23 Вересня 1946 р.

]. Товариш Мікоян сказав мені відносно моєї записки на Ваше ім’я від 7 вересня ц. р., що пропозицію про розгляд урядом пи­тання про всебічну економію у витрачанні хліба Ви знайшли тоді передчасною.

Товаришу Сталін! Необхідне різке скорочення витрат саме зараз. Коли Україна, Крим, Молдавія, Сталінградська, Курська, Воронезька, Тамбовська, Орловська, Рязанська, Саратовська, Куйбишєвська, Пензенська, Ульяновська, Тульська, Брянська об­ласті, Забайкалля і Далекий Схід, Північний Дон і Ставрополь охоплені неврожаєм, а в Сибіру і Казахстані внаслідок тривалих дощів хліб повільно збирається і промокає на пню, коли багато загинуло в країні озимих та ярових культур і різко скоротили­ся посіви круп’яних культур, - немає можливості жити з тим же розмахом, як ми живемо тепер. Ми швидко проїдаємо наші хліб­ні запаси: адже впродовж третього кварталу (липень - вересень) наші витрати - 6,4 млн тонн, включаючи експорт і кредити, тоб­то 2,1 млн тонн на місяць, у тому числі на постачання 1,7 млн.

У нас зараз набагато менше хліба, ніж у минулому році, а ви­трати роздуті. У минулому році ми витрачали щомісячно 1,3 млн тонн на постачання. Ось що ми маємо зараз:

(у тис. тонн)

Всього 12,520 16,053

Таким чином, ми маємо хліба зараз на 3,5 млн тонн менше, ніж у минулому році, далі розрив все збільшується, оскільки Україна дає вже тільки 5 млн пудів кожні п’ять днів й інші не­врожайні райони країни вже виснажені. А до нового врожаю нам треба жити ще три з половиною квартали. Весною знадобиться насіння. Хліба за нинішніми витратами не вистачить.

Я прошу, товаришу Сталін, дати вказівку негайно скоротити витрати за всіма статтями. Не можна мати такі високі норми у виключно неврожайний рік.

Важко й тому, що у Європейській частині Союзу РСР мало хліба, для наших промислових центрів його доведеться завозити здалеку. За менших витрат це було б легше.

Прошу Вас також, товаришу Сталін, дати вказівку, Щоб апа­рат ЦК включився у роботу щодо хлібозаготівель так, як він ра­ніше це робив. Зараз Міністерство заготівель - звичайний радян­ський апарат, а на місцях заготівлями і постачанням командують партійні органи і не відчувають щоденного оперативного впливу зверху по партійній лінії. Заготівельна робота - особлива робота, яка вимагає партійно-масових заходів і тісного зв’язку з місцеви­ми партійними органами.

Я ставив перед товаришем Мікояном питання про виді­лення із Міністерства заготівель окремого Міністерства продо­вольчого (хлібофуражного) постачання. Це можна безболісно зробити, проте він проти цього. Але немає можливості встигати справлятися і з заготівлями, і з постачанням, і з переробкою зер­на - дуже гострими питаннями завади і, особливо, у цьому році. Я вважаю, що створення такого Міністерства необхідне задля ін­тересів справи, назріло.

-Л- >с к

Прошу Вас розглянути цю записку. Без Вас ніхто не вирішить наболілого питання про те, як жити далі, хоча становище з ресур­сами відомо, зрозумілі розміри біди, яка вразила країну, і, отже, перспективи заготівель. Я боюся, щоб не спізнитися і не опини­тися перед труднощами, які можна відвернути або пом’якшити.

Міністр заготівель Б. Двіпський.

ДОКУМЕНТ З

ІЗ ЛИСТІВ \ ВИСЛОВЛЮВАНЬ ГРОМАДЯН СРСР

СТОСОВНО ЗНИЖЕННЯ ЦІН НА ПОЧАТКУ 1950-х РОКІВ

Із листа москвича М. О. Помазкова від 2 квітня 1952 р.: «По­здоровляю вас, мої дорогі, зі зниженням цін на продовольчі това­ри. Одночасно дякую радянському уряду і більшовицькій партії за 'гурботу про наш радянський народ».

Із листа москвички Л. В. Дмитрієвої від 2 квітня 1952 р.: «Сьогодні по радіо повідомили про зниження цін на продовольчі товари, так що наше життя стає все краще і краще. Я чекала зни­ження цін на промтовари, адже у нас, по-моєму, одна мрія - як би краще вдягнутися, але його не було. Але й це добре, що на про­дукти знизилися, адже у нас зараз важке міжнародне становище, а до того ж величні будови, а багато хто цього не усвідомлює».

Напочкова О. І., домашня господарка: «Нове зниження цін свідчить, що радянський уряд дійсно піклується про трудовий народ. Оскільки для тих, хто одержує невелику зарплату, це зни­ження стане надзвичайно великим полегшенням. Ці люди від усього серця дякують уряду і Сталіну».

Калдобська М. М., консультант Московського міського суду: «Це все суцільна фікція. По-перше, тому що все одно в провін­ції ніде продуктів немає і не буде, а торгівля хлібом проводиться за списками; по-друге, ніякого виграшу населення не одержить, позаяк зекономлену суму із нас витягнуть іншим шляхом з будь- якого приводу».

Сальников II. І., студент 5-го курсу Московського вищого тех­нічного училища ім. Баумана: «Хоча і відбулося нове зниження, а все одно населення харчується сурогатами і концентратами, оскільки в магазинах немає м'яса, яєць, а якщо де й з'явиться щось, то в магазинах влаштовуються величезні черги».

Іванов О. С, головний інженер ОКБ-156 Міністерства авіа­ційної промисловості: «Зниження безумовно існує, як правило, на 10 % на всі основні продукти споживання. Однак відчутного результату від цього ми не одержимо, оскільки у цьому році нас безумовно підпишуть на позику більше, ніжу попередньому році. І на суму, яка перевищує прибуток від проведеного зниження».

ДОКУМЕНТ 4

ЇЗ ПОСТАНОВИ ЦК ВКГ1(б) “ПРО ЖУРНАЛИ «ЗВЕЗДА»

І «ЛЕНИНГРАД»*’

серпня 1946 р.

ЦК ВКП(б) відзначає, що лігературно-художні журнали «Звез­ла» і «Ленинград», які видаються в Ленінграді, працюють зовсім незадовільно.

... Грубою помилкою «Звездьі» є надання літературної трибу­ни письменнику Зощенку, твори якого чужі для радянської літе­ратури. Редакції «Звездьі» відомо, що Зощенко давно спеціалізу­вався на написанні марних, беззмістовних і вульгарних речей, на проповіді гнилої безідейності, низькопробності, розрахованих на те, щоб дезорієнтувати нашу молодь і отруїти її свідомість...

Надання сторінок «Звездьі» таким літературним покидькам і негідникам, як Зощенко, тим більше неприпустимо, що редакції «Звездьі» добре відома фізіономія Зощенка...

Журнал «Звезда» всіляко популяризує також твори письмен­ниці Ахматової. літературна і суспільно-політична фізіономія якої давним-давно відома радянській громадськості. Ахматова є типовою представницею чужої для нашого народу безідейної поезії. Її вірші, просякнуті духом песимізму і занепаду, віддзер­калюють смаки старої салонної поезії, які застигли на позиціях буржуазно-аристократичного естетизму, - «мистецтва для мис­тецтва», які не бажають іти в ногу зі своїм народом, завдаючи шкоду справі виховання нашої молоді, і не можуть бути допусти­мі в радянській літературі...

ЦК ВКП(б) ухвалює:

Зобов’язати редакцію журналу «Звезда», Правління Союзу радянських письменників і Управління пропаганди ЦК ВКП(б) вжити заходів до безумовного усунення зазначених у цій поста­нові помилок і недоліків журналу⁷, виправити лінію журналу і забезпечити високий ідейний і художній рівень журналу, припи­нивши доступ до журналу творів Зощенка і Ахматової.

ДОКУМЕНТ 5

ІЗ СПОГАДІВ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА НКВС П. СУДОПЛАТОВА

...Розвідувальні матеріали стосовно атомної бомби зіграли безцінну роль не лише у воєнній політиці, але й у дипломатичній сфері.

...Відомості, одержані від К. Фукса (німецький фізик - агент НКВС) та Д. Макліна (англійський дипломат - агент НКВС), до­зволили зробити висновок, що американці не готові були вести ядерну війну наприкінці 40-х і навіть на початку 50-х років.

.. .Коли розпочалася «холодна війна», Сталін твердо проводив лінію на конфронтацію з США. Він знав, що загроза американ­ського ядерного нападу до кінця 40-х років була маловірогідна. За нашими даними, лише до 1955 року США і Англія повинні були створити запаси ядерної зброї, достатні для знищення Ра­дянського Союзу

Інформація Фукса і Макліна зіграла велику роль у стратегіч­них рішеннях радянського керівництва підтримати китайських комуністів у громадянській війні в 1947-1948 роках. Ми мали дані, що президент Трумен розглядає можливість застосування ядерної зброї, щоб не допустити перемоги комуністів у Китаї. Тоді Сталін свідомо пішов на загострення обстановки в Німеччи­ні, і у 1948 р. виникла Берлінська криза. В західній пресі з’явили­ся повідомлення, що президент Трумен і прем’єр-міністр Англії Етлі готові застосувати ядерну зброю, щоб не допустити пере­ходу Західного Берліна під наш контроль. Проте ми не знали, що у американців не було необхідної кількості атомних бомб, щоб протистояти нам одночасно в Німеччині і на Далекому Сході, де вирішувалася доля громадянської війни в Китаї. Американське керівництво переоцінило пашу загрозу в Німеччині і упустило можливість використати свій ядерний потенціал для підтримки китайських націоналістів.

.. У серпні 1949 року ми випробували свою першу атомну бом­бу. Ця подія підбила підсумки неймовірній напруженій семирічній праці... Курчатов і Берія за видатні заслуги в зміцненні могутності нашої країни були відзначені вищими нагородами, великими гро­шовими преміями і спеціальними грамотами про довічний статус почесних громадян Радянського Союзу. Всі учасники радянської атомної програми одержали привілеї: безплатний проїзд у тран­спорті, державні дачі, право вступу дітей до вищих навчальних закладів без вступних екзаменів. Останній привілей зберігався до 1991 року для дітей співробітників розвідки — нелегалів, які пере­бували за рубежем, виконуючи службові обов’язки.

ДОКУМЕНТ 6

ІЗ ВІДПОВІДЕЙ Й. СТАЛІНА КОРЕСПОНДЕНТУ «ЛРАВДЬІ» ЩОДО ФУЛТОНІВСЬКОГО ВИСТУПУ У. ЧЕРЧГЛля 5 БЕРЕЗНЯ 1946 р.

березня 1946 р.

Питання. Як Ви розцінюєте останній виступ п. Черчілля, зро­блений ним у Сполучених Штатах Америки?

Відповідь. Я розцінюю його як небезпечний акт, розрахований на те, щоб посіяти розбрат між союзними державами і утруднити їх співробітництво.

Питання. Чи можна вважати, що виступ п. Черчілля завдає збитків справі миру і безпеки?

Відповідь. Безумовно, так. По суті справи, п. Черчілль стоїть тепер на позиції підпалювачів війни. І п. Черчілль туг не єди­ний - у нього є друзі не лише в Англії, але й у Сполучених Шта­тах Америки.

Слід відзначити, що п. Черчілль і його друзі разюче нагаду­ють у цьому відношенні Гітлера і його друзів. Гітлер розпочав справу розв’язування війни з того, що проголосив расову теорію, оголосивши, що лише люди, які розмо&гіяють німецькою мовою, є повноцінною нацією. Пан Черчілль розпочинає справу розв'я­зування війни також з расової теорії, стверджуючи, що лише на­ції, які розмовляють англійською, є повноцінними націями, які покликані вирішувати долі всього світу. Німецька расова тео­рія привела Гітлера і його друзів до того висновку, що німці, як єдина повноцінна нація, повинні панувати над іншими націями. Англійська расова теорія приводить п. Черчілля і його друзів до того висновку, що нації, які говорять англійською, як єдино по­вноцінні, повинні панувати над іншими націями світу⁷.

По суті справи, п. Черчілль і його друзі в Англії і США пред'яв­ляють націям, які не розмовляють англійською, щось на кшталт ультиматуму: визнайте наше панування добровільно, і тоді все буде в порядку, - в іншому випадку неминуча війна.

Але нації проливали кров упродовж п’яти років жорстокої вій­ни заради свободи і незалежності своїх країн, а не заради того, щоб замінити панування гітлерів пануванням черчілпів. Цілком вірогідно тому, що нації, які не розмовляють англійською і які складають водночас переважну більшість населення світу, не по­годяться піти у нове рабство.

