БІЛЕТ № 1

У повсякденному житті ми постійно зустрічаємося з психологічними явищами. Кожна людина виконує

своєрідну роль психолога, оскільки без відповідного запасу психологічного досвіду й знань неможливо жити

серед людей. Люди набувають психологічних знань у своїй практичній діяльності. Уже з дитинства кожен з нас

за зовнішніми проявами визначає як особливості емоційного стану іншої людини, так і лінію її поведінки.

Для кваліфікованого розв’язання складних психологічних проблем необхідне систематизоване вивчення

психології як науки. Наукове знання відрізняється від життєвого досвіду тим, що воно спирається на силу

загальнолюдського досвіду та спеціальні дослідження і тому дозволяє виявити закономірності психологічних

процесів.

Термін психологія походить від двох давньогрецьких слів: «psyche» – душа і «logos» – розуміння, знання.

Отже, психологію можна визначити як науку про душу. Саме так довгий час її і сприймали.

Для того щоб зрозуміти особливості психології як науки, необхідно відокремити, власне, сферу психологічних

досліджень і визначити ті методи, які використовує психологія.

Об’єкт психології – це певні прояви об’єктивного або суб’єктивного світу людини.

Предмет психології – це психічні процеси, стани, властивості, поведінка особистості, цілісної та неповторної.

Психологія вивчає природу людини, її потаємні закутки, суперечності та різні боки поведінки, пояснює,

передбачає, змінює і поліпшує життя людини, а отже, і світ, у якому вона живе. Психологія не лише описує

факти, одержані експериментальним шляхом, але й аналізує їх, розкриває закони, за якими вони відбуваються,

визначає механізми психічної діяльності.

Сучасна психологія поєднує чимало дисциплін і напрямів, вона є експериментальною наукою і відіграє

важливу роль у розвитку та зміні сучасного світу. Знань із психології потребують усі, хто має справу з

науковою організацією людської діяльності, дбає про ефективне використання інтелектуальних і емоційних

ресурсів особистості.

Психологія перетворилася на самостійну науку саме тоді, коли вона почала використовувати точні й надійні

методи наукового дослідження. Методи наукового дослідження – це прийоми і засоби, за допомогою яких

вчені одержують достовірну інформацію, яка використовується для побудови наукових теорій і перевірки їх

істинності. Кожен метод має на меті розкриття закономірностей і механізмів психіки та поведінки людини.

БІЛЕТ № 2

Психічний відбиток світу людиною пов'язаний з його суспільною природою, він опосередковується суспільно

виробленими знаннями. Психіка, як відбивна здатність є й у тварин. Але вищою формою психіки є свідомість

людини, що виникла в процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язана з мовою. Завдяки

свідомості людина довільно регулює свою поведінку.

Свідомість не фотографічно відбиває явища дійсності. Вона розкриває об'єктивні внутрішні зв'язки між

явищами.

Змістом психіки є ідеальні відображення об'єктивно існуючих явищ. Але ці відображення виникають у різних

людей своєрідно.

Вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану і т.д. Інакше кажучи, психіка -

це суб'єктивний відбиток об'єктивного світу. Однак суб'єктивний характер відбитка не означає, що цей

відбиток неправильний; перевірка суспільно-історичною й особистою практикою забезпечує об'єктивний

відбиток навколишнього світу.

Отже, психіка - це суб'єктивний відбиток об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється

взаємодія людини з зовнішнім середовищем.

Психіка містить у собі не тільки психічні образи, але і позаобразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації

особистості, змісти і значення явищ, розумової дії.

Психіка властива людині і тваринам. Однак, психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і

поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка містить у собі

сферу підсвідомості і надсвідомості ("Над-Я").

БІЛЕТ № 3

Сучасна психологія є розгалуженою системою наукових дисциплін, пов’язаних із різними галузями науки:

філософією, біологією, медициною, соціологією, педагогікою

Коли місце психології в колі інших наук визначав В. Вундт, він стверджував, що із природничими науками

вона входить у відношення доповнення (бо вони вивчають різні сторони єдиного досвіду людини), для наук

про дух (філологія, правознавство тощо) вона виступає надійним підґрунтям, а щодо філософії вона становить

підготовчу емпіричну науку. Останнє твердження - щодо відношення психології до філософії - має сенс тільки

відносно певних філософських напрямів, а не до філософського пізнання в цілому.

