4. Київська школа «книжного вчення» (х – хі ст.).

 в Х—ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, що за рівнем освіти поділялися на «школи грамоти» та «школи книжного вчення» (тобто елементарні та підвищеного типу), за місцем створення та функціональною належністю — двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча  кожна  мала конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл, була релігійна основа освіти. Процес навчання тут мав ен­циклопедичний характер. Викладалася діалектика, ритори­ка, граматика, ариф­метика. У школах книжного вчення вихован­ців готували до діяльності в різних сферах державного, церковно­го та культурного життя. Школа Володимира Мономаха була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. У школі виховувались діти київської знаті (300 осіб), з яких добирались кадри для державного управління, дипломатичної діяльності, розвитку культури.

5. Культурно-освітня діяльність п. Русина.

Павло Русин (бл.1470 – бл.1517) – видатний педагог, поет, один із засновник української науково-гуманістичної латиномовної поезії. Народився на Русі (на Лемківщині, у м.Кросно, нині воєводство Польщі, на території, де жили українці). Навчався в Німеччини (закінчив Грейфсвальдський університет). Усе подальше його життя пов’язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1491 році він підключився до роботи у друкарні Ф.Швайцпольта. Брав активну участь у видавництві кирилицею перших книг рідною мовою (“Часословець для навчання дітей грамоті”). У 1500 р. він здобув ступінь бакалавра у Грейфсвальдському університеті, повернувся до Кракова. У 1506 році П.Русину було присвоєно ступінь магістра вільних мистецтв. 1508-1511 та 1514-1515 рр. провів в Угорщині.  Тематичною спрямованістю творів Павла Русина були духовна та моральна дидактична поезії, панегіричні твори. Свої педагогічні погляди та виховні ідеї тогочасного суспільства він висвітлив у збірці “Пісні Павла Русина із Кросно”.  Павло Русин вважав, що вивчення римської літератури допомагатиме молоді знайти своє місце в житті, а тому усіляко намагався заохотити академічну молодь її читати. На його думку книги, які мають пізнавальне значення: знайомлять з іншими народами, дивовижними містами, ріками, горами, джерелами розширюють кругозір читачів і навчають доброчесності. Доброчесність він визначав як найвищу й єдину справжню цінність людського життя. Він зауважував, що “немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого”. Творча спадщина Павла Русина ще достатньо повно не досліджена. ЇЇ вивчають як українські, так і польські вчені.

6. Монастирські школи.

Дедалі частіше питаннями освіти почина­ють займатися монастирі. У 1608 році ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців монас­тирську школу. Вони обмежувалися навчанням грамоті лише тих, хто поповнював ряди чорноризців. Провідна роль серед монасти­рів стосовно випуску книжної продукції належала Києво-Печер­ській обителі, де богословська освіта досягла рівня візантійської духовно-патрі­аршої академії. З її стін вийшли видатні діячі давньо­руської культури. Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян.