73. Рента землі

75. Економі́чна оці́нка земе́ль — це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі.

Економічна оцінка земель різного призначення проводиться для порівняльного аналізу ефективності їх використання.

Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельної ділянки різного цільового призначення.

Економічна оцінка земель визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі.

76. Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, по-слуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за 'дний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання:

екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними Їх попередніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зростання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого.

Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклівможна побачити за рядом ознак — показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін;

зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і росту безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента.

Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Поступово °бсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й еко-Чоміка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг ви-Робництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної нової кризи, котра і завертатиме цикл

77. До основних факторів економічного зростання, як відомо, належать: капітал, земля (у т. ч. природні ресурси), праця (функція трудових ресурсів), а також підприємницькі здібності. Усі вони різною мірою впливають на створення ВВП. До капіталу можна віднести і досягнення НТР, вплив якої на темпи, характер економічного зростання постійно посилюється. Дані фактори матеріалізуються як у кількісних, так і якісних параметрах суспільного відтворення. Їх ще називають факторами пропозиції*1. Кожний з них постійно змінюється залежно від інших, а також від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

*1: {До зовнішніх факторів економічного зростання належить сукупний попит, який також суттєво впливає на структуру і темпи даного процесу.}

Роль НТР в економічному зростанні та її складові

В основі сучасного типу економічного зростання лежить поглиблення науково-технічної революції, початок якої відносять до середини 50-х років XX ст. Друга половина нещодавно минулого століття — це епоха бурхливого прогресу науки і техніки, що зумовило революційний переворот у технологічному способі виробництва. За порівняно короткий проміжок (останнє століття) були досягнуті більш значимі результати в економічному прогресі, ніж за всю його по-передню історію.

Революційна форма НТП, тобто НТР, — це швидкий перехід масового виробництва на якісно нові науково-технічні і технологічні принципи функціонування. Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування нових індустріальних технологій з мікроелектронікою та комп’ютерною технікою. Все це різко підвищує ефективність виробництва, а також зумовлює його урізноманітнення та динамічне пристосування до запитів споживачів.

Нова якість економічного розвитку тісно пов’язана зі зміною його спрямованості, що знаходить свій вияв у посиленні соціальної орієнтації економічного зростання. Особливо це очевидно у підвищенні ролі людини у виробничому процесі, що є першою характерною рисою нової якості економічного розвитку. Другою ознакою цього процесу є докорінна зміна його джерел і факторів, що безпосередньо пов’язане з інтенсивними трудо-, матеріало- та фондозберігаючими факторами.

Сучасна НТР — складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді можна виокремити три важливих її складових, які органічно пов’язані.

По-перше, НТР — це глибокий процес інтеграції науки і виробництва, для якого характерно перетворення виробництва економічних благ на специфічний «технологічний цех науки».

По-друге, зміст поняття «науково-технічна революція» включає і принципові зміни в підготовці кадрів. Нова техніка і новітні технології потребують і нового працівника: більш освіченого, кваліфікованого, високодисциплінованого, який гнучко пристосовується до нововведень. Працівник «виходить» з безпосереднього процесу виробництва, «стає над ним» як його контролер і регулювальник.

По-третє, важливою складовою НТР є кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами. Воно переходить на нову техніко-технологічну основу — комп’ютерну технологію.

НТР охоплює всі сфери і напрями діяльності людини, що свідчить про її універсальний, загальний характер. Усе це має принципове значення для динаміки, масштабів, якості економічного розвитку суспільства, що відповідно активізує пошук економістів різних шкіл і напрямів, наукову розробку теорій і моделей економічного зростання.

79. Цінні папери – це свідоцтва про участь їх власників у капіталі акціонерного товариства або надані позики. Вони передбачають зобов’язання емітентів сплачувати їх власникам доходи у вигляді дивідендів або відсотків. В юридичному розумінні, цінні папери – це майнові права, які засвідчуються документом певної форми і реалізуються в порядку, що вказується у цьому документі.

Цінні папери є капіталом, тому що їх власники одержують доходи. Проте, капітал цей фіктивний, оскільки цінні папери не мають вартості, хоча продаються та купуються на ринку; їх ціни мають ірраціональний характер. В обіг випускається (емітується) велика кількість різноманітних видів цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них (вторинні) цінні папери. Широкий діапазон цінних паперів, що емітуються, пояснюється тим, що причини, які спонукають випускати цінні папери і купувати їх, також дуже різноманітні.