Психологія має тісний генетичний зв'язок передусім із філософією. У нашій метафорі «дерева» філософія

виступає тим «ґрунтом», який тримає в собі «коріння» психології. Філософія (й передусім філософська

антропологія - для загальної психології, та соціальна філософія - для соціальної психології) становить наукову

методологію психологічної науки, тобто систему найбільш загальних засад, до якої психологи повинні

звертатися, щоб їх дослідницькі дії не втрачали наукової вартості. Сучасна філософія багатоманітна, тож

психолог може вирішувати, якої саме філософської методології він буде дотримуватись у конкретному

дослідженні: екзистенціалізму, позитивізму, герменевтики, феноменології чи, може, марксизму.

Психологія пов'язана із природничими науками. На перетині з фізикою Г. Т. Фехнером утворена галузь

психологіїпсихофізика, яка вивчає психічні явища в залежності від фізичних ситуацій, наприклад, залежність

інтенсивності відчуття від сили чи тривалості фізичного подразника. На перетині з нейрофізіологією існує

спеціальна галузь дослідженняпсихофізіологія, головною проблемою якої є причинне пояснення психічних

явищ через діяльність нейрофізіологічних механізмів. На перетині медичної психології, нейрофізіології та

патопсихології склалася галузь психофармакологія, яка досліджує вплив на психіку людини фармакологічних

засобів. На перетині з зоологією існує наука зоопсихологія, яка займається особливостями психіки тварин.

Плідні зв'язки психології з гуманітарними науками. Синтетичною науковою дисципліною є психолінгвістика,

яка вивчає обумовленість процесів мовлення та сприйняття мови структурою самої мови.

Психологія активно застосовує у власне-психологічних цілях методи математичного моделювання й

статистики, при цьому математичний апарат, що його застосовують у психології, має певну специфіку.

БІЛЕТ № 4

Сучасна психологія являє собою дуже розгалужену систему наукових дисциплін, що перебувають на різних

щаблях формування, пов’язаних з різноманітними сферами практики.

Основу системи психологічної науки становить загальна психологія.

Загальна психологія — галузь психологічної науки, яка визначає психіку людини, її загальні закономірності,

розробляє систему психологічних знань, виявляє її логічний осередок, з’ясовує методологічні основи

психологічної дисципліни, відповідно тлумачить психологічні феномени.

Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних

дисциплін. Вина вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості,

особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов’язані зі старінням

організму, властивим йому іновалюційними тенденціями. Предметом геронтопсихології є з’ясування

психологічних аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості (самотворчість) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креактивність або творчу

діяльність як базові характеристики особистості і процеси продукування творчого результату. Предметом

психологічної творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденція формування національно-

культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Історична психологія — предметом є психологічні особливості становлення пізнання, світосприймання,

особистості, засвоєння людьми звичаїв та ритуалів у різні епохи; специфіка етнічних стереотипів в умовах

монокультури окремих регіонів; специфіка побудови свідомості в різних суспільно-економічних формаціях.

Етнопсихологія — являє собою міждисциплінарну галузь знання, що вивчає етнічні особливості психіки

людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, етнічних

стереотипів, механізми групової психології всередині етнічних спільнот, а також у стосунках між ними

(народності, нації).

Психологія культури — галузь науки, яка вивчає механізм процесів психічного відображення та створення

людиною культурних цінностей, особливостей прояву та формування особистісних якостей людини в процесі

інкультурації та має за мету розглянути культуру з позиції суб’єкта культуротворчої діяльності, його потреб,

цінностей, родових відмінностей.

Соціальна психологія — галузь психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей в умовах їх

включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики самих цих груп.

Психологія праці — галузь науки, що вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини,

психологічні аспекти наукової організації праці. У завдання психології праці входить дослідження професійних

особливостей людини, закономірностей розвитку трудових навичок, формування конкретних форм трудової

діяльності, мотивів ставлення людей до праці, тощо.

Економічна психологія — галузь психології, що вивчає психологічні явища, пов’язані з виробничими

відносинами людей. Виникла вона на перехресті соціальної психології, психології управління, психології праці

з економічною наукою.

БІЛЕТ № 5

У ХІХ столітті на психологію починають активно впливати методи природничих і точних наук. Сучасна

психологія використовує багато методів емпіричних досліджень. Їх можна представити таким чином:

Методи дослідження:

• загальні

• спостереження

• експеримент

• життєве

• наукове

• лабораторний

• природний

• включене

• невключене

• констатуючий

• формуючий

БІЛЕТ № 6

Основні напрями|направлення|, які успішно функціонують і сьогодні.

1. Біхевіорізм

Основоположник бихевиоризма американський вчений Джон Уотсон замінив предмет психології на поведінку,

а психічні явища оголосив принципово не пізнаваними природничонауковими методами.

Його завдання: 1) точно описати само поведінку; 2) з'ясувати ті фізичні стимули, від яких воно залежить; 3)

встановити зв'язки, що існують між стимулами і поведінкою.

Знаменита формула бихевиоризма|: стимул – реакція.

Проте повністю відмовитися від вивчення психічних феноменів було не можна. Тому з'явився необихевиоризм,

основи якого заклав Едуард Чейз Толмен в 30-х роках 20-го століття. Він відмовився від розуміння

поведінки тільки як системи реакцій на стимули і ввів уявлення про іманентну активність організму, про

доцільність поведінки. У нього мета – організуюче і направляюче начало поведінки, а також результат серії

поведінкових актів.

Тепер формула виглядає: стимул – проміжна ланка – реакція.

Проміжні змінні: цілі, очікування|чекання|, гіпотеза, знак і його значення, когнітивна карта світу (тобто

структура, що складається в мозку в результаті|унаслідок| переробки інформації, що поступає|надходить|) і ін.

Методи запозичували з фізіології і біології.

Заслуги: досліджували поведінку і ставили питання об'єктивного підходу в психології, а так само націленість

наукового дослідження на зв'язок з практичними завданнями. Вивчали навик і навчення.

2. Гештальтпсихология

Виникла в Германії, потім в Европе.

Назва відбулася від німецького слова «гештальт», що означає: образ, форма.

Гештальтпсихология висунула програму вивчення психіки з погляду цілісних структур (гештальтов),

первинних по відношенню до своїх компонентів.

Гештальтпсихология виступила проти принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них по

законах асоціації або творчого синтезу складних психічних феноменів. Внутрішня системна організація цілого

визначає властивості і функції створюючих його частин.

Представники: М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Льовін.

Предмет: системність психічного образу.

Методи: запозичували з математики і фізики.

Заслуги: Ідеї гештальтпсихологов сприяли розвитку знання про психічні процеси, затвердженню системного

підходу в психології, сприяли застосуванню в області психології теорій і понять, запозичених з природно-

научних досліджень.

3. Психоаналіз

Часто називають «фрейдизмом» по імені творця З.Фрейда.

Психоаналіз на відміну від перших двох напрямів|направлень| не орієнтувався на точні і природні науки, а

прагнув знайти вихід з|із| кризи в самій психології, утворивши тісніший союз|спілку| з|із| медициною (зокрема,

з|із| психіатрією). Пояснює|тлумачить| розвиток і структуру особи|особистості| ірраціональними психічними

чинниками|факторами|.

Предмет: несвідоме.

Основною проблемою психоаналізу з'явилася проблема мотивації. Свідомість і несвідоме стали

ключовими|джерельними| поняттями. Несвідомому була відведена особливо важлива|поважна| роль в

поясненні людської поведінки.

Методи психоаналізу: 1) метод вільних асоціацій, 2) метод аналізу сновидінь, 3) метод тлумачення помилкових

дій (описки, обмовки, забувають).

