24 Грудня 1928 р.

Цілком таємно.

Переговори про співробітництво між РСЧА і рейхсвером, наскільки мені відомо, розпочалися ще у 1922 р. (точних даних

управління не має). Переговори у той час проводилися членом РВР Союзу тов. Розенгольцем і після тривалого обміну думками восени 1923 р. набули конкретної форми договорів:

а) з фірмою Юнкере про поставку літаків і будівництво на те­риторії СРСР авіазаводу;

б) з командуванням рейхсверу про спільне будівництво заво­ду по виробництву іприту (акціонерні товариства «ВІКО», «Ме- тахім», «Берсоль»). Далі у 1924 р. через фірму «Метахім» було прийнято нашою промисловістю від рейхсверу замовлення на 400 000 снарядів для польових трьохдюймових гармат.

Вищеназвані угоди (з фірмою Юнкере і договір про будівни­цтво іпритного заводу) не дали ддя нас позитивних результатів. Фірма Юнкере не виконала взяті на себе зобов’язання щодо по­ставок нам металевих літаків і заводу не побудувала. Тому угоду було розірвано у 1926 -1927 рр. Договір про спільне будівництво іпритного заводу також довелося у 1927 р. розірвати тому, що фірма ІІІтольценберг, якій рейхсвер зі свого боку передоручив технічне виконання взятих за договором зобов’язань... фактично ошукала і рейхсвер, і нас.

.. .Замовлення рейхсверу на трьохдюймові снаряди нами було виконане, і снаряди у 1926 р. були передані німцям. Однак розрахунки у цій справі (щоправда, з вини нашої промисловос­ті) були закінчені лише в кінці поточного року. Справа з цими снарядами, як відомо, завдала нам великих політичних збит­ків, оскільки факт виготовлення нами снарядів для Німеччини з вини самих німців відомий німецьким соціал-демократам, які (наскільки нам відомо) з благословення Штреземана підняли ве­лику кампанію в пресі.

Починаючи з 1925 р., коли вже ясно визначилися невдачі з Юнкерсом й іпритним заводом, співробітництво поступово пе­реводиться на інші рейки... У зв’язку з цим німці погоджуються допустити 5 наших (на взаємних засадах) командирів на свої так­тичні навчання у полі і маневри, а у 1926 р. уже ставлять питання про нараду з оперативних питань, з метою вироблення єдності оперативних поглядів.

У 1925 р. вперше допускаються наші командири (тт. Свєчні- ков і Красильников) як слухачі на останньому курсі Німецької військової академії (академічні курси).

У тому ж році німці підписують з нами договір про організа­цію танкової школи в Казані і спільні газові досліди в Підосии- ках («Томка»).

Тепер наші взаємовідносини з рейхсвером мають конкретний вияв:

а) взаємного ознайомлення зі складанням і методами підго­товки обох армій шляхом відрядження осіб командного складу на маневри, польові поїздки і на академічні курси;

б) у спільних хімічних дослідах (підприємство «Томка»);

в) у спільній організації ганкової школи в Казані («Кама»);

г) в авіаційній школі в Липецьку («Липецьк»);

д) у відрядженні до Німеччини для вивчення окремих питань і ознайомлення з організацією робіт низки представників окремих управлінь (УВПС, НГК, Артуправління, Головсанупра та ін.)...

Резюмуючи виїцевикладене, вважаю за доцільне:

Співробітництво з рейхсвером в існуючих формах продо­вжити.

Максимально використати можливість навчання і вдо­сконалення нашого командного складу шляхом направлення на останній курс німецької академії, для участі в польових поїздках, маневрах тощо. У тій же мірі практикувати окремих спеціалістів для вивчення способів і методів роботи в окремих галузях вій­ськової промисловості.

Наполягати перед німцями на якнайшвидшому відкритті танкової школи і максимально використати її для підготовки на­шого комскладу танкових військ.

Надалі можливо широко використовувати результати до­слідницьких робіт німців у Липецькій школі, шляхом уведення гуди дозволеної договором кількості наших учнів.

Продовжувати хімдосліди, застерігши в угоді можливість відмови від подальших дослідів тоді, коли ми будемо вважати це за необхідне.

Пропозицію про налагодження контакту між керівниками обох флотів прийняти, обмеживши цей контакт особистим зна­йомством керівників і обговоренням питань загального характеру

Пропозицію про обмін розвідувальними даними щодо Польщі і спільне обговорення питань мобілізації і розгортання польської армії прийняти. Спроби встановити організаційні кон­такти між розвідками - відхилити.

Питання про спільну конструкторську роботу вирішити в за­лежності від більш конкретних пропозицій з боку рейхсверу

Викладене доповідаю для розгляду

Начальник IV Управління штабу РСЧА Берзін

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІДО

Поясніть, чому на початку 1920-х рр. більшовики були зму­шені відмовитися від комуністичних принципів і запровадити нову економічну політику?

Визначте причини голоду в радянських республіках у 1921 — 1923 рр.

Обгрунтуйте, в чому полягала сутність непу та чи міг СРСР тривалий час розвиватися на його основі?

Поясніть, у чому полягали причини утворення СРСР і які були його наслідки?

Визначте, яким було міжнародне становище Радянської Ро­сії після закінчення громадянської війни?

Пригадайте, в чому полягала двоїстість зовнішньої політи­ки СРСР у 1920-х рр.?

Доведіть, що в останні роки життя В. Леніна і після його смерті в радянському керівництві відбувалася запекла боротьба за владу.

Поясніть, у чому полягають причини перемоги И. Сталіна над своїми суперниками у боротьбі за владу? Чи міг у цій бороть­

бі одержати перемогу інший політичний лідер?

Визначте причини переслідування інтелігенції з боку Ра­дянської влади у добу непу.

Пригадайте, якими були основні риси культурного життя СРСР у часи непу?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Визначте, яким був перший крок РКП(б) в економічній сфері при переході до непу?

1. Часткова денаціоналізація промислових підприємств.

2. Проведення фінансової реформи.

3. Відміна заборони на оренду землі і найм робочої сили.

4. Запровадження продовольчого податку на селі.

Ліквідація загальної трудової повинності.

Пригадайте, у роботі якої міжнародної конференції вперше взяли участь представники Радянської Росії?

1. Лозанської. 2. Генуезької. 3. Локарнської.

Паризької. 5. Вашинггонської.

Вкажіть, у якому році було юридично оформлено утво­рення Радянського Союзу?

1. У 1920 р. 2. У 1922 р. 3. У 1924 р. 4. У 1926 р. 5. У 1929 р.

Назвіть діячів ВКП(б), які входили до так званої «правої опозиції».

1. Л. Троцький. 2. М. Бухарін. 3. Л. Камєнєв.

О. Риков. 5. М. Томський. 6. К. Радек.

Пригадайте, коли в СРСР було створено товариство «Геть неписьменність»?

1. У 1921 р. 2. У 1923 р. 3. У 1925 р. 4. У 1927 р. 5. У 1929 р.

ФОРСОВАНА МОДЕРНІЗАЦІЯ СРСР І ЗМІЦНЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ Скінець 1920-х- ШО-тї рр.)

Я

кщо нова економічна політика була своєрідним комп­ромісом, з одного боку, між потребами економічного розвитку Радянської держави, а з іншого - прагненнями біль­шовицького керівництва СРСР прискорити будівництво со­ціалізму в своїй країні для того, щоб, спираючись на її міць, допомогги світовому пролетаріату втілити в життя постулати марксистської теорії, то наприкінці 1920-х рр. цьому компро­місу було покладено край.

У 1927-1929 рр. И. Сталін і його прибічники, перемігши своїх політичних опонентів у вищих ешелонах влади, покін­чили з непом і повернулися до «воєнно-комуністичних» мето­дів управління економікою і суспільно-політичним життям. їх використання дозволило радянському режиму домогтися кар­динальних економічних змін. Переважно аграрний характер економіки країни залишився в минулому. СРСР став могут­ньою індустріально-аграрною державою, пріоритетним в якій став розвиток промисловості групи «А» (виробництво засобів виробництва), з той час як група «Б» (виробництво предметів споживання) значно відставала у своєму розвитку, постійно відчуваючи дефіцит фінансових і сировинних ресурсів.

За роки перших п’ятирічок невпізнанно змінилося сіль­ське господарство країни. В результаті суцільної колективі­зації мільйони селян були експропрійовані. У створених Ра­дянською владою колгоспах і радгоспах йшло технічне пере­озброєння; на зміну країні плуга, коси й ціпа приходила країна тракторів і комбайнів.

Значними були й успіхи в культурно-освітній царині. В ми­нуле відійшла масова неписьменність населення. У вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, більшість яких відкрилася у 1930-х рр., навчалися сотні тисяч майбутніх фа­хівців для всіх галузей народного господарства, освіти, куль­тури, науки. '

Таким чином, упродовж короткого відрізку часу СРСР зро­бив важливі кроки на шляху модернізації всіх галузей життя. У цьому відношенні він просувався в одному напрямку з ін­шими країнами. Проте історична ціна радянської модернізації виявилася надзвичайно високою. Вона коштувала народам, які об’єднав у своєму складі СРСР, мільйонів людських життів.

Сталінський тоталітарний режим нещадно знищував усіх, хто намагався чинити опір або був потенційним супротивни­ком його політики. Жертвами розправ у роки примусової ко­лективізації і «великого терору» стала незліченна кількість жи­телів країни. Замість безкласового соціалістичного суспільства з високоефективною економікою, «радянською демократією» і гармонією у міжнаціональних стосунках народи СРСР одер­жали небачений ще вид тиранії, новий виток тотальної русифі­кації, деформовану, засновану на примусовій праці економіку.

Сталінський «великий стрибок» в економіці: підготовка та початок здійснення

У процесі відродження економіки СРСР, що відбувалося в рамках започаткованої ще планом ГОЕЛРО комплексної про­грами першочергового розвитку засобів виробництва і переве­дення всіх галузей народного господарства на базу машинної техніки, все відчутнішими ставали об’єктивні труднощі наро­щування промислового потенціалу. Давалися взнаки не лише прямі втрати воєнних років, але й велика зношеність облад­нання, його моральна застарілість, різке скорочення імпортно- експортних зв'язків. Негативно позначилася на промислово­му розвитку Радянської країни втрата економічно розвинутих регіонів колишньої Російської імперії - Польщі, Прибалтики,

Фінляндії, на частку яких припадала майже п’ята частина фа­брично-заводської продукції і приблизно 16 % найбільш ква­ліфікованих кадрів.

Водночас рівень виробництва радянської промисловості у розрахунку на душу населення був у 5-10, а то й у кілька десятків разів нижчим, ніж у провідних країнах світу Бага­то складних промислових виробів не виготовлялося взагалі, а більшість виробничих процесів виконувалася вручну В ці­лому народне господарство знаходилося на доіндустріальній стадії розвитку.

Необхідність індустріалізації, підведення під промислові підприємства нового технічного базису усвідомлювалася як правлячою більшістю країни, так і опозиційними силами. Усі вони визнавали подальшу індустріалізацію як найбільш еко­номний шлях реорганізації економіки країни, а також були свідомі того, що індустріалізація дозволить зміцнити позиції СРСР як вогнища світової революції у ворожому капіталістич­ному оточенні. В структурно-технологічному плані питання також було очевидним: потрібно було створювати розвинуту машинобудівну базу, розширювати можливості вітчизняного енергетичного та паливного комплексів. Значно гіршими були справи щодо фінансових ресурсів на потреби індустріаліза­ції. Свого часу ідеолог російської індустріалізації професор В. Гриневецький робив ставку⁷ на масштабні закордонні інвес­тиції, але для СРСР, який відмовився від сплати царських бор­гів і повернення іноземцям їхньої націоналізованої власності, розраховувати на це було неможливо. Так само важко було розраховувати і на те, що кошти для індустріалізації надійдуть від селянських господарств. Антикапіталістична пропаганда унеможливила активну підтримку державою розвитку і зміц­нення одноосібних селянських господарств, внаслідок чого ресурси зростання селянського накопичення, частина якого могла б надійти у промисловий сектор економіки, були на­дійно заблоковані. Нарешті, як наголошує російський історик В. Шестаков, внаслідок подібних причин проблематичним ви­явилося і зростання накопичення у приватних господарствах поза аграрним сектором, оскільки «постійні погрози з боку влади і опозиції по відношенню до буржуазії стимулювали лише короткочасні спекулятивні торговельно-фінансові опе­рації, але аж ніяк не масштабне приватне фінансування інду­стріалізації».

Дискусії середини 1920-х рр. навколо питання капітало­вкладень в індустріалізацію виявили два підходи до його ви­рішення. Зокрема, «ліві» опозиціонери (Л. Троцький, Є. Пре- ображенський, Г. П’ятаков та ін.) наполягали на здійсненні прискореної індустріалізації за рахунок вилучення коштів у селянства на користь промислового будівництва. Цьому, на їх думку, мало сприяти як директивне запровадження підвище­них промислових цін, так і посилене оподаткування заможно­го селянства. Водночас вони пропонували розширити планові засади у розвитку народного господарства, мобілізувати маси на потреби індустріалізації та обмежити експлуататорські тен­денції капіталістичних елементів міста і села. У «Платформі більшовиків-ленінців», опублікованій у вересні 1927 р., опо­зиція пропонувала «зростаючому фермерству села» протиста­вити «більш швидке зростання колективів».

Інший підхід репрезентували переважно економісти-аграр- ники. співробітники Особливої наради з відновлення осно­вного капіталу промисловості (ОНВОК). Враховуючи ще до­революційний досвід господарювання, професори В. Громан, В. Базаров, М. Кондратьєв відстоювали програму збалансова­ного розвитку народного господарства, створення сприятли­вих умов для піднесення сільського господарства та поступо­вого накопичення коштів для прискореного зростання важкої промисловості. Такий підхід був близьким і частині партій­них керівників, й передусім головному партійному теоретику М. Бухаріну, який відкидав ідею прискореної індустріалізації та пропонував продовжувати неп, збільшувати капіталовкла­дення в легку промисловість та кооперувати на добровільній основі селянські господарства.

На XIV з’їзді ВКП(б) Й. Сталін, який тривалий час ухи­лявся від відповіді на питання щодо джерел фінансування ін­дустрії, вперше заговорив про індустріалізацію як генеральну лінію партії, спрямовану на перетворення СРСР із країни, шо завозить машини і обладнання, на країну, яка виробляє їх сво­їми силами. Проте конкретно на цьому партійному з’їзді, який згодом Сталін назвав «з’їздом Індустріалізації», питання про промисловий розвиток країни не розглядалося, хоча тези від­повідної доповіді були попередньо схвалені й опубліковані.

Восени 1926 р. XV партійна конференція ухвалила у від­носно стислі строки «наздогнати, а потім перевершити» рі­вень промислово розвинутих капіталістичних країн. Джере­лами індустріалізації, як і раніше, були названі накопичення держпромисловості, бюджетний перерозподіл коштів із інших галузей (в основному з сільського господарства) на користь важкої індустрії та використання заощаджень населення че­рез позики. Приміром, вже у 1927/1928 р. державні позики у населення складали 10 % бюджету СРСР. Помітну роль серед джерел індустріалізації мали відігравати прибутки від експор­ту зерна й сировини, в основному лісу й нафти, а також від продажу спиртних напоїв. Чималі кошти держава, починаючи з 1927 р., одержувала і внаслідок реалізації на закордонних аукціонах художніх цінностей, що зберігалися у провідних музеях і картинних галереях країни.

У міру того як зміцнювалася сталінська лінія в керівництві країною, плани індустріалізації набували все більш видимих обрисів. Концепція М. Бухаріна врешті-решт була відкинута. Натомість утвердилась сталінська: згортання непу, посилення ролі держави у піднесенні економіки, форсований розвиток важкої промисловості, використання села як постачальника коштів та робочої сили для потреб індустріалізації. Вочевидь, взявши курс на індустріалізацію, Сталін та його однодумці з часом все більше і більше переходили на позиції раніше роз­громленої ними «лівої» опозиції.

Як наголошують О. Барсенков і О. Вдовін, перший етап індустріалізації, який охопив грудень 1925 - жовтень 1928 р., відрізнявся тим, що у ньому поєднувалися відбудовчі проце­си з розгортанням нового промислового будівництва згідно з планом ГОЕЛРО. Зокрема, велика промисловість у 1926­

рр. збільшила свою продукцію майже вдвічі, хоча, на­приклад, виробництво чавуну у 1928 р. складало всього 78 % довоєнного рівня. Починаючи з 1927 р., споруджувалися 10 нових електростанцій. В Україні однією з них був Дніпро- гес, будівництво якого розгорнулося за 12 км від Запоріж­жя. Проект цього енергетичного гіганта впродовж багатьох років розробляв видатний учений-енергетик і гідротехнік

І. Александров. У цей же час в іншому кінці країни розпоча­лося будівництво Туркестано-Сибірської залізниці довжиною 1452 км. Турксиб мав з’єднати зернові й лісові райони Сибі­ру з бавовняними районами Середньої Азії. У 1926-1927 рр. йшла підготовча робота до будівництва трьох велетнів чорної металургії: Кузнецького заводу - в Сибіру, Магнітогорського

на Уралі, Криворізького - в Україні. Проектувалося будів­ництво Свердловського заводу важкого машинобудування і Нижньотагільського вагонобудівного заводу. У Москві було закладено фундамент Московського автомобільного заводу. У 1927 р. з’явилися перші радянські літаки авіаконструктора О. Туполєва - АНТ-2 та АНТ-3.

Усього в перші роки індустріалізації розгорнулося будівни­цтво понад 600 нових промислових підприємств, на багатьох старих проводилася серйозна реконструкція виробничих по­тужностей. Все це дозволило збільшити питому вагу промис­лового виробництва (у порівнянні з аграрним) з 36 % у 1926 р. до 48 % - у 1928-му.

