1. Роль і значення мови у суспільному житті. Поняття національної мови. Основні етапи розвитку української мови.

Мова - скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості попередніх поколінь.

Мова належить до так званих вторинних систем, вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюється усно і фіксується письмово. Тому можна сказати, що мова - це унікальний засіб усного, писемного та електронного спілкування.

Саме в системі національної мови зафіксовано інтелект нації. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури. За словами німецького філософа Людвіга Фейєрбаха:“ Мова є критерієм того, на якому рівні знаходиться людська культура..."

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.

Основні етапи розвитку української мови.

Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова

• протоукраїнський — VII-ХІ ст.,

• давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,

• ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,

• середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,

• пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,

• сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні

Основні етапи розвитку української мови.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова має своє визначене місце і складну історію розвитку. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи, до якої, крім української, належать російська й білоруська мови.

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці, фонетиці.

Найдавніший період функціонування української літературної мови засвідчено писемними пам’ятками Київської Русі (ХІ – ХІІІ ст.). У писемних пам’ятках цього періоду, написаних старослов’янською мовою, що була запроваджена просвітителями Кирилом і Мефодієм, досить виразно простежуються риси українського живого мовлення.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови.

У творчості Т.Г. Шевченка, який є основоположником нової української літературної мови, було відшліфовано і закріплено загальнолітературні норми національної мови, розширено її стильові межі.