Заслуги фрейдизму: 1) прагнення отримувати знання, корисні для вирішення практичних завдань, 2) у науку

введена проблема несвідомої мотивації, 3) захисних механізмів психіки, 4) впливи дитячих травм на поведінку

дорослу.

З ідей З.Фрейда в 30-і рр. виріс новий напрям – неофрейдизм, який виник як социальноориентированная форма

психоаналізу. Фрейдизм і неофрейдизм об'єднує віра в існування і особливу роль несвідомого в психіці і

поведінці людини, переконаність в наявності у людини багатьох стійких негативних явищ, званих

«комплексами».

Представників неофрейдизма| дуже багато. Найзнаменитіші з|із| них: Карл Густав Юнг, Альфред Адлер, Ерік

Фромм, Ганна Фрейд, Карен Хорні.

4. Когнітивна психологія

Виникла у зв'язку з розвитком кібернетики, інформатики. Головна увага обернена та те, як людина сприймає,

переробляє і зберігає різноманітну|всіляку| інформацію про світ і про себе, яким чином він її використовує при

ухваленні|прийнятті| рішень і в повсякденній поведінці. Когнітивну психологію цікавить, як

влаштована|улаштувати| свідомість людини, його система знань.

Предмет: організація знання в пам'яті суб'єкта.

Завдання: довести вирішальну роль знання в поведінці суб'єкта.

Заслуги: розвиток науки в області пізнавальних процесів, інтелекту.

5. Гуманістична психологія.

Предмет: особа, як унікальна цілісна система, яка є не щось заздалегідь дане, а «відкриту можливість»

самоактуализации, властиву тільки людині.

Представники: Абрам Маслоу, Карл Роджерс та інші.

Подальший|дальший| розвиток психології на зарубіжному світі характеризується декількома тенденціями:

1) стирання меж|кордонів| між різними школами і напрямами|направленнями|;

2) вихід психології за рамки академічної науки в практичну;

3) збагачення методичного апарату досліджень за рахунок тих наук, з|із| якими психологія входить в контакт.

БІЛЕТ № 7 = 3

БІЛЕТ № 8

У давнину з формуванням філософських поглядів проблема душі стала предметом філософських роздумів. У

європейській культурі зародження філософії відбулося в Давній Греції. Одним із перших поняття «душа» ввів

та намагався описати його структуру і сутність Геракліт Ефеський (520-460 рр. до н.е.). Геракліт вважав, що

малий світ (мікрокосм) – світ окремої душі – подібний до Космосу (макрокосму). У творах Геракліта

стверджувалося, що душа безмежна і людина може пізнати й осягнути все у світі.

Інший давньогрецький мислитель Демокріт (430-370 рр. до н.е.) створив вчення про те, що в основі

світобудови лежать прості неподільні атоми. Душа також складається з атомів. Демокріт стверджував, що

душа, як рушійна сила людини, є органом чуття і мислення.

Отже, Геракліт і Демокріт людину та її душу вважали частиною Космосу.

У ІV ст. до н.е. людина стає центром філософських міркувань (Сократ, Платон, Аристотель). Сократ (470-399

рр. до н.е.) вважав, що основною властивістю душі є мислення, розум. Саме розум здатний дати душі

найголовніше. За Сократом, розум діє як діалог двох суб’єктів, відбиваючи їхнє спілкування.

Платон (427-347 рр. до н.е.) виходив із того, що Космос – це жива істота. Таку ясність він набуває через

існування Світової душі. Платон вважав, що свідомість людини, її душа має повне знання про світ. Ці знання

вона отримала від Світової душі. За Платоном, душа складається з трьох частин: розумової, вольової, чуттєвої.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у знаменитому трактаті «Про душу» систематизував попередні й сучасні йому

психологічні ідеї та висунув кілька нових важливих положень. Душа, за Аристотелем – це окрема сутність. Він

розвиває ідею про нерозривність душі та тіла.