Трагедія п. Черчілля полягає у тому, що він, як закоренілий торі, не розуміє цієї простої і очевидної істини.

Безперечно, що установка п. Черчілля є установка на війну, заклик до війни з СРСР. Зрозуміло також і те, що така установка п. Черчілля несумісна з існуючим союзним договором між Англі­єю і СРСР. Щоправда п. Черчілль для того, щоб залякати читачів, мимохідь заявляє, що термін радянсько-англійського договору про взаємодопомогу і співробітництво цілком можна було про­довжити до 50 років. Але як поєднати подібну заяву п. Черчілля з його установкою на війну з СРСР, з його проповіддю війни про­ти СРСР? Зрозуміло, що ці речі ніяк не можна поєднати. І якщо п. Черчілль, який закликає до війни з Радянським Союзом, вва­жає ралом з тим можливим продовження терміну англо-радян- ського договору до 50 років, то це значить, що він розглядає цей договір як пустий папірець...

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

Дайте характеристику збиткам, які завдала СРСР Друга сві­това війна.

Визначте, які завдання стояли перед СРСР після закінчення війни?

Пригадайте, якими були об’єктивні і суб’єктивні труднощі відбудови народного господарства СРСР у повоєнні роки?

Що ви знаєте про грошову реформу 1947 р.? Як вона впли­нула на рівень жиїтя населення країни?

Назвіть найбільш характерні явища, притаманні сталін­ському режиму у другій половині 1940-х рр.?

Пригадайте, які політичні процеси були сфабриковані в СРСР наприкінці 40-х - на початку 50-х років XX століття?

Охарактеризуйте духовне життя радянського суспільства у перші повоєнні роки.

Визначте, які чинники негативно впливали на розвиток на­уки в СРСР після Другої світової війни?

Розкажіть про початок та ескалацію «холодної війни»? Які риси були їй притаманні?

Що вам відомо про радянсько-югославський конфлікт 1948-1952 рр.? Якими були його причини та наслідки?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Пригадайте, коли в СРСР було прийнято «Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господар­ства країни»?

1. V листопаді 1945 р. 2. У березні 1946 р. Г,. У серпні 1946 р.

4. У січні 1946 р. 5. У січні 1947 р.

Вкажіть, з яким партійним діячем СРСР у 1946-1948 ро­ках були пов’язані ідеологічні кампанії проти інтелектуаль­ної свободи?

1. З Й. Сталіним. 2. З Л. Кагановичем. 3. З А. Ждановим.

4. З М. Хрущовим. 5. З Г. Маленковим.

Назвіть радянських літераторів, які були піддані необ­грунтованій критиці у постанові ЦК ВКП(б) “Про журнали «Звезда» та «Ленинград»”.

1. А. Ахматова. 2. О. Фадєєв. 3. М. Зощенко.

4. Ю. Олеша. 5. М. Шолохов.

Визначте, жертвами якої сфабрикованої каральними органами СРСР судової справи стали відомі діячі ВКП(6)

Кузнецов, М. Вознесенський, М. Капустін?

«Справи лікарів». 2. «Справи космополітів». 3. «Справи ЄАК».

«Московської справи». 5. «Ленінградської справи».

Вкажіть рік утворення Ради Економічної Взаємодопо­моги (РЕВ).

1947 р. 2. 1949 р. 3. 1948 р. 4. 1951 р. 5. 1950 р.

гезди 7/ СРСР ї ДОБУ «ВІДЛИГИ»: і! СВІТЛО И ТІНІ

У

радянській повоєнній історії період після смерті Й. Ста­ліна і до відставки М. Хрущова у жовтні 1964 року на­зивають десятиліттям «відлиги». Соціально-політичне життя цієї доби тісно пов’язане з діяльністю нового лідера СРСР. його спробами здійснити реформи в усіх сферах життя сус­пільства, [ хоча багато з цих реформ були непослідовними, половинчастими, а інколи й авантюристичними, все ж таки їх проведення визначалось об’єктивним прагненням М. Хрущо­ва надати нові якості існуючій системі.

В ході напруженої політичної боротьби Хрущову вдалося залучити на свій бік впливових представників генералітету та значну частину членів партійно-державного апарату; ідо дозволило йому усунути від влади основних конкурентів спочатку Л Берія, а незабаром і Г. Маленкова. Разом з тим у країні все активніше розгорталися процеси, пов'язані з роз­вінчанням «культу особи» И. Сталіна, а їх кульмінацією став XX з’їзд КПРС, на якому Хрущов виступив зі своєю знамени­тою доповіддю.

Саме після цієї події в Радянському Союзі формується альтернативний посттоталітарний вектор розвитку держави, з'являються окремі елементи громадянського суспільства, що зароджувались на підгрунті лібералізації режиму; а пізніше в рамках дисидентського руху. Зростання соціальної активнос­ті віддзеркалив процес виникнення численних громадських організацій, різноманітних форм самоврядування населення, які діяли, щоправда, під пильним партійно-державним конт­ролем. Розконсервація «закритого суспільства» на певний час оновила духовне життя громадян СРСР та обумовила появу нових напрямків у культурі. У сфері державного будівництва відбулось розширення прав союзних республік, передусім в економічній і правовій галузях, відновлювались національні автономії. Остаточно стабілізувалася радянська економіка, а в окремих її галузях було досягнуто значних успіхів. Швидко розвиваються наука та освіта, розпочинається широке житло­ве будівництво, модернізується армія.

На міжнародній арені СРСР стає другим найвпливовішим гравцем, позиція якого вже визначає рівновагу⁷ сил у світі. Ра­дянському керівництву вдалося уникнути жахливого ядерно­го протистояння зі США та на певний час спрямувати течію «холодної війни» у більш миролюбне русло. Але зовнішньо­політична лінія Хрущова, не завжди витримана і послідовна, призвела до конфліктів між Радянським Союзом та деякими країнами соціалістичного табору.

В цілому десталінізація і оновлювальні процеси «хрущов- ського десятиліття» носили поверховий характер, не зачіпа­ючи основ самої системи. Недоторканність марксистсько-ле­нінської ідеології та монополія КПРС на владу, як і раніше, залишалися нездоланним бар'єром на шляху справжньої де­мократизації суспільного життя.

Сталінські ((спадкоємці)} на політичному роздоріжжі

У ніч з 28 лютого на 1 березня 1953 року відбулись події, котрі суттєво змінили ситуацію в Радянському Союзі. В ре­зультаті апоплексичного удару на межі життя і смерті опи­нився Й. Сталін. Земний шлях цієї людини закінчився увечері

березня після агонії, що тривала декілька діб. Радянський лідер пішов з життя, а разом з ним відходив у минуле один з найбільш складних і суперечливих періодів розвитку СРСР.

Сталінські соратники одразу спробували продемонструвати країні та світу що проблема спадковості влади врегульована ними з дотриманням норм законності. 5 березня 1953 року у

Кремлі відбулося спільне засідання членів ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР та уряду. Л. Берія від імені бюро Прези­дії ЦК запропонував обрати на посаду Голови Ради Міністрів Г. Маленкова. Пропозиція знайшла одностайну підтримку учасників зібрання, хоча попереднс розподілення посад про­йшло ще 4 березня, коли стало зрозуміло, що хвороба вождя є смертельною. Метою пертурбацій у вищому партійному ке­рівництві було відновлення позицій достатньо вузького кола осіб, які вважалися найближчими сталінськими сподвижни­ками. Вже 6 березня обрану XIX з’їздом партії Президію ЦК було скорочено до 10 членів та 4 секретарів. Такий крок фак­тично відсторонював від влади висуванців 1952 року.

Маленков окрім головування у Раді Міністрів очолив також Секретаріат ЦК. Його заступниками у Радміні стали Л. Берія,

В. Молотов, Л. Каганович та М. Булганін. Певною несподіван­кою виявилось призначення на посаду заступників міністра оборони двох видатних полководців часів війни - Василев- ського та Жукова. Це було явним свідченням бажання сталін­ських спадкоємців мобілізувати заради підтримки власного стаїусу всі можливі резерви суспільного визнання, використо­вуючи у даному випадку' особистий престиж високоповажних у країні людей.

У гой же час залишалося невирішеним питання щодо по­дальшої діяльності М. Хрущова, з чим пов’язувалась на­пруженість у системі оперативного керівництва партією. У перший момент було оголошено, що лідер парторганізації Москви залишає свою посаду і переходить до Центрального Комітету, але через декілька днів з’ясувалося, що Маленков у свою чергу пішов з Секретаріату ЦК. залишившись главою уряду. В результаті утворився новий склад Секретаріату ІДК КПРС, до якого ввійшли Хрущов, Суслов, Поспєлов, Шаталін та Ігнатьєв.

Фактично після смерті Сталіна три особи зосередили у своїх руках владу: Маленков, Берія і Молотов, але така конфігура­ція на політичному Олімпі зберігалася недовго. Хрущов у той час практично не викликав у своїх колег підозр, як і свого часу

Сталін, коли у квітні 1922 року опинився на цій ключовій по­саді. Насправді ж ситуація була значно складнішою. Маленков не був Генеральним секретарем, не став ним і Хрущов, перебу­ваючи спочатку на посаді одного з секретарів ЦК. Лише через деякий час він зайняв пост Першого секретарем ЦК КПРС.

Важко стверджувати, що перехід Маленкова з однієї галузі керівної роботи до іншої був свідомим кроком на шляху інституціональної реформи, спрямованої на переміщення центру влади від Секретаріату ЦК партії до уряду Тим більше, що посада Голови Ради Міністрів набула великого значення і перетворилася свого часу на вершину влади в СРСР завдяки особистому престижу И. Сталіна.

За зовнішніми проявами єдності та ефективності здійснен ­ня керівництва країною, яке демонстрували соратники покій­ного вождя, розгорталась драматична боротьба за владу.

Незабаром нове керівництво започаткувало ряд заходів, спрямованих на ліквідацію зловживань минулих років. Вже 27 березня 1953 року Президією Верховної Ради СРСР було оголошено амністію для деяких категорій ув'язнених, а до 10 серпня за відповідним указом було звільнено понад 1 млн осіб. Проте амністія практично не торкнулася політв’язнів, бо репресованих «за контрреволюційні злочини» почали виправ­довувати лише після XX з'їзду КПРС.

березня 1953 року Берія затвердив постанову про при­пинення карної справи та звільнення з-під варти арештова­них «лікарів-шкідників». а 3 квітня Президія ЦК КПРС при­йняла рішення про їх реабілітацію. Варто відзначити, що після смерті Сталіна і до свого арешту ініціатива у прийнятті багатьох важливих рішень належала Л. Берії. За його нака­зом у березні 1953 р. зі складу МВС було виділено та пере­дано в інші відомства 18 структурних підрозділів - Дальбуд, Спецбуд та ін. Вольовим рішенням Берії апарат уповнова­женого МВС СРСР по Німеччині було скорочено у 7 разів. Більше того, у травні 1953 р. він оцінював курс на побудову соціалізму у НДР помилковим, відмічаючи, що об'єднана Ні­меччина (нехай навіть об'єднана на буржуазній основі) буде серйозною противагою американському впливу у Західній Європі. У травні Берія надав до Ради Міністрів та Президії ЦК пропозицію щодо ліквідації системи примусової праці (ГУТАБ), обґрунтовуючи її економічну неефективність та безперспективність.

Подібні кроки небезпідставно трактувалися його колега­ми як намагання спочатку зосередити у своїх руках, а по­тім і повністю захопити владу. Відверто кажучи, сталінські спадкоємці побоювались шефа карних органів і вирішили завдати первентивного удару, в результаті чого 26 червня 1953 року під час засідання Президії ЦК Берію було арештовано. А 23 грудня 1953 р. рішенням Верховного Суду СРСР йому було винесено «розстрільний» вирок з конфіскацією майна, позбавленням військових звань та нагород.

Відтоді у новому керівництві поступово посилювалися по­зиції Хрущова, а вже у вересні 1953 р. на Пленумі ЦК КПРС його обрано Першим секретарем Центрального Комітету пар­тії. Хоча зовнішньо Г. Маленков і М. Хрущов діяли спільно, у рамках принципу «колективного керівництва», проте попере­дній досвід кожному з них підказував, що в радянській держа­ві має бути лише один лідер.

Арешт та розстріл Берії істотно зменшили вплив Маленко- ва, якого Хрущов та деякі інші керівники стали піддавати кри­тиці за намагання змінити пріоритети економічного розвитку на користь легкої промисловості. Варто зазначити, що в той час Маленков був надзвичайно популярним у народі, перш за все завдяки скасуванню надмірних податків на селянські гос­подарства.

