18.Соціальні та біологічні умови психічного розвитку індивіда.

Психічний розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціальне зумовленим процесом.

Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homo sapiens і як член

людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний

розвиток (онтогенез) двома шляхами — біологічним і соціальним.

За даними Г. С. Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез

особистості — соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов'язані в процесі розвитку людини.

Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної

еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних

досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.

Наявність цих двох детермінант визначила й два протилежних погляди на чинники походження особистості.

Представники першого погляду вважали, що онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним

фактором, біологічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток індивіда визначається не

природою, а соціальними умовами його життя.

З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє

слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних

передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародку виникає людський організм з

притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Становлення людського організму відбувається за

певною програмою, заданою в його генотипі. Генотип визначає людський тип анатомофізіологічної структури

організму, його морфологічних і фізіологічних ознак, будови нервової системи, статі, характеру дозрівання

тощо. Генотип визначає також динамічні властивості нервових процесів, безумовнорефлекторні мозкові

зв'язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки, пов'язані з її органічними

потребами.

Людські задатки — це природні потенції виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей

особистості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання

суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання,

навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.

Одних задатків замало для формування психічних властивостей. Як свідчать результати експериментальних

досліджень психічного розвитку однояйцевих близнюків (вони мають ідентичні генетичні якості, бо

розвиваються з однієї заплідненої яйцеклітини), притаманні їм психічні властивості можуть помітно

відрізнятися залежно від умов виховання. Схожість в їхньому психічному розвитку збільшується, якщо вони

виховуються спільно, і зменшується, якщо виховання здійснюється за різних умов. Відмінність між

близнюками зростає при переході від простих психічних функцій до складних.

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам,

притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, — це і

об'єкти, явища природи, і створене людством штучне предметне середовище, а передусім це люди, їхні

взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської

цивілізації. За думкою В. І. Вернадського, — це ноосфера, що має планетарний характер.

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та духовні цінності передаються кожному

новому поколінню не через хромосомний апарат, а завдяки спілкуванню дітей з дорослими, у процесі

спеціально організованої пізнавальної та практичної діяльності. На психічний розвиток дитини безпосередньо

впливають не всі соціальні умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і

розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприймати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення

нових видів діяльності. Життєві зв'язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються

вибірковістю, а з віком розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для

дитини є сім'я, батьки, родичі, які доглядають її. Пізніше поруч з дітьми з'являються інші лю-. ди — вихователі

та вчителі освітніх установ, товариші,щкільні й позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти — через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.

БІЛЕТ № 19

Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є:

• рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності й настанови;

• потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок;

• життєві домагання особистості та її можливості;

• спадкові дані та потреби виховання;

• емоційно-почуттєва сфера особистості;

• особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо.

Таким чином, вивчити своїх вихованців – означає виявити особливості підструктур психологічної структури

особистості, визначити закономірності їхнього прояву в формуванні та розвитку особистості, виокремити

рушійні сили їх розвитку і формування, на цій основі прогнозувати процес виховання. Тому вихователям слід

знати вікову періодизацію особистості – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди),

що вимірюються роками.

Г. С Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений у часі ступінь психічного розвитку,

що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних и психічних змін, не пов'язаних з

індивідуальними особливостями, однаковими для всіх людей. Вікові психічні особливості зумовлені

історичним розвитком, спадковістю, вихованням, змістом і характером спілкування і діяльності людини. При

цьому спілкування і діяльність, на його думку, безпосередньо впливають на терміни переходу від однієї вікової

стадії до іншої.

Д. Б. Ельконін на основі ідей Л. С Виготського і О. М. Леонтьева створив загальноприйняту у вітчизняній

психології науково-продуктивну концепцію періодизації психічного розвитку особистості. Він основні періоди

психічного розвитку особистості визначав за такими психолого-педагогічними критеріями:

по-перше, віковий розвиток розумів як загальну зміну особистості, формування нового плану відображення

дійсності, зміни в діяльності та життєвій позиції, встановлення особливих взаємин з оточенням, формуванням

нових мотивів і ціннісних настанов;

по-друге, він дотримувався думки Л.С.Виготського про внутрішню детермінованість розвитку та його

цілеспрямований, розвивальний, стрибкоподібний характер;

по-третє, базувався на конкретно-історичному розумінні природи дитини;

по-четверте, брав за основу розвитку якісні й суттєві ознаки в їх системному зв'язку. Особливу увагу він

звертав на діяльнісну інтерпретацію розвитку людини.

Можна подати таку узагальнену вікову періодизацію розвитку особистості:

1. Період немовляти (від народження до одного року).

2. Період раннього дитинства (від 1 до 3 років).

3. Дошкільний вік (від 3 до 7 років).

4. Молодший шкільний вік (від 7 до 10 років).

5. Середній шкільний, або підлітковий вік (від 10 до 15 років).

6. Старший шкільний, або юнацький вік (від 15 до 18 років).

Зрозуміло, межі вікових періодів відносно рухомі. Це залежить від природного потенціалу дітей, характеру і

змісту провідного виду діяльності та виховного впливу на них. Кожен вік має свої особливості. Тому

вихователю слід ураховувати характерні для кожного вікового періоду соціальну ситуацію розвитку, зміст,

методи і форми навчання й виховання, провідний вид діяльності, рівень розвитку свідомості й самосвідомості

вихованця. Також має місце проблема акселерації – прискореного індивідуального розвитку дитини, за якого

середньофізичні та психофізіологічні її константи випереджають оптимальні.

Отже, формування і розвиток особистості вихованця може бути цілеспрямованим, самостійним або стихійним,

залежно від педагогічно обгрунтованої діяльності вихователя, спілкування, поведінки учнів