БІЛЕТ № 9

В період Середньовіччя в розумового життя Європи запанувала схоластика (від грец. "схоластікос" - шкільний, вчений). Цей особливий тип філософствування ( "шкільна філософія"), що панував з XI по XVI століття, зводився до раціонального, що використовує логічні прийоми, обґрунтування християнського віровчення.

В схоластиці були різні течії. Спадщина Аристотеля католицька церква спочатку заборонила, але потім почала "освоювати", адаптувати відповідно до своїх потребам. З цим завданням найбільш тонко впорався Фома Аквінський вчення якого пізніше було канонізований у папської енцикліці (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і отримало назву томізму.

Томізм складався на противагу стихійно-матеріалістичних трактувань Аристотеля, в надрах яких зароджувалася концепція двоїстої істини. Фома ж відстоював одну істину - релігійну, "спадну зверху". Він вважав, що розум повинен служити їй так само щиро, як і релігійне почуття.

Поняття про інтроспекції, що зародився у Гребля, перетворилося на найважливіше джерело релігійного самозаглиблення в Августина і знову виступила як опора модернізованої теологічної психології у Фоми Аквінського. Роботу душі останній представив у вигляді такої схеми: спочатку вона здійснює акт пізнання - Їй є образ об'єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблений цей акт; нарешті, виконавши обидві операції, душа "повертається" до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саме себе як унікальну сутність.

В Англії проти томістской концепції душі виступив номіналізм. Він віз нік у зв'язку з суперечкою про природу загальних понять, або універсалій. Суть спору полягала в тому, чи існують ці загальні поняття самі по собі, самостійно і незалежно від нашого мислення, або представляють собою тільки імена, реально ж пізнаються лише конкретні явища. Енергійним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам

Номіналізм сприяв розвитку природничо-наукових поглядів на пізнавальні можливості людини.

Отже, в ранньому Середньовіччі під шаром чисто розумових побудов, чужих реальним особливостям психічної діяльності, пробивався джерело нових ідей, пов'язаних з досвідченим пізнанням душі і її проявів. На противагу прийнятим схоластикою прийомам виведення окремих психічних явищ із сутності душі і її сил, для дії яких немає інших підстав, крім волі божої, складалася методологія, заснована на дослідному, детерміністськими підході.

За Нового часу психологія продовжує свій розвиток у межах філософських систем Рене Декарта, Лейбніца, Локка, Ґартлі та інших. Для цього періоду характерним є проникнення в гуманітарне знання концепцій та законів природничих наук.На українських теренах вивчення психології розгортається в Києво-Могилянській Академії.

Досягненнями періоду XVII–XVIII ст можна вважати:

• вчення про рефлексію та рефлекс, першу модель нервової системи, постановку питання про свідомість як предмет психологічної науки (Декарт)

• теорії емоцій, свободи та вчення про людину як цілісну істоту (Спіноза)

• концепції несвідомого в психічній структурі та психофізичного паралелізму (Лейбніц)

• питання про набуте й наслідуване, розуміння ваги досвіду в формуванні психіки (емпірики Локк, Гоббс)

• вчення про асоціації як основу психічних процесів, теорія виховання (Ґартлі)

• періодизація психічного розвитку та освітньо-виховна теорія заснована на ній (Руссо).

Впродовж XVIII–XIX століть активний розвиток дістала асоціативна психологія, асоціація розглядалась у механістичному значенні як сполучення, з'єднання елементів в єдине ціле. Асоціативна психологія у свій спосіб прагнула побудови об'єктивного методу. Її представник, Джон Стюарт Мілль (1806–1873) сподівався створити щось на кшталт таблиці душевних елементів: відчуттів, думок та мотивів,- а плодами їх комбінування уявляв усю сукупність психічних явищ. Крім того, він запропонував концепцію психологізму, згідно з якою всі явища культури та громадського життя (виховання, право, політика, мистецтво тощо) мають розглядатись крізь призму психологічних законів. Психологія в рамках його вчення виступила як самостійна галузь наукового знання.

10.Особистість як об’єкт і суб’єкт самотворення.

Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість—це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.

В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності й самого себе.