Акція – цінний папір, без встановленого строку обігу, що засвідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства. Власники акції стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками, тому вони не можуть вимагати від товариства повернення вкладених коштів. Проте вони можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право співвласника. Доход, що одержує акціонер на акції, називається дивідендом. Розмір дивіденду залежить від обсягу прибутку, співвідношенням між його нагромаджуваною та споживчою частинами, інвестиційної політики акціонерного товариства, виду та кількості акцій та інших факторів. Товариства (корпорації) намагаються підтримувати дивідендні платежі на високому рівні, тому що значною мірою саме через ринкову ціну акцій визначають репутацію (рейтинг) корпорації, яка, в свою чергу, визначає здатність корпорації до залучення позикового капіталу або до додаткового випуску акцій. Крім дивідендів, власники акцій можуть одержати доход (у вигляді курсової різниці), якщо вони продадуть акції дорожче, ніж їх купили.

Акції, що випускаються в обіг, класифікуються за різними ознаками. За характером розпорядження розрізняють акції іменні та на пред’явника. Іменні акції реєструються в акціонерних книгах корпорацій на ім’я власника. Передача їх іншій особі вимагає дозволу правління корпорації. Акції на пред’явника емітуються без зазначення власника. По мірі розвитку та поширення акціонерного підприємництва акції на пред’явника, що стали об’єктом купівлі-продажу на ринку цінних паперів, істотно потіснили іменні.

Залежно від порядку виплати дивідендів і права участі в управлінні корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості (звичайні). Привілейовані акції надають їх власникам певні переваги порівняно з власниками простих акцій. Так, по привілейованих акціях встановлюється фіксований дивіденд, який виплачується раніше, ніж його визначають для власника простих акцій. Фіксований дивіденд виражається або у відсотках від номінальної вартості, або в грошах з розрахунку на одну акцію. Привілейовані акції поділяються на зворотні і незворотні. Коли корпорація випускає зворотні акції, вона залишає за собою право їх викупу (погашення) на певних умовах. Зворотність акцій вигідна для корпорації, але не для власників акцій. Ціна, за якою викуповуються акції, не повинна перевищувати їх номінальної вартості та премії, що є свого роду компенсацією за викуп. Незворотні акції не можуть бути оплачені доти, доки існує корпорація, що їх випустила.

Проста акція найчастіше дає власникові право одного голосу на загальних зборах акціонерів. З точки зору доходності прості акції є найбільш ризикованим видом цінних паперів, оскільки розмір дивідендів по них не фіксується, він залежить від фінансового стану корпорації й сплачується з прибутку в останню чергу, тобто після сплати відсотків, податків і фіксованих дивідендів. Проте в умовах сприятливої економічної кон’юнктури власники простих акцій мають шанс одержати дивіденди, що значно перевищують фіксовані, і швидко збільшити свій капітал.

Облігація – це свідоцтво про надання позики, яке дає право на одержання, як правило, щорічного доходу у вигляді відсотків. Привабливість облігації для власників полягає в одержанні фіксованого доходу. На відміну від акцій облігації після закінчення визначеного строку підлягають викупу, до того ж емітент повинен сплатити номінальну вартість облігацій і доход у вигляді відсотка. Облігації випускаються іменні та на пред’явника, причому останні переважають. Залежно від емітента облігації поділяються на державні та корпоративні.

Державні облігації – це свідоцтва про надання їх власниками позики державі в особі уряду та місцевих органів управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою мобілізації грошового капіталу для фінансування державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, тому вони вважаються першокласними цінними паперами з високими ринковим та кредитним рейтингом.

Державні цінні папери характеризуються значною різноманітністю і можуть бути класифіковані за рядом ознак. Так, залежно від порядку обігу на ринку облігації бувають ринкові (публічні) та неринкові. Ринкові облігації більш поширені, їх відрізняє висока ліквідність, тобто їх можна швидко реалізувати на ринку, проте власник цих облігацій не може претендувати на погашення їх до визначеного строку. На відміну від них, неринкові облігації не підлягають відкритому продажу. Вони, звичайно, реалізуються через спеціальні фінансові інститути: пенсійний, ощадний фонди тощо. Неринкові облігації можна пред’явити до оплати в будь-який час за бажанням власників. Проте при достроковій оплаті розмір доходу різко знижується. Випуск в обіг неринкових облігацій, наприклад ощадних, має за мету залучити до фінансування державного боргу навіть невеликі заощадження населення. Слід зазначити, що частина неринкових облігацій індексується, тобто їх погашення і сплата відсотків по них здійснюється з врахуванням індексу роздрібних цін.