У вищому керівництві СРСР до того ж зіткнулися позиції щодо здійснення зовнішньополітичного курсу. Дискусії роз­горнулися навколо подальшого протистояння з країнами За­ходу що, відповідно, загострило протиріччя і обумовило бо­ротьбу між прихильниками різних точок зору. Так, Маленков заявляв, що нова світова війна «при сучасних засобах її ве­дення означає загибель всієї цивілізації». Молотов, навпаки, вважав, що у разі масштабного збройного конфлікту загинуть тільки капіталістичні країни, які неминуче наближаються до своєї історичної поразки.

У процесі політичної боротьби М. Хрущову вдалося усуну­ти з посади голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова. У цьому його підтримали надзвичайно впливові в середовищі партійно- державної номенклатури Молотов і Каганович, які погоди­лись з призначенням на цей відповідальний пост М. Булганіна, близького тоді до Хрущова. До того ж, Перший секретар ЦК КПРС покладався на керівництво української парторганізації та секретарів обласних комітетів, які мали значний вплив у цен­тральному партійному штабі.

У свою чергу, Хрущов віддячив українським комуніс­там, ініціювавши спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Крим­ської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радян­ської Соціалістичної Республіки. Відповідний указ Прези­дії Верховної Ради СРСР був підписаний 19 лютого 1954 р. з нагоди святкування 300-ї річниці «возз’єднання» України з Росією.

Спираючись на підтримку більшості в центральному парт- апараті. Хрущов 25-31 січня 1955 р. на пленумі ЦК КПРС під­дав різкій критиці «неправильну поведінку» та «політичну безхребетність» Маленкова, згадавши про його стосунки з Берією. Він указав на серйозні помилки у діяльності Маленкова на посаді голови уряду й запропонував звільнити його від ви­конання цих обов'язків. У постанові пленуму відмічалось, що Маленков не виявив себе політично зрілим керівником, «неправильно зрозумів свої функції та явно претендував не тільки на керівництво діяльністю уряду, але й на керівництво Президією ЦК». На нього було покладено моральну відпо­відальність за «ленінградську справу», а також за «справу» маршала артилерії Яковлєва.

Пленум ЦК одноголосно прийняв рішення про звільнення Маленкова, якому не залишалося більше нічого як визнати власні помилки і розпочати роботу на посадах міністра елек­троенергетики та заступника голови Радміну СРСР, без виве­дення зі складу Президії ЦК КГІРС. Вакантну посаду міністра оборони замість М. Булганіна посів Г. Жуков.

Наступним конкурентом Хрущова, проти якого він готу­вав кампанію, був В. Молотов. Це завдання було розв'язано на XX з’їзді КПРС, коли, контролюючи партійний апарат, сформувавши відповідний склад делегатів, заручившись під­тримкою правоохороних органів, військових та членів Пре­зидії ЦК А. Мікояна, М. Булганіна, М. Суслова і О. Кириченка, Хрущов виступив на з’їзді зі своєю відомою доповіддю. Су­часні дослідники погоджуються, що започатковані тоді про­цеси десталінізації були спрямовані передусім проти най­ближчих соратників Й. Сталіна 1930—1940-х років - Моло­това, Кагановича, Маленкова.

Хрущов і надалі не припиняв наступ на своїх політичних конкурентів. У червні-липні 1956 року після прийняття поста­нови ЦК «Про подолання культу особи і його наслідків», спи­раючись на висловлені раніше звинувачення на адресу Моло­това, зокрема, стосовно політики щодо Югославії, Хрущов проводить через Президію ЦК та Президію Верховної Ради СРСР рішення про зняття Молотова з посади міністра закор­донних. справ і призначення замість нього Д. Шепілова.

Відчуваючи опір своїй політиці з боку широких кіл столич­ної бюрократії, органічно пов'язаної з колишнім сталінським керівництвом, Хрущов розпочинає реорганізацію загально­союзних міністерств, включаючи скорочення їх кількості. Це викликало невдоволення практично всіх членів Президії Цен­трального Комітету, але йому все-таки вдалося за підтримки лідера українських комуністів О. Кириченка та інших партій­них діячів національних рнеспублік вже на грудневому 1956 року пленумі ЦК провести рішення про надання більшої са­мостійності республіканським Радам Міністрів.

На наступному пленумі (лютий 1957 р.) Хрущов наполягає на необхідності проведення значної децентралізації управлін­ня виробництвом, що викликало протидію більшості членів Президії. Тоді лідер радянських комуністів вдається до не­стандартного кроку - він безпосередньо звертається до гро­мадян СРСР, друкуючи ЗО березня 1957 року у центральних газетах «Тези доповіді т. Хрущова», після чого через місцеві партійні органи організовується їх всенародне обговорення та схвалення.

Під виглядом гііднятгя авторитету та розширення прав со­юзних республік М. Хрущов ввів до складу Ради Міністрів СРСР п’ятнадцять голів республіканських Радмінів, які при­значалися Секретаріатом ЦК КПРС здебільшого ще за часів керівництва даною структурою самим Хрущовим. Отже, його прихильники відтепер складали більшість як у Раді Мі­ністрів СРСР, так і в номенклатурному середовищі союзних республік, передусім в УРСР.

По суті, це була перемога Хрущовау боротьбі зі своїми політичними опонентами, яким нічого не залишалося як гра­ти «ва-банк». Користуючись відсутністютрьохчленів Пре­зидії ЦК, Молотов, Каганович та Маленков організували 18червня 1957рокуїїзасідання,наякомувимагалипереобрання М. Хрущова, звинувативши його в «опортунізмі та троць- кізмі».

Першому секретарю ЦК і його прихильникам вдалося від­тягнути голосування на кілька днів, і коли Президія зібралася у повному складі, Хрущов заявив, що приймати подібне рі­шення має право лише пленум ЦК. На пленумі, що відбувся 22 червня, він за підтримки більшості учасників провів рі­шення про осуд «антипартійної групи» у складі Маленкова, Кагановича і Молотова, вивів їх зі складу членів Президії ЦК і членів ЦК КПРС, а також зняв з посади секретаря ЦК Д. Ше- пілова, виключивши його із ЦК партії.

Впевненості Хрущову додавала відверта підтримка його лінії міністром оборони СРСР Г. Жуковим, якому Микита Сергійович через деякий час «віддячив» усуненням з усіх посад і відправкою у відставку. Це було зроблено 26 жовтня 1957 року під час закордонного офіційного візиту маршала. Через три дні по тому відбувся пленум ЦК, на якому Жуко­ва було виведено зі складу Президії ЦК та ЦК КПРС. Од­ним із звинувачень, пред’явлених полководцю, був «відрив» Збройних сил СРСР від партії, їх «вихід» з-під контролю Центрального Комітету. Основою для звинувачень ви­явився наказ «Про стан військової дисципліни у Радян­ській армії і Військово-Морському флоті та заходи щодо її зміцнення», підписаний Жуковим та начальником Генштабу В. Соколовським 12 травня 1956 року. Наказ містив крити­ку партійних органів Збройних сил СРСР, їх незадовільну політико-виховну роботу з особовим складом, забороняв критику діяльності командирів на партійних та комсомоль­ських зборах.

Центральний Комітет партії обурило те, що Г. Жуков не ознайомив з наказом вище партійне керівництво, проявивши таким чином «неприпустиме свавілля». Пленум дійшов ви­сновку, що Жуков поставив Міністерство оборони вище ЦК і привласнив собі функції останнього. При цьому Головне по­літичне управління РА та ВМФ нібито перетворились у своє­рідну канцелярію, ставши Головним політичним управлінням Міністерства оборони.

Упродовж 1956-1958 років новий радянський лідер по­слідовно зміцнював свої позиції. 27 березня 1958 року після відставки М. Булганіна Хрущов стає головою уряду. З цього моменту і до свого падіння у жовтні 1964 року він обіймав обидві найважливіші у радянській політичній системі посади: Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР, що робило, на перший погляд, його владу майже такою ж не­обмеженою, якою вона була за часів Сталіна.

Як політик Микита Сергійович був, безперечно, супер­ечливою особистістю, в якій апаратний консерватизм поєд­нувався зі схильністю до сміливих політичних імпровізацій, у тому числі ліберально-комуністичного спрямування. «Остан­ній комуністичний романтик» при владі виявляв себе неаби­яким майстром політичних комбінацій.

На початку «відлиги» керівники центральних та респуб­ліканських органів влади підтримали той новий політичний курс, який проводився з ініціативи Хрущова. Більше того, того, в перші роки свого правління він відкривав апарат­никам та керівникам на місцях, головним чином на рес­публіканському рівні, широкий простір для ініціативи та прийняття самостійних рішень. Тому на певний час Хру­щов став визнаним лідером правлячих верств радянського суспільства.

Але зміцнивши позиції номенклатури, він своєчасно не усві­домив, що і його власне становище залежить від задоволення її інтересів. До того ж, через непослідовність у прийнятті рішень Хрущов поступово втрачав підтримку партійців та чиновників, які вже не побоювались повернення до влади своїх попередни­ків. За таких умов бурхлива новаторська діяльність радянського лідера, щоправда, не завжди корисна для справи, його схиль­ність до частих кадрових змін почали дратувати нову бюрокра­тію, яка прагнула перш за все власної стабільності.

Аванси Шїзду КПРС

Після смерті Сталіна репресивний маховик помітно змен­шив свої оберти. Паростки десталінізації радянського сус­пільства гісвною мірою з'явилися ще до початку XX з'їзду КПРС. Важливе значення мав, зокрема, вихід у вересні 1953 року Указу Президії Верховної Ради СРСР, згідно з яким Вер­ховний Суд одержав право переглядати за протестами Гене­рального прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ і осо­бливих нарад НКВС, «трійок», «двійок» та інших позасудо- вих органів. Водночас скасовувались воєнні трибунали військ МВС, були деіцо обмежені функції і влада всесильних органів держбезпеки.

Тоді ж з’явився сам термін «реабілітація», що означало від­мову, хоча б у декларативному плані, спадкоємців Сталіна від репресивних методів управління країною. Держава публічно визнавала невинність тих, хто потрапив'до безжалісного Мо­лоху її каральної машини, хоча партійні діячі так і не наважи­лись відкрито заявити про злодіяння, скоєні перед мільйонами загиблих та скривджених у концтаборах, залишаючись на не­змінних позиціях доби «розгорнутого наслупу соціалізму».

ІЗ березня 1954 р. зі складу МВС виділився Комітет дер­жавної безпеки (КДБ) при Раді Міністрів СРСР М. С. Хру­щов у виступі перед правоохоронцями наголошував, що роль контррозвідки у сталінські часи надмірно перебільшувалась і запропонував перетворити комітет у звичайну громадянську установу, позбавивши його співробітників військових звань, хоча пізніше радянський лідер відмовився від такої ідеї. Цим кроком Хрущов, по суті, вивів партійний апарат з-під постій­ного контролю спецслужб.

XX з'їзд КПРС розпочав свою роботу 14 лютого 1956 р. у Великому Кремлівському палаці. Відкрив йот М. Хрущов, виступивши перед делегатами зі звітною доповіддю ЦК. Він підтвердив новий політичний курс розвитку Радянського Со­юзу, обраний керівництвом країни та партією. Розкриваючи питання щодо стратегії економічного поступу держави, Хру­щов запропонував першорядну уваїу приділити сільському господарству та житловому будівництву, що, за великим рахунком, і визначило основні напрямки шостого п'ятирічного плану Згадав радянський лідер і «агента імперіалізму Берію», закликавши однопартійців постійно пильнувати, оскільки у соціалізму ще залишилося багато ворогів - «троцькістів та бухарінців», котрі у дусі сталінських часів називалися «най­лютішими ворогами народу».

Про викривання «фашистсько-провокаторської банди Ье- рії» говорили у своїх виступах на з’їзді Маленков, Каганович та інші партійні діячі, які багато років працювали з цією лю­диною. А. Мікоян піддав критиці офіційний підручник «Істо­рія ВКП (б). Короткий курс», відмітивши, що історія деяких партійних організацій була сфальсифікована, а репресованих В. Антонова-Овсієнка та С. Косіора доповідач вперше за ба­гато років відкрито назвав товаришами, підкресливши тим са­мим, що «ворогами народу» вони не були.

Безсумнівно, центральною подією з'їзду стала доповідь М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки», що прозву­чала на закритому засіданні 25 лютого. Спрямована про­ти Сталіна та його найближчих соратників, вона викликала шок у більшості партійців та пересічних громадян. Основу доповіді складали матеріали комісії, роботу якої очолював П. Поспєлов. 5 березня 1956 р. вище керівництво прийня­ло рішення ознайомити з відредагованим текстом промови «всіх комуністів та комсомольців, а також безпартійний актив робітників, службовців та колгоспників», що, по суті, було безпрецедентною акцією залучення населення СРСР до ви­сокої політики.