Спочатку він приймає—переважно як об’єкт—різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного цілеспрямованого пізнання і перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у „суб’єкт-суб’єктні” стосунки з іншими людьми.

11.Різноманітність підходів до вивчення та дослідження психології особистості.

У сучасній психології виділяють наступні напрями дослідження особистості: біогенетичний, соціогенетичний і персоногенетичний. В основі виділення даних напрямів знаходиться детермінація розвитку особистості під впливом середовища і спадковості. Розглянемо кожний із перерахованих напрямів.

Центром уваги представників біогенетичного напряму є проблеми розвитку людини як індивіда, що має певні антропогенетичні властивості (задатки, темперамент, біологічний вік, стать, нейродинамічні властивості, органічні потреби, потяги тощо.), які проходять різні стадії дозрівання під час реалізації філогенетичної програми виду в онтогенезі.

Основним завданням представників соціогенетичного напряму є вивчення процесів соціалізації людини, засвоєння людиною соціальних норм і ролей, набуття соціальних настанов і ціннісних орієнтацій, формування соціального і національного характеру людини як члена тієї або іншої спільності.

У центрі уваги представників персоногенетичної орієнтації стоять проблеми активності, самосвідомості і творчості особистості, фор мування людського Я, боротьби мотивів, виховання індивідуального характеру і здібностей, самореалізації і особистого вибору, пошуку сенсу життя.

Велике значення для психології особистості має культурно-історичний системно-діяльнісний підхід розвитку особистості. У даному напрямі властивості людини як індивіда розглядаються як "безособові" передумови розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть отриматиособистісний розвиток. Соціокультурне середовище є джерелом, що живить розвиток особистості, а не "чинником", що безпосередньо визначає поведінку. Справжніми підставами і рушійною силою розвитку особистості виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких здійснюється залучення особистості до культури. У рамках системно-діяльнісного підходу особистість розглядається як відносно стійка сукупність психічних властивостей, як результат включення індивіда у простір міжіндивідуальних зв'язків.

БІЛЕТ № 12

Особистість - складне цілісне утворення. Дослідженню її структури присвячені праці багатьох психологів.

Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові

підструктури (табл. 12).

Головні однопорядкові підструктури особистості

Таблиця 12

Під структури особистості

Компоненти підструктур

Співвідношення соціального й біологічного

Рівень аналізу

Види формування

Спрямованість особистості

Переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання

Біологічного майже немає

Соціально-психологічний

Виховання

Досвід

Звички, уміння, навички, знання

Значно більше соціального

Психолого-педагогічний

Навчання

Особливості психічних процесів

Відчуття, сприймання, воля, почуття, емоції, мислення, пам'ять

Частіше більше соціального

Індивідуально-психологічний

Вправи

Біопсихологічні властивості

Темперамент, статеві ознаки, вікові властивості

Соціального майже немає

Психофізіологічний

Нейропсихологічний

Тренування

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності.

Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне

мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній

структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов'язаних компонентів: інтереси,

бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують

ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення є не тільки якістю

особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність

спрямованості здебільшого виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти

відповідно до ціннісних орієнтацій.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом

навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної

підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані

підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості. Однак К. К. Платонов

вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова

або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю

особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються

в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції,

волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах

психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються

психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і

поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за

допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в

основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж

відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе

лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів)

природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості

особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність

проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.

Розглянуті чотири підструктури охоплюють майже всі відомі якості особистості. Однак слід враховувати, що

поряд з ними можна назвати незліченну кількість якостей, котрі мають власну структуру і об'єднують декілька

компонентів, що належать до різних однопорядкових підструктур особистості. Наприклад, переконаність

віднесена до першої підструктури, а до неї самої входять воля, відповідні знання і особливості процесів

мислення.

Серед перелічених підструктур та їх компонентів не названі такі важливі прояви особистості, як характер і

здібності. Річ у тому, що ці дві підструктури особистості включають ті чи інші компоненти з усіх названих

однопорядкових підструктур, і тому їх особливості і структура будуть розглянуті окремо.