Відповідно до заходів розміщення можна виділити облігації, що розміщуються на добровільний основі або примусово. Передплата на державні цінні папери проводиться на добровільній основі, тому що примусове розміщення облігацій підриває довіру до них. Облігація, яка розміщується примусово, порівняно рідке явище. Як правило, воно спостерігається під час війн, в умовах важкого стану державних фінансів, коли держава відчуває гостру потребу в грошових коштах.

За строками погашення державні цінні папери можна поділити на:  • поточні,  • короткострокові,  • середньострокові,  • довгострокові  • безстрокові.

Межа між ними досить умовна. Поточні облігації випускаються на строк від кількох тижнів до року, короткострокові – від 1 до 2–3 років, середньострокові – від 3 до 5–10 років, і довгострокові на строк більше 10 років. Для залучення коштів у межах до одного року в більшості країн використовуються казначейські векселі. Вони випускаються в обіг з первісними строками погашення в три, шість, дев’ять або дванадцять місяців. У ряді країн для залучення коштів на триваліший період використовуються бони та інші облігації, які відрізняються одна від одної умовами випуску та обігу.

Згідно із способами виплати доходів облігації поділяються на лотерейні (виграшні), відсоткові та з виплатою доходів на дисконтній основі. По лотерейних облігаціях періодично розігруються виграші на різні суми, які виплачуються залежно від номінальної вартості облігацій. На відміну від них відсоткові облігації забезпечують власникам фіксований або “плаваючий”, “мінливий” доход, що визначається відсотковою ставкою.

Для кожної країни характерна своя специфіка в емісії та розповсюдженні державних цінних паперів, що зумовлена особливостями історичного та економічного розвитку країни і ринку позикових капіталів, повноваженнями різних рівнів державного управління тощо.

Корпоративна облігація – це свідоцтво про надання їх власниками довгострокової позики корпорації, фірмі, підприємству, тобто це облігації емітовані юридичними особами. Випуск облігацій є більш вигідним способом формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, тому що відсотки по облігаціях сплачуються з прибутку корпорацій до сплати податків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу, оскільки вони не є співвласниками корпорації, а її кредиторами. Корпоративним облігаціям притаманний більший ризик, ніж державні облігації, проте доходи по них значно вищі.

Залежно від характеру забезпечення облігації поділяються на заставні та беззаставні. Заставні емітуються під заставу майна та цінних паперів.

Заставна облігація – це документ, що підтверджує згоду корпорації заставити під свій борг землю, споруду та інше майно, яке їй належить і дає право кредитору на володіння заставленими активами у разі несплати боргу. Облігації під заставу інших цінних паперів забезпечуються не майном, а іншими акціями та борговими зобов’язаннями фірми. У разі несплати боргу заставні цінні папери стають власністю, тих, хто володіє заставними облігаціями. Забезпеченням беззаставних облігацій виступає загальна платоспроможність. Такі облігації випускають, зазвичай, фінансово стабільні підприємства, які мають високий кредитний рейтинг. За порядком виплати розрізняються облігації з правом дострокового відкликання та облігації без такого права (безвідкличні – за аналогією із зворотними та беззворотними акціями).

Існують також облігації конвертовані та неконвертовані. Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Враховуючи цю пільгу, відсоток по конвертованих облігаціях встановлюється нижчим, ніж по неконвертованих. Власник конвертованих облігацій з одного боку, одержує стале джерело доходу у вигляді відсотка, а з іншого боку має можливість (яку дають акції) примножити капітал.

Крім традиційних видів акцій та облігацій в 70–80-ті рр. XX ст. на ринках цінних паперів як реакція на організаційну зміну його структури по лінії первинного (позабіржового) та біржового обігу з’явились їх нові види. До таких цінних паперів відносять передусім конвертовані облігації та акції, варанти, ф’ючерси, опціони. Операції з ними проводяться у більшості країн як на первинному, так і на вторинному ринку цінних паперів. Однак більша їх частина проходить через фондові біржі.