Насичена деталями доповідь надзвичайно вразила грома­дян. Сталін зображувався тираном, винним у всіх злочинах 1930-х - початку 1950-х років, але до жертв кульїу були від­несені здебільшого комуністи. Тим самим доповідь обминала питання про відповідальність усього сталінського керівництва за масові репресії попередніх років.

Альтернативний погляд на ці доленосні події в історії Ра­дянського Союзу запропонував відомий сучасний російський дослідник С. Кара-Мурза. На його думку, нове керівництво СРСР відмовилося від еволюційної десталінізації, а допо­відь М. Хрущова стала радикальним розривом з минулим, за­вдавши потужного удару по фундаменту Радянської держави. Фактично, це був перший принциповий крок до руйнування її легітимності, який крім того, обумовлював початок ліквідації комуністичного руху в європейських країнах Заходу.

З того часу тема репресій стала головним сегментом психо­логічної війни Заходу проти СРСР, позбавляючи радянський суспільний лад його симпатиків серед ліберальної та лівої ін­телігенції в західноєвропейських країнах і США. Цей процес імпортувався і в Радянський Союз, породжуючи різноманітні форми дисидентства.

«В механістичних поглядах Хрущова на державний устрій, - вважає С. Кара-Мурза, - відобразився особливий тип «мислення апаратника», але головне, його дії призвели до про­фанації Радянської держави, руйнування її зв'язку з народом і одночасно появи комплексу провини в тих, хто цю державу будував та захищав. Руйнація ідеократичних підвалин дер­жавності запроваджувалася через «приземлення ідеалів» - за­міщення далекого образу справедливого і братнього життя громади з достатком прагматичними критеріями споживання, до того ж нічим не обґрунтованими (Наздогнати і випередити Америку!)».

Подальшому подоланню «культу особи» передбачалося присвятити спеціальний пленум ЦК, відкриття якого мало відбутися у середині 1956 р. З викриванням сутності сталін- щини на ньому планував виступити маршал Г. Жуков. Пле­нум, однак, так і не відбувся. Офіційно дане питання роз’яс­нювалося відповідною постановою ЦК КПРС від ЗО червня

р., котра стала ідеологічною платформою XXII з’їзду партії 1961 року.

Проте у цьому документі злочини сталінського режиму ха­рактеризувались не інакше, як «деякі обмеження внутрішньо­партійної та радянської демократії, неминучі в умовах жор­сткої боротьби з класовим ворогом», а вождя вже було пред­ставлено істинним оборонцем справи соціалізму У постанові зазначалося, що розвиткові кульгу особи сприяли, перш за все, деякі індивідуальні якості та риси характеру Сталіна, про що свого часу застерігав Ленін.

У той же час підкреслювалося, що всі криваві розправи з інакодумцями, названі в постанові «серйозними помилками», були «допущені у післявоєнний період життя» радянського лі­дера. Тим самим робилася спроба обминути питання про ма­сові репресії 1930-х років. Боротьба Хрущова зі сталінізмом стала поштовхом до згуртування так звгних «твердих» сталін- ців та деяких членів партапарату, невдоволених посиленням позицій першого секретаря, що складало реальну загрозу їх особистому становищу.

Після XXII з’їзду КПРС тіло Сталіна було винесене з мавзо­лею. Сталінград перейменували у Волгоград, прибрали портре­ти та статуї вождя, яких по всій країні налічувалося безліч.

Відзначимо, що реабілітація торкнулася не лише міль­йонів раніше засуджених громадян, а й окремих депортова­них наприкінці війни народів. У своїй доповіді на XX з’їзді

М. Хрущов висловив обурення з приводу депортації під час війни карачаївців, балкарців та калмиків, але обійшов мов­чанням долю інших етнічних груп, що постраждали від по­літики сталінського режиму - кримських татар, чеченців, інгушів, литовців, латишів, а також населення західних об­ластей УРСР та БССР, частина якого необгрунтовано була вислана у східні райони Радянського Союзу.

Реабілітація, звісно, оминула тих, кого було звинувачено у націоналізмі. Більше того, політичні репресії, спрямовані проти національно орієнтованих громадських діячів, про­довжувались і в другій половині 50-х - на початку 60-х років.

XX з'їзд КПРС прийняв і ряд рішень, що стосувалися між­народної політики СРСР. Так, з'їздом після проведення кон­сультацій з комуністичними партіями, що підписали у 1938 році акт про розпуск довоєнної партії польських комуністів, були реабілітовані її керівники та члени. Крім того, під час ро­боти з’їзду припинив своє існування і Комінформ, хоча офі­ційно про його розпуск було оголошено 18 квітня 1956 року. Останні рішення Комінформу затверджувались делегаціями- учасницями у перервах XX з’їзду без формального скликання організації.

Таким чином, XX з'їзд КПРС став поштовхом до запо- чаткування масових реабілітацій та звільнення в'язнів, без­підставно звинувачених у попередні роки, а образно кажу­чи, він вивільнив у радянському суспільстві дорогоцінну людську енергію. У той же час з’їзд залишив відкритими цілий ряд гострих проблем. Партійно-бюрократична но­менклатура на чолі з Хрущовим, розгортаючи «десталініза- цію по вертикалі», з широким залученням до осуду «куль­ту особи» державних та громадських інституцій, в повній мірі не усвідомлювала тих радикальних перетворень, що розпочались у радянському суспільстві, зберігаючи, по суті, в недоторканності всі старі ідеологічні атрибути та штампи, практично ввесь арсенал традиційних методів по­літичної практики. Іншими словами, громіздка тоталітарна система поспіхом здійснювала косметичний ремонт фаса­ду державної споруди, майже зовсім не зачіпаючи її базових внутрішніх опор.

Спроби реформування радянської економіки

У перші роки після смерті Сталіна новий курс в економіч­ній політиці був пов’язаний з діяльністю Г. Маленкова. Саме за його ініціативи акценти у сфері народного господарства переносились з важкої промисловості на легку, житлове бу­дівництво та сільське господарство. Певною мірою то були виправдані кроки, тим більше що становище у цих галузях економіки продовжувало залишатися критичним, особливо на селі.

З приходом до влади Хрущова результати реформ його по­передника визнавались незадовільними. Лібералізація управ­ління системою народного господарства, впровадження нових методів господарювання, на думку радянського керівника, повинні були покращити загальний стан економіки у країні. Важливою віхою на цьому шляху стала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про реорганізацію міністерств у зв'язку з передачею підприємств ряду галузей народного господар­ства у відання союзних республік. Уже до 1956 року їх було передано близько 15 тисяч.

Внаслідок політики децентралізації управління господар­ством в СРСР за ініціативою М. Хрущова в 1957 році утво­рилося 105 економічно-адміністративних районів, при цьо­му 25 союзних міністерств було скасовано. Територіальний принцип керування господарством впроваджувався замість надмірно централізованого, міністерсько-галузевого, що було об'єктивно необхідно за умов збільшення кількості і обсягів виробництва промислових та інших підприємств.

Створення раднаргоспів надавало місцевим номенклату­рам значної самостійності у вирішенні економічних і соці­альних питань, а отже, фактично підвищувало їх стагус. Для більш ефективного керування та координації зусиль на між­регіональному рівні створювались відповідні республіканські органи, які контролювали діяльність місцевих структур, і в

році у РРФСР, УРСР та Казахській РСР республіканські раднаргоспи розпочали свою діяльність.

Ще на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року Хрущов вперше провів реалістичний аналіз стану сільського господар­ства в країні, після чого відбулося підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію. Відновлення принципу матеріаль­ної зацікавленості працівників агропромислового комплексу, списання боргів колгоспів, зменшення податків з присадибних ділянок - всі ці заходи достатньо швидко принесли позитивні результати. Водночас держава направляла у село кваліфікова­них спеціалістів і техніку, а також суттєво збільшила дотації, відведені на дану галузь економіки.

Наприкінці січня 1954 р. Хрущов вніс на обговорення Пре­зидії ЦК питання про стан та перспективи розвитку сільсько­го господарства. Констатуючи наявність глибокої кризи села, він запропонував розширити обсяги посівних площ за раху­нок освоєння 13 млн гектарів цілинних земель. Підставою для подібної пропозиції стали незадовільні кількісні показники: у 1953 р. в СРСР було зібрано зерна менше, ніж у 1940 р. А вже на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС 1954 р. освоєння цілини визнавалось магіст ральним напрямом розви­тку сільського господарства.

У перші роки цілинної епопеї вдалося досягнути рекордних урожаїв зернових. 'Гак, у 1956 р. було зібрано 125 млн тонн зерна, причому частка цілинного хлібу склала близько 40 %. Крім того, у період масового освоєння цілини (1954-1956 рр.) у сільську місцевість цього регіону приїжджало багато молоді з міст, що обумовило на певний час приріст загальної чисель­ності сільського населення РРФСР.

У той же час цей проект Хрущова породив низку/ проблем: високі витрати на пальне, ремонт техніки, будівельні матеріа­ли пізніше позначились на рентабельності виробництва агро- продукції, що ускладнювалось також відсутністю нормальних шляхів сполучення при постачанні зерна у споживчі райони.

До того ж, значною мірою цілинні землі виявились зонами ри- зикового хліборобства, де часто траплялись посухи та смерчі.

Одночасно з освоєнням цілини розпочалася «кукурудзяна кампанія». Відзначимо, що зацікавленість Хрущова у вирощуван­ні цієї культури з’явилася задовго до відвідування ним у 1959 р. Сполучених Штатів Америки. Але після того візиту' кукурудзу в СРСР почали культивувати повсюдно і фактично у примусово­му порядку, не враховуючи багатьох специфічних обставин.

Здійснення двох адміністративних реформ повинно було посприяти покращенню становища у сільському господар­стві. 26 лютого 1958 р. за доповіддю Хрущова на пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову «Про подальший розвиток колгоспного устрою та реорганізацію машинно-тракторних станцій». Суть нововведення полягала в тому, що, починаючи з 1958 р., старі МТС повинні були виконувати функції пунктів обслуговування і ремонту, а нові трактори, сільгоспмашини та інша техніка вільно продавались колгоспам або відпускалися у кредит строком до 2-3, а у деяких випадках до 5 років.

На думку італійського історика Д. Боффа, «ліквідація МТС виявилась єдиною економічною реформою Хрущова, яка пе­режила його. Саме через свій радикальний характер вона не залишилася простою реорганізацією, а вимагалабільш глибо­ких змін. Купівля колгоспами сільськогосподарських машин розширювала сферу ринкових відносин, а їх свобода розпоряджа­тися знаряддями виробництва потребувала повернення до концепції кооперативного господарства і відмови від повного підпорядкування державі. Однак прогресивна реформа була здійснена з такою економічною недалекоглядністю, що при­звела до негативних наслідків».

У результаті МТС замість перетворення на ремонтно-тех­нічні станції (РТС), частіше за все, просто припиняли своє іс­нування. Характерно, що за останні тридцять років у країні відмічалося скорочення парку сільськогосподарських машин. Знаходячись у користуванні колгоспів, техніка швидко вихо­дила з ладу, а необхідних ремонтно-технічних служб на базі господарств вчасно створити не вдалося. Крім того, колектив­ним господарствам через дороговизну послуг було невигідно звертатися до РТС.

Інше починання Хрущова стосувалося укрупнення кол­госпів, яке, в принципі, було проведено ще в і 950 р. Шляхом об'єднання окремих господарств у потужні агрокомплекси планувалося вирішити проблеми даної галузі економіки. До 1955 р. кількість колгоспів у країні скоротилася до 83 тис., на 1958 р. - до 78 тис., а у 1960 р. - до 45 тис. Однак у 1960 році чисельність зайнятих у сільському господарстві складала 39 % активного населення, тобто стільки ж, скільки у про­мисловості. будівництві й транспорті разом взятих, проте аграрний сектор давав тільки 16 % національного продукту, в той час як промисловість - 62 %, а будівництво - 10 %.

У другій половині 1950-х років СРСР виконав основні за­вдання індустріалізації. Беззаперечними були успіхи Радян­ського Союзу у ракетобудуванні, що виявилось стратегічно не менш важливим, ніж поява атомної бомби. Спеціалісти кон­структорського бюро А. Туполєва створили турбореактивний пасажирський лайнер ТУ-104, один з найкращих у світі на той час (1955 р.), а під керівництвом С. Корольова 21 серпня

р. відбулося успішне випробування міжконтинентальної ракети Р-7, котра дозволила менш ніж за два місяці по тому вивести на навколоземну орбіту штучний супутник. Напри­кінці 1957 р. розпочав свої океанські походи перший у світі атомний криголам «Ленін», а у липні 1958 р. в СРСР з’явився атомний підводний човен.

