7. Школи грамоти.

Поповнення освіченими людьми для розв'язання складних питань державного управління здійснювалося за допомогою шкіл грамоти, які перебували під патронажем світської влади. З кінця XI — початку XII століття з'явилось поняття «навчання грамоті», яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті. Навчання здійснювалося за кошти батьків,  отже, було фактично недоступним для незаможного населення. Кількість школярів була невеликою, тому застосовувались індивідуальні методи навчання. Шкільний курс починався з вивчення буквиці (азбуки) різними методами: а) хорове повторення букв за вчителем; б) дерев'яна азбука — невелика дощечка, на одному боці якої вирізані букви, а інша — вкрита воском; в) самостійне вивчення азбуки за допомогою креслиць чи дитячих гребінців з написами частини алфавіту; г) «розрізна азбука» — глиняні черепки з окремими буквами. Великого значення у «шко­лах грамо­ти» надавали релігійному вихованню та хоровому співу. 3начна увага приділялась засвоєнню дітьми народних прикмет про пого­ду. Пізнання природи поєднувалось з вихованням бережного ста­влення до неї. Під впливом історичних легенд, переказів і билин формувалася патріотична свідомість під­літків та юнацтва.

8. Просвітницькі ідеї о.В. Духновича.

Найбільш визначним представником культурно-освітнього руху на За­карпатті був Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священика. Після закінчення Ужгородської гімназії і духов­ної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семіна­рії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті Народного букваря — «Книжниці читальної для початківців» (1847), підручників для по­чаткової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь учи­лищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизо­ваним підручником педагогіки для народних вчите­лів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. Духнович пропонує в кожному селі оби­рати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкі­льний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальними посібниками і приладдям. Виходячи з принципу природовідповідності, О. Духнович ви­магав вра­хування вікових та індивідуальних особливостей вихо­ванців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів. Одне з провідних місць у процесі виховання О. В. Духнович відводив праці, а також заохоченню і покаранню, до яких радив вдаватися дуже обере­жно. Вирішальну роль у формуванні людської особистості відводив вчителеві. Сімейне виховання О. Духнович розглядав як природ­ній обов'язок батьків. Ді­яльність О. Духновича була спрямована на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опану­вати науку. О. Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї свого часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демокра­тизму та гуманізму. О. Духнович — один з перших професійних вчених-педагогів на Західній Україні. Йому належить достойне місце у вітчизняній історії педагогіки.