Конвертована облігація – це похідний цінний папір з трьома варіантами конвертованості: 1) облігація може бути обміняна на акцію, 2) облігація обмінюється з додатковою платою, 3) утримувач не може продати право на отримання акцій за певну ціну окремо від облігації. Конвертована облігація для обміну на акції найбільш розповсюджена в Японії, що знайшло відображення також в операціях на світовому ринку цінних паперів. В другій половині 80-х років 2/3 ринку припадало на облігації японських корпорацій такого типу. Це пояснюється тим, що курс акцій японських компаній, обмінюваних на облігації, виявився в той час найвищим в порівнянні з акціями інших країн.

Фінансовий ф’ючерс – це стандартний строковий контракт, який заключається між емітентом (продавцем) та покупцем (інвестором) в цілях купівлі та продажу в майбутньому цінних паперів або фінансових інструментів по зафіксованій раніше ціні.

Як правило, такі угоди здійснюються на фондовій біржі. Угода передбачає внесення певного страхового депозиту в залежності від руху на ринку тих паперів та інструментів, право на здійснення операцій з якими має покупець контракту. Особливість ф’ючерсу полягає в тому, що продавець не розпоряджається цінними паперами або фінансовими інструментами в момент узгодження контракту. Тому угода базується на різниці між фіксованою ціною та ціною на дату виконання угоди. При цьому ф’ючерсні контракти можуть багатократно перепродаватися так, як це відбувається на валютних біржах. За останній час широке поширення отримали ф’ючерсні контракти на індекси біржових курсів, коли обидві сторони, які беруть участь, встановлюють домовленість про переказ певної суми у відповідності з рівнем зареєстрованого індексу на момент закінчення строку контракту.

Ф’ючерсними угодами активно користуються корпорації, банки, а також інші кредитно-фінансові установи для регулювання своїх активів та пасивів з метою підтримки прибутковості під тиском ринкової кон’юнктури. Опціон також представляє собою строковий контракт на цінні папери та фінансовий інструмент, який отримує покупець опціону з умовою продажу права на проведення тієї або іншої операції. Сутність опціону полягає в тому, щоб обмежувати негативний тиск ринкової кон’юнктури на пасиви і активи покупця сумою, сплаченою за контракт. У разі сприятливої ситуації на ринку покупець здобуває при цьому додатковий прибуток. Ці операції також проводяться в основному на фондових біржах. Опціони, як правило, укладаються на акції, індекси їх курсів, ф’ючерси, на відсоткові ставки, що включать в себе цінні папери з фіксованим прибутком або термінові депозити. В західних країнах існує багато різноманітних як ф’ючерсних, так і опціонних контрактів. Крім цього, зустрічаються комбінації угод цих двох видів.

Варант – цінний папір, який дає утримувачу право на купівлю реальних цінних паперів. В багатьох випадках варанти випускаються разом з облігаціями з метою привернення до них як індивідуальних, так і колективних інвесторів. Нові види цінних паперів – варанти – похідні від реальних акцій та облігацій в цілому складають новий механізм ринку цінних паперів, який в більшості випадків сприяє перерозподілу діючих капіталів, а не мобілізації їх для масового фінансування економіки.

Після Другої світової війни ринок цінних паперів в багатьох країнах значно розширився за рахунок квазіцінних паперів шляхом сек’юритизації (тобто, оформлення боргу в спеціальні цінні папери та реалізація їх на ринку цінних паперів). Вони носять вторинний характер по відношенню до акцій та облігацій. Особливість цього виду цінних паперів полягає в тому, що вони представляють собою кредитні знаряддя обігу. Однак їх вихід на ринок цінних паперів, продаж та перепродаж означають отримання і мобілізацію певних сум грошових коштів, які можуть бути використані для подальшого розміщення в реальні інвестиції.

Серед таких квазіцінних паперів, або фінансових інструментів, широко розповсюджені ощадні, інвестиційні сертифікати, векселі, бони. Найбільший розвиток останнім часом отримав ощадний сертифікат. Він представляє собою письмове свідоцтво комерційного ощадного банку про депонування певної суми грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання по закінченні встановлюваного строку депозиту та відсотків по ньому. Банк видає ощадний сертифікат під певний відсоток або на певний строк, або до запитання. Як правило, ощадні сертифікати бувають іменними і на пред’явника. Особливість цього фінансового інструменту полягає в тому, що утримувачу сертифікату, який потребує повернення депонованих коштів по терміновому сертифікату раніше встановленого строку, виплачується знижений відсоток, рівень якого визначається на договірній основі при внесенні депозиту. Сертифікати купуються як юридичними, так і фізичними особами.