Першими у світі 4 жовтня 1957 року радянські вчені ви­вели на орбіту Землі штучний супутник, а буквально через місяць ~ аналогічний апарат із собакою на борту. Кульміна­цією «штурму неба» став орбітальний політ радянського кос­монавта Юрія Гагаріна, що відбувся 12 квітня і961 року. Так почалась «космічна ера» в історії людства. Ці події викликали справжній шок за океаном, тим більше що аналогічні експери­менти у США на початковому етапі зазнали невдачі.

Визначні досягнення радянської науки та техніки були пов’язані з успішним розвитком промисловості. Зароки п’ятої п'ятирічки (1951-1955 рр.) промислове виробництво в СРСР вдалося збільшити на 85 %, за три роки шостої п'ятирічки (1955-1958 рр.) - на 64 %, а за період виконання семирічного плану (1959-1965 рр,) - на 84 %. Зауважимо, що план п'ятої п'ятирічки був виконаний достроково. В цей час були побу­довані та введені в експлуатацію 3,2 тис. нових промислових підприємств, у тому числі шахти на Донеччині та в Кузбасі, трубопрокатні та металургійні заводи у Закавказзі, великі ГРЕС: Придніпровська в Дніпропетровській області, Чере- петська - в Тульській, Південно-Кузбаська - в Кемеровській, Південно-Уральська - в Челябінській областях.

Саме в 50-х роках XX століття Радянський Союз здійснив важливі кроки у сфері науково-технічної революції, що обумовило перехід до автоматизації деяких виробництв і розвитку таких принципово нових напрямків, як електроніка, атомна енергетика, космонавтика. У 1951 р. в країні були створені перші електронно- обчислювальні машини, а 27 червня 1954 р. розпочала робочу перша у світі атомна електростанція в Обнінську.

Наприкінці 1950-х років у багатьох галузях народного гос­подарства темпи розвитку продовжували зростати. При цьому підвищився життєвий рівень робітників, дещо меншою мі­рою - службовців. Так, протягом 1951-1958 рр. середні при­бутки радянського робітника зросли на 230 %. Прискорювали­ся темпи електрифікації сіл, покращилося транспортне обслу­говування, але найбільшим досягненням у соціальній сфері слід вважати розв’язання житлової прооблеми.

Із започаткуванням широкого житлового будівництва де­сятки тисяч сімей по всій країні переселилися з бараків, під­вальних приміщень та «комуналок» у будинки - знамениті «хрущовки», які поступалися комфортом і габаритами «ста- лінкам», але стали насправді «народним» житлом і в значній мірі вирішили гостру соціальну проблему. Відзначимо., що нові будинки планувалися як тимчасове помешкання, розра­ховане на двадцять років.

У січні 1959 р. був скликаний позачерговий XXI з'їзд КПРС, який на весь світ заявив, що в СРСР соціалізм переміг повністю й остаточно, і прийняв семирічний план розвитку народного господарства на 1959-1965 рр. Ключовим соціаль­но-економічним завданням семирічки було «наздогнати та випередити Америку» і вийти на перше місце у світі по ви­робництву продукції на душу населення. При цьому наміча­лося збільшити обсяг валової продукції сільського господар** ства в 1,7 раза, а продуктивність праці в колгоспах повинна була зрости в 2 рази.

На XXII з’їзді КПРС затверджується третя програма пар­тії - програма побудови комуністичного суспільства в СРСР (першу програму було прийнято на II з’їзді РСДРП у 1903 році, другу - на VIII з’їзді РКГІ(б) у 1919 р.). Новим завданням проголошувалося створення за десять років (1961-1971 роки) матеріально-технічної бази комунізму, аз 1971 р. до 1980 року планувалося перейти до єдиної загальнонародної власності та здійснення принципу «розподілення за потребами», що й ува- жалося основами комуністичного суспільства. Причому нази­валися навіть конкретні цифри. Так, обсяг промислової про­дукції за 20 років мав зрости не менше ніжу 6 разів. Для цього продуктивність праці передбачалося підняти за 10 років біль­ше ніж удвічі й у стільки ж перевищити тогочасний її рівень в США. Планувалось скоротити до 35 годин робочий тиждень, за рахунок суспільства здійснювати безкоштовне утримання дітей у садках, запровадити безкоштовне користування квар­тирами, комунальними послугами, транспортом та ін.

Та всупереч прогнозам комуністичний романтизм третьої програми КПРС не був підкріплений реальними досягненнями. Більше того, на початку 1960-х рр. влада пішла на непопуляр­ний крок - оголосила про підвищення цін. 31 травня 1962 р. ЦК КПРС проінформував населення про підвищення з 1 червня за­купівельних цін на худобу, птицю, тваринне масло та вершки на 35 %. Одночасно на 25-30 % зросли й роздрібні ціни.

У листопаді 1962р.напленуміЦКХрущовпровіврішенняпро розділення партійних органів на промислові та сільськогоспо­дарські. Передбачалося, що новий принцип забезпечить більш оперативне і конкретне управління економікою. На місцях утворилися по два обласних комітети партії і по дві самостійні Ради депутатів трудящих та їх виконкоми. Перші повинні були вирішувати проблеми населення, зайнятого в промисловості, а інші - громадян, працюючих у сільському господарстві. Ви­суваючи ідею нової реформи, Хрущов підкреслював, що й така структура не забезпечить бажаних результатів, якщо не при­значати до керівництва енергійних, талановитих людей. При цьому він визнавав неприпустимою практику, коли непридатні працівники тривалий час залишалися на керівних посадах.

Наприкінці 1962-го- на початку 1963 р. було проведено укрупнення раднаргоспів з метою вдосконалення системи пла­нування на місцях. Однак змін на краще від цих перетворень не настало, що й послужило невдовзі приводом для ліквідації раднаргоспів, а також дискредитації самого поняття «терито­ріальне управління» та ідей, закладених у ньому.

На початку 1960-х років економічні новації Хрущова по­чали давати збої. Проведена в 1961 р. грошова реформа не мала очікуваного ефекту. В народному господарстві про­довжувалося зниження темпів економічного зростання. В сільському господарстві вони впали з 7,6 % на рік. в пе­ріод 1953-1958 років до 1,5 % за 1959-1964 рр. Зростання продуктивності праці за той же час скоротилося з 9 до 3 %. У 1963 р. Радянський Союз був вимушений закупити 12 млн тонн зерна за кордоном, на що держава витратила близько 1 млрд доларів.

Істотну роль у дискредитації М. Хрущова та його еконо­мічного курсу відіграла продовольча криза 1963-1964 рр. Ви­кликана вона була багатьма причинами як суб’єктивного, гак і об’єктивного характеру. Часто абсурдні рішення директивно­го плану щодо сільського господарства негативно відбивалися на його стані, до чого додалися посуха і неврожай 1963 року. Крім того, підтримка комуністичних і антиколоніальних рухів у світі, на що хрущовське керівництво витрачало величезні кошти, в тому числі й значну кількість продуктів харчування, породила серйозні проблеми з продовольчим постачанням у Радянському Союзі.

Отже, за хрущовських часів в економіці склалася супе­речлива ситуація. З одного боку, обмеження повноважень загальносоюзної бюрократії, зменшення чисельності її апа­рату та проведення заходів з децентралізації економіки кра­їни швидко принесли свої позитивні наслідки, а з іншого - невиваженість дій, ірраціоналізм прийнятих рішень самого Хрущова блокував нормальний процес розвитку вироб­ництва навіть у тих межах, які надавала існуюча система. Тому спроби реформування народного господарства СРСР у «хрущовське десятиліття», попри окремі визначні досяг­нення і короткочасний період позитивної динаміки еконо­мічного зростання, успіху не мали. Вони призвели лише до послаблення позицій партійно-державного лідера, а згодом і до усунення його від влади.

Духовна «відлига» в СРСР

Зміна політичного клімату в країні обумовила лібераліза­цію духовного життя суспільства. Представники творчої інте­лігенції, відчуваючи загальну атмосферу «відлиги», створили цілу низку свіжих, значно менш заангажованих літературних творів, кінокартин, театральних вистав. Особливо яскраво ці процеси проявилися у радянській літературі, котра поступово звільнялася від надмірної нормативності та офіціозу

Восени 1953 року в журналі «Новьій мир» була надруко­вана стаття В. Померанцева «Об искренности в литературе», в якій проводилась думка щодо необхідності існування різ­них літературних шкіл та напрямків, а також можливість чесно писати, не хвилюючись про ймовірні наслідки. Уже на­ступного року на сторінках радянських журналів з’являють­ся знакові твори: у «Знамени» друкуються розділи з роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», а в «Новом мире» - повість

І. Еренбурга «Відлига», що згодом дала назву новому етапу радянської історії.

Однак певна частина літераторів залишалася на консерва­тивних позиціях, виявляючи нерішучість у підтримці курсу на «десталінізацію» і припинення боротьби з космополітизмом. У травні 1954 року на сторінках центральних газет з’явилася критика на адресу Померанцева, Еренбурга, Маріенгофа, Па­йової, Яновського, а липнева постанова Центрального Коміте­ту перетворила критичні зауваження на офіційні звинувачен­ня. зокрема, щодо О. Твардовського, якого наступного місяця було відсторонено від керівництва журналом «Новьій мир». На II з'їзді радянських письменників, що відбувся у грудні 1954 року, перші твори «відлиги» засуджувались як прояви «стихійного» розвитку літератури.

Після XX з’їзду КПРС ідеологічний тиск на літерато­рів та діячів культури дещо послабшав. З небутгя поверта­лися імена репресованих діячів літератури і мистецтва - Вс. Мейєрхольда, І. Бабеля, Б. Пільняка, І. Катаєва, відпо­відальність за переслідування яких покладалася на Сталі­на і Жданова. В цей же час із запасників вилучається роман М. Булгакова «Мастер и Маргарита». Радянські читачі знову отримали можливість читати Достоєвського, Купріна, Буніна і Сологуба, твори яких за часів сталінізму вважалися «заборо­неними» і не видавалися.

У травні 1958 року прийнято пост анову ЦК про виправлен­ня помилок в оцінці опер «Великая дружба», «Богдан Хмель- ницкий», «От всего сердца», чим було реабілітовано звинува­чених у «формалізмі» В. Мураделі, Д. Шостаковича, С. Про- коф'єва, В. Шебаліна та інших відомих композиторів.

Протиріччя та складність культурних процесів знайшли своє відображення у роботі І з’їзду художників та II з'їзду ком­позиторів (1957 р.), III з'їзду письменників (1959 р.), наради істориків (1962 р.). Періодичними стали зустрічі партійного керівництва з представниками творчої інтелігенції, що відбу­лись у ]957_г 1962 та 1963 роках. Це була більш ліберальна форма ідеологічного контролю над культурним життям. Тоді ж вперше з'явилася можливість дослідження певної частини недоступних раніше архівів, що сприяло більш глибокій роз­робці низки важливих сюжетів вітчизняної історії. Проте в підсумку всі ці процеси мали незавершений характер.

Покращення суспільно-політичної атмосфери в СРСР відо­бразилося і на культурних зв'язках з іншими країнами. Зна­чний резонанс мали проведені у Москві Міжнародний фес­тиваль молоді і студентів (1957 р.) та перший Міжнародний музикальний конкурс ім. П. І. Чайковського. Наприкінці 1950-х років у Радянському Союзі проводились виставки західного мистецтва, демонструвалися колекції Дрезденської галереї, полотна П. Пікассо та інших майстрів.

Розвитку літератури сприяла поява нових літературно- художніх журналів ліберального спрямування - «Юность», «Наш современник», «Молодая гвардия», «Иностранная ли- тература», а центром консолідації творчої інтелігенції став журнал «Новьій мир», який у липні 1958 року' знову очолив

О. Твардовський. Не залишились непоміченими у суспільстві надруковані на сторінках цього журналу оповідання В. Шук- шина, роман В. Дудінцева «Не хлебом единьїм», але особливо резонансною стала опублікована у листопаді 1962 року повість

О. Солженіцина «Один день Йвана Денисовича» про долю по­літв’язня Щ-854 у сталінських таборах. Сміливо заявили про себе молоді талановиті поети Є. Свгушенко, Б. Ахмадуліна,

А. Вознесенський, Р. Рождественський.