Чи не найголовнішою особливістю радянської економіки, яка найбільше виявила себе під час індустріалізації, стало фактичне відокремлення внутрішнього ринку від зовнішнього. Шлях до індустріалізації лежав через закриття внутрішнього ринку, що, по суті, усувало конкуренцію імпортних товарів. Цьому сприяла монополія зовнішньоїторгівлі та максимально високі митні тарифи. Однак закритість економіки призвела до того, що вітчизняна промисловість формувалася у штучних, тепличних умовах, а відтак її продукція відзначалася досить низькою конкурентоспроможністю на зарубіжних ринках.

З самого початку індустріалізація набула в СРСР кількох принципових рис: чіткий поділ народного господарства на два сектори - пріоритетний, який передбачав в основному вироб­ництво продукції воєнного призначення, і непріоритетний - усі інші види діяльності, включаючи виробництво предметів споживання. Передбачалось сконцентрувати зусилля на не­багатьох вирішальних напрямках, здійснити першочерговий розвиток галузей важкої та оборонної промисловості, запро­вадити переважно планові методи господарського керівни­цтва, широке використання техніки і технологій Заходу, а та­кож поєднати індустріалізацію з колективізацією сільського господарства.

Зазначимо, що основні економічні показники сільського господарства у 1926-1928 рр. були вищими, ніж до револю­ції. Валової продукції в країні вироблялося на 18-20 % біль­ше, порівнюючи з 1913 р., проте темпи приросту залишали­ся низькими - всього 3 % на рік. На селі переважала ручна праця, а товарного хліба село виробляло на ЗО % менше, ніж у дореволюційній Росії. Основну масу із 25 млн селянських господарств у 1927 р. складали бідняиько-середняцькі госпо­дарства, які виробляли зерно для власного споживання. На тлі промислового виробництва, що постійно розвивалося, дрібне селянське виробництво виглядало слабким і малоефектив­ним. Керівництво країни надії на покращення стану справ у сільському господарстві дедалі частіше пов’язувало з запро­вадженням на селі великого виробництва.

Кооперування селянства, включаючи виробниче об'єднан­ня в усіх можливих на той час формах, ставало об’єктивною необхідністю, яка диктувалася потребами ссціально-еконо- мічного розвитку країни. У 1926 р. за ініціативи Й. Сталіна в ЦК партії було утворено комісію, яка вивчала становище існу­ючих кооперативів і₅ зокрема, колгоспів та радгоспів. Комісія рекомендувала посилити сприяння держави розвиткові «соціа­лістичного землеробства» у формі податкових пільг і прямої матеріальної допомоги. Запроваджені заходи дещо стиму­лювали кооперативний рух. Так, до осені 1927 р. у збуто-по- стачальних кооперативах та товариствах зі спільної обробки землі (ТСОЗах) перебувало близько третини селянських гос­подарств, а у 1929 р. - понад 55 %. Проте в колгоспи до червня 1929 р. об’єдналися лише 3,9 % селянських господарств.

XV з'їзд ВКП(б) у грудні 1927 р. висунув завдання забезпе­чити «на основі подальшого кооперування селянства поступо­вий перехід розпорошених селянських господарств на рейки великого виробництва (колективний обробіток землі на основі інтенсифікації і машинізації землеробства), всебічно підтри­муючи і заохочуючи паростки усуспільненоїсільськогосподар­ської праці». Підкреслювалося, що кооперування селянських господарств буде здійснюватися «як через процес обігу; так і дедалі більше через реорганізацію та об’єднання самого ви­робництва... на основі нової техніки (електрифікація тощо)». З'їзд категорично висловився проти будь-якого адміністратив­ного "Тіску чи примусу щодо селян. У його рішеннях наголо­шувалося, що перехід до великого колективного господарства «може відбуватися лише за згоди на це трудящих селян». Ні строків, ні темпів, ні тим паче якихось єдиних форм і способів перетворень з’їзд не встановлював.

У рішеннях з’їзду говорилося також і про «наступ на кур­куля», який мав здійснюватися шляхом підтримки кооперації і проведенням «правильної політики всередині кооперати­вів», спрямованої на сприяння незаможникам і на боротьбу з «куркульськими тенденціями». Висуваючи завдання наступу на куркульство, з’їзд пропонував вжити низку заходів, які «об­межують розвиток капіталізму на селі», проте жоден з них не спрямовувався на розорення чи пряму ліквідацію куркульських господарств податковими або адміністративними заходами.

Хлібозаготівельна криза зими 1927/1928 рр., яка повною мірою виявила себе після партійного з’їзду, помітно усклад­нила економічну і соціальну ситуацію у місті й на селі. Пе­ребої в надходженні зернових на ринок і пов’язане з ними швидке зростання цін на хліб виявили себе у жовтні-листопа- ді, коли незаможні верстви села вже реалізували свій «товар­ний» хліб, а заможні господарі не бажали продавати державі зерно за низькими цінами. Обстановка вимагала виваженого підходу, але сталінська група, яка щойно домоглася більшості в політичному керівництві країною, не виявила ні державної мудрості, ні розуміння інтересів селянства як союзника робіт­ництва у соціалістичному будівництві. Більше того, вона піш­ла на прямий злам непу і широке застосування надзвичайних заходів, тобто насильства над селянами.

Коли спалахнула хлібозаготівельна криза, на село виїхали «вибивати» хліб тисячі партійних працівників різних рангів, у тому числі члени Політбюро ЦК ВКП(б), включаючи і Ста­ліна, який у січні-лютому 1928 р. здійснив поїздку до Сибіру. Там він показав, як треба боротися за хліб. Цілком природна поведінка товаровиробників на ринку була оголошена «хліб­ним страйком», тобто свідомим саботажем політики індустрі­алізації. Проти «куркулів» вживалися надзвичайні заходи - тюремне ув’язнення, депортація у віддалені райони, часткова або повна конфіскація майна («розкуркулення»).

У наступній хлібозаготівельній кампанії, особливо навесні

р., надзвичайні заходи почали застосовуватися ще шир­ше і жорсткіше. Порушення законності, свавілля, насильство викликали відкриті протести селян, які здійснювали акти те­рору проти партійних і державних службовців та брали участь у масових заворушеннях. За неповними даними, у 1929 р. в СРСР було зареєстровано понад 1300 селянських повстань.

Звичайно, Сталін розумів, що надзвичайні заходи, за допо­могою яких вдалося подолати хлібозаготівельну кризу, при­датні лише як короткотривалий захід для вилучення готової продукції. Ніхто не зміг би примусити селян-власників по­стійно, з року в рік вирощувати товарне зерно не на продаж, а для держави. Щоб позбавити селян можливості працювати на ринок і змусити їх сіяти стільки, скільки потребувала держа­ва, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колекти­візувати, одержавити сільське господарство шляхом колекти­візації селянських засобів виробництва.

Початок широкомасштабної індустріалізації та підготовка до кардинальних перетворень в аграрному секторі економі­ки обумовили повернення партійно-державного керівництва СРСР до утопічної ідеї всеосяжного державного планування, якого, до речі, вимагала і Програма партії, прийнята у 1919 р. Відтак, учасники XV з’їзду ВКП(б) ухвалили розробити комп­лексний план розвитку народного господарства країни, який би визначив пропорції та темпи розвитку господарських галу­зей та регіонів країни на п’ятирічний термін.

Розробка плану першої п'ятирічки проводилась у Держпла- ні та ВРНГ. Її відзначала гостра боротьба між різними група­ми фахівців, яка віддзеркалювала відмінності у поглядах на перспективи розвитку країни в її вищому керівництві. За про­позицією голови Держплану Г Кржижанівського, готувалися два варіанти п’ятирічного плану - мінімальний (відправний) та оптимальний. Показники останнього були в цілому на 20 % вищими, ніж першого.

Сталінським керівництвом була підтримана робота колек­тиву ВРНГ, який під керівництвом В. Куйбишева розробляв лише оптимальний варіант плану, основна увага в якому при­ділялася прискореному розвитку важкої промисловості, що мала стати вирішальним сектором економіки. ВРНГ перед­бачала забезпечити щорічний приріст промислової продук­ції на 19-20 %. Проти таких високих темпів висловлювалися досвідчені економісти В. Базаров, Г. Громан, І. Калінніков та інші працівники Держплану, які, посилаючись на світовий до­свід, були певні того, що навіть показники відправного варіан­ту п’ятирічного плану мають бути знижені принаймні вдвічі, їх підтримували й лідери «правої опозиції», зокрема М. Буха- рін, який стверджував, що «із цеглин майбутнього» заводів і фабрик не побудувати.

Виконання першого п’ятирічного плану, що мало тривати впродовж 1928/1929 - 1932/1933 рр., офіційно розпочалося 1 жовтня 1928 р., оскільки господарський ріку той час розпочи­нався з жовтня. Проте широке обговорення контрольних цифр плану, підготовлених ВРНГ, розгорнулося лише у грудні 1928 р. Вони передбачали зростання всієї промисловості на 167 % (важ­кої - на 221, а легкої - на 130). Вочевидь, що про відправний варіант плану тоді вже не було й мови. Про нього говорилося лише як про «мінімальний», «опортуністичний», «ворожий».

квітня 1929 р. оптимальний варіант п'ятирічки, незважа­ючи на заперечення Кржижанівського, був затверджений уря­дом і в тому ж місяці схвалений XVI конференцією ВКП(б). Вій передбачав збільшення за п’ятирічку випуску промисло­вої продукції у 2,8 раза (важкої - у 3,3) і сільськогосподарської -у 1,55 раза; заробітна плата в промисловості мала зрости на 71 %. а прибутки селян - на 67 %. Передбачалося до кін­ця п’ятирічки усуспільнити 4-5 млн селянських господарств (18-20 % їх кількості) і 17,5 % посівної площі. В культурній сфері було намічено запровадити загальну обов’язкову почат­кову освіту, ліквідувати неписьменність населення у віці до 40 років, підготувати кваліфікованих фахівців для всіх галузей народного господарства. V з’їзд Всесоюзний з’їзд Рад у травні того ж року прийняв перший п'ятирічний план, основні по­казники якого відповідали тим, що були визначені рішеннями партійної конференції.

Головною політичною метою першої п’ятирічки було по­силення соціалістичного сектору у місті й на селі. Водночас перший п’ятирічний план, на відміну від наступних, базував­ся на принципах непу. У ньому передбачалося подальше впро­вадження у виробництво госпрозрахунку, до ведення його до кожного підприємства, а не до тресту, як намічалося раніше. Найголовнішою його особливістю була узгодженість і гармо­нічність усіх його завдань між собою. Однак вже дуже швидко показники п’ятирічного плану змінилися. Влітку 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про форсований розвиток низки провідних галузей промисловості. Розпочинався сталінський «великий стрибок» у розвитку радянської економіки.

Соціально-економічний розвиток СРСР

Реалізація задумів першої п’ятирічки була насамперед зо­рієнтована на розвиток важкої індустрії: паливної, металур­гійної, хімічної промисловості, електроенергетики, а також машинобудування, тобто тих секторів економіки, які змогли б зробити СРСР технічно незалежною державою.

Для вирішення завдань індустріалізації повсюди створю­валися гігантські будівельні майданчики. Розпочалася рекон­струкція промислових підприємств у Москві, Ленінграді, на Уралі та Донбасі. їх розширювали, оснащували новим імпорт­ним обладнанням. Водночас нові підприємства часто-густо будувалися на основі проектів, які замовлялися за кордоном, найчастіше в СШ А та Німеччині. Найбільшими будовами пер­шої п’ятирічки стали: Дніпрогес, Сталінградський, Челябін­ський та Харківський тракторні заводи, підприємства важкого машинобудування в Свердловську та Краматорську, автомо­більні заводи у Нижньому Новгороді і Москві, хімічні комбі­нати в Бобриках і Березняках. Найвідомішими серед новобу­дов були два металургійних комбінати - Магнітогорський на Уралі та Кузнецький у Західному Сибіру.

Однією з особливостей перших п'ятирічок стало те, що поповнення робітничого класу відбувалося переважно за ра­хунок вихідців із села. За підрахунками російських учених, в 1927-1930 рр. їх питома вага в комплектуванні радянського робітництва складала 40 %, у 1931-1932 рр. — 65 %, а у 1933— 1937 рр. - 54 %. "

З метою підвищення трудової активності населення партій­но-державним керівництвом СРСР було організоване соціаліс­тичне змагання, яке ще у 1918 р. В. Ленін уважав запорукою успішного соціалістичного будівництва. Підтримавши почин робітників ленінградського заводу «Червоний виборжець», ЦК ВКП(б) 9 травня 1929 р. прийняв спеціальну постано­ву «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», що запо­чаткувало широке впровадження у виробництво нових форм праці. Повсюди в країні почали створюватися ударні брига­ди, покликані перевиконувати виробничі завдання. Розповсю­дження отримали «зустрічні плани» - прийняття робітничими колективами підвищених норм виробітку. Влітку 1930 р. на шахтах Донбасу розповсюдився рух під назвою «громадський буксир», тобто надання допомоги передовими колективами бригадам і робітникам, які відставали у виконанні виробни­чих завдань. Популярним у країні стало гасло «П’ятирічку - за чотири роки!».

Чимало підприємств, зокрема, знамениті металургійні гіган­ти, будувалися у голому степу, за межами або вдалині від насе­лених пунктів. В нелюдських умовах будівельники проявляли самовідданість, мужність і безстрашність. Водночас докумен­ти ОДПУ свідчать і про протилежні настрої: робітники нерідко нарікали на важке становище, побутові негаразди, скаржилися на відсутність продовольчих і промислових товарів. Були й ви­ступи робітників проти ударників та ударних бригад.

Для прискорення темпів індустріалізації указом уряду був ліквідований семиденний тиждень. Замість нього запро­ваджувався суцільний робочий тиждень, дні якого, не маючи назв, нумерувалися цифрами від 1 до 5. Кожен шостий день для робітничих змін був вихідним. Таким чином підприємства і установи могли працювати безперервно.

Широкого розповсюдження набули примусові державні по­зики коштів у населення. Практично кожен робітник чи служ­бовець змушений був віддавати частину і без того мізерного заробітку на потреби індустріалізації. Значні кошти для інду­стріалізації у роки перших п’ятирічок надходили від продажу горілки, вивозу за кордон зерна, нафти і нафтопродуктів, лісо­матеріалів, хутра, льону.

У січні 1933 р. И. Сталін заявив про блискуче виконання першого п’ятирічного плану за 4 роки і 3 місяці. Це була не­правда. Практично всі його завдання виявилися проваленими. Вкрай низькою була якість промислової продукції. Напри­клад, на Московському шарикопідшипниковому заводі брако­вана продукція складала від 25 до 65 %.

І все ж таки промисловість СРСР за п’ять років здійснила великий стрибок. Було побудовано 1500 підприємств, створе­ні нові промислові галузі - автомобільна, тракторна, нафтохі­мічна, літакобудівна. З країни, що ввозила обладнання, СРСР перетворився на країну, яка виробляла його сама. Країна одер­жала можливість створювати сучасні види озброєнь.

На початку 1934 р. XVII з'їзд ВКП(б) затвердив план дру­гої п’ятирічки, розрахованої на 1933-1937 рр. Передбачалося, що в ході її виконання в СРСР буде побудовано фундамент соціалізму. Намічені темпи промислового розвитку, врахову­ючи провали попередніх років, були значно скромнішими. Зо­крема, щорічний приріст промислової продукції повинен був складати 16,5 %, а її загальний обсяг мав збільшитися у біль­ше ніж два рази. Передбачалося завершити будівництво Маг­нітогорського, Кузнецького, Запорізького і Маріупольського металургійних комбінатів, сталеливарних заводів у Маріупо­лі, Нижньому Тагілі і Кривому Розі. У східних районах країни планувалося створити базу вугільної, металургійної, машино­будівної та хімічної промисловості.

Важливою умовою форсованої індустріалізації стало ши­роке використання на будівництві численних промислових об'єктів примусової праці, на чому у 1928 р. наголошував у листі И. Сталіну один із відповідальних працівників Раднар­кому РСФРР М. Янсон. Так, вже на 1 травня 1930 р. НКВС РСФРР мало змогу користуватися працею 171 251 ув'язнено­го у 279 виправно -трудових таборах, а ОДПУ - працею близь­ко 100 тисяч позбавлених волі людей. У тому ж році задля кращої організації їх праці було створено Управління табора­ми ОДПУ яке у 1931 р. перетворилося на головне (ГУТАЬ). В йот установах на 1 березня 1940 р. перебувало 1 668 200 в’яз­нів. Ось як оцінював працю ув'язнених один із працівників ОДПУ С. Фірін: «...Не лише на Біломорбуді працюють наші табори, наприклад, Ухта, цей край вічної мерзлоти... На Со- ловецьких островах... Велику культурну роботу здійснюють наші карагандинські табори в Казахстані, середньоазіатські табори, табори на Колимі, на Далекому Сході». Використання підневільної, фактично рабської праці було серйозним чинни­ком справи будівництва соціалізму.

Друга п’ятирічка проходила під гаслом «Кадри, які оволо­діли технікою, вирішують все!». З цією метою створювалася мережа фабрично-заводського навчання (ФЗН). фабрично-за­водського учеництва (ФЗУ), бригадного навчання тощо. Тіль­ки ФЗУ за роки другої п'ятирічки дали країні 1,4 млн кваліфі­кованих робітників.