Іншим розповсюдженим інструментом для продажу та перепродажу є вексель, який буває двох видів: комерційний та банківський. Комерційний вексель забезпечений товарним покриттям і враховується комерційними банками. Банківський вексель – це дружній (бронзовий) вексель, який не має товарного покриття, та фінансовий вексель, який купується банками. Ці векселі почали широко використовуватися на ринку цінних паперів для продажу та перепродажу і таким чином отримали статус фінансових інструментів, створюючи тим самим можливість для накопичення та мобілізації грошового капіталу.

Інвестиційний сертифікат – накопичення на рахунках в банках для цільового інвестування безпосередньо в підприємство чи компанію, або через реальні цінні папери (акції та облігації). Але в цілому фінансові інструменти у більшій мірі представляють собою скоріше кон’юнктурний та спекулятивний механізм, що сприяє перерозподілу як грошових, так і фіктивних капіталів на національних ринках позикового капіталу.

80. Первинний ринок – це ринок, на якому розміщуються вперше випущені папери. Тут відбуваються мобілізація грошових коштів акціонерними товариствами та запозичення їх державою. Продаж цінних паперів може бути прямим і опосередкованим.

Прямий продаж – це публічна реалізація цінних паперів населенню або незначній кількості інвесторів.

Опосередкований продаж – це реалізація цінних паперів через посередника, яким є банк або брокерська контора.

Вторинний ринок – це ринок, на якому продаються і купуються випущені раніше цінні папери. Тут відбуваються зміна власника цих паперів. З погляду організації вторинний ринок поділяється на централізований і децентралізований.

Формою централізованого ринку цінних паперів є фондова біржа, на якій постійно обертаються цінні папери, але не всі, а лише ті, що допущені до обігу біржовими комітетами.

Децентралізований ринок – це ринок, на якому обертаються як допущені, так і недопущені до обігу на фондових біржах цінні папери. Цей ринок складається із значної кількості брокерсько-дилерських фірм, розкиданих по всій території.

Отже сучасний ринок цінних паперів складається з біржового обігу, а також позабіржового обігу. У свою чергу позабіржовий обіг ділиться на організований та неорганізований. Організований обіг перебуває під контролем саморегульованих органів, членами яких є посередники цих ринків (в основному – це брокери).

Позабіржовий та біржовий ринки певною мірою протистоять один одному, проте водночас взаємно доповнюють один одного, як правило, охоплює лише нові випуски цінних паперів і головним чином розміщення облігацій торговельно-промислових корпорацій. Навпаки, на біржі котуються старі випуски цінних паперів, переважно акції торговельно-промислових корпорацій.

Якщо через позабіржовий обіг здійснюються в основному фінансування і відтворювання процесу, то на біржі за допомогою скуповування акцій відбувається контроль над корпораціями та фірмами, йде формування контролю та його перерозподіл між різними фінансовими групами.

Біржа здійснює також відповідну частину фінансування, також відповідну через дрібного та середнього вкладника. На позабіржовому ринку посередники є одночасно і брокерами і дилерами. Дилери купують цінні папери за свій рахунок у вигляді запасу, а потім працюють з урахуванням ринкової ситуації. Брокер – це торговий посередник, який діє за дорученням і за рахунок клієнтів, отримуючи від них винагороду.

Важлива інформація поступає на робочі місця торгівців цінними паперами через різні інформаційні системи. Найбільш поширена – "Рейтер". Також угоди складаються за допомогою спеціалізованих комп’ютерних систем. "Найбільш потужною системою такого роду є система автоматичного кодування Національної асоціації дилерів по цінним паперам, яка використовується в США" /1/. Це електрона мережа, яка складається з більш ніж 120 тис. Терміналів. Ринок НАСДАК другий в США та третій у світі. В 1990 р. обіг акцій на НАСДАК склав 33380 млн. акцій (Нью-Йоркська фондова біржа – 39 665 млн. акцій).