Гуманістичні тенденції у розвитку радянської літератури і кінематографу тих років найбільш яскраво відобразились у ху­дожньому осмисленні геми війни, що по-новому прозвучали в оповіданні М. Шолохова «Судьба чедовека», у першій частині трилогії К. Симонова «Живьіе и мертвьіе», в фільмах Г Чух- рая «Заллада о солдате» і М. Калатозова «Летят журавли».

З іншого боку, з санкції Хрущова на початку 1957 року не­гативним оцінкам за «нігілістичне перекручення радянської дійсності» було піддано роман В. Дудінцева «Не хлебом еди­ньїм», восени 1958 року було розв’язано цькування Б. Пастер- нака, роман якого «Доктор Живаго», надрукований на Заході, був відзначений Нобелівською премією з літератури, а через деякий час розпочато кампанію проти художників-модерніс- тів. Хрущов вимагав відображення у мистецтві досягнень Ко­муністичної партії і радянського народу, вважаючи це голов­ною метою будь-якого виду творчості. Такий тиск негативно сприйняла інтелігенція, поступово відчужуючись від радян­ського лідера та його непослідовної й ірраціональної політи­ки, що обумовило неминучий конфлікт між партійним керів­ництвом та певною частиною суспільства*

У грудні 1960 року в «Юности» виходить стаття критика Ст. Рассадіна «Шестидесятники» - про письменників нової лі­тературної генерації та їх творчість. Саме так поняття «шістде­сятник» з’явилося у загальному вжитку, і з того моменту стало позначати творчу інтелігенцію демократичного спрямування другої половини 50'60-х років XX століття.

Важко не погодитись з думкою дослідника С. Кульчнцького про те, що рух «шістдесятників» у більшості союзних респу­блік мав дві характерні риси: загальносоюзну та національ­ну. Радянське суспільство на той час значною мірою вже було цілком двомовним і двокультурним. Росіяни й українці, біло­руси й прибалти (перш за все представники творчої та науко­во-технічної інтелігенції) читали тоді перші друковані твори

О. Солженіцина, вірші Є. Євтушенка і Б. Ахмадуліної, слуха­ли та співали пісні Б. Окуджави і О. Галича. Про це не треба забувати, як би деякі національно акцентовані діячі нині не намагалися представити волелюбний рух тогочасної України як суто національний. Більшість радянської інтелігенції кінця 50-60-х років XX століття в республіках зовсім не мала націо­нально-мовних пріоритетів і жила спільними прагненнями, цінностями та ідеалами.

В період «відлиги» в Радянському Союзі запроваджувались активні спроби реформування освіти. Проголошений Хрущо­вим у квітні 1958 року на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити головне завдання - «подолати відірваність шкіл та вищих навчальних закладів від життя». В основу реформи був покладений принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Для реалізації цього проекту державою були виділені значні кошти.

Хоча запропонована система була досить своєчасною і ви­значала правильні орієнтири розвитку, через низку причин вона не змогла підняти освіту в країні на принципово новий рівень. Так, матеріально-технічна база шкіл виявилась явно недостатньою для реалізації завдань професійної підготовки учнів, не виправдовувалися і очікування щодо високого про­фесіоналізму спеціалістів, підготовлених на вечірніх та зао­чних відділеннях вищих навчальних закладів, а саме ці форми навчання в процесі реформування вважалися пріоритетними. Зниження рівня підготовки студентів було зумовлено також необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов’язковий дворічний стаж роботи на ви­робництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів певною мірою відставала від кількісно­го їх зростання.

[[роте інтелектуальний рівень населення СРСР підви­щувався, а за показниками грамотності та кількістю вищих навчальних закладів Радянський Союз випередив світового лідера - Сполучені Штати Америки. За даними ЮНЕСКО. СРСР у ті роки посідав перше місце не тільки за кількістю книг на одну людину, але й за кількістю і тиражами переклад­них видань.

Певний простір для подальшого розвитку гуманітарних до­сліджень надавала поява нових журналів: «История СССР», «Вопросьі истории КГІСС», «Новая и новейшая история», «Вопросьі язьжознания», «Мировая зкономика и междуна- родньїе отношения» та ін. Основними тенденціями, характер­ними для суспільних наук у другій половині 1950-х рр., були повернення до ленінізму, критика теоретичної спадщини Ста­ліна (у дозволених рамках), романтизація комуністичних ідей періоду революційної боротьби та 1920-х років.

У той же час кінець 1950-х - початок 1960-х років увійшли в історію як драматичні часи останніх спроб керівництва СРСР ра­дикально, у найкоротші строки вирішити «релігійну проблему» у країні. «Відлига» періоду правління М. С. Хрущова обернулася для представників різних релігійних конфесій «лютим морозом», але найсильнішого удару було завдано по Руській православній церкві як найбільш впливовій і численній у державі.

Значна частина радянського керівництва цілком щиро ві­рила в те, що в країні, звільненій від «кайданів сталінізму», з’явиться можливість втілити у дійсність світлі ідеали заради майбутнього всього людства. Комуністична ідеологія здавала­ся життєздатною, такою, що далеко не вичерпала свої мож­ливості і, врешті-решт, остаточно утвердиться. А якщо вона найближчим часом переможе, то в будь-яких альтернативах, у тому числі й релігійній, не виникне необхідності.

Уже в другій половині 1950-х років відносно збалансовані державно-церковні взаємозв’язки першого післявоєнного де- сят иліття стали поступово загострюватись. На вищих щаблях влади все більше стверджувалось переконання щодо можли­вості побудови в СРСР у найближчому майбутньому комуніс­тичного суспільства.

Важливим мотивом зміни курсу державно-церковної полі­тики стало гостре відчуття тривоги у вищих ешелонах влади, пов'язане з початком релігійного відродження в Радянському Союзі. Американський історик У Флетчер справедливо на­писав про релігію в СРСР наступне: «...коли умови ставали сприятливими (роки війни або частково початковий період «відлиги» 1950-х років), вона швидко розвивалась».

Основними напрямками державного впливу на життєді­яльність релігійних організацій було різке скорочення кіль­кості їх закладів та установ, підрив матеріально-фінансової бази, тиск на різні категорії віруючих, аж до заборони деяким з них, особливо молоді та військовослужбовцям, задовольня­ти духовні потреби.

Тим більше, що в СРСР уже був досвід масових антирелі­гійних компаній 1920—1930-х років, який враховувався владою при переході до чергового відкритого наступу на релігію, але здійснювався вже на новій ідеологічній основі та у нових по­літичних умовах. Схожість антирелігійних кампаній полягала лише у прагненні ліквідувати церкву як значимий суспільний інститут, витіснити її з громадського життя країни. У той же час, у 1930-х роках офіційно ніколи не ставилося за мегу по­вністю знищити церкву, викорінити релігію в країні, як це було на початку 1960-х років. Варто хоча б згадати намір М. Хрущо­ва «у 1970 році показати по телебаченню останнього попа».

У період «відлиги» церква розглядалася як реакційне, «іде­ологічно далеке» від соціалізму й комунізму явище. Тепер ке­рівництво Комуністичної партії переслідувало, в першу чергу, ідеологічні цілі, що вплинуло відповідно і на методи бороть­би. Значно більше уваги приділялося пропагандистській, ате­їстичній роботі на основі «наукового» підходу, що вилилося в створення спеціальних інститутів, установ та видань. Крім того, вводилися елементи нової радянської обрядовості, до антирелігійної агітації залучали ренегатів - священиків, які зрікалися сану, або віруючих, які розірвали з релігією. Проте «хрущовська політика» відкритих антицерковних кампаній і насильницької ліквідації релігійних організацій в країні зазна­ла невдачі і була припинена у другій половині 1960-х років.

Таким чином, динаміка оновлення суспільного життя в СРСР визначалася напруженою боротьбою демократичної та консер­вативної тенденцій, а суперечливий характер цих процесів особливо чітко простежувався у культурній сф.ері. Саме тому духовна атмосфера другої половини 1950-х - початку 1960-х років у Радянському Союзі позначалася не лише світлими поді­ями, котрі вселяли радість і надію, а й сумними, навіть трагіч­ними моментами, пов'язаними з тією обставиною, що партійне керівництво на чолі з Хрущовим у своєму ставленні до культу­ри та її діячів залишалося, по суті, на сталінських позиціях.

Витоки і сутність дисидентського руху

На завершальному етапі хрущовського десятиліття ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, від­мова від серйозного аналізу недоліків існуючої системи, на­магання звести все до критики та розвінчання «культу особи» Сталіна. Державно-політичний наступ розгортався з новою силою, з чим були пов'язані масові порушення прав людини в СРСР, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офі­ційної лінії.

Ускладнення відносин між партійно-державним керівни­цтвом та широкими колами інтелігенції свідчило про відхід владних структур від курсу на десталінізацію, проголошеного на XX з'їзді КПРС. Інакше кажучи, хоча в період «відлиги» й були зроблені певні кроки на шляху демократизації, все ж не вдалося ліквідувати характерну для сталінізму ідеологізацію всіх сфер суспільного життя, включаючи культуру. Не було подолано такі характерні для тоталітаризму явища, як згуб­на система монополії в духовному житті, повна нетерпимість до інакодумства, нищення національної та історичної пам’яті. Усе це спричинило утвердження в країні процесу ресталініза- ції. проти чого й виступило молоде покоління інтелігенції- перша генерація дисидентів у СРСР.

Поняття «дисиденти» з'явилося в радянському суспільстві у першій половині 1970-х років і застосовувалося до тих гро­мадян, які відверто не погоджувались з офіційними доктри­нами у тих чи інших галузях суспільного життя і вступали у протиріччя з існуючою системою, що призводило до зіткнен­ня з апаратом влади.

У дисидентському русі прийнято виділяти три основних напрямки:

громадянські рухи («політичні»), наймасштабнішим се­ред яких був правозахисник

релігійні течії (до яких, окрім традиційних конфесій, слід зараховувати і різноманітні групи сектантського характеру - адвентистів сьомого дня, євангельських християн-баптистів, п’ятдесятників тощо);

~ національні рухи (найпотужнішими серед яких були укра­їнський, литовський, естонський та латвійський).

Заслуговує на увагу розкриття сутності даного явища ро­сійськими дослідниками О- Барсеиковим та О. Вдовіним, які вважають, що післявоєнне дисидентство. відрізняючись від усіх інших форм прояву незгоди з владою у попередні часи, було переконане у неможливості визнання існуючим в СРСР режимом цінності опозиційних ідей та програм. Звідси поста­вала їх готовність використовувати екстраординарні й нелегі- тим ні способи впливу, що у подальшому супроводжувалось активним створенням нелегальних рухів та груп. Дисиденти прозахідної орієнтації часто при цьому співпрацювали з воро­жими до своєї країни закордонними громадськими та держав­ними структурами, прогресивними і цивілізованими з точки зору самих інакодумців.

Характерними особливостями дисидентського руху в СРСР у 1950-ті роки стали підпільна діяльність і викорис­тання такої можливості для пропаганди своїх ідей, як «там- видав» і «самвидав».

Першим «гучним» випадком «тамвидаву» (публікації за кордоном. -Авт.) було видання в Італії роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», переданого іноземним видавцям за сприян­ня О. Івінської- громадянської дружини письменника, за що вона й була засуджена у листопаді 1960 року.

У цей час молодим поетом О. Гінзбургом було засновано перший журнал так званого «самвидаву» - «Синтаксис», на сторінках якого побачили світ раніше заборонені твори Б. Ах- мадуліної, Вс. Некрасова, Б. Окуджави, Є. Гінзбурга, В. Шала- мова. Коли в 1960 році Гінзбурга було заарештовано і звину­вачено у антирадянській діяльності, естафету підхопили інші представники дисидентського руху - Галанськов, Буковський, Бакштейн, Кузнецов, які започаткували декілька нових «сам- видатівських» журналів.

Наприкінці 1950-х рр. у вищих навчальних закладах, переду­сім московських та ленінградських, розпочали діяти нелегаль­ні гуртки, більша частина яких мала соціалістичну орієнтацію різних напрямків. Це гуртки математика Р. Піменова й студента В. Трофімова, а також група, що діяла під керівництвом аспі­ранта історичного факультету МДУ Л. Краснопєвцева. Остан­ня, встановивши зв'язки з польськими опозиціонерами, нама­галася розробити нову концепцію історії КПРС. Всі ці органі­зації були виявлені й розгромлені правоохоронними органами, а більшість їх членів засуджені за антирадянську діяльність.

Значним явищем суспільного життя став виступ генерал- майора П. Григоренка, що відбувся у вересні 1961 року під час проведення партійної конференції у Москві. При обго­воренні проекту Програми партії він застерігав щодо ймо­вірності виникнення нового «культу особи» і запропонував «посилити демократизацію виборів». Пізніше, після виклю­чення з партії, Григоренко очолив «Союз боротьби за від­родження ленінізму», відверто ставши на позиції активного дисидентства.

Мабуть, найбільший вплив на подальший розвиток опо­зиційного руху в СРСР відіграла невдала спроба публікації в «Иовом мире» роману О. Солженіцина «В круге первом», що, фактично, й обумовило перехід письменника з позицій легально- ліберального суспільного руху до дисидентського.

У Ленінграді на початку 1960-х років було сформовано більш небезпечне для режиму антикомуністичне об'єднання - Всеросійський соціал-християнський союз звільнення народу (ВСХСЗН). Засновниками цієї воєнно-політичної організації стали І. Огурцов, Б. Авєрічкін, Садо та Вагін, а ідеологічну її платформу становив симбіоз соціал-християнських ідей М. Бєрдяєва та поглядів М. Джиласа, викладених ним у кни­зі «Нобьій класе». Програма ВСХСЗН передбачала створен­ня православної корпоративної держави, введення приватної власності при збереженні державного контролю над основни­ми галузями виробництва. На відміну від московських груп, «самвидав» цього союзу являв собою вже не самодіяльні лис­тівки з закликами про недовіру комуністам, а деталізовані по­літичні документи з реальними програмами.

Діяльність організації була припинена у лютому 1967 року в результаті доносу одного з її членів. Як виявилось у резуль­таті слідства, ВСХСЗН налічував близько ЗО активних учас­ників й ще приблизно стільки ж осіб, які співпрацювали з ор­ганізацією, і став найбільшою підпільною групою, виявленою КДБ 5а післясталінський період.

Одним з лідерів неформального кола у середовищі істори­ків став Р. Медведєв, який з 1964 р. започаткував видання жур­налу «Политический дневник», пропагуючи зі своїми одно­думцями ідеї демократичного соціалізму.

Прояви опозиційності з’являлися наприкінці 1950-х - па по­чатку 1960-х років і в союзних республіках* Одним із найбільш помітних був український дисидентський рух, що мав виразні національно-демократичні риси. Ядро українського дисидент- ства склали так званні «шістдесятники» - поети та письмен­ники Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, літературні критики

І. Дзюба, І. Світличний, художниця А. Горська та інші.

У травні 1961 року відбувся судовий процес над Україн­ською робітничо-селянською спілкою, організованою за два роки до того Л. Лук'яненком. Спілка ставила за мету домогти­ся виходу УРСР зі складу Радянського Союзу шляхом реалі­зації відповідної статті Конституції СРСР За це колишній ви­пускник юридичного факультету Московського університету був засуджений до страти, згодом заміненої п’ятнадцятиріч­ним ув'язненням у таборах та десятирічним засланням. Разом з ним у справі Української робітничо-селянської спілки прохо­дили В. Луцьків, 1. Кандиба та інші. В тому ж році працівники КДБ викрили у Львові підпільну організацію «Український національний центр». Однак ці справи ще не мали широко­го суспільного резонансу за межами західних областей УРСР. Більший розголос набули виступи молодих українських літе­раторів, які, подібно до своїх російських колег, виступили з новаторськими творами.

У лютому 1963 року на базі Київського університету ім. Т. Г. Шевченка відбулась конференція, учасники якої ви­словили протест проти заборон та обмежень розвитку україн­ської мови, її русифікації.

У Прибалтійських республіках осуд Сталіна XX з’їздом партії також обумовив пробудження національних опозицій­них рухів. На початку листопада 1956 року у Каунасі та Віль­нюсі відбулися багатотисячні виступи католиків, які вимагали від влади дотримання громадянських прав віруючих. Антико­муністичні виступи у Польші й Угорщині 1956 року знайшли жваву підтримку серед литовців та естонців. У Вільнюському університеті з’явилися підпільні студентські групи, метою ді­яльності яких стала антирадянська агітація.

На думку американського історика М. Маля, до кінця прав­ління Хрущова в Радянському Союзі зародилася опозиційна культура, і вперше, починаючи з 1920-х років, прокинулася від­мінна від офіційної суспільна думка, обумовивши появу в зарод­ковому стані громадянського суспільства. Дисидентство вини­кло в умовах відносної лібералізації режиму після XX з’їзду пар­тії, коли опозиційні угруповання одержали порівняно більші, ніж за часів правління Сталіна, можливості для організаційного оформлення та існування. Протягом певного часу представни­ки цієї нової, критично мислячої інтелігенції, навіть не думали про опозицію і продовжували діяти в рамках реформи комуніз­му, намагаючись правдиво розповісти про минуле, оновити і «олюдянити» існуючу⁷ систему, і лише зустрівши опір влади, вдалися до більш радикальних методів боротьби.

Зовнішня політика: добрі наміри - суперечливі результати

Результати корейської війни, загрозливе нарощування гон­ки озброєнь і, відповідно, загострення міжнародної ситуації підштовхнули радянських лідерів до пошуку діалогу зі Спо­лученими Штатами Америки. В новому керівництві посту­пово посилювалася точка зору Хрущова., Мікояна та деяких інших державних діячів, згідно з якою протистояння блоків не було неминучим. Тому дипломатія мирного співіснування двох систем стає однією зі складових зовнішньополітичного курсу СРСР.

У той же час і політики Заходу вимушені були визнати на­ростаючу силу СРСР та країн соціалізму Американський по­літолог У Ліппман писав: «Радянський Союз, а тепер і Чер­воний Китай, привертають увагу національних еліт та інтелі­генції тому, що для слаборозвинутих країн світу Радянський Союз є прикладом того, яким чином відстала країна може ста­ти індустріальною. В ідеологічній боротьбі ми (США. - Лет.) знаходимося в невигідному становищі, тому що ліберальна демократія - це вкрай важка форма правління, така, до якої практично не готова жодна з країн, де відбуваються великі перевороти. Ми також знаходимося ще в невигідному ста­новищі й тому, що американська капіталістична економіка була створена на надзвичайно багатому, фактично незаселе- ному континенті протягом двох століть. Для азіата чи афри­канця. які поспішають, росіяни мають більш легку формулу більш швидкого успіху» («Сагоісі ТгіЬипе» від 16 серпня 1955 року. - Авт.).

Фактично в роки «холодної війни» американська держав­на машина була запрограмована на боротьбу проти всіх форм суспільної власності в будь-якому куточку світу, тому що така вбачалася як підгрунтя для проростання комуністичної ідеології. Вся система допомог, позик і форм співробітництва орієнтувалась на підтримку приватної ініціативи, приватної власності, що розглядалась як природна союзниця Сполуче­них Штатів Америки у всьому світі.

Радянський Союз, навпаки, виходив з протилежних мірку­вань, вважаючи, що чим сильніше в тій чи іншій країні буде державний сектор в економіці, тим ближче ця країна буде до СРСР Коли радянські фахівці допомагали в реалізації таких масштабних проектів, як Асуанська гребля і гідровузол у Єгипті, металургійний комбінат у Бхілаї (Індія), то загальний напрямок думок у тодішніх господарів Кремля зводився до того, що_? створюючи велику промисловість у країнах третього світу, Радянська держава формує підгрунтя для розвитку про­летаріату як соціального класу і тим самим збільшує число симпатиків СРСР і світової соціалістичної співдружності.

Вже влітку 1954 р. Хрущов, не /дивлячись на протидію зі сторони Молотова, почав готувати зближення з Югославією. З 26 травня до 3 червня 1955 р. радянська делегація у складі Хрущова, Булганіна та Мікояна знаходилась у Белграді, де від­булись складні переговори з керівництвом цієї країни. 2 червня було зроблено спільну радянсько-югославську заяву, зміст якої свідчив про досягнуте примирення СРСР та Югославії.

Однією з перших спроб Хрущова налагодити контакти з капіталістичними державами стала Женевська зустріч лідерів чотирьох країн, що відбулася в липні 1955 р. Хоча конкрет­них результатів досягти в ході переговорів не вдалося, проте цим кроком було порушено ізоляцію Радянського Союзу У ході зустрічі керівництво СРСР було запрошене делегацією Великобританії відвідати їх країну з візитом. Переговори Хру­щова та Булганіна на Британських островах у квітні 1956 р. також не внесли нічого нового в позиції сторін. Під час бесід Хрущов, як завади, був напористим і поводив себе нетактов­но, незавуальовано погрожуючи англійцям ядерною зброєю й радянськими ракетами.

У вересні 1955 р. відбувся візит до СРСР канцлера ФРН К. Аденауера, в результаті якого між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини. Не в останню чергу⁷ це сталося тому, що керівництво Радянського Союзу прийняло рі­шення про звільнення останніх полонених, які утримувалися у в'язницях та таборах в якості військових злочинців (загаль­на кількість військовополонених солдат та офіцерів вермахту в СРСР перевищувала 3 млн осіб. - Авт.).

Того ж року Радянський Союз надав Східній Німеччині свободу у вирішенні проблем як зовнішньої, так і внутріш­ньої політики, підписавши відповідний договір, котрий також передбачав тісну співпрашо партнерів у всіх галузях суспільно- політичного життя.

Значною мірою саме завдяки ініціативам СРСР у середині 1950-х рр. поступово закладалися основи стабільності у після­воєнній Європі. 10 травня 1955 р. радянська делегація вне­сла до ООН пропозицію про скорочення озброєнь, заборону атомної зброї та усунення загрози нової війни. Паралельно з цим йшов процес оформлення військово-політичного союзу соціалістичних країн, який був завершений 14 травня 1955 р. створенням Організації Варшавського договору 3 того момен­ту у світі почала існувати реальна противага блоку МАТО, тим більше іцо за основними видами стратегічних озброєнь СРСР наблизився до паритету зі Сполученими Штатами Америки.

Наростаюча воєнна могутність Радянського Союзу не зали­шилася, звісно, непоміченою серед держав західного світу. Зусил­ля радянської дипломатії, спрямовані на пошуки оптимальної моделі мирного співіснування держав з різним соціальним ладом, знайшли відгук, зокрема, у керівництва Франції. У бе­резні 1960 р. президент де Голь запросив Хрущова відвідати Париж. Після візиту радянського лідера відносини між краї­нами значно покращились.

Установлення більш тісних зв’язків як із Заходом, так і зі Сходом залишалось однією з головних цілей радянської ди­пломатії. Ще в жовтні 1956 р. СРСР відновив дипломатичні відносини з Японією, підписавши у Москві декларацію про припинення стану війни між двома державами. Було прийня­то рішення про повернення на батьківщину всіх засуджених у Радянському Союзі японських громадян (усього в радянсько­му полоні після закінчення Другої світової війни опинились близько 640 тис. японців). СРСР також відмовився від репара­ційних претензій до Японії.

Радянська держава продовжувала надавати допомогу наро­ду В’єтнаму в його боротьбі проти французьких колонізаторів і взяла активну участь у проведенні Женевської наради міні­стрів закордонних справ. У 1954 р. під безпосереднім впливом СРСР і КНР Франція припинила війну проти народів В’єтна­му, Лаосу та Камбоджі.

У 1955 р. радянська делегація на чолі з Хрущовим та Булга- ніним відвідала Індію. Зустріч радянського лідера з ідеологом та творцем партії Індійський національний конгрес Д. Перу стала початком довготривалої і плідної співпраці між СРСР та Індією. Москва допомагала Делі у створенні важкої про­мисловості, постачала зброю, готувала офіцерські кадри, здійснювала взаємовигідну торгівлю.

Радянський Союз надавав політичну, економічну⁷ та вій­ськову підтримку всім країнам, які відстоювали своє право на незалежність. Так, у 1956 р., коли Єгипет зазнав ангао-франко- ізраїльської агресії у зв’язку з націоналізацією Суецького кана­лу, СРСР спочатку докладав дипломатичних зусиль для того, щоб припинити втручання Заходу у внутрішні справи Каїру, а потім направив на Близький Схід своїх воєнних спеціалістів та техніку Відносини між СРСР та Єгиптом і в подальшому розвивались у атмосфері дружби й співпраці. Голова єгипет­ського уряду Гамаль Абдель Насер у 1964 році був нагородже­ний Хрущовим Золотою зіркою Героя Радянського Союзу. За підтримки СРСР у 1960 році більшість країн Африки здобу­ли незалежність і впродовж лічених років Великобританія та Франція втратили статус світових колоніальних держав.

У червні 1956 р. Молотова на посаді міністра іноземних справ замінив Д. Шепілов, який раніше працював на посаді головного редактора газети «Правда». Він активно підтриму­вав та розвивав гнучку лінію Хрущова у відносинах із Захо­дом, однак на цій посаді Шепілов пропрацював недовго.

З 1957 р. протягом ЗО років Міністерство іноземних справ СРСР очолював А. Громико, з ім'ям та діяльністю якого пов’яза­но чимало успіхів радянської дипломатії. Як пригадував пізніше засіупник міністра іноземних справ Г Кирієнко, поряд з неаби­яким інтелектом, «найсильнішою стороною Громика як керівника дипломатичної служби великої держави був високий професіона­лізм. Маючи величезні знання, необхідні у повсякденній роботі дипломата, та дивовижні аналітичні здібності, він більше за все цінував наявність і того й іншого у своїх колег та підлеглих».

Сформулювавши на XX з’їзді КПРС тезу про мирне спів­існування двох систем, визнавши законність югославського шляху розвитку, радянське керівництво створило прецедент для інших соціалістичних держав, що призвело до пожвавлен­ня опозиції всередині правлячих партій та у суспільстві Польщі й Угорщини, обумовивши влітку 1956 р. політичну нестабіль­ність у цих країнах.

Восени 1956 р. М. Хрущов, В. Молотов, М. Булганін та

Мікоян відвідали Варшаву з метою врегулювання си­туації. Радянські керівники змушені були піти на серйозні по­ступки. Ліквідація колгоспів, зняття з посади міністра оборони К. Рокосовського та повернення його до Москви, визнання мож­ливості «польського шляху» до соціалізму суттєва матеріаль­на допомога, обіцяна Радянським Союзом, а також обрання

Гомулки на посаду керівника Польської об’єднаної робітничої партії допомогли нормалізувати ситуацію в ПНР

За іншим сценарієм розвивалися події в Угорщині, де ра­дянська «сталінська» модель соціалізму фактично була ско­пійована, а лідер угорських комуністів М. Ракоші вважався одним з головних архітекторів режиму. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті почалася багатотисячна демонстрація студентів, які виступили з політичними вимогами: відміна занять з ро­сійської мови, виведення радянських військ та створення уря­ду на чолі з І. Надем, який раніше зазнавав переслідувань з боку М. Ракоші.

Незабаром ситуація стала неконтрольованою, і країна практично повстала. В Угорщині прокотилася хвиля кривавої розправи над тими, хто зберігав вірність старому режиму. Ра­дянське керівництво в той момент розуміло, що відбувається, по суті, антирадянське і антисоціалістичне повстання. Врахо­вуючи ці обставини, в СРСР було прийнято рішення про лікві­дацію заколоту' силами військових.

листопада 1956 р. розпочалася операція «Вихор», у ході якої загинуло близько 2,5 тис. повстанців та понад 700 військовослужбовців Радянської армії. Запеклі бої на ву­лицях Будапешта тривали декілька діб. 1. Надя було страчено у червні 1958 р. Новий угорський уряд на чолі з Я. Кадаром відновив за допомогою СРСР порядок у країні. Угорська кри­за загальмувала процес десталінізації у Радянському Союзі, лідери якого побоювались реалізації американської ідеї про «звільнення» Східної Європи від комунізму.

Надзвичайно напружена ситуація зберігалась з 1958 р. до 1961 р. у Берліні. Незважаючи на той факт, що СРСР вста­новив дипломатичні стосунки з ФРН, Сполучені Штати Аме­рики виступали проти будь-якого офіційного визнання Ні­мецької Демократичної Республіки. Намагаючись зламати опір своїх західних опонентів, Хрущов використовував єдину зброю тиску, що знаходилась у його руках - Берлін. У серпні

р. за одну ніч було споруджено всесвітньо відому стіну, котра ізолювала Західний Берлін від іншої частини НДР. У ре­зультаті цієї акції Німеччина стала остаточно поділеною на дві частини, підконтрольні відповідно США і СРСР.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років СРСР продемон­стрував світу свою спроможність зрівнятися зі США, шо відо­бразило нове співвідношення сил на планеті: існування двох держав, ще не рівних за могутністю, але значно випереджаю­чих усі інші країни світу. Тому особливе значення в цей час мали радянсько-американські відносини, які в основному й визначали хід «холодної війни».

Можливість покращення взаємин між двома державами продемонстрував візит М. Хрущова до США. що відбувся з 15 до 27 вересня і 959 р. Безумовно, перший візит радянського лідера до США не привніс нічого принципово нового у на­пружені стосунки між великими державами. Проте М. Хру­щов та Д. Ейзенхауер у спільному меморандумі відзначили, що обмеження озброєнь - найважливіша світова проблема, яку необхідно вирішувати.

Світ очікував візиту' президента США до СРСР, запла­нованого на 1960 р. Однак інцидент з американським розві­дувальним літаком У-2, збитим 1 травня 1960 р. над тери­торією Радянського Союзу новим типом вітчизняних ракет (до цього моменту американська розвідувальна та бомбар­дувальна авіація абсолютно безперешкодно перетинала по­вітряний кордон СРСР), поховав всі сподівання на розвиток діалогу між двома країнами.

16 травня того ж року у Парижі відкрилася зустріч лідерів СРСР, США, .Великобританії та Франції. Хрущов ще перед відкриттям переговорів вимагав від президента Ейзенхауера офіційного вибачення за провокацію Пауерса - пілота літака У-2, збитого над Свердловськом. Ейзенхауер відмовився при­нести вибачення, після чого делегації, не промовивши жод­ного слова, пішли з зали переговорів. М. Хрущов анулював своє запрошення Д. Ейзенхауеру на відвідування СРСР і ра­дянсько-американські відносини знову опинилися надовго за­консервованими.

У листопаді 1960 р. на президентських виборах у США переміг представник демократичної партії Дж. Кеннеді. Од­нією з перших зовнішньополітичних акцій нового лідера був розрив дипломатичних контактів з Кубою, де на початку 1959 року до влади прийшли демократичні сили на чолі з Фіделем Кастро. З цього моменту відносини між Кубою та США стали відкрито ворожими.

Радянський Союз прийняв рішення надати маленькій країні всебічну підтримку як політико-економічного, так і військово­го характеру. З липня 1962 р. розпочалась унікальна операція під кодовою назвою «Анадир», метою якої було розгортання у безпосередній близькості від США угруповування радянських військ, здатних вести самостійні бойові дії на віддаленні 11 тис. км від баз забезпечення. Перші бойові підрозділи прибу­ли на Кубу на початку серпня, а невдовзі на острові з’явились ядерні боєзаряди.

Період з ] 4 до 27 жовтня 1962 р. став апогеєм Карибської кризи. Американці оголосили про блокаду острова й почали підготовку військового вторгнення. 27 жовтня ледве не закін­чилося ядерною катастрофою - над Кубою був збитий амери­канський розвідувальний літак-шпигун. Тільки завдяки твер­дості Дме. Кеннеді, який відмовився віддати наказ про негай­ний авіаційний удар, та зустрічним крокам М. Хрущова вдало­ся уникнути війни. Сторони врешті-решт дійшли компромісу. Радянський Союз погодився вивести ядерні ракети з території Куби, а Вашингтон, зі свого боку, пообіцяв не робити спроб вторгнення на острів, утримуючи від цього й своїх союзників, а також прибрати свої ракети з території Туреччини, націлені на СРСР

Вивід ракет було здійснено радянською стороною без по­переднього обговорення цього питання з Ф. Кастро, тому ре­акція останнього на «капітулянтство» М. Хрущова була вул­канічною. Надзвичайно складні переговори з американською та кубинською сторонами був змушений вести А. Мікоян. 20 листопада 1962 р. президент СІМА оголосив про припинен­ня блокади Куби - Карибську кризу вдалось розв’язати, після чого радянсько-американський діалог було поновлено.

серпня 1963 р. міністри іноземних справ СРСР, США та Великобританії підписали у Москві історичний договір про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічно­му просторі та під водою.

Події 1962 р. остаточно завершили розкол у радянсько- китайських стосунках. Економічна та науково-технічна спів­праця двох країн деякий час йшла за наростанням, але з часом шляхи внутрішнього розвитку та міжнародні стратегії держав почали розходитись. З січня 1956 р. до лютого 1959 р. СРСР взяв на себе забов'язання щодо надання допомоги Китаю в будівництві на його території 180 великих промислових під­приємств. Більше того, 15 травня 1957 р. Радянський Союз уклав з КНР угоду про передачу Пекіну зразків атомної бомби з технічною документацією для організації відповідного ви­робництва.

Відправною точкою радянсько-китайського конфлікту став XX з’їзд КПРС, на якому було взято курс на демократизацію суспільного життя, розрядку міжнародної напруженості, на­лагодження ділового діалогу з Заходом та відмову від стиму­лювання світової революції. Особливе невдоволення Пекіна і особисто Мао Цзедуна викликало викривання культу особи Сталіна. Наприкінці липня 1958 р. під час таємного візиту Хрущова в Пекін уперше намітилися серйозні розбіжності між двома державами. Суперечність сторін все більше заго­стрювалася, бо китайський лідер, розвиваючи свою теорію, зазначав, що війни боятись не слід, вона «більше вигідна нам і менше вигідна Заходу», «велика революція не може обійтися без революційної війни».

На встановлення радянських ракет на Кубі Китай відреагу- вав як на реалізацію своєї лінії. На знак схвалювання кроків Москви було навіть припинено критику радянського керівни­цтва. Коли ж Хрущов відступився, китайці звинуватили його у капітулянтстві, охарактеризувавши політику Москви як «новий Мюнхен». Газета «Нью-Йорк Тайме» зауважила тоді, що Пекін продемонстрував готовність «змагатися до остан­нього американця та до останнього росіянина».

У жовтні 1964 р. Китай завдяки радянським технологіям випробував свою першу атомну бомбу. Але минуло більше 20 років, перш ніж Пекін забезпечив достатню власну ядер­ну міць І задовольнив своє марнославство, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який набрав чинності в 1970 р.

Суттєве погіршення радянсько-китайських відносин вини­кло у зв'язку з територіальними претензіями КНР до СРСР. Питання про «нерівноправні договори» було озвучено у ноті міністерства іноземних справ КНР від 27 вересня 1963 р. яка істотно стимулювала напруженість на кордоні. А кульмінаці­єю став збройний конфлікт між двома державами наприкінці 1960-х рр.

Остання дипломатична акція М. Хрущова - виступ із зая­вою на захист Куби - відбулася 10 серпня 1964 р. Така реакція радянського лідера була обумовлена ініційованими США зви­нуваченнями з боку Організації американських держав (ОАД) на адресу Куби. Вашингтон, тиснучи на членів ОАД, прагнув ізоляції уряду Ф. Кастро. Але досягти бажаного Сполученим Штатам не вдалося. Неможливість же ліквідувати революцій­ний режим на Острові Свободи, безумовно, вплинула на світо­ві процеси, виявивши нового серйозного гравця в міжнарод­них справах - Радянський Союз.

На здеті своєї кар'єри у 1964 р. Хрущов відвідав Сканди­навські країни: Данію, Швецію, Норвегію. Ці візити сприяли формуванню серед західноєвропейської громадськості іміджу СРСР як миролюбної держави, що прагне миру та порозумін­ня в усьому світі.

У цілому зовнішньополітичні підсумки «хрущовського де­сятиліття» суперечливі та неоднозначні. Радянському Союзу вдалося певною мірою змінити течію «холодної війни», дові­вши, що за спільною згодою та бажанням обидві наддержави можуть домовлятися між собою й у надзвичайно складних си­туаціях. Завдяки зусиллям М. Хрущова та його команди СРСР почали сприймати на Заході вже не як агресора, а як країну реально здатну на компромісні рішення.

Проте непослідовна політика радянського лідера усклад­нювала зв’язки СРСР з соціалістичними країнами. Поряд з нормалізацією відносин з Югославією радянському керівни­цтву довелося застосувати політичний тиск та військову силу, щоб утримати у сфері свого впливу Польщу й Угорщину а за­гострення розбіжностей з Китаєм призвели до розколу в між­народному комуністичному русі.

Радянський Союз практично досягнув військового па­ритету з наймогутнішою державою світу - Сполученими Ш гатами Америки. Недарма в радянських нотах говорило­ся про нову зброю у воєнному арсеналі СРСР - балістич­них ракетах з ядерними боєголовками, що вказувало у ви­падку збройного протистояння і на вразливість території США. Якщо до цього моменту у світі існувала лише одна наддержава, то наприкінці 50-х - на початку 60-х років однозначно з'явилася друга, яка мала достатній вплив для здійснення на паритетних засадах всієї світової політики. У певному сенсі світ знову відкривав Радянський Союз та його дійсність і повинен був з цим рахуватись.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ 1

ІЗ ВИСТУПУ Г. МАЛЕНКОВА НА V СЕСІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР