасно було підвищено мінімальний розмір пенсії, збільшено пенсії інвалідам, сім’ям, які втратили годувальника.

Прийнята 5 грудня 1936 року Конституція СРСР проголосила право усіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості, а також у випадках хвороби та втрати працездатності. Але пенсійне забезпечення все ще врегулювалися не законами, а через прийняття окремих постанов ЦК ВКП(б), Ради народних комісарів та ВЦРПС. За Конституцією право на пенсійне забезпечення, крім робітників набули і службовці, тоді як колгоспникам довелося чекати на призначення державних пенсій ще понад 30 років.

Довгий час не були охоплені системою соціального забезпечення члени колгоспів. Тільки на початку 60-хх років виникла система локального пенсійного забезпечення членів колгоспів. Пенсії їм призначалися за правилами і нормами, що встановлювалися самими господарствами і виплачувалися за рахунок колгоспних коштів. У 1965 році вводиться в дію Закон про пенсії і допомоги членам колгоспів і одночасно створюється централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників, який утворений з внесків колгоспів і асигнувань з державного бюджету.

У роки другої світової війни на підприємствах не вистачало робочих рук. Уряд вимушений був запровадити програму залучення пенсіонерів до суспільної праці. Було збільшено розміри пенсій працюючим пенсіонерам, а також скасовано обмеження до виплати заробітної плати та пенсії.

У 1956 році було прийнято Закон СРСР” Про державні пенсії”, який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників - з іншого. Крім того цей Закон відокремив пенсійне забезпечення від державного соціального страхування, що можна відстежити за ознакою методів їх фінансування.

Протягом перших 50-ти років існування радянської влади половину економічно активного населення України взагалі було виключено з системи пенсійного забезпечення.

Наприклад, у1960 році в Україні проживало 5,6 млн. осіб пенсійного віку або 13,5% загальної чисельності населення країни, але загальна чисельність пенсіонерів становила лише 4,4 млн. осіб, тобто на 21% менше. З усього числа пенсіонерів лише 844 тис. осіб або 19,2% були пенсіонерами за віком, решту становили пенсіонери за інвалідністю, за вислугу років, колишні військові та члени їх сімей (табл.1.1).

Таблиця 1.1 – Чисельність пенсіонерів і працюючих в Україні у 1970, 1980, 2000 рр.

Показник чисельності	1970		1980		2000
	тис. осіб	%	тис. осіб	%	тис. осіб	%
Пенсіонерів,	8871	100	10721	100	14530	100
у тому числі
за віком	5458	61,5	7329	68,4	10424	71,7
за інвалідністю	1675	18,9	1384	12,9	2005	13,8
у разі втрати годувальника	1225	13,8	1442	13,5	1155	7,9
чисельність працюючих	21627		24321		21269
коефіцієнт демографічного навантаження на працюючих	0,410		0,441		0,683

Звернемося з початку до того моменту, коли разом з розбудовою нової держави почалася і розбудова її пенсійної системи. Після здобуття незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, успадкувала сформовану фактично піввіку тому і вдосконалену на початку 90-х років минулого століття солідарну пенсійну систему, яка фінансово ґрунтувалася на розподілі бюджетних коштів у вигляді пенсій, орієнтувалася на планову модель економіки, переважно адміністративне управління, і крім того, передбачала багато пільг і соціальних гарантій, скоріше, властивих системі соціальної допомоги, ніж власне пенсійній системі.

Така система в умовах ринкових змін в економіці, що супроводжувалася кризовими явищами : падінням виробництва, інфляцією, скороченням кількості зайнятих в реальному секторі економіки, сама почала зазнавати кризи.

Отже, країна об’єктивно потребувала побудови нової пенсійної системи, адаптованої до умов ринкової економіки, сучасних світових стандартів у сфері соціального забезпечення, тому пенсійна реформа не данина моді або штучно вигадана акція для задоволення інтересів певних політичних сил чи окремих осіб, як це дехто хоче представити. Докорінні зміни в пенсійній системі виявилися нагальною потребою, викликаною глобальними перетвореннями в суспільстві, що розпочалися десятиріччя тому. Саме тоді, ще задовго до офіційно проголошених заходів, до того, як тема пенсійного забезпечення стала темою широкого суспільного обговорення, розпочався рух до глибокого системного реформування пенсійної системи.

Одним з перших і визначальних кроків на цьому шляху стало створення у грудні 1990 року Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР, яке з січня 1992 року перетворено у Пенсійний фонд України. Цей факт засвідчив не лише появу нової фінансової інституції в державі, а й революційну зміну ідеології функціонування пенсійної системи, яка відтепер, в основному, фінансово не спиралася на державний бюджет, а одержала цільові джерела поповнення коштів, власні механізми їх акумуляції та розподілу і головне : залучила інших соціальних партнерів – роботодавців та працівників до фінансової участі у вирішенні питань пенсійного забезпечення.

Саме із створенням Пенсійного фонду з’явилися можливості для індивідуальної оцінки внеску роботодавців і працівників до “пенсійного гаманця” та уникнення невиправданих витрат з нього у вигляді соціальних виплат невластивих пенсійній системі. Згодом ці можливості реалізувалися через створення у Пенсійному фонді, згідно з Указом Президента України, у 1998-2000 роках системи персоніфікованого обліку пенсійних справ громадян, через завершене у 2001 році розмежування джерел фінансування соціальних виплат.

Відкрилися реальні перспективи для прямого поєднання продуктивності результатів праці з рівнем майбутнього пенсійного забезпечення кожного активно зайнятого члена суспільства на основі страхових, а не розподільчих принципів, а відтак – закладені ґрунтові підвалини справжньої ефективної системи пенсійного страхування, робота з формування якої зараз активно відбувається.

Водночас перехід на фінансування пенсій через Пенсійний фонд не тільки не міг відразу вирішити всі проблемні питання у сфері пенсійного забезпечення, а навпаки - він висвітлив та окреслив багато проблем та чинників, як в самій пенсійній системі, так і далеко за її межами.