Ще більшого розмаху, у порівнянні з першою п'ятиріч­кою, набуло соціалістичне змагання. Особливого розповсюд­ження одержав стахановський рух. Його започаткував шах­тар Олексій Стаханов. який у ніч з ЗО на 31 серпня 1935 р. на донецькій шахті «Центральна-Ірміно». удосконаливши організацію праці, видобув за зміну (5 год. 45 хв) 1 02 т вугіл­ля замість 7 т за планом. 19 вересня 1935 р. Стаханов уста­новив новий рекорд, видобувши за зміну 227 т вугілля. Ці показники були незабаром перевершені, ініціатива О. Ста- ханова знайшла потужну підтримку на шахтах Донбасу і по­ширилася на інші галузі промисловості. Вся країна знала передовиків виробництва - коваля Горьківського автозаводу О. Бусигіна. ткаль Євдокію і Марію Виноградових, взуттєви- ка М. Сметаніна, залізничника П. Кривоноса. Стахановці, за словами Дж. Хоскінга. ставали «вершками робітничої знаті», вони отримували у 2-4 рази більшу заробітну плату, ніж інші робітники, займали кращі квартири у нечисленних будинках, які будувалися для робітництва.

Соціалістичне змагання і с гахановський рух. зокрема, спри­яли появі у робітників, передусім у тих. які ще вчора трудили­ся на землі, технічної, виробничої культури, піднімали квалі­фікаційний рівень робітничого класу, породжували ініціативу, давали можливість виробничникам розкрити свої таланти.

Серед організаційних заходів партії, спрямованих на роз­виток стахановського руху, великий резонанс одержала І Все­союзна нарада стахановців, яка пройшла у Москві в листопаді 1935 р. Головна ідея, що прозвучала у виступах її учасників, полягала у тому, щоб високі показники, досягнуті окремими ударниками, зробити середніми в усіх галузях народного гос­подарства.

Проте дуже швидко в стахановському русі почали доміну­вати парадність, показуха, формалізм. Стахановські бригади, цехи, заводи створювалися нерідко для паперових звітів і ра­портів. За офіційними даними, у вересні 1936 р. у країні на- лінувалося 992,6 тис. стахановців, а у січні 1938 р. їх кількість зросла до 1593,1 тис. чоловік.

Безперечно, багато в чому завдяки благородному і героїчно­му стахановському рухові підсумки другої п’ятирічки виявили­ся дещо кращими, ніж першої, але говорити про її дострокове виконання за 4 роки і 4 місяці (як було оголошено) не дово­дилося. Незважаючи на безсумнівні досягнення в економіці, рівень життя населення залишався низьким. Лише у 1935 р. було відмінено нормоване (за картками) постачання жителів міст, запроваджене ще у 1929 р. Проте і після цього ситуація з продовольчими і промисловими товарами продовжувала за­лишатися складною. Особливо важким був стан справ у жит­лово-комунальному господарстві. У 1928 р. на одного місько­го жителя припадало 5,8 кв. м житлової площі, а у 1940 р. -

кв. м. Дуже повільно, особливо у невеликих містах, впрова­джувалися такі досягнення цивілізації, як водопровід, каналіза­ція, центральне опалення. Низьким залишався рівень обслуго­вування населення у торгівлі і закладах охорони здоров’я.

За роки другої п’ятирічки було побудовано 4,5 тисячі но­вих промислових підприємств. Індустріальне виробництво по­двоїлось, а по його загальному рівню СРСР вийшов на друге місце у світі після СІІІА. Розпочався експорт до країн Сходу промислових товарів і зброї.

Головним завданням третього п’ятирічного плану, розрахо­ваного на 1938-1942 рр., сталінський політичний режим про­голосив досягнення країною рівня розвинутих країн світу у виробництві промислової продукції на душу населення та по­ступовий перехід від соціалізму до комунізму. У постановці такого завдання не було нічого дивного, адже наприкінці 1937 року на душу населення в СРСР вироблялося електроенергії у 2 з лишком рази менше, ніж у Франції, майже у 3 рази менше, ніж у Англії, у 3,5 раза менше, ніж у Німеччині, і у 5,5 раза менше, ніж у США. У кілька разів менше, ніж у цих країнах, у розрахунку на душу населення виплавлялося чавуну і сталі. Особливо відчутним було відставання СРСР у виробництві на одну людину предметів народного споживання.

Наприкінці 1930-х рр. тривав прискорений розвиток про­мисловості у східних районах країни. Водночас неабияка увага керівництва СРСР приділялася зміцненню трудової дисципліни. Низка урядових указів установила криміналь­ну відповідальність робітників за прогули та спізнення. Було збільшено робочий день, підвищені норми виробітку, знижені відрядні розцінки, збільшувалася тривалість робочого тижня, заборонялися переходи з одного підприємства на інше без зго­ди адміністрації, що, по суті, означало впровадження у про­мислове виробництво елементів «радянського кріпацтва». Надії на трудовий ентузіазм були відкинуті. Ставка робилася на адміністративно-примусові методи, а людина остаточно ставала безправним гвинтиком тоталітарної державної маши­ни. Не можна не погодитися з висновком Дж. Хоскінга, який наголошував, що «до 1940 року радянський уряд поєднав вій­ськову - фактично - дисципліну з дуже привабливими наго­родами для тих, хто виконує її вимоги і перевиконує норми. На тих же, хто цим вимогам не відповідав, чекало жалюгідне животіння і постійна загроза арешту та ув’язнення в одному із виправно-трудових таборів, які росли як гриби».

Особливу увагу керівництво СРСР у 1930-ті роки приділя­ло розвитку військово-промислового комплексу (ВІЖ). Якщо перед війною щорічне промислове виробництво збільшувало­ся на 15 %, то у галузях ВІЖ - на 39 %, тобто втричі швидше. Завдяки цьому СРСР, незважаючи на відсутність іноземних кредитів і капіталів, скоротив технічне відставання у військо­вій сфері. Однак військово-економічний потенціал будь-якої із провідних країн світу мав більш грізний вигляд. Усвідом­люючи це, кремлівські можновладці намагалися за всяку ціну уникнути збройного зіткнення з потенційними противниками, викликати серед них розкол і, можливо, домогтися вигідного союзу з одним із них.

Індустріалізація, проведена в кінці ] 920-1930-х роках, до­корінно змінила обличчя Радянської держави. З 1928 до 1941 року було побудовано близько 9 тисяч великих підприємств, виникли нові галузі промисловості. Масовим став випуск лі- гаків, автомобілів, тракторів, комбайнів, штучного каучуку, різноманітного обладнання, потрібного важкій і оборонній промисловості. Виникли великі промислові центри на Сході, у раніше необжитих районах. Чисельність міського населення у 1928-1940 рр. збільшилася з 29 до 63 млн чоловік. За цей же час кількість робітників і службовців Зр >_лз з 9 до 23 млн. Колишня патріархально-селянська країна перетворилася на могутню індустріальну державу. У той же час ще дуже ши­роко використовувалася ручна праця, належного розвитку не одержала легка промисловість, дуже мало уваги приділялося інфраструктурі економіки, житловому будівництву. Високою залишалася дитяча смертність.

Розвиток радянської індустрії був невіддільним від проце­сів, що проходили у сільському господарстві країни, оскільки керівництво СРСР, взявши курс на прискорену індустріаліза­цію. зіткнулося з проблемою коштів і робочих рук, які можна було одержати лише у селянському секторі економіки.

Слід відзначити, що вже у другій половині 1920-х рр. до­сить чітко виявила себе тенденція зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. Так, у 1927 р. валове виробництво сільськоюсподарської продукції досягло 95 % від рівня 1913 року, а по товарності - лише 37 %. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і низький загальний рівень сільськогосподарського виробництва та пов’язаний з ним напівнатуральний його характер.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріаль­но-технічної бази села, більш справедливій та гнучкій полі­тиці цін. Укрупнення одноосібних селянських господарств повинно було пройти еволюційно, у процесі саморозвитку, однак партійно-державне керівництво СРСР вирішило при­скорити цей процес шляхом колективізації, тобто об’єднання їх з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розгля­далася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, то­варно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучен­ня селянських господарств до системи командно-адміністра­тивної економіки, перетворення селян на своєрідних кріпаків тотал ітарного режиму.

Перехід до політики масової колективізації розпочався вже влітку 1929 р., невдовзі після прийняття першого п’ятиріч­ного плану, а ще більше посилився з осені, особливо після листопадового пленуму ЦК ВКГ1(б). Якшо до червня кол­госпи об'єднували 1 млн селянських дворів, або 4 % від їх загальної кількості, то до кінця того ж року в них було вже

млн селянських господарств.

Прискоренню колективізації сприяла також постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», яка вимагала за­вершити колективізацію в основних зернових районах (Нижня і Середня Волга. Північний Кавказ) до осені 1930 - весни 1931 р.. а в інших районах - до весни 1932 р., тоді як планом першої п'ятирічки передбачалося колективізувати 20 % селянських дворів. Основою колгоспного будівництва постанова визнава­ла сільськогосподарську артіль «як перехідну до комуни форму господарства». Відразу після виходу в світ цієї постанови у пресі розгорнулася кампанія щодо всебічного заохочення збільшення темпів колективізації й організації змагання у цій справі. Роль авангарду у боротьбі за колгоспи відігравали бідняцько-серед­няцькі групи на селі та «двадцятип’ятитисячники» - робітни- ки-комуністи, які направлялися на село для допомоги місцевим партійним і радянським органам у проведенні колективізації.

До колгоспів заборонялося приймати куркулів, тобто най­більш працелюбних, висококваліфікованих, заможних селян. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним із головних практичних заходів «всеосяжної колективізації». З цього приво­ду була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) «І Іро заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суціль­ної колективізації», згідно з якою всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої належали «економічно міцні» господарства учасників та організаторів аитирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» у в'язницях або концтаборах.

Значна їх частина була розстріляна. До другої категорії належа­ли «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили ніякого опору. їх разом із сім’ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були се­редняки), які не чинили спротиву, надавалися невеликі земельні ділянки за межами колгоспної землі. Всього у ході розкуркулен- ня, за неповними даними, було ліквідовано 1 млн селянських господарств, що склало від 4 до 6 млн чоловік.

Селяни, яких погрозами та насиллям об'єднували у кол­госпи, чинили опір. Розпочалося масове забивання селянами власної худоби. Лише за зиму 1929-1 930 рр. поголів’я худоби на селі скоротилося більше, ніж за всі роки громадянської вій­ни. Широкого розмаху набули підпали селянами колгоспного і власного майна. Тільки на території РСФРР у 1929 р. було зафіксовано близько ЗО тис. підпалів. У деяких місцевостях селяни бралися і за зброю. Лише з січня до середини березня

р. в країні відбулося більше двох тисяч антиколгоспних повстань, в яких взяли участь десятки тисяч селян. У респу­бліках Середньої Азії знову розгорілася партизанська бороть­ба селян-басмачів. Проти них були кинуті військові з’єднання під командуванням П. Дибенка. Атмосфера в країні наповню­валася передчуттям нової громадянської війни.

За таких умов керівництво країни змушене було дещо від­ступити. 2 березня 1930 р. Й. Сталін у стаггі «Запаморочення від успіхів», уникаючи відповідальності, всю вину за злочини колективізації - вони одержали назву «перегини» - переклав на місцеві органи влади, на виконавців. Такий же висновок було зроблено і в постанові ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з ви­кривленнями партлінії в колгоспному русі», прийнятій 14 бе­резня того ж року. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів селяни почали масово їх покидати. До червня 1930 р. у колгоспах залишилося менше чверті госпо­дарств, а в окремих регіонах вихід із колгоспів був ще більш значним. Так, в Центрально-Чорноземній області відсоток ко­лективізованих господарств скоротився з 81 % до 15 %, а в Московській області - з 73 % до 7 %.

Новий наступ на селян розпочався восени 1930 р. Тепер соціалістична перебудова села почала здійснюватися іншими методами. Села і станиці, жителі яких не вступали до колгос­пів, заносилися на гак звані «чорні дошки». До них припиня­ли підвозити товари, видавати кредити тоїцо. Одноосібників зганяли з їх ділянок на незручні, віддалені землі, душили по­датками. Приміром, бідняк-одноосібник сплачував податків у

разів більше, ніж колгоспник, а заможний селянин - у 140 разів більше. За таких умов селяни змушені були йти до колгоспів, і вже скоро колгоспний лад «переміг». До кін­ця першої п’ятирічки в країні налічувалося понад 200 тисяч колгоспів, які об'єднували близько 15 млн селянських госпо­дарств, або 61,5 % від їх загальної кількості. Водночас було створено 4,5 тис. радгоспів, організованих за типом сільських фабрик, працюючі в яких вважалися державними робітника­ми і отримували фіксовану заробітну плату; Ті й інші разом обробляли 78,1 % усіх посівних площ. Таким чином, велике колективне господарство стало однією з основ радянської еко­номіки і всього суспільного ладу.

Найбільш трагічною сторінкою в історії колективізації став голод 1932-1933 рр. У цілому врожаї цих років були лише дещо нижчими середніх багаторічних і самі по собі голодом не загрожували. Але для закупівлі промислового обладнання за кордоном потрібна була валюта, яку можна було одержати лише в обмін на хліб. Хлібозаготівлі 1931 р. прирекли селян на голодування. До літа 1932 р. села зернової смуги Росії та України після напівголодної зими виявилися ослабленими і знесиленими, але масштаби хлібозаготівель продовжували зростати.

З метою боротьби проти селян, які, рятуючись від голодної смерті, зрізали ножицями колоски («перукарі») чи несли зер­но («несуни») з токів, 7 серпня 1932 р. було прийнято Закон про охорону соціалістичної власності, написаний власноруч­но Сталіним. Ним запроваджувалися жорстокі покарання за розкрадання колгоспної й кооперативної власності. До почат­ку 1933 р. у РСФРР за цим законом було засуджено 54 645 чо­ловік. Із них 2110 чоловік засудили до вищої міри соціального захисту - розстрілу з конфіскацією всього майна.

Від голоду селяни тікали до міст і тисячами вмирали про­сто неба. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство. Тільки в Україні кількість жертв голодомору, штучно організованого сталінським режимом, сягала, за оцінками С. Кульчицького, від З до 3,5 мільйона, а за деякими даними й значно більше. Але точні цифри, у т. ч. в цілому по країні, невідомі, бо радянську⁷ статистику тих часів вони просто не цікавили. Офіційно цієї проблеми нібито не існувало. Шляхи з голодуючих районів були перекриті військовими кордонами, які не пропускали людей. ш,о намагались врятуватися від голоду. У трудні 1932 р. в СРСР були введені паспорти і система прописки. Селяни, як люди нижчого сорту в Радянській державі, паспортів не одержали, а відтак не могли переїхати до міст, влаштуватися там на роботу.

На початку другої п’ятирічки основна увага правлячої пар­тії була зосереджена на господарсько-організаційному зміц­ненні створених колгоспів. Для посилення комуністичного впливу на селі при машинно-тракторних станціях (МІС), які існували ще з 1929 р.. створювалися політичні відділи, фак­тично надзвичайні органи влади, що заміняли і сільські пар­тійні організації, і Ради. Політвідділи, до складу яких обов'яз­ково входили представники ОДНУ, виявляли супротивників колгоспного ладу, примушували колгоспників напружено працювати, перевіряли строки виконання і якість сільсько­господарських робіт. Проіснували ці органи до кінця 1934 р., а потім були перетворені на звичайні партійні організації,

Результати колгоспного будівництва закріпив новий кол­госпний Статут, який був прийнятий у лютому 1935 р. деле­гатами Другого всесоюзного з'їзду колгоспників-ударників. У ньому було положення про закріплення за колгоспами землі у вічне і безплатне користування; вона не підлягала ні купівлі- продажу, ні передачі в оренду. Статут дозволяв колгоспнику мати особисте підсобне господарство, в якому могло бути від 0,25 до 0,5 га, а в окремих районах - до 1 га землі, 2-3 корови, необмежена кількість домашньої птиці.

У другій половині 1930-х років Радянська держава стала дещо більше залишати колгоспникам виробленої ними про­дукції. Становище колгоспного селянства хоча й залишалося важким, але все-таки певною мірою поліпшилося у порівнян­ні з початковим періодом колективізації.

До кінця другої п’ятирічки у 243,7 тис. колгоспах перебува­ло 93 % селянських господарств та 99 % усіх посівних площ. Колективізація сільського господарства в СРСР завершилася. Вона підірвала сільське господарство країни. В результаті роз- куркулення, голоду, масової втечі селян до міст село втратило мільйони робочих рук. Були ліквідовані кращі представники селянської культури, суттєво знизилося виробництво зерно­вих культур, різко скоротилося поголів’я худоби.

Водночас проведення колективізації дозволило Радянській державі у значно більшому обсязі вилучати сільськогосподар­ську продукцію у селян. Завдяки цьому різко збільшився екс­порт зерна за кордон. Якщо у 1928 р. вивезли 1 млн центнерів зерна, то у 1931 р. - 51,8 млн центнерів. На виручену валюту купувалися машини, обладнання для промисловості, оплачу­валася праця іноземних фахівців, утримувався Комінтерн і комуністичні організації в усьому світі. Хліб експортувався навіть у голодні для селян 1932-1933 рр., позаяк і половини вивезеного за кордон вистачило б, щоб врятувати від голодної смерті мільйони людей.

Вилучення хліба у сільських трударів дало можливість значно покращити постачання продовольством міст, осо­бливо великих, підняти у них життєвий рівень робітників і службовців. Окрім цього, колишні сільські жителі, як роз- куркулені, так і ті, що з різних причин покинули свою «малу батьківщину», забезпечили промисловість дешевою і неви­багливою робочою силою, без якої індустріалізація не могла б відбутися.

Такою виявилася для народів СРСР ціна соціалістичного переоблаштування, ціна переходу до індустріальної стадії розвитку країни.

Політичне життя країни

Політичний розвиток Радянського Союзу впродовж 1930-х років проходив під знаком посилення ролі центру, союзних органів влади і управління в результаті розширення й зміцнен­ня адміністративно-командної системи управління, осереддям якої була ВКП(б) на чолі з И. Сталіним.

Насамперед зазнала змін компетенція вищих законодавчих органів країни. Всесоюзний з’їзд Рад, який з 1927 р. почав скликатися вже не щорічно, а один раз на два роки, поступово втрачав своє значення. Найважливіші державні рішення нерід­ко приймалися не на союзних з'їздах Рад чи сесіях ЦВК СРСР, а партійними органами. З 1929 р. почали порушуватися стро­ки проведення з'їздів, а самі вони все більше почали набувати парадно-виставкового характеру. Незабаром нова процедура прийняття рішень була запроваджена і на сесіях ЦВК СРСР. Вона передбачала затвердження списком, тобто без обгово­рення і внесення змін, постанов, ухвалених Президією ЦВК.

У січні 1934 р., наприклад, за такою схемою було прийнято 34 постанови, а у січні 1936 р. їх кількість зросла до 66. У Пре­зидії ЦВК СРСР, до якої входив 21 чоловік, зосереджувалося все більше повноважень; до її виключної компетенції, скажі­мо, відносилися питання часткової і загальної амністії, при­йняття і позбавлення громадянства тощо. Подальша центра­лізація управління, передача значної кількості управлінських функцій федеральним органам влади поруч зі зрощуванням партійного і державного апаратів значною мірою посилюва­ли бюрократизацію Президії ЦВК, яка у багатьох питаннях підміняла собою Раднарком, фактично дублюючи його діяль­ність, а відтак звужуючи його законодавчі функції.

Посиленню повноважень центральних органів влади в кра­їні сприяла постанова ЦВК і РНК СРСР від 20 червня 1933 року, згідно з якою «з метою зміцнення соціалістичної закон­ності і належної охорони суспільної власності по Союзу РСР від замахів з боку антигромадських елементів» створювалася Прокуратура СРСР. Цей крок сталінського керівництва зумо­вив крайню централізацію прокуратури, оскільки прокурори союзних республік підпорядковувалися Прокурору СРСР, а з 1936 р. почали ним і призначатися. Першим Прокурором СРСР став І. Акулов, а його заступником - А. Вишинський, який очолив Прокуратуру країни у березні 1935 р. Прокурор СРСР ніс відповідальність лише перед союзним Раднаркомом, ЦВК СРСР та його Президією.

Важливою складовою процесу змін і перерозподілу повно­важень вищих органів влади в 1930-ті рр. стала реорганізацій і посилення силових наркоматів та репресивно-карального апа­рату. Так, у 1934 р. була ліквідована Реввійськрада - вищий орган управління РСЧА, а Наркомат з військово-морських справ було перетворено на Наркомат оборони СРСР При ньо­му, як дорадчий орган, діяла Військова рада, члени якої за­тверджувалися урядом СРСР 22 вересня 1935 р. Штаб РСЧА було перейменовано на Генеральний штаб Червоної армії.

Зазнала змін і структура радянських військ. Усі військово- морські сили ввійшли до складу військових округів, армій, фло­тів, а їх командуючі підпорядковувалися безпосередньо наркому оборони. На місцях при виконкомах Рад були створені військові комісаріати, що підлягали компетенції командуючого армії чи округу. У 1938 р. завершився перехід від територіально-мілі­ційної до кадрової системи комплектації військ, тобто була від­мінена попередня система формування РСЧА, коли у кадровій армії знаходилося лише 25--30 % призовників, а значно більша їх частина проходила службу в частинах територіальної міліції за місцем проживання і без відриву від виробництва.

Значних змін зазнали органи державної безпеки та гро­мадського порядку. ОДПУ СРСР, яке наприкінці 1920-х ро­ків значно посилило вплив на політичне життя країни, у 1930-1931 рр. ще більше розширило свої повноваження.

квітня 1930 р. було створено Управління таборами ОДПУ при РНК СРСР, яке у лютому наступного року одержало назву Головне управління таборів ОДПУ (ГУТАБ). Його «архіпе­лаг», кожен третій житель якого був засуджений за «політичні злочини», а інші двоє у тій чи іншій мірі були жертвами соці­альної чи економічної політики сталінізму, охопив практично всю територію СРСР: від Білого моря до Камчатки.

Після створення Г'УТАБу права ОДПУ продовжували роз­ширюватися. Наприкінці 1931 р. за ним остаточно було за­кріплено управління міліцією та кримінальним розшуком, а в 1932 р. в областях, краях і республіках з’явилися спеціальні прокуратури ОДПУ, ліквідовані лише в 1954 р. Очевидно, ді­яльність ОДПУ була у ті роки настільки одіозною, що ЦВК СРСР 25 червня 1932 р. змушений був прийняти постанову «Про революційну законність», яка засудила порушення ор­ганами ОДПУ чинного тоді законодавства під час проведення колективізації.

Досить стримана критика роботи органів ОДПУ поруч з вимогами сталінського керівництва ще більше централізувати роботу правоохоронних органів призвела до утворення влітку’

р. Наркомату внутрішніх справ СРСР (НКВС). До його складу ввійшло ОДПУ СРСР, яке було перетворене на Головне управління держбезпеки, а також низка інших силових струк­тур: Головне управління робітничо-селянської міліції, Голо­вне управління прикордонної і внутрішньої охорони, ГУТАБ, Головне управління пожежної охорони та деякі інші організа­ції. Судову колегію ОДПУ було замінено на Особливу нараду при наркомі НКВС.

Незважаючи на, здавалося б, повну перемогу Й. Сталіна, в якого на початку 1930-х рр. практично не залишилося скіль­ки-небудь помітних політичних суперників всередині країни, його влада ще не була всеосяжною. Антисталінські угрупо­вання в партії продовжували чинити опір.

Наприкінці 1930 р. з критикою сталінського керівництва виступила група під керівництвом С. Сирцова, який був кан­дидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б), та В. Ломінадзе - ке­рівника Закавказької партійної організації. Учасники групи були переконані, що в СРСР були взяті занадто високі тем­пи індустріалізації, що колективізація проводилася всупереч рішенням XV партійного з’їзду, внаслідок чого країна вияви­лася на межі економічної кризи. Вважаючи, що головну від- позідальність за це несе Сталін, опозиціонери планували ви­ступити проти нього на черговому пленумі ЦК ВКІІ(б). Проте їх наміри не здійснилися: група була викрита сталінськими поплічниками, а її керівники зняті з високих посад. В. Ломі- надзе, не чекаючи арешту, покінчив з собою, а С. Сирцов був розстріляний у 1937 р.

У 1932 р. інша група партійців, яку очолив один із діячів московської організації ВКП(б) М. Рютін, створила «Союз марксистів-ленінців» - організацію, яка своїм основним за­вданням поставила повернення до зневажених Сталіним і його оточенням ідей ленінізму. До її складу ввійшли представники старої більшовицької гвардії В. Каюров, М. Іванов, П. Галкін та інші. Програмними документами «Союзу» стали теоретична робота М. Рю.тіна «Сталін і криза пролетарської диктатури» та маніфест-звернення «До всіх членів партії». Вони були спря­мовані проти режиму особистої влади Сталіна, обґрунтовували необхідність усунення його від влади. Як відзначав Б. Старков, політичні погляди і теорегичні думки М. Рютіна були супереч­ливими і дискусійними, «але ніде в програмних документах не містилося навіть натяку на організацію терористичних актів, контрреволюційних виступів, закликів до ослаблення, підри­ву і повалення Радянської влади». Проте правлячий режим на це мало зважав. Організація зусиллями ОДПУ була викрита, її учасники виключені з партії та заарештовані. У добу «великого терору» майже всі вони були страчені.

Ще однією опозиційною Сталіну і його режиму організаці­єю, що виникла наприкінці 1932 р., була група О. Смирнова, М, Ейсмонта та В. Толмачова. Всі вони були авторитетними партійцями й у різний час обіймали важливі державні посади, зокрема О. Смирнов у 1928-1930 рр. був заступником голо­ви Раднаркому РСФРР та секретарем ЦК ВКП(б). Учасники цієї організації вимагали переглянути програму індустріалі­зації, розпустити насильно створені колгоспи, встановити партійний контроль за діяльністю ОДПУ, створити незалежні профспілки та усунути Й. Сталіна від влади. Однак ці вимоги не були реалізовані, оскільки невдовзі опозиціонери були за­арештовані, а згодом і репресовані. До речі, аналогічні групи опозиціонерів органами ОДПУ були виявлені й ліквідовані й у інших регіонах країни.

Намагаючись знищити навіть найменші прояви невдово­лення політичним режимом в СРСР, сталінське керівництво у 1933 р. розпочало чергову генеральну частку партії. У по­станові ЦК ВКГІ(б) з приводу чистки партійних рядів наго­лошувалося, що вона повинна проводитися «під кутом зору перевірки виконання членами і кандидатами у члени партії найважливіших рішень партії, їх участі у соцзмаганні і удар­ництві, активної боротьби за промфінплан, за виконання най­важливіших господарських завдань, боротьби з прогулами, боротьби з розкрадачами соціалістичної власності». І все ж, незважаючи на виключення у ході чистки із партії значно­го числа комуністів, передусім учасників різних опозиційних груп, опір сталінському всевладдю тривав. Зокрема, залиши­ли «сталінський рай» і перейшли на бік світового демокра­тичного співтовариства відомі радянські розвідники І. Рейс,

В. Кривицький. генерал НКВС О. Орлов, дипломати О. Бармін та Ф. Розкольников. Вони змогли опублікувати на Заході звернен­ня, статті і книги, в яких викривалися злочини сталінізму.

Тим часом політику правлячої комуністичної партії продо­вжувала підтримувати і схвалювати значна частина трудящих СРСР. Про це свідчила і діяльність громадських організацій, які в умовах сталінської диктатури перетворилися на слухняні «при­відні паси» партії, служили провідниками її впливу в масах.

Наймасойішою організацією радянських трудящих були професійні спілки, кількість членів яких за 1930-1940 рр. зросла з 12 до 25 мли чоловік. Партійному керівництву ще у роки першої п’ятирічки вдалося остаточно перетворити проф­спілки на простий додаток до партійно-державного апарату, головним завданням якого став не захист прав трудящих від свавілля держави, а своєчасне виконання виробничих планів та контроль за дотриманням трудової дисципліни.

Вірним помічником партії в здійсненні модернізації країни залишалася Комуністична спілка молоді (комсомол). Напри­кінці 1930-х рр. у його лавах перебувало близько 5 млн юнаків і дівчат. Завдяки зусиллям комсомолу були проведені численьі мобілізації мо^бді на новобудови перших п'ятирічок, широкого розмаху набув стахановськмй рух, здійснювалося шефство над будівництвом найважливіших промислових підприємств, над військово-морським і військово-повітряним флотами СРСР.

Зміни, які до середини 1930-х рр. відбулися в політичній і соціально-економічній сферах життя Радянського Союзу і які в офіційних партійно-державних документах були на­звані «побудовою основ соціалізму в СРСР», ЦК ВКП(б) на печатку 1935 р. вирішив віддзеркалити у Конституції СРСР. 7 лютого розпочала роботу Конституційна комісія' на чолі з И. Сталіним. У процесі роботи її учасники, яких налічувався 31 чоловік, зрозуміли, що необхідно створити новий Основ­ний Закон держави. 12 червня 1936 р. його проект було опублі­ковано в пресі, і незабаром розгорнулося його обговорення, яке тривало п'ять з половиною місяців, перетворившись на могутню ідеологічну пропагандистську кампанію прославлян­ня Сталіна і радянського комуністичного режиму. На VIII Над­звичайному з’їзді Рад 5 грудня 1936 р. нова Конституція СРСР була одноголосно прийнята. На її основі згодом були розро­блені Конституції союзних і автономних республік.

1-й розділ Конституції «Суспільний устрій» юридично за­кріпив головні риси соціалістичного ладу. Політичною осно­вою СРСР проголошувалися Ради депутатів трудящих, а економічною - соціалістична система господарювання та со­ціалістична власність (у державній і колгоспній формах) на засоби виробництва.

Другий розділ Конституції був присвячений державному устрою СРСР. Згідно з Конституцією Радянська держава була федерацією 11 соціалістичних республік - РСФРР. України, Білорусії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану, Казахстану'. Киргизії, Грузії, Вірменії та Азербайджану Водночас кілька автономних областей (Кабардино-Балкарська, Чечено-Інгуш- ська, Північно-Осетинська, Марійська і Комі) дістали статус автономних республік.

Конституція визначила і нову структуру вищих державних установ. Вищим органом державної влади країни стала Вер­ховна Рада СРСР, яка складалася з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Верховна Рада обирала Президію, яка здійснювала вищу владу в країні у періоди між сесіями Вер­ховної Ради (вона скликалася на два-три дні двічі на рік) та формувала уряд СРСР - Раду Народних Комісарів. Якщо Пре­зидія Верховної Ради могла навіть розпустити саму Верховну Раду, то РНК позбавлявся законодавчих прав і перетворював­ся на суто виконавчий орган влади. Нова Конституція вперше у ст. 126 назвала ВКП(б) ядром усіх організацій трудящих - і громадських, і державних.

У Конституції 1936 р. значно розширився перелік прав і свобод громадян; були проголошені права на працю, відпо­чинок, пенсійне забезпечення, освіту, рівноправність жінки, рівноправність громадян незалежно від раси чи національнос­ті, свобода слова, совісті, друку', зібрань, мітингів, право на об'єднання в громадські організації, недоторканність особи і житла тощо. Водночас громадяни СРСР були зобов’язані до­тримуватися законів, дисципліни праці, захищати свою Віт­чизну і т. п.

Зміни торкнулися також виборчого закону; була проголо­шена відмова від багатоступеневих виборів і встановлене за­гальне, пряме, рівне виборче право при таємному голосуван­ні. Скоротилася кількість людей, позбавлених виборчих прав. Раніше до них відносилися куркулі, особи, які експлуатували чужу працю, колишні поміщики тощо.

На жаль, зафіксовані Конституцією права громадян супер­ечили реаліям життя радянського суспільства і не розповсю­джувалися на все населення країни, зокрема на колгоспників. По суті, вони існували лише на папері, а відповідні розділи Основного Закону служили лише демагогічним прикриттям сталінського свавілля.

У грудні 1937 р. на основі положень нової Конституції відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Як раніше, так і пізніше, це були вибори без виборів, оскільки на одне депу­татське крісло ВКП(б) запропонувала лише по одній канди­датурі, яка не мала альтернативи. Вибори пройшли з великим піднесенням; у них взяли участь 97 % виборців. За запропоно­вані кандидатури проголосувало 99 % усіх громадян, які взя­ли участь у голосуванні. Це свідчило про підтримку політики більшовицької партії більшістю радянських людей, яким були близькі ідеали соціалізму і які щиро вірили в комуністичну перспективу.

Перша сесія Верховної Ради СРСР першого скликання у січні 1938 р. обрала Президію Верховної Ради СРСР, керівни­ків палат та сформувала постійні комісії вищого законодавчо­го органу (бюджетну, законодавчу, з іноземних справ тощо). Головою Президії Верховної Ради СРСР став М. Калінін, а новий Радянський уряд очолив В. Молотов.

Безперечно, діяльність радянських органів влади залиша­лася формальною, оскільки всі найважливіші державні рішен­ня приймалися Політбюро ЦК ВКП(б) і особисто її вождем Й. Сталіним. Офіційним радянським органам влади залиша­лося лише схвалювати ці рішення, приймаючи правила гри сталінської диктатури.

Репресивна політика - органічний елемент сталінізму

Репресії як складова частина історії Радянської держави не були характерною рисою політичного жипя лише Радянсько­го Союзу. Вони проводилися і в самодержавній Російській ім­перії, і в інших державах незалежно від їх політичного і дер­жавного ладу, політичної і суспільної надбудови. Однак саме в СРСР репресії по-справжньому стали чи не найголовнішим елементом державної політики, оскільки більшовицький ре­жим міг утримуватися при владі лише на основі поєднання широкого застосування репресій, особливо в перші ЗО років свого існування, з тотальним ідеологічним тиском.

У Радянській державі першими політично значущими су­довими процесами, що пройшли невдовзі після громадянської війни, були процеси над українськими і московськими есерів­ськими центрами у 1921 та 1922 рр. Дещо пізніше, наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр., відбулося чимало як відкри­тих, так і закритих судів над старою інтелігенцією, інженер­но-технічними, науковими та культурними працівниками, на яких покладалася відповідальність за економічні провали, за які насправді мали відповідати владні органи.

Говорячи про посилення, динаміку та масштаби, які по­літичний терор набув у радянському суспільстві у 1930-ті роки, слід передусім звернути увагу на особистість генсека ВКП(б) Й. Сталіна, позаяк його роль у здійсненні геноциду радянських людей важко переоцінити. Складається вражен­ня, що репресії стали для нього одним із найважливіших ва­желів досягнення честолюбних цілей щодо утвердження та зміцнення власної абсолютної влади і в той же час характер­ним, неодмінним атрибутом того суспільства, яке він називав соціалістичним. На XVI з’їзді партії у 1930 р. він відверто за­явив: «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необ­хідним елементом наступу, але елементом допоміжним, а не головним».

Для розгортання масових репресій проти своїх реальних і можливих супротивників Сталін використав убйвство 1 груд­ня 1934 р. у Смольному члена Політбюро ЦК ВКП(б), секре­таря ЦК ВКЛ(б) і Ленінградського міському партії С. Кіро­ва. Це вбивство можна з певністю назвати злочином століття. У наступні чотири роки сотні радянрьких громадян були роз­стріляні як безпосередньо замішані в убивстві Кірова; бук­вально тисячі людей були знищені як співучасники якоїсь гі­гантської змови, яка нібито існувала за лаштунками вбивства Кірова. Факгично ж його смерть стала фундаментом усієї ве­летенської споруди терору і насилля.

Першими з найбільш гучних були процеси у справах «ле­нінградської контрреволюційної зінов’євської групи Г. Сафа- рова, П. Залуцького та інших» і «московського центру», до якого зарахували Г. Зінов’єва, Л. Камєнєва, Г. Євдокимова та деяких інших «контрреволюціонерів» у січні 1935 р. Кожен із них отримав від 5 до 10 років позбавлення волі. 18 січня з’явився закритий лист ЦК ВКП(б) «Уроки подій, пов’язаних зі злодійським вбивством С. М. Кірова», що поклав початок новій хвилі арештів десятків тисяч колишніх учасників опо­зиції та підозрюваних у її підтримці.

На початку 1935 р. виникла й так звана «кремлівська спра­ва», в результаті якої був усунений з посади секретаря ЦВК СРСР А. Єнукідзе та заарештовано багато кремлівських пра­цівників, зокрема, дружин і родичів відомих урядовців, які були репресовані. Деякі сучасні історики (Ю. Жуков та ін.) вважають цю справу, на відміну від багатьох інших, не ви­гадкою, а у великій мірі відображенням реальних розчарувань політикою Сталіна значної частини старих більшовиків, не зв'язаних раніше ні з якими опозиціями.

«Кремлівська справа» зміцнила переконання Сталіна в не­обхідності фізичного усунення різноманітних опозиціонерів і значної частини революціонерів зі стажем. Вже 25 травня 1935 р. постановою ЦК партії було ліквідоване «Товариство старих більшовиків», яке налічувало 3,3 тис. членів.

Втім, з точки зору політичної стабільності період з червня 1935 р. до серпня 1936 р. за своїми зовнішніми проявами був чимось схожим на затишшя перед бурею. Жодної смерті члена Політбюро ЦК ВКП(б), ніяких судів над важливими учасника­ми опозиції не було, не втратив своєї посади жоден з провід­них партійних керівників.

Першим великим політичним судовищем над видатними діячами ВКП(б) і Радянської держави став московський про­цес у справі так званого «антирадянського об’єднаного троць- кістсько-зінов’євського центру» у серпні 1936 р. До криміналь­ної відповідальності були притягнуті Г. Зінов’єв, Л. Камєнєв, Г. Євдокимов, І. Бакаєв, С. Мрачковський, В. Тер-Ваганян, І. Смирнов, Є. Дрейцер, І. Рейнольд та деякі інші діячі ВКП(б) і Німецької компартії, які нібито прибули до СРСР з метою здійснення терористичних актів на замовлення Л. Троцько- го. Підсудних (всього 16 чоловік) звинувачували в підготовці вбивства С. Кірова, замаху на Сталіна й осіб його найближчо­го оточення та інших антирадянських злочинах.

З моменту публікації звинувачувального висновку радян­ська преса настійно вимагала смертного вироку. Друкувалися резолюції, прийняті на зборах в усіх кінцях країни. Усім зви­нуваченим було винесено смертний вирок.

Так само, з додержанням усіх форм судочинства, пройшов і московський процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру» наприкінці січня 1937 р. Військовою колегією Верховного суду СРСР було винесено смертний при­суд Ю. ІГятакову, Л. Серебрякову, М. Муралову, Я. Лівши- цю, Я. Дробнісу, М. Богуславському, І. Князеву С. Ратайчику, Б. Норкіну, О. Шестову, І. Туроку, І. Граше та Г. Пушкіну. Інші підсудні - Г. Сокольников, К. Радек, В. Арнольд - одержали 10 років, а М. Строїлов - 8 років ув’язнення. Пізніше всі вони також загинули.

ГІовною несподіванкою для багатьох радянських людей стали повідомлення преси 12 червня 1937 р. про викриття «ан- тирадянської троцькістської військової організації в Червоній армії» і розстрілі 8 засуджених - представників вищого ко­мандування. Ними були М. Тухачевський, І. Якір, І. Уборевич,

А. Корк, Р Ейдеман, Б. Фельдман. В. Примаков та В. ІІутна. Начальник ІІолітуправління Червоної армії армійський комі­сар 1-го рангу Я. Гамарник застрелився напередодні арешту.

Як припускають російські історики, головною причиною репресій в армії була боротьба всередині її керівництва за вла­ду - між «кавалеристами» (К. Вороищлов, С. Будьонний та ін.) й «мотористами» (М. Тухачевський, І. Уборевич). Ще у травні

го Тухачевський і його однодумці ставили перед Політ­бюро ЦК ВКП(б) питання про відставку одного з найближ­чих сталінських послідовників Ворошилова з посади наркома оборони. Тож «антиворопіиловська змова» в армії, яка ні для кого не була секретом, аж ніяк не влаштовувала генсека.

Вже за кілька днів після знищення армійської верхівки роз­почався масовий пошук «ворогів народу» серед військових кадрів, в ході якого було репресовано 980 командирів. Серед них були 1 маршал, 3 командарми, 29 комбригів, 37 комдивів, 2і комкор, 16 полкових комісарів, 17 бригадних і 7 дивізій­них комісарів. Більшість із них у 1923-1925 рр. навчалися у Військовій академії РСЧА й підтримували у той час голову Реввійськради Л. їроцького.

Загалом уже до кінця 1937 р. у результаті судових і поза- судових репресій була фізично знищена значна частина старої більшовицької гвардії, численні представники управлінської верхівки суспільства. Так, з 1961 делегата XVII партійного з’їзду 1108 чоловік (56,5 %) були заарештовані й у більшості своїй загинули. Із 139 членів і кандидатів у члени ЦК партії, обраних на з'їзді, 97 (69,8 %) пізніше були репресовані, а п'я­теро (3,6 %) покінчили з собою.

Майже всі дослідники сталінського «великого терору» у 1937-1938 рр. одностайні у тому, що початок йому поклав Оперативний наказ № 004^7 наркома внутрішніх справ СРСР «Про операції щодо репресій проти колишніх куркулів, кри­мінальних злочинців та інших антирадянських елементів» від 31 липня 1937 р., яким вимагалося до грудня поточного року заарештувати 268 950 чоловік, більшу їх частину кинути до таборів строком на 8-Ю років, а 75 950 чоловік - розстріляти. До речі, за кілька днів після виходу цього наказу, 4 серпня, Сталін підписав таємну директиву ІДК ВКП(б) про проведен­ня у 2-3 районах аграрних областей відкритих процесів над «шкідниками» у сільському господарстві. Як свідчить аналіз фактів, саме ця директива значно стимулювала пошук «воро­гів народу» на селі.

Поруч з колишніми куркулями репресіям підлягали колиш­ні церковники і сектанти, активні учасники антирадянських збройних виступів, уцілілі кадри антирадянських політичних партій, колишні учасники білого руху та селянських повстань, репатріанти тощо. Усіх їх представники правлячого режиму зараховували до «п'ятої колони», яка за слушної нагоди могла завдати удару в спину Радянській владі. За наполяганням міс­цевих владних структур, занепокоєних результатами майбут­ніх виборів до радянських органів, «квоти» на репресії були незабаром збільшені у 3-5 разів. Усього у відповідності з цим наказом було репресовано майже 770 тис. чоловік.

У другій половині 1937 р. у репресивній політиці наміти­лася нова тенденція: розпочався пошук і ліквідація «ворогів народу» серед тих, хто був прямо чи опосередковано зв'яза­ний з державами «ворожого оточення» СРСР. Згідно з вказів­ками Політбюро ЦК та низки наказів НКВС репресій зазнали німці, японці, поляки, корейці, латиші, естонці, фіни, греки, китайці, іранці, румуни, які жили й працювали на території СРСР Віддавалися до суду і професійні революціонери, які' емігрували до Радянської держави. За даними комісії, яка працювала напередодні XX з’їзду КПРС, в результаті вико­нання цих партійно-державних рішень було розглянуто спра­ви 227 986 чоловік, із яких 172 830 чоловік (75,8 %) засудили до розстрілу, а 46 912 чоловік (20,6 %) - до різних термінів ув’язнення.

Боротьба за очищення країни від «внутрішніх ворогів», яка набула масового характеру у 1937 р., інтенсивно велася і на­ступного року. За своїм характером це була боротьба за збере­ження сталінського режиму, за фізичне знищення як реальних, так і вигаданих носіїв опозиційних ідей і поглядів.

Найбільшим політичним судовим процесом, що пройшов у 1938 р., був процес у справі «антирадянського правотроць- кістського блоку», який відкрився 2 березня у Москві. До його відкриття опозиція була вже повністю ліквідована, а тому це судовище було схоже на «парад сталінської перемоги» в полі­тичній історії Радянської держави. На лаві підсудних були три члени ленінського складу Політбюро ЦК - М. Бухарін, О. Ри- ков та М. Крестинський. Поруч з ними були й колишні праців­ники центральних державних органів - наркоми зовнішньої торгівлі О. Розенгольц, лісової промисловості В. Іванов, зем­леробства М. Чернов, фінансів Г. Гринько, внутрішніх справ Г. Ягода і голова Центроспілки І. Зеленський.

Підсудними були також кілька колишніх керівників союз­них республік: голова Раднаркому, нарком внутрішніх справ України X. Раковський, перший секретар ЦК Компартії Бі­лорусії В. Шарангович, голова Раднаркому Узбецької РСР Ф. Ходжаєв, перший секретар ЦК Компартії Узбекистану

А. Ікрамов. Окрім цих головних політичних «злочинців», серед 21 звинуваченого було кілька колишніх працівників дещо нижчого рангу - радник радянського торгпредства у Берліні, заступник наркома землеробства, секретарі Г. Ягоди, В. Куй- бишева та М. Горького. три відомих лікарі.

У звинувачувальному висновку перелічувався весь набір «злочинів» - шпигунство, шкідництво, підрив радянської вій­ськової могутності, провокації нападу на Радянську державу, змова з метою її розчленування, повалення суспільного ладу в СРСР та відновлення капіталізму тощо. Проти головного підсудного - М. Бухаріна було висунуто ще одне, зовсім нове звинувачення: він нібито намагався^ 1918 р. захопити владу, убивши В. Леніна, Я. Свердлова та И. Сталіна.

13 березня 1938 р. Військова колегія Верховного суду СРСР оголосила вирок, який передбачав смертну кару для 18 підсудних.

У тому ж році органи НКВС закінчили проведення «націо­нальних операцій». Як свідчать архівні матеріали, у 1937­1938 рр. кількість репресованих у ході цих операцій склала 335 513 чоловік, із яких було розстріляно 247 157 (73,6 %). До речі, репресії за національною ознакою проводилися і в силових структурах. 24 червня 1938 р. нарком оборони видав директиву, згідно з якою з армії підлягали звільненню військо­вослужбовці всіх національностей, що не входили до складу СРСР. За неповними даними, особливими відділами було ви­явлено 13 тис. таких «націоналів». Невдовзі в результаті подіб­ної «чистки» поляки, латиші, німці та чимало євреїв зникли з керівництва органів НКВС.

Після арешту у квітні 1939 р. наркома внутрішніх справ М. Сжова було репресовано 101 керівника НКВС - не лише заступників наркома, але й майже всіх керівників відділів цен­трального апарату НКВС, наркомів внутрішніх справ союзних республік, начальників багатьох крайових, обласних та місь­ких управлінь НКВС. За оприлюдненими у 2002 р. даними, всього у 1933-1939 рр. було репресовано 22 168 співробітни­ків ОДПУ-НКВС.

Наприкінці 1938 р. маховик репресій Сталіна і його при­служників проти так званої «п’ятої колони» уповільнив оберти. 17 листопада РНК СРСР та ЦК ВКП(б) спеціальною постано­вою заборонили проведення масових арештів та виселень, за­судили «порушення законності». Призначений 25 листопада но­вим наркомом внутрішніх справ СРСР (після звільнення Сжова) Л. Берія розпочав свою діяльність з амністій та скорочення масштабів репресій. У 1939 р; смертні вироки за «контрреволю­ційні і державні злочини» отримали 2552 (по 7 чоловік щоден­но), у 1940-1649 чоловік (4—5), а у 1941-му, включаючи і місяці війни, - 8001 (24 людини щоденно). Водночас у 1939-1940 рр. були реабілітовані та звільнені з-під варти 837 тис. чоловік.

Більшість фахівців відзначають, що у роки «великого теро­ру» найбільше постраждали збройні сили СРСР, особливо їх вищий командний склад. Із 837 чоловік, які у 1935 р. мали вій­ськові звання від полковника і вище, було заарештовано 720 (86 %). Усього ж, за даними сучасних дослідників, упродовж

1938 рр. із РСЧА звільнилося 37 тис. офіцерів, у тому числі за політичними мотивами - 29 тис. До 1941 р. 13 тис. із них повернулися на службу, 8 тис. було заарештовано, а близь­ко 5 тис. - розстріляно.

Видатні військові діячі СРСР пізніше майже одностай­но наголошували на згубності репресій у передвоєнні роки. «Не будь 1937 року, - зазначав маршал Г. Жуков, - не було б і літа 1941 року». Ще категоричніше у розмові з письменником К. Симоновим висловився маршал О. Василевський: «Що ска­зати про наслідки для армії тридцять сьомого-тридцять вось­мого року? Ви кажете, що без тридцять сьомого року не було б поразок сорок першого, а я скажу більше. Без тридцять сьо­мого року, можливо, і не було б взагалі війни в сорок першому році. У тому, що Гітлер наважився розпочати війну у сорок першому році, велику роль зіграла оцінка того ступеня роз­грому військових кадрів, який у нас стався...».

До цього часу немає точних даних про загальну кількість репресованих і загиблих у місцях ув’язнення. Так^ наприклад, автор спогадів про табори Ю. Марголін, який побував, почи­наючи з 1940 р. у кількох таборах зони Біломорсько-Балтій­ського каналу, вважав, що в СРСР було 10 млн ув’язнених. Таку ж цифру називали й заарештовані у 1938 р. працівники самого ГУТАБу.

На думку М. Розанова, який упродовж 10 років провів за колючим дротом, працюючи у табірній адміністрації планови­ком і статистиком, наприкінці 1930-х рр. невільне населення СРСР складало 11 млн чоловік. Лауреат Нобелівської премії з літератури, що також скуштував табірного життя, О. Солжє- ніцин відзначав, що кількість ув’язнених у системі ГУТАБу коливалася в межах 12-15 мільйонів. Безперечно, такого роду особисті оцінки можуть бути лише дуже приблизними. Більш переконливими виглядають розрахунки відомого історика-ар- хівіста В. Цапліна, який на основі численних табірних доку- ¹ ментів, іцо переважно фіксували обсяги праці ув’язнених, дій­шов висновку, що лише у 1939 р. через табори, колонії, тюрми та інші місця ув’язнення пройшло 2103 тис. чоловік, із яких загинуло не менше 525 тис.

Слід наголосити, що всі ці дані не можна вважати вичерп­ними. Питання визначення кількості репресованих громадян Радянської держави як у 1930-х рр., так і в наступний період вимагає подальшого всебічного дослідження із залученням документальних матеріалів не лише державних, а й відомчих архівів Російської Федерації, України та інших держав.

Розвиток радянської КУЛЬТУРИ

Серед пріоритетних напрямів політики більшовицької пар­тії була боротьба за повновладне панування марксистсько-ле­нінської ідеології в духовному житті суспільства. Для цього необхідно було ліквідувати залишки вільнодумства в країні, носієм якого залишалася стара російська інтелігенція. Саме їй наприкінці 1920-х і впродовж 1930-х рр. було завдано значно могутнішого удару, ніж у попереднє десятиліття.

Наприкінці 1927 р. для сприяння соціалістичному будівни­цтву в СРСР за ініціативою ректора Московського універси­тету А. Вишинського, працівника ОДПУ В. Свердлова, май­бутніх академіків - О. Опаріна, Б. Збарського та інших була створена Всесоюзна асоціація працівників науки і техніки, яка розглядалася як «авангард революційної частини трудо­вої інтелігенції». Її очолив біохімік академік О. Бах. Вчені і представники технічної інтелігенції, які входили до складу цієї асоціації, протиставлялися традиційним науковим уста­новам (Академії наук та її республіканським філіям) і старій інтелігенції, що оголошувалася реакційною і причетною до шкідництва.

У травні-червні Всесоюзна нарада при ЦК ВКП(б) з питань агітації, пропаганди і культурного будівництва констатувала, що розгортання культурної революції викликало протидію з боку носіїв буржуазної культури, закріпивши політичний курс на бо­ротьбу з проявами дрібнобуржуазних поглядів у мистецтві.

Головного удару репресивні органи завдали суспільним на­укам. Була заборонена діяльність «ідеологічно невитриманих» творчих спілок і організацій, а їх члени підлягали виселенню до віддалених районів. У 1929 р. були організовані вибори нового складу АН СРСР. Незважаючи на протести секретаря АН СРСР С. Ольденбурга, який вказував на пряме втручання у хід виборів радянських владних структур, новим президен­том АН СРСР замість геолога О. Карпінського обрали підконт­рольного ЦК ВКП(б) В. Комарова, а одним із віце-президсн- тів - Г. Кржижанівського. Серед академіків-комуністів, впер­ше обраних до складу АН СРСР. були М. Бухарін, Д. Рязанов, історик М. Покровський. економіст-аграрник П. Маслов, еко­номіст С. Солнцев, геолог 1. Губкін та ін,

У 1928 р. були закриті релігійно-філософські товариства «Воскресіння», «Братство Серафима Саровського» та «Кос­мічна Академія Наук». Релігійні та морально-виховні пошу­ки членів цих товариств були припинені. Поруч з репресіями проти представників Російської православної церкви ці захо­ди мали на меті руйнування основ церкви і релігії в СРСР

У 1929-1930 рр. у справі міфічного «Всенародного союзу боротьби за відродження вільної Росії», організатором якого нібито були вчені-історики на чолі з академіком С. Платоно- вим, було заарештовано понад 100 чоловік - представників історичної школи Платонова та різних академічних і краєз­навчих організацій. У 1930 р. ОДПУ організувало процес над членами так званої «Трудової селянської партії», в результа­ті якого були репресовані і загинули видатні вчені-аграрники

О. Чаянов, М. Кондратьєв та ін. У цей же час відбувся судо­вий процес у справі «Інженерного центру» або Промпартії. На лаві підсудних опинилися представники науково-технічної інтелігенції на чолі з Л. Разіним і О. Калінніковим. У 1931 р. ОДПУ «розкрило» міфічне «Союзне бюро ЦК РСДРП меншо­виків», до якого «входили» провідні працівники економічних установ країни. Як пригадував один із уцілілих «членів» цієї організації, її перше організаційне засідання відбулося у кабі­неті слідчого ОДПУ, де всі звинувачувані вперше побачили і познайомилися один з одним. У цьому ж кабінеті відбулася і репетиція їх поведінки на суді.

Кількість заарештованих фахівців була настільки вели­кою, що в країні створювалися спеціальні тюремні наукові ін­ститути, де за колючим дротом працювали тисячі інженерів, конструкторів, вчених. У різний час через них пройшли кон­структор серії знаменитих літаків ТУ О. Туполєв, видатний ракетобудівиик С. Корольов та ін. Працю ув’язнених у таких «науково-дослідних інститутах» описав О. Солженіцин у ро­мані «В колі першому».

Після прийняття ЦК ВКП(б) у квітні 1932 р. постанови «Про перебудову літературно-художніх організацій» були роз­пущені всі літературні і мистецькі об’єднання, що існували у 1920-х рр., та розпочалася робота по створенню єдиних твор­чих спілок. Зокрема, у серпні 1934 р. було утворено Спілку письменників СРСР, перший з’їзд якої поставив перед літе­ратурними силами країни завдання використовувати у роботі виключно метод соціалістичного реалізму та його принципи - партійність, комуністичну ідейність, народність, «зображення дійсності в її революційному розвитку» тощо. Виникли також Спілка художників, Спілка композиторів та інші об’єднання творчої інтелігенції. Безпосереднє керівництво ними та конт­роль над художньою творчістю в цілому здійснював Комітет у справах мистецтв, створений у січні 1936 р. при Раднаркомі СРСР. У 1938 р. на Головлітта Головрепертком були покладе­ні функції політико-ідеологічної цензури. Тільки у 1938-1939 роках були знищені книги 1860 авторів (7809 назв), а в цілому, включаючи збірники і журнали, - 16 453 назви.

Отже, у 1930-х рр. більшовицька партія повністю підпо­рядкувала собі радянську' літературу та мистецтво, приму­сивши їх служити комуністичній ідеології, перетворивши на могутній пропагандистський інструмент. Віднині вони стали важливими провідниками у свідомість людей марксистсько- ленінських ідей, переваг соціалістичного способу життя, не­погрішимості і мудрості партійних вождів. Як тоді нерідко го­ворилося, література і мистецтво повинні були всіляко сприя­ти «формуванню нової людини соціалістичного суспільства».

Діячі літератури і мистецтва, творчість яких відповіда­ла цим вимогам, одержували від Радянської держави чималі блага, в гой час як участь митців, які не підкорялися комуніс­тичному диктату, була, як правило, трагічною. У концтаборах та катівнях НКВС загинули тисячі талановитих представни­ків радянської культури: поети О. Мандельштам та М. Зеров, письменники І. Бабель та В. Підмогильний, режисери В. Ме- йєрхольд та Л. Курбас, журналіст М. Кольцов. Лише із чле­нів Спілки письменників СРСР булр репресовано 600 чоло­вік. Багато видатних діячів культури, серед яких письменники

А. Платонов і М. Булгаков, художники ГІ. Філонов, К. Малє- вич, В. Кандінський та інші, були позбавлені можливості ви­давати свої книги, робити виставки художніх полотен тощо.

Разом з тим потреби економіки, оборони країни вимагали грамотних, освічених працівників, кваліфікованих фахівців, загального високого рівня освіти, науки і культури.

Цільове фінансування, впровадження планових засад до­зволило СРСР домогтися значних успіхів у підвищенні рівня освіти населення. Розпочавши цей процес з ліквідації непись­менності і малописьменності і закінчивши його створенням чіткої системи освіти від початкової до вищої школи, Радян­ська держава одержала необхідні для модернізації економі­ки наукові і технічні кадри. Було відкрито сотні нових вузів, переважно інженерно-технічних, де навчалося у шість разів більше студентів, ніж у царській Росії. Всього за період 1928—

рр. вузи і технікуми підготували близько 2 млн фахівців. Наприкінці 1930-х рр. в СРСР налічувалося більше 10 млн спеціалістів, у тому числі близько 900 тис. з вищою освітою. Зазнав змін і класовий склад студентів, серед яких 51,4 % були вихідцями з робітничих сімей, а 16,5 % - із селянських. До кінця другої п’ятирічки понад 100 міст усіх союзних респу­блік мали університети й інститути, а у 1941 р. їх загальна кількість досягла 817.

За рік до прийняття нової Конституції СРСР, у грудні 1935 року постановою ЦВК і РНК СРСР «Про прийом до вищих навчальних закладів і технікумів» скасовувалися обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів та запрова­джувалися обов’язкові для всіх вступні іспити. З наступного року стали проводитися іспити при переході студентів з кур­су на курс та випускні державні іспити з видачею дипломів про вищу освіту. У відповідності з постановою ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р. про посилення партійної пропаган­ди у зв’язку з виходом «Короткого курсу історії ВКГ1(б)» у всіх вузах СРСР були запроваджені обов’язкові курси «Історії ВКП(б)» та «Марксистсько-ленінської філософії».

Значні перетворення відбулися і в шкільній справі. З 1930 року в СРСР запроваджувалася загальна початкова освіта, а в містах - обов’язкова семирічна. За роки перших двох п’яти­річок кількість шкіл збільшилася на 40 тис. У них навчалося понад 30 млн учнів, що втричі перевищувало дореволюційні показники. Водночас заробітна плата вчителів підвищувалася повільно і ледве сягала рівня інженерно-технічного персоналу в промисловості.

З 1934 р. у школах було відновлено викладання всесвітньої і російської історії, створювалися стабільні програми та під­ручники. У наступному році старшокласники почали склада-

На театральній сцені поруч з творами вітчизняної і світо­вої класики ставили свої спектаклі М. Погодін, К. Треньов,

О. Корнійчук та інші відомі радянські режисери. Незважаючи на те, що найбільшою популярністю в країні користувалися московські та ленінградські театри, швидко зростала мережа театрів і на периферії. Серед них виділялися Саратовський, Воронезький, Харківський, Свердловський, Новосибірський та Ярославський. На початку 1941 р. в СРСР працювало понад 900 театрів, майже половина з яких знаходилась у національ­них республіках. Широкого розповсюдження набула художня самодіяльність.

Активно розвивався радянський кінематограф. Великий ін­терес у глядачів викликали комедії «Веселі хлоп’ята», «Цирк» та «Волга-Волга» Г. Александрова, «Трактористи» І. Пир’єва; історико-революційні фільми братів С. і Г. Васильєвих «Ча- паєв», Є. Дзигана «Ми з Кронштадта», І. Хейфіца і О. Зархі «Депутат Балтики». Поруч з фільмами про В. Леніна С. Юр- кевича та М. Ромма на екрані були створені образи й таких більшовицьких лідерів, як С. Кіров, Й. Сталін та ін. Режисе­ри Г. Козинцев і Л. Трауберг поставили знамениту трилогію про Максима: «Юність Максима», «Повернення Максима» та «Виборзька сторона». Фільми «Олександр Невський» С. Ей- зенштейна, «Мінін і ГІожарський» та «Суворов» В. Пудовкіна розповідали про минуле Росії.

Як і в інших видах мистецтва, в живопису також утвердив­ся метод соціалістичного реалізму. Вищим досягненням ра­дянських художників уважалися полотна Б. Иогансона, М. Тре­кова і його школи, присвячені військовій тематиці, портрети М. Нестерова, П. Коріна, І. Грабаря, роботи О. Дейнеки. Вели­кого розповсюдження набуло створення парадних портретів вождів народу.

Радянські скульптори основну увагу приділяли створенню монументів, що зображали В. Леніна та И. Сталіна, інших ке­рівників партії і держави. У кожному місті, як правило, вста­новлювалося кілька різних за розмірами пам’ятників вождям. Шедевром монументального мистецтва того часу вважалася скульптурна група «Робітник і колгоспная», створена В. Му­хіною.

Серед радянських композиторів, яі працювали у 1930-ті роки, найбільш відомі М. М’ясківский, Д. Шостакович, Д. Кабалевський, 'Г. Хрєнніков, В. Мраделі, А. Хачатурян, С. Гірокоф’єв, І. Дзержинський. Велкою популярністю ко­ристувалися пісні О. Александрова,В. Соловйова-Сєдого,

Новикова, 1. Дунаєвського.

У культурному житті країни ширкого розповсюдження набули помпезні і барвисті декади наіонального мистецтва в Москві. їх основні концерги відвіувало вище партійно- державне керівництво. Урочисто відзачалися ювілеї класи­ків літератури і мистецтва - М. Чсрншевського, М. Гоголя, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, О. Пушіна, Т. Шевченка та ін.

Помітний слід в історії як культур аціональних, так і Ра­дянської держави в цілому залишилисульїурні діячі респу­блік СРСР. До них належать, наприкад, такі письменники і поети, як М. Бажан, М. Рильський, Г. Тичина, В. Сосюра,

Кочерга (Україна), Я. Купала, Я. Коде, II. Бровка (Білору­сія), Г. Табідзе, П. Яшвілі (Грузія), С. орьян, Е. Чаренц (Вір­менія), С. Рустам, С. Вергун (Азербайжан), М. Турсун-заде, С. Айні (Таджикистан). Б. Кербабаєв(Туркмеиія), Зульфія, Айбек (Узбекистан), М. Ауезов (Казахсан), К. Кулієв (Кабар- дино-Балкарія), Сулейман Італьський,Г. Цадаса (Дагестан), Ш. Кемал, М. Джаліль (Татарія) і багат інших.

Здобутки і прорахунку зовнїшньї політики СРСР

Восени 1929 р. капіталістичний евг вразила небачена до того економічна криза, яка викликала різке падіння вироб­ництва і заробітної плати, зростання бзробіття та зниження загального рівня життя населення. Лиіе офіційно було заре­єстровано понад 30 млн чоловік, що тратили роботу. В Ра­дянському Союзі багато хто вважав, ю «велика депресія» викличе нову хвилю пролетарських реолюцій і призведе до піднесення національно-визвольного рху, яка покладе край ти перевідні та випускні екзамени. Наприкінці 1930-х рр. у школах стало обов’язковим вивчення військової справи для хлопчиків. Шкільна реформа разом з кампанією по боротьбі з неписьменністю дозволила в основному подолати культур­ну відсталість населення країни. Згідно з результатами пере­пису населення 1939 р. 87,4 % населення СРСР уміли читати і писати. Для полегшення навчання та проведення політики русифікації була переведена на російську абетку писемність народів Північного Кавказу Середньої Азії, Поволжя, Півно­чі, Азербайджану

«До кінця 1930-х років, - відзначав відомий дослідник ра­дянської історії Дж. Хоскінг, - система освіти в цілому була реорганізована таким чином, що були відновлені її традиційні

тобто дореволюційні форми. Це повністю відповідало по­требам суспільства, яке стало тепер ієрархічним, імперським та консервативним. Лише один новий елемент з’явився у цій системі, але саме він і був головним. Мова йде про постійне насильницьке вивчення марксизму-ленінізму усіма учнями і студентами. Це було частиною роботи по запровадженню жорсткої і нудної ортодоксії в усі сфери інтелектуального і культурного життя, оскільки саме вона стала і для Сталіна, і для нового правлячого класу єдиною законною ідеологією».

Незважаючи на командно-адміністративні методи керівни­цтва і прагнення владних структур до негайних результатів, у 1930~х рр. значних успіхів досягла радянська наука. Були створені філії АН СРСР у Закавказьких республіках, на Уралі, Далекому Сході, в Казахстані. Партія вимагала, щоб наука об­слуговувала практику соціалістичного будівництва, здійсню­вала безпосередній вплив на виробництво, сприяла підвищен­ню обороноздатності країни.

Завдяки посиленому фінансуванню вагомі результати були досягнуті в області фізіології (І. Павлов), математики (С. Бериштейн, І. Виноградов, М. Келдиш), фізики й електро­ніки (О. Йоффе, Д. Скобельцин, І. Тамм, 11. Капіца), теорії космічних досліджень і ракетної техніки (К. Ціолковський, Ю. Кондратюк, Ф. Цандер), аграрної науки (1. Мічурін, М. Ва­вілов, Д. Прянішніков), історії (М. Покровський, 6. Греков, М. Тихомиров, М. Дружині н, М. Нечкіна, О. Панкратова,

С. Сказкін, Є. Тарле).

Широко відомими у світі стали дослідження четвірки вче­них під керівництвом І. Папаніна на дрейфуючій станції «Пів­нічний полюс-1», рекордні безпересадочні перельоти з СРСР в США В. Калова, В. Коккінакі, М Громова і В. Гризодубової, вивчення стратосфери тощо. Водночас під суворою забороною знаходилися такі науки, як соціологія, соціальна психологія. Розгрому і фактичному знищенню була піддана радянська ге­нетика, що сприяло процвітанню псевдонаукового напрямку в біології (Т. Лисенко). 5 липня 1936 р. «Правда» опублікувала постанову ЦК ВКП(б) «Про педологічні викривлення в систе­мі Наркомосу», яка на тривалий час унеможливила існування педології - науки про дитину.

У 1930-ті рр. у країні збільшилася кількість газет та жур­налів для масового читача. Окрім загальносоюзних і респу­бліканських та районних газет майже на кожному підприєм­стві, заводі чи шахті виходили багатотиражні чи стінні газети. На більш ніж 100 мовах видавалися книги, зросла кількість кінотеатрів та кінопересувок, що переважно демонстрували фільми у сільських клубах. Відбулася радіофікація країни; радіомовлення велося 82 станціями на 62 мовах. У країні на­лічувалося 4 млн радіоточок. З кожним роком розширювалася мережа бібліотек та музеїв.

Значні успіхи були досягнуті і в літературно-мистецькій сфері. Великою популярністю користувалися твори М. ґорь- кого, М. Шолохова, М. Островського, О. Толстого, І. Еренбур- га, К. Паустовського, К. Федіна, О. Фадєєва, О. Макаренка, дитячих письменників: А. Гайдара, С. Маршака, А. Варто, К. Чуковського. Серед поетів популярними були М. Асєєв, М. Тихонов, М. Свєтлов, Е. Багрицький, И. Уткін. Головну увагу радянська література приділяла художньому висвітлен­ню подій громадянської війни, економічним перетворенням, ратним і трудовим подвигам радянських людей, а також істо­ричній тематиці, видатним діячам минулого.

колоніальній системі імперіалізму та сприятиме збільшенню кількості радянських республік. Радянське керівництво було твердо переконане у тому, що саме в умовах кризи «небезпека війни буде зростати прискореним темпом», а відтак, як зазна­чав, наприклад, М. Бухарін, «наступний революційний вибух» буде пов’язаний «з майбутньою війною». Ця позиція не була дезавуйована і після звільнення Бухаріна від роботи в Комін­терні. що, безумовно, враховувалося на Заході.

Тим часом зміна пріоритетів радянської зовнішньої по­літики наближалася. У 1931 р. японські війська розпочали окупацію Північно-Східного Китаю (Маньчжурії), незабаром підійшовши до радянських кордонів. Інше вогнище воєнної небезпеки утворилося у Європі після приходу у січні 1933 р. до влади в Німеччині лідера націонал-соціалістів А. Гітлера. І хоча ні Японія, ні Німеччина на початку 1930-х рр. не мали достатніх сил. щоб розв’язати агресію проти СРСР, небезпека війни стала цілком реальною. Фашизм у Німеччині відкрито проголосив ідеї реваншу, задекларувавши свою ворожість до СРСР і Комінтерну; не приховувала своїх планів мілітаризації країни і Японія.

В умовах, коли завершення ери пацифізму не супроводжу­валося більш-менш помітним революційним піднесенням у провідних країнах капіталу, назрівали передумови для від­мови більшовиків від ідеологізованого сгірийнятгя реальних процесів, що відбувалися у світі. Новий аналіз ситуації було зроблено 29 грудня 1933 р. у виступі наркома закордонних справ СРСР М. Литвинова, який три роки тому змінив на цій посаді Г. Чичеріна, на IV сесії ЦВК СРСР 6-го скликання. Ві­дійшовши, зокрема, від характеристики усіх імперіалістичних держав як таких, що зацікавлені у розв’язанні нових війн, Лит- винов виділив ті буржуазні країни, які «на найближчий відрі­зок часу зацікавлені в збереженні миру і готові спрямовувати свою політику у бік захисту цього миру».

Основний висновок із аналізу міжнародної обстановки, зро­блений НКЗС, полягав у тому, що інтереси СРСР вимагають не просто підтримки стану «не-війни» з капіталістичними краї­нами, не тільки розвитку торгівлі, але й зближення з тими з них, які «дають докази свого щирого прагнення до збереження миру». Причому мова йшла не лише про перехід до нового ета­пу міждержавних стосунків, а й до курсу на консолідацію усіх сил людства, зацікавлених у непорушності миру на планеті.

Ідеї, висловлені М Литвиновим, віддзеркалили досвід, на­копичений радянською дипломатією на початку 1930-х рр. У 1932 р. були підписані договори про ненапад між СРСР і Францією, СРСР і Польщею. У 1933 р. запропонований СРСР проект конвенції щодо визначення агресії був схвалений спе­ціальною підкомісією конференції з питань роззброєння, а саму конвенцію підписала більшість держав, що межу вали з Радянським Союзом. Водночас тривав процес визнання Радян­ської держави. Дипломатичні відносини були встановлені з Іс­панією, Чехословаччиною, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Колумбією, Бельгією, Люксембургом. 16 листопада 1933 року офіційно визнав існування СРСР і уряд С11ІА, встановивши з Країною Рад відносини на рівні посольств. Відновлення ди­пломатичних стосунків між двома великими державами, на думку більшості фахівців-дипломатів, означало, що «усунена одна з найважливіших політичних і економічних аномалій».

Поступове послаблення віри в близькість всесвітньої про­летарської революції, з одного боку, та вихід із Ліги націй Ні­меччини і Японії-з іншого, обумовили зміну ставлення радян­ського керівництва до цієї міжнародної організації, яку трива­лий час у Кремлі вважали штабом «міжнародної буржуазії».

Практика підтвердила висновок Й. Сталіна, зроблений на XVII з’їзді ВКП(б) у 1934 р. щодо можливості зближення СРСР з державами, не зацікавленими у війні. У вересні того ж року Радянський Союз був прийнятий до Ліги націй, а у травні

р. були підписані радянсько-французький та радянсько- чехословацький договори лро взаємодопомогу, які, за умови їх послідовного дотримання, могли забезпечити мир у Європі, зробити будь-яку агресію з боку Німеччини проти її сусідів неможливою. В таких умовах поворот у діяльності радянської дипломатії, керівництва ВКП(б) закономірно відбився і на ді­яльності Комінтерну. Його VII конгрес влітку 1935 р. ознаме­нував собою відхід від «лівих» ілюзій щодо швидкої світової революції, націливши секції Комінтерну на створення єдиного антивоєнного і антифашистського фронту комуністів, соціал- демократів, пацифістів та інших сил, не зацікавлених у війні, згортанні демократії, здатних підтримати зусилля радянської дипломатії на міжнародній арені.

Однак поворот Комінтерну, радянської дипломатії до здій­снення заходів, спрямованих на відвернення війни, у кінцево­му підсумку не дав очікуваних результатів. Причиною цього передусім було те, що, як відзначав відомий дослідник М. За- гладін, «відвернення війни не розглядалося більшістю політи­ків того часу, як імператив, абсолютно пріоритетне завдання», а «збереження миру швидше за все виступало засобом, а не метою як для СРСР. так і для країн Заходу».

Для радянського керівництва найбільш небезпечною пер­спективою було б виникнення ситуації, коли країни, що стали на шлях експансії, розпочали агресію проти СРСР за нейтралітету чи навіть непрямої підтримки Англії, Франції та США. Уникну­ти такої небезпеки можна було або за умови створення системи колективної безпеки, тобто військового союзу країн, не зацікав­лених у війні, або за умови нейтралітету СРСР у разі виникнен­ня воєнного конфлікту між Німеччиною її західними сусідами.

Оптимальним варіантом радянська дипломатія вважала створення системи колективної безпеки, проте під впливом своїх успіхів, досягнутих у 1933-1935 рр., НКЗС значно пе­реоцінив ступінь конструктивності політики країн Заходу, їх готовності йти на створення такої системи в Європі та Азії. Безперечно, ні Англія, ні Франція, ні США не були зацікав­лені у війні. Зростання агресивності Німеччини, Італії, Япо­нії загрожувало передусім їхнім інтересам, однак іце більше, ніж фашизм, їх бентежила перспектива появи на карті Європи Радянської Німеччини у складі СРСР, про що неодноразово зазначалося в документах Комінтерну 1920-х рр. З огляду на це розпочатий діалог з СРСР у 1933-1935 рр. був лише зайвим «засобом тиску» на Німеччину та Японію. Що ж стосується перспектив сприйняття Радянської держави як реального со­юзника, то вони були мінімальними.

Втім, недовіра була взаємна. Пасивна реакція Заходу на вторгнення італійських військ в Абіссінію (Ефіопію) в се­редині 1930-х рр.. відверте небажання протидіяти втручанню Німеччини й Італії в громадянську війну в Іспанії, нейтралітет стосовно вторгнення Японії в Китай у 1937 р. дали зрозуміти керівництву СРСР, що Англія, Франція і США не лише не на­лаштовані на серйозну відсіч агресії, а й, можливо, зацікавле­ні у збройному зіткненні між СРСР і країнами Антикомінтер- нівського пакту (Німеччиною і Японією).

Зі свого боку Радянський Союз засудив фашистську Італію, яка розв’язала загарбницьку війну в Ефіопії, а також надав до­помогу китайському народу у його боротьбі проти японських мілітаристів. Підписання 21 серпня 1937 р. Радянським Со­юзом і Китаєм договору про ненапад дозволило останньому отримати від СРСР пільгові кредити, літаки, зброю, пальне. На боці Китаю воювали радянські льотчики, його армію консуль­тували радянські військові фахівці. Перед загрозою нападу японських військ на Монгольську Народну Республіку СРСР ще 12 березня 1936 р. уклав з нею угоду про всебічну взаємо­допомогу строком на 10 років. Вона передбачала розміщення на території МНР радянських військових контингентів.

Політику радянської дипломатії серйозно ускладнила гро­мадянська війна в Іспанії (1936-1939 рр.). Спочатку СРСР за­йняв позицію невтручання, приєднавшись до 26 держав, які підписали відповідну угоду. Проте невиконання Німеччиною й Італією своїх зобов’язань щодо невтручання в іспанські спра­ви примусило радянське керівництво у жовтні 1936 р. відкри­то заявити про свою підтримку Іспанської республіки. їй була надана значна матеріально-технічна і військова допомога. На боці законного іспанського уряду воювало близько 3 тис. до­бровольців із СРСР (військових радників, льотчиків, танкістів, моряків). Головними військовими радниками в Іспанській рес­публіці були Я. Берлін, Г. Штерн, К. Качанов та ін. До СРСР було перевезено більшу частину іспанського золотого запасу, а також значну кількість дітей іспанських республіканців, для яких Радянський Союз став другою батьківщиною.

Водночас у роки громадянської війни в Іспанії загострили­ся стосунки комуністів з соціал-демократами та іншими ліви­ми, антифашистськими силами. Репресії проти своїх союзни­ків - соціалістів, троцькістів, анархістів, що їх розгорнули на території Іспанії радянські каральні органи, підірвали довіру громадськості Заходу у щирість намірів комуністів створити по-справжньому народний, антифашистський фронт.

Репресії і терор органів НКВС у СРСР і за його межами серйозно похитнули престиж Радянської держави і в очах за­хідних урядовців. Це особливо виявилося під час політичної кризи в Європі влітку 1938 р., яка виникла внаслідок пред’яв­лення Німеччиною територіальних претензій до Чехословач- чини. Як відомо, умови підписаного у 1935 р. радянсько-че­хословацького договору про взаємодопомогу передбачали, що він вступить у силу, якщо підтримку Чехословаччині надасть Франція, з якою СРСР також був зв’язаний договором. Гітле­рівський режим поставив дипломатію Заходу перед дилемою: або війна проти Німеччини у союзі з СРСР, або капітуляція перед вимогами Берліна щодо територіальних поступок.

Страх перед цілком реальною поразкою Німеччини, якщо утвориться коаліція СРСР - Франція - Чехословаччина, яка закономірно призвела б до різкого зростання впливу СРСР в Європі, виявився сильнішим, ніж небезпека посилення гіт­лерівського рейху. ЗО вересня 1938 р. у Мюнхені на зустрічі глав урядів Німеччини, Італії, Англії і Франції було прийнято рішення про розчленування Чехословаччини та задоволення вимог Німеччини. Радянський уряд, намагаючись зберегти вірність договору про взаємодопомогу, заявив про свою готов­ність прийти на допомогу Чехословаччині, проте її правлячі кола капітулювали, підкорившись спільному диктату Берліна, Лондона, Рима і Парижа. Мюнхенська угода стала вершиною короткозорої політики «умиротворення» агресорів, яку прово­дили західні держави, а слово Мюнхен з того часу символом їх зради, капітуляції перед фашизмом.

В умовах різкого загострення міжнародного становища СРСР опинився у дипломатичній ізоляції. Демократичні дер­жави, передусім Англія і Франція, беручи до уваги масштаби терору, розв’язаного сталінським режимом, дійшли висновку про слабкість Радянської держави, яка, на їх думку, не буде здатна виконувати взяті на себе зобов’язання, а тому не по­спішали вступати з нею в союзницькі відносини. В результаті переговори між СРСР, Англією і Францією про створення со­юзу проти гітлерівської Німеччини, що розпочалися в березні ] 939 року, до серпня зайшли в глухий кут.

Зовнішньополітичний цейтнот, б якому опинився Ра­дянський Союз у 1938-1939 рр., серйозно ускладнив події на Далекому Сході, де японські війська, захопивши Маньч­журію та значні території Китаю, 28 липня 1938 р. пере­йшли радянський кордон у районі озера Хасан. 6-9 серпня в результаті кровопролитних боїв радянська територія була очищена від загарбників, однак японські провокації не при­пинялися. 11 травня 1939 р. Японія розпочала військову операцію в районі річки Халхін-Гол, намагаючись загарбати територію Монголії. Згідно з радянсько-монгольським про­токолом 1936 р. про взаємодопомогу для відсічі агресору була створена перша об’єднана армійська група з радян­ських і монгольських військ під командуванням Г. Жукова. Неоголошена війна на берегах Халхін-Голу тривала все літо. Лише після досягнення повної переваги у повітрі, частинам Червоної армії вдалося здолати агресорів. Ця поразка при­мусила Японію переглянути плани своїх майбутніх бойових дій, віддавши перевагу наступальним операціям у Півден- но~Східній Азії.

Скептицизм в оцінці можливостей домогтися хоча б якогось істотного прогресу у справі реалізації ідеї колективної безпеки з кожним роком посилювався і в керівництві СРСР. Зокрема, И. Сталін, котрий, як ніхто інший, знав, що Радянська країна не готова до великої війни, і якому, у разі її вибуху, понад усе хотілося взяти участь у ній «у ролі суперарбітра», на XVIII з’їзді ВКП(б) у березні 1939 р. прямо заявив, що «німцям від­дали райони Чехословаччини як ціну за зобов'язання почати війну з Радянським Союзом», що політика невтручання, від­мови від опору агресорам спрямована на те, щоб спровокува­ти війну Японії і Німеччини проти СРСР

Навіть у серпні 1939 р., коли агресивність Німеччини зрос­тала з кожною годиною, підписання воєнно-політичного до­говору між СРСР, Англією, Францією та Польщею, над якою нависла безпосередня загроза нападу з боку Німеччини, та, можливо, й іншими країнами Європи, які ще не стали жерт­вами агресії, могло зупинити війну. Незважаючи на крайній авантюризм гітлерівського режиму, він, очевидно, не ризикнув би воювати проти коаліції країн, які переважали Німеччину у військовому плані. Однак у тих конкретно-історичних умовах створення такого союзу держав на умовах, які влаштовували б усіх, виявився неможливим.

Обмін думками на дипломатичному рівні між Москвою, Лондоном і Парижем, а потім і серпневі 1939 р. переговори військових місій у Москві показали, що метою дипломатії За­ходу є така угода з СРСР, яка не перешкоджала б наступному пошуку компромісів з Німеччиною, не зв'язувала б Англію і Францію чіткими і однозначними зобов’язаннями.

Таким чином, міжнародне становище СРСР у серпні 1939 року було досить невизначеним. У ще більш складному по­ложенні опинилася дипломатія Німеччини, оскільки, не ви­яснивши для себе позиції СРСР, гітлерівський режим не міг розпочинати війну в Європі. Саме тому німецьке керівництво звернулося до Сталіна і Молотова, який змінив М. Литвинова у травні 1939 р. на посаді наркома закордонних справ, з про­позицією укласти вигідну для СРСР політичну угоду

Переконавшись у безрезультатності переговорів з англо- французькою військовою місією, радянське керівництво по­годилося на прибуття до Москви міністра закордонних справ Німеччини 1. фон Ріббентропа. Того ж дня, 19 серпня, у Бер­ліні було підписано торгово-кредитну угоду, яка передбачала надання СРСР 200-мільйонного кредиту на п’ять років під 4,5 % річних. Ця угода стала важливою віхою на шляху роз­витку радянсько-німецьких економічних і політичних зв’яз­ків у наступні роки.

І. Ріббентроп прибув до Москви 23 серпня 1939 р., а в ніч на 24 серпня було підписано і наступного дня опубліковано радянсько-німецький договір («Пакт Молотова-Ріббентропа») про ненапад терміном на 10 років. Обидві держави брали на себе зобов'язання утримуватися від будь-яких агресивних дій одна проти одної. У випадку виникнення між СРСР і Німеччи­ною якихось конфліктів вони мали вирішуватися «виключно мирним шляхом у порядку дружнього обміну думками». Осо­бливістю підписаної угоди було те, що вона набирала чиннос­ті відразу, а не після ратифікації.

Зміст пакту про ненапад суперечив нормам міжнародного права і договірній практиці держав, що існувала у той час у Європі. Однак як під час підписання договору, так і в проце­сі його ратифікації (31 серпня 1939 р.) приховувався той факт, що одночасно з договором було підписано таємний додатковий протокол, в якому йшлося про розмежування «сфер інтересів» Німеччини і СРСР і який з юридичної точки зору не витриму­вав ніякої критики, оскільки стосувався суверенітету кількох третіх країн. Так, у радянській сфері впливу опинилися Есто­нія, Латвія, Фінляндія і Бессарабія, а у німецькій - Литва.

Таємний додатковий протокол до радянсько-німецько­го договору про ненапад тривалий час був об’єктом гострих суперечок. У СРСР до 1989 р. його існування заперечувало­ся - Кремль або оголошував його текст фальшивкою, або по­силався на відсутність оригіналу протоколу як у німецьких, так і в радянських архівах. Зміни у цьому відношенні стали можливими лише у ході роботи комісії З’їзду народних депу­татів СРСР щодо політичної і правової оцінки договору від 23 серпня 1939 р., яка визнала існування таємного протоколу до нього. У грудні 1989 р. II З’їзд народних депутатів прийняв, на думку більшості сучасних дослідників, «безглузду з істо­ричної точки зору постанову», в якій засудив факт укладання таємного додаткового протоколу та інших таємних угод з Ні­меччиною. По суті, це було визнання того, що таємні прото­коли були юридично безпідставними і недійсними з моменту їх підписання.

Рішення Радянського уряду підписати договір про ненапад з Німеччиною було вимушеним, хоча і цілком природним та об­грунтованим, оскільки створення ефективної антигітлерівської коаліції разом з Англією і Францією виявилося марною спра­вою. Водночас з моральної точки зору СРСР, підписавши цю угоду, чимало втратив у світовій громадській думці та міжнарод­ному комуністичному русі. Несподівана зміна політики СРСР відносно фашистської Німеччини здалася прогресивно нала­штованим людям позбавленою здорового глузду. Вони не могли знати всього того, що було відомо урядовим колам Радянського Союзу. Багато хто не розумів ні причин, ні сутності укладеної радянсько-німецької угоди. Підписання радянсько-німецького пакту про ненапад було використано для розгортання антира- дянської істерії у багатьох країнах світу, громадськість яких не розуміла раптового повороту у ставленні СРСР до гітлерівської Німеччини. Серед радянських людей, особливо тих, хто воював проти фашистів в Іспанії, також відчувалося певне збентеження, навіть ніяковість перед своїми однодумцями в інших країнах, які вважали Радянський Союз головним форпостом боротьби зі світовим фашизмом. «Чогось тут неможливо було зрозуміти по­чуттями, - зазначав у своїх спогадах свідок тих подій письмен­ник К. Симонов. - Можливо, розумом - так, але почуттями - ні. ІЦось перевернулося і в оточуючому нас світі, і в нас самих. Ні­бито ми стали не тими, ким були; нібито нам потрібно було про­довжувати жити з іншим самовідчуттям після цього пакту».

І все ж радянсько-німецький договір про ненапад дав ке­рівництву СРСР певний запас часу для зміцнення обороно­здатності країни, змінив розстановку сил у Європі і світі, підірвав довіру Японії до Німеччини як до свого союзника, дозволивши СРСР уникнути війни на два фронти. Проте го­ловної мети, на яку розраховував Сталін під час підписання договору - якомога довше залишатися поза війною і вступити в неї, коли воюючі сторони максимально виснажать одна одну, йому досягти не вдалося.

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

ДОКУМЕНТ 1

ІЗ ДОПОВІДІ ДЕРЖПЛАНУ СРСР НА V З’ЇЗДІ ПРЕЗИДІЙ ДЕРЖПЛАНІВ СОЮЗНИХ РЕСПУБЛІК

Не раніше 7 березня 1929 р.

Про два варіанти п’ятирічного плану на 1928-1929- 1932-1933 рр.

Держплан виходить із необхідності складання п’ятирічного народногосподарського плану у двох варіантах. Аналізуючи пи­тання про варіанти, необхідно передусім з усією категоричністю підкреслити єдність економічного курсу і економічної програ­ми в обох варіантах. Завдання індустріалізації і усуспільнення є визначальними в обох варіантах. Будівництво усуспільненого сектору в сільському господарстві намічено майже в однакових масштабах для обох варіантів з максимально доступним для най­ближчого п’ятиліття форсуванням цієї справи, зважаючи на її особливе значення. Розподіл народного прибутку взагалі, і зокре­ма рух частки пролетаріату в сумі прибутків населення, принци­пово йде по загальних лініях в обох варіантах. Нарешті, програ­ма робіт з посилення обороноздатності країни є майже тотожною для обох варіантів.

Різниця між відправним і оптимальним варіантами за умови єдності їх економічного курсу йде по наступних лініях. Відправ­ний варіант враховує:

а) можливість часткового неврожаю впродовж п’ятиліття;

б) приблизно нинішній тип відносин зі світовим господар­ством (особливо стосовно приросту довгострокових кредитів, збільшення яких проектовано у темпі, який є характерним для останніх років);

в) відносно менш швидкий (у часі) хід реалізації високих якісних установок в народногосподарському будівництві взагалі і в сільському господарстві особливо;

г) за умови приблизно тотожної оборонної програми в обох варіантах її більшу відносну вагу для відправного варіанта. Навпаки, оптимальний варіант виходить з:

а) відсутності впродовж п’ятиліття скільки-небудь серйозного неврожаю;

б) значно більш широкого розмаху економічних зв’язків зі світовим господарством як внаслідок наявності великих екс­портних ресурсів у країні (повне здійснення декрету ЦВК про урожайність), так і особливо внаслідок значно більш швидкого зростання іноземних довгострокових кредитів уже в перші роки п’ятирічки; .

в) різкого зрушення якісних показників в народногосподар­ському будівництві у найближчі два роки (собівартість, урожай­ність тощо);

г) меншої питомої ваги оборонних ресурсів у загальногоспо­дарській системі.

Таким чином, рух нашого народногосподарського будівництва у найближче п’ятиліття по одному з цих варіантів може бути обу­мовлений як шерегом незалежних чинників (неврожай, недостат­ність довгострокових закордонних кредитів), так і ступенем на­ших успіхів у найважчій справі реалізації високих якісних завдань (собівартість, урожайність). У відповідності з цим відправний варіант може розглядатися як своєрідний заброньований мінімум усередині оптимального варіанта за умови єдності їх економічної програми. Розрив між ними встановлюється приблизно в розмірі 20 % (за тотожності низки показників), тобто приблизно у роз­мірі річного строку розвитку. Інакше кажучи, та програма (опти­мальна), яку в одних умовах ми можемо здійснити за п’ять років, за інших менш сприятливих умов (характерних для відправного варіанта) буде розтягнута приблизно на шість років. Побудова п’ятилітнього народногосподарського плану у двох варіантах, не­зважаючи на всі труднощі цієї справи, може забезпечити більшу маневреність у річних господарських планах і більшу підготовле­ність до подолання тих великих труднощів, які стоять на шляху здійснення п’ятирічної програми господарського будівництва.

ДОКУМЕНТ 2

ПРОМИСЛОВЕ ВИРОБНИЦТВО В ПЕРШІЙ П’ЯТИРІЧЦІ

Вперше опубліковано в 18 числі журналу «Коммунист» за 1987 р.

Вид продукції	Завдання на останній рік п’ятирічки	Підвищене завдання, що встановлене пізніше	Фактично вироблено у 1928 р.	Фактично вироблено у 1932 р.	Рік фактичного виконання планових показників
Електроенергія млрд кВт / год.	22		5,0	13,5	1935
Вугілля, млн т	75	-	35,5	64,4	1933
Нафта, млн т	22	45-46	11,6	21,4	1934/1952
Чавун, млн т	10	17	3,3	6,2	1934/1950
Мінеральні добрива, в умовних одиницях, млн т	8		0,1	0,9	1954
Трактори, тис. шт.	53	170	1,3	48,9	1933/1956
Сталь, млн т	10,4	-	4,3	5,9	1935
Прокат, млн т	8	-	3,4	4,4	1935
Залізна руда, млн т	19,4	-	6,1	12,1	1934
Автомобілі, тис. шт.	100	200	0,84	23,9	1935/1937
Комбайни, тис. шт.	0	40	-	10	1937
Бавовняні тканини, млн м	4700		2678	2694	1951
Вовняні тканини, млн м	270		86,8	88,7	1957
Папір і картон, тис. т	900	-	331,6	544,2	1936
Цукор-пісок, тис. т	2600	-	1283	828	1951

ДОКУМЕНТ З

ІЗ ПОЛІТИЧНОЇ ПЛАТФОРМИ СОЮЗУ МАРКСИСТІВ-ЛЕН1НЦІВ (ГРУПИ РЮТІНА)

«СТАЛІН І КРИЗА ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ДИКТАТУРИ»

Березень 1932 р.

Сталін на XVI з’їзді партії заявив, що ми вже вступили в пе­ріод соціалізму, позаяк соціалістичний сектор тримає тепер в ру­ках усі господарські важелі всього народного господарства, хоча до побудови соціалістичного господарства і знищення класових відмінностей ще далеко.

Молотов на 17-й партконференції, через півтора року після XVI з’їзду, пішов уже далі й цілком певно заявив, що ми вже вступили в першу фазу комунізму, тобто ми тепер живемо вже в соціалістичному суспільстві, хоча і на початковій його стадії.

У резолюції 17-ї конференції за доповідями Молотова і Куй- бишева ця думка конкретизується наступним чином: «У резуль­таті здійснення більшовицьких темпів соціалістичного будівни­цтва й ліквідації в основному паразитичних класів уже в пер­шому п’ятилітті ліквідовуються основи і джерело експлуатації людини людиною, зростає недосяжними для капіталістичних країн темпами народний прибуток, знищені безробіття і злидні (пауперизм), знищуються «ножиці цін» і протилежність між міс­том і селом, із року в рік зростає добробут і культурний рівень робітників і трудових селян, падає смертність і швидко зростає народонаселення СРСР»...

Правильність всякого теоретичного положення і політичного твердження повинна обов’язково перевірятися і підкріплятися фактами, практикою, дійсністю. Перейдемо й ми до такої пере­вірки.

Резолюція стверджує, що ми домоглися гігантських «успі­хів у соціалістичному будівництві». Насправді, незважаючи на побудову десятків великих заводів за останнім словом техніки і наявність ста тисяч тракторів на селі, ми маємо підрив самих основ соціалістичного будівництва. ТІо-перше, підірвана осно­вна виробнича сила Радянського Союзу - сам робітничий клас і трудові маси села: вони виснажені, вони працюють напівголо­дними, вони роззуті і роздягнені. По-друге, в основі підірвана

'їхня платіжна і купівельна спроможність, внаслідок чого вся ін­дустріалізація висить тепер у повітрі. По-третє, підірвана вся си­ровинна і сільськогосподарська база промисловості.

Резолюція стверджує, що у нас зростає недосяжними для капіталістичних країн темпами народний прибуток. Насправді народний прибуток у нас за останні чотири роки падає, основний капітал країни не збільшується, а зменшується. Будівництво но­вих фабрик і заводів вартістю 8-10 мільярдів карбованців на одному полюсі пов’язано зі знищенням основного капіталу 20­

мільярдів карбованців на іншому полюсі, продуктивність на­родної праці в цілому не зросла, а впала...

Резолюція стверджує, що знищуються «ножиці цін». На­справді «ножиці цін» небачено виросли. Селянин за свої продук­ти одержує згідно з нормованими заготівельними цінами жалю­гідні копійки: 1 крб. 50 коп. - 2 крб. за пуд хліба і платить за метр ситцю також 1 крб. 50 коп.

Резолюція стверджує, що ми ліквідували безробіття і злид­ні. Насправді ми безробіття тимчасово ліквідували, а злидні небачено зросли. Зараз, за винятком мізерної правлячої кліки

і незначного відсотка високооплачуваних робітників і фахівців (всього 1-2 мільйони чоловік), всі інші 158 мільйонів населення Радянського Союзу є пауперами чи напівгіауперами.

Резолюція стверджує, що вже у першій п’ятирічці знищу­ється протилежність між містом і селом. Насправді на базі за­гал ьного^зу божіння мас міста і села протилежність між містом і селом не лише не зменшується, але й збільшується.

На селі відбирається майже задарма хліб, м’ясо, вовна, шкіра, льон, кури, яйця та ін., все це стягується до голодуючих міст та експортується за півціни за кордон. Село перетворено на найгір­ший вид колонії. Товарів на селі немає, і в той же час домотканий одяг і взуття приготувати ні з чого, бо льон, вовна, шкіра відібра­ні, а худоба вирізана та здохла від поганого догляду і відсутності кормів...

Резолюція стверджує, що з року в рік зростає добробут ро­бітників і трудових селян. Насправді їх добробут за останні чоти­ри роки небачено погіршився. Реальна заробітна плата середньо­го робітника складає зараз не більше 25 відсотків від реальної заробітної плати 1927 р., втратна частина бюджету середняка- селянина (колгоспника) на свої сімейні потреби у товарних кар­бованцях зараз у 3 4 рази нижче, ніж у 1926-1927 рр...

Резолюція стверджує, іцо в «сільському господарстві від­бувся корінний перелом, що виявився в остаточному поворо­ті до соціалізму бідняцько-середняцьких мас села». Насправді селяни загнані в колгоспи за допомогою терору, прямих і не­прямих форм примусу і насильства. Колгоспи тримаються ви­ключно на репресіях і на тому, що для селянина створена така обстановка, що йому нікуди податися. Звідси продуктивність праці колгоспника незрівнянно нижча, ніж одноосібника, а якість роботи гірша...

Таким чином, усі висновки про те, що ми вже вступили в пер­шу фазу комунізму «цілком» від початку й до кінця, засновані на неправдивих положеннях і твердженнях. Усі положення виявля­ються придуманими, сфабрикованими, фальшивими. В результа­ті сталінське «соціалістичне суспільство» виявляється повністю позбавленим соціалістичного змісту...

ДОКУМЕНТ 4

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ ХАРКІВСЬКОГО ОБКОМУ КП(б)У ПРО ПРОВЕДЕННЯ ЗАХОДІВ ЩОДО ВИКРИТТЯ «ШКІДНИКІВ» СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Серпень 1937 р.

Секретарю ЦК ВКП(б) товаришеві Й. 3. Сталіну

На виконання директиви ЦК ВКП(б) від 4 серпня ц. р. про проведення у 2-3 районах відкритих процесів над шкідниками у сільському господарстві повідомляю, що встановленими слідчи­ми органами матеріалами особливо велике шкідництво у галузі сільського господарства (шкідництво у галузі заготівель сіль­ськогосподарської продукції, псування та шкідницький ремонт тракторів, комбайнів, а також у галузі агротехнічної та насіннє­вої справи) наявне у Куп’янському, Золочівському та Миргород­ському районах.

У Куп'янському районі за процесом проходять:

Савкін - колишній секретар РК (райкому партії. - Лет.), учас­ник контрреволюційної організації правих.

Ляіпенко - колишній зав. райземвідділу,

Медвідь та По ворота - колишні директори МТС Куп’янсь кого району. Підсудні у шкідництві зізналися, є свідки.

У Золочівському районі:

Шалений - колишній голова РВКу (райвиконкому - Лет.), учасник контрреволюційної організації правих,

Матіяш - колишній зав. райземвідділу,

Смирнов - колишній директор МТС\

Ковальчук - колишній директор цукрового заводу;

Волошко - колишній голова колгоспу, ес-ер (так у тексті. - Лет.),

Учневий - колишній голова сільради, ес-ер.

Підсудні у шкідництві зізналися, є також свідки.

По Миргородському району:

Гришкан - колишній секретар РК та земельні працівники цьо­го району

По Миргороду слідство тільки розгорнулося; процес наміче­но у перших числах вересня.

По Купінському та Золочівському районах справа слідством закінчиться 25 серпня, процес у Кугі’янську намічений 27, у Зо- лочеві 29 серпня.

У кожний із вказаних районів обкомом надіслано комісії на чолі з відповідальним інструктором для допомоги слідчим судо­вим органам та найскорішої ліквідації наслідків шкідництва.

НКВС, облпрокуратурою, за рішенням обкому виділено спе­ціальні групи для найбільш ретельного проведення слідства на місцях.

Місцеві рай газети на час процесів зміцнюються спеціально відібраними працівниками із області для всебічного і повного ви­світлення у районній та обласній пресі ходу процесів та широкої мобілізації колгоспників на ліквідацію наслідків шкідництва.

Головою виїзної сесії затверджений голова спсцколегії Лен­ський.

Державним обвинувачем затверджений заст. облпрокурора Леонов.

На час проведення процесів від обкому у кожний із вказаних районів буде відряджено члена бюро обкому

Секретар Харківського обкому КГІ(б)У

М. ГІКАЛО

ДОКУМЕНТ 5

ЗВИНУВАЧУВАЛЬНИЙ ВИСНОВОК ТА ВИРОК У СПРАВІ В. Е. МЕЙЄРХОЛЬДА

Січень - початок лютого 1940 р.

[Звинувачувальний висновок]

Слідством у справі викритої і ліквідованої антирадянської троцькістської організації, яка існувала серед письменників і працівників мистецтв, було встановлено, що учасником цієї орга­нізації є Мейєрхольд-Райх Всеволод Емільєвич - колишній голо­вний режисер Державного оперного театру ім. Станіславського.

На основі цих даних Мейєрхольд-Райх був заарештований і притягнутий до слідства як звинувачений. Здійсненим у цій спра­ві слідством встановлено, що Мейєрхольд-Райх В. Е. у 1923 році був завербований Рафаїлом до антирадянської троцькістської групи, що існувала серед театральних працівників.

На троцькістській роботі Мейєрхольд був зв’язаний з актив­ними троцькістами Дробнісом, Богуславським. Сосновським, Камєнєвою О. Д.

Мейєрхольд брав активну участь у нелегальних зборищах цієї групи, на яких обговорювалися директивні статті Троцького і під­давалася ворожій критиці політика ВКП(б) і Радянського уряду

У 1933 р. Мейєрхольд встановив організаційний зв'язок з во­рогами народу Риковим, Бухаріним і Радеком, від яких одержав конкретні завдання щодо підривної роботи в області мистецтва.

Був організатором конспіративної зустрічі у себе на квартирі Рикова з агентом англійської розвідки Греєм.

У 1934-1935 рр. Мейєрхольд був прилучений до шпигунської роботи, був агентом англійської і японської розвідок. Мейєрхольд вів активну шпигунську роботу, спрямовану проти СРСР. У на­лежності до антирадянської троцькістської організації і в прове­денні шпигунської роботи Мейєрхольд-Райх винним визнав себе повністю.

Викривається також свідченнями Бабеля, японського шпигу­на Іошида, Корольової, Боярського, Кольцова.

На підставі викладеного Мейєрхольд-Райх Всеволод Емільє­вич 1874 р. народження, колишній член ВКП(б) з 1918 року, ви­ключений у зв’язку з арештом, до арешту працював головним режисером Театру ім. Станіславського, звинувачується в тому, що є кадровим троцькістом, активним учасником троцькістської організації, яка діяла серед працівників мистецтв, агентом ан­глійської і японської розвідок і проводив шпигунську і підривну діяльність, тобто в злочинах, передбачених статтею 58^1А, 58^й КК РРФСР. Справу № 537 щодо звинувачення Мейєрхольда-Райха Всеволода Емільєвича передати прокурору СРСР для направлен­ня по підсудності. .

Слідчий слідчастини ШИБКОВ Пом. нач. слідчої частини ЦЕНЗУР Арештований утримується в Бутирській в'язниці [Вирок]

Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік Військова колегія Верховного Суду Союзу у складі Головуючого армвійськюриста В. В. Ульріха, членів - бриг- війсьюориста Д. Я. Колдобіна і військового юриста 1 рангу

В. В. Буканова у присутності секретаря військового юриста

рангу М. В. Козлова

У закритому судовому засіданні в м. Москві 1 лютого 1940 року розглянула справу звинуваченого Мейєрхольда-Райха Все­волода Емільєвича, 1874 року народження, колишнього головно­го режисера Державного оперного театру ім. Станіславського у злочинах ст. 58^ЇА і 58^і1 КК РРСФР.

Попереднім судовим слідством встановлено:

Мейєрхольд був троцькістом, з 1928 р. входив до складу групи Рафаїпа, яка проводила троцькістську діяльність з 1923 року серед театральних працівників, у наступні роки троцькістською діяльніс­тю Мейєрхольд був зв’язаний з активними троцькістами Дробні- сом, Богуславським, Сосновським та іншими, а у 1930 році Мейєр­хольд очолив антирадянську троцькістську групу «Лівий фронт», що об’єднала всі антарадянські елементи в області мистецтва.

У 1933 році Мейєрхольд встановив зв’язок з антирадянською діяльністю а/р правотроцькістської організації Рикова, Бухаріна, Радека, за завданнями яких проводив підривну діяльність в об­ласті театрального мистецтва. У період 1934-1935 рр. Мейєр­хольд встановив організаційний зв’язок з агентами англійської і японської розвідок і за їх завданнями до 1939 року проводив шпигунську діяльність.

Крім цього, Мейєрхольд у 1935 році організував у себе на квартирі конспіративні зустрічі ворога народу Рикова з агентом англійських розвідок. Визнаючи, таким чином, доведеною про­винність Мейєрхольда у скоєнні злочинів, передбачених статтею 58^1А, 58^л КК РРСФР, Військова колегія Верховного Суду СРСР присудила: Мейєрхольда-Райха Всеволод? Емільєвича підда­ти вищій мірі покарання - розстрілу з конфіскацією належного йому майна.

Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

ДОКУМЕНТ 6

ІЗ ЗВІТНОЇ ДОПОВІДІ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК ВКП(б) Й. СТАЛІНА НА XVIII З’ЇЗДІ ПАРТІЇ ПРО РОБОТУ її ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