Важливим елементом біржового ринку є фондова біржа. "Фондова біржа – це організація, яка створена для забезпечення вигідних умов вільної купівлі-продажу цінних паперів по ринкових цінах на регулярній та впорядкованій основі". "Класична біржа – це аукціон, де торгівля проходить за допомогою обліку усними інструкціями між трейдерами (представниками брокерських фірм в торговій зоні біржі)" /2/. Ключовим поняттям є ліквідність (здатність ринку поглинути визначену кількість цінних паперів при даній зміні ціни на ці папери).

Задача біржі – підтримувати ліквідність, щоб торгівля відбувалася без збоїв (збої можуть викликати напік серед інвесторів, що є небезпечним явищем для економіки в цілому). Ліквідність тим вище чим більше учасників купівлі-продажу. Для роботи на фондовій біржі інвестиційний дилер та брокер повинні зареєструватися. Потім вони повинні купити "місце" для своїх трейдерів. "Місце" – цінний актив фірми, який купується або у самої біржі або у інших біржових фірм.

Управління, розробка та здійснення політики біржі здійснюється керівним органом кожної біржі – правлінням або радою губернаторів (до складу входять президент, обізнані брокери, які стають губернаторами біржі на визнаний час). Для допомоги головному органу в роботі створюються різні комітети, які займаються більш вузькими сферами діяльності біржі. Кількість комітетів на кожній біржі буває різна. Як правило, біржі являють собою безприбуткові асоціації, звільнені від сплати корпоративного податку.

Особливе місце на фондовій біржі займає операція "лістинг". Акції нового випуску проходять підписку у інвестиційних дилерів, потім вони реалізуються між ними. Тільки після того, як акції були розпродані дилерами і отримані докази їх задовільного розміщення, акції попадають в список котирування ("лист") одної чи декількох бірж. Процедура включення акцій в цей список називається лістингом.

Лістинг має багато переваг:

престиж у інвесторів;

кращі умови для кредитування емітента, чиї акції попали в список;

полегшення облігаційного фінансування в майбутньому (лістинг робить для компанії більш практичним випуск нових конвертованих облігацій);

полегшує злиття та поглинання компаній;

полегшує спостереження акціонерами за угодами та котируваннями;

підвищує зацікавленість робітників купувати акції своїх підприємств;

краща інформативність о компаніях, які є в списку; можливість застави.

Аналізуючи все вище перераховане можна зробити висновок, що фондова біржа це найважливіша складова частина ринку цінних паперів.

Після того, як підписано контракт, необхідно, щоб інформація, якою володіють безпосередні виконавці, була перевірена і надійшла до клієнтів, а потім відбулася оплата цінних паперів покупцем і подання їх продавцем.

Підтвердженням і розрахунками по контрактам з цінними паперами займаються спеціальні організації – клірингові корпорації. Крім того, ряд установ, що називаються депозитаріями, здійснюють зберігання цінних паперів, облік їх власників. Зараз у багатьох країнах з розвиненою ринковою економікою створені централізовані депозитарії.

81. Фо́ндовий ри́нок (ри́нок ці́нних папе́рів) — частина ринку капіталів, де здійснюються емісія, купівля і продаж цінних паперів.

Фондовий ринок є абстрактне поняття, що служить для позначення сукупності дій і механізмів, що роблять можливими торгівлю цінними паперами. Його не слід плутати з поняттям фондова біржа - організацію, яка надає можливість для здійснення торгових операцій і зведення разом покупців і продавців цінних паперів.

Основні функції Фондового ринку

-регулювання сфери грошового обігу та кредиту;

-забезпечення переливу капіталу між галузями та сферами економіки;

-розподіл і перерозподіл капіталу корпорацій (АТ), контроль за їхньою діяльністю;

-залучення капіталу та забезпечення його ефективного використання;

-забезпечення оперативної інформації про рух індивідуальних капіталів.

82. Господарство — сукупність всіх чинників (матеріальних і духовних), які є у розпорядженні людини чи людської спільноти (господаря) і використання яких дозволяє отримувати засоби для виживання.

Ведення господарства - господарська діяльність особи, групи, народу, регіону, держави чи світу загалом з метою задоволення особистих чи суспільних потреб.

Відомі такі типи господарств:

• Домашнє господарство (Домогосподарство, середньовічна назва - Домострой) - господарство окремого дому, окремої сім'ї.

• Міське господарство - це складна сукупність підприємств, служб, інженерних споруд і мереж, розташованих на території міста і призначених задовольняти повсякденні комунальні, побутові, матеріальні та соціально-культурні потреби жителів міста. Складовою частиною міського господарства є житлово-комунальне господарство.

• Особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. (за Законом України)

• Народне господарство - господарство суспільства окремої країни світу.

• Суспільне господарство - господарство певного суспільства.

• Cвітове господарство (глобальне господарство) - господарство загальнолюдського суспільства нашої планети, господарство глобального суспільства. До його складу входять всі господарства окремих країн світу, об'єднані міжнародним поділом праці та системою МЕВ.

Цікаво звернути увагу, що в середньовіччі назва господарства використовувалась також для позначення держави - государства. В наш час слово государство позначає державу в російській мові. Слово государь первісно означало господар.

83. Державний бюджет – це фінансовий план утворення і використання грошових фондів держави протягом року, інакше кажучи – це баланс доходів і витрат держави, який складає міністерство фінансів. Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складається з двох частин: доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела доходів бюджету, а витратна – бюджетні видатки та їх обсяги. Структура державного бюджету гіпотетичної ринкової країни відображається на рис. 3.5.1. Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків (понад 90 % центрального і 70 % місцевих бюджетів). Бюджетна система – це сукупність всіх бюджетів країни у їх взаємодії. Бюджетна система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та ін. підсистем і складається із двох або трьох ланок. Так, бюджетна система унітарних (тобто єдиних держав – Великобританії, Франції та ін.) складається лише з двох ланок – державного і місцевого бюджетів. До бюджетної системи федеративних держав входить ще третя, середня ланка – бюджети членів федерації: у США – це бюджети штатів, у Німеччині – земель, у Швейцарії – кантонів, в колишньому СРСР – республік. Бюджет України складається лише з 3 ланок (центрального бюджету, республіки Крим та місцевих). На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв’язки держави, охорона кордонів, пошта, зв’язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охорони навколишнього середовища, соціального забезпечення, перерозподілі національного доходу тощо. На місцеві бюджети покладаються функції розвитку комунального господарства, будівництва певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвитку охорони здоров’я освіти (частково). Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків, як прибутковий податок на прибуток компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, що випускаються центральним урядом, а також доходи від об’єктів державної власності. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, від надання комунальних послуг, різних адміністративних зборів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.), тощо. Держава, крім того виділяє кошти цільового призначення місцевим органам влади на будівництво портів, гідроелектростанцій, ліквідацію наслідків стихій, аварій та ін. Проект бюджету готує центральний уряд, а затверджує законодавча влада. Державні витрати – це виражені у грошовій формі відносини власності між державою і юридичними та фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу. Основна частка державних витрат направлялася на утримання державного апарату і військові цілі, а соціальних витрат не було. В середині 90-х рр. ХХ ст. на перше місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров’я, виплат безробітним, пенсіонерам та ін.). це зумовлено якісно новою роллю особистого фактора в сучасному виробництві (значення освіти кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників тощо), посиленням загальнолюдських цінностей у комплексі ціннісних орієнтирів суспільства, зростанням армії безробітних тощо. Внаслідок цього на соціальні витрати у розвинутих країнах Заходу йде близько 35 % державних витрат. На другому місці в структурі державних витрат – витрати на економічні цілі: житлове будівництво і його реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв’язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін. Ці витрати в розвинутих країнах світу становили у середині 90-х рр. близько 25-27 % державних витрат. Їх висока питома вага зумовлена перетворенням держави на головну організацію щодо забезпечення нормального відтворення економічної системи, а планомірності і, зокрема, державного регулювання – в ядро господарського механізму. Недержавні форми власності і ринкового механізму неспроможні розвивати фундаментальні наукові дослідження, долати екологічну кризу, розв’язувати інші проблеми. Третє місце в структурі державних витрат посідають витрати на військові цілі. Вони поділяються на прямі і непрямі. До прямих відносять безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До непрямих – частину витрат на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплати ветеранам війни.  Наступна за величиною стаття державних витрат – витрати на обслуговування державного боргу. Виплата державного боргу і процентів по ньому здійснюється через викуп державних цінних паперів за кошти із державного бюджету. Частина коштів із бюджету держави йде на утримання державного апарату влади, посольств, консульств, сплати внесків до міжнародних організацій та ін. Дефіцит бюджету – це перевищення витрат державного бюджету над доходами. Виникнення і зростання дефіциту бюджету зумовлено економічними кризами, мілітаризацією економіки, веденням війни, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним зростанням інших витрат з